EN

«Мене переповнює відчуття любові до цієї землі. Кожен тут надихає любити», — владика Максим Рябуха про Схід України

1 березня 2023, 07:00 946

За два місяці служіння єпископом-помічником Донецького екзархату владика Максим Рябуха об’їхав майже всю територію, ввірену його духовній опіці, — найбільш зранену частину України, по якій пройшла і точиться досі війна. У програмах «Відкрита Церква» та «Добра розмова» владика Максим розповідає про людей, яких зустрів, про служіння УГКЦ і велику віру й надію, яку несуть у собі ці люди і ця земля.

«Мене переповнює відчуття любові до цієї землі. Кожен тут надихає любити», — владика Максим Рябуха про Схід України

Про перший досвід духовного батьківства

Єпископська хіротонія владики Максима відбулася 22 грудня у Києві, а 24-го він уже був у Запоріжжі — місці тимчасового осідку Донецького екзархату. Це був початок Різдва — у римо-католицькому катедральному храмі служили Різдвяну Літургію. І так, у святі Різдва, владика і прожив ці два місяці.

«Це був особливий час, — згадує він. — Коли приїхав 24 грудня під вечір, Запоріжжя було повністю без світла, а люди з ліхтариками йшли на Різдвяну Літургію. Відчувалося справжнє диво Різдва, коли в повній темряві приходить світло і наповнює всю землю. Потім був святковий час — Новий рік, наше Різдво… Це був постійний рух: до місцевих громад, до військових, до всіх… Бути серед цих людей було для мене досвідом духовного батьківства, у якому маєш змогу огорнути любов’ю, засвідчити присутність Бога всюди, де є людина, — тут, у нашому часі й житті, попри всі виклики, які сьогодні є».

Саме це духовне батьківство владика Максим називає головним завданням свого служіння: «Бути батьком. Коли думаю про це завдання, бачу перед очима дві великі постаті у своєму духовному житті — митрополита Андрея Шептицького і святого Івана Боско. Коли зараз відвідую парафії по „першому колу“, то маю на меті перезнайомитися з усіма, бо батько має знати всіх своїх дітей у лице і по імені».

Парафія Преображення Господнього (м. Кам’янське)Парафія Преображення Господнього (м. Кам’янське)

Про любов до Сходу України

Відвідуючи парафії ввіреного його опіці екзархату, лише за два тижні владика Максим Рябуха проїхав близько 6000 км. Каже, що перевірив із цікавості, а на спідометрі вже така цифра. Розповідає, що свого часу, у 2011–2013 роках, жив у монастирі Згромадження салезіан УГКЦ в Дніпрі. Його заснував єпископ-емерит УГКЦ з Аргентини владика Андрій Сапеляк, який 1997 року повернувся в Україну, до Львова, і 1999-го, у 80 років, поїхав із пасторальною місією у Дніпро.

Владика Максим розповідає, що тоді, понад 10 років тому, багато подорожував Сходом України і трохи знає ці землі. «Але ці різдвяні поїздки, крім іншого, стали для мене нагодою ще більше і глибше відчути велич цієї землі. Територія Донецького екзархату охоплює чотири області: три із них — Донецька, Луганська і Запорізька — зараз частково окуповані, це — болюча рана. І де б я не поїхав і не йшов, мене переповнює відчуття любові до цієї землі. Кожен тут надихає любити: молодь, у якої знову і знову вчуся бачити Бога й бути з Ним; люди на парафіях, які в реаліях війни не втрачають людяності; військові, які тримають наше небо, наше Різдво… Кожен із них — на своєму місці, тут, на своїй землі, тому що любить і чується любленим…».

Парафія Різдва Пресвятої Богородиці (м. Першотравенськ)Парафія Різдва Пресвятої Богородиці (м. Першотравенськ)

Про різдвяні відвідини

Владику Максима в різдвяних відвідинах супроводжували помічники — студенти Центру студентського капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ і семінаристи Київської Трьохсвятительської духовної семінарії.

«Завдяки їм я зміг бути там, куди самотужки, можливо, потрапити і не вдалося б: географія була доволі великою, хлопці мали свої точки, куди прагнули дістатися, — і ми діставалися, незважаючи ні на що. Подорожували мікроавтобусом, відвідуючи найвіддаленіші куточки, куди ще тоді можна було доїхати. Це були і Харківщина, і Запорізька область, і парафії на Донеччині. Для багатьох ці наші приїзди були свідченням, що вони не покинуті, не забуті. Така присутність дає відчуття Божої безпеки в тому вирі життя, у якому вони перебувають постійно. Кажу, зокрема, і про священників, які залишилися там із людьми».

Парафія Покрову Пресвятої Богородиці (м. Верхньодніпровськ)Парафія Покрову Пресвятої Богородиці (м. Верхньодніпровськ)

Владика згадує Різдвяну Літургію 7 січня просто неба у 20-градусний мороз: «Це було маленьке диво, бо вино в чаші і вода не замерзли — маленький знак для нас того, що Тіло Господнє — живе і тепле, момент свідчення, що живий Бог був присутній серед нас». Згадує Літургію на Донеччині, у монастирі отців василіан у Званівці — селі між Бахмутом і Соледаром: храм був порожній, але було постійне відчуття, що він заповнений ущерть. Розповідає про 90-річного діда і 85-річну бабцю в одному зі сіл на Донеччині: на їхній вулиці вцілів тільки один будинок, і вони на мотоциклі щонеділі їздять до церкви.

Владика згадує і таке: «Дивна річ: куди б ми із братами не приїжджали, навіть у точки, де ведуться активні бойові дії, всюди тоді ставало тихо. Військові це теж зауважували і навіть жартували з цього приводу. Так, Бог беріг наші стежки…».

Чи було страшно? «Знаєте, питання страху для мене дуже конкретне: страх — це зброя диявола. Єдиний страх, який Бог допускає, — це страх Божий. І це означає любити Бога так сильно, щоб боятися його образити, — тільки це. Тому коли думаю про реалії війни, розумію, що померти можу в будь-яких момент. Але тоді залишається питання: помираючи, з чим прийду до Господа? І розумію, що сьогодні Бог дає право та повноваження нести Його присутність. І бачачи щодня усі ці маленькі свідчення цієї присутності, розумію, що боятися не можна. Хоча я приїхав і поїхав, а є люди, які там живуть постійно, живуть, не думаючи про страх».

Парафія Преображення Господнього (м. Кам’янське)Парафія Преображення Господнього (м. Кам’янське)

Про людей

Владика Максим, як салезіанин, особливу увагу звертає на молодь. Каже, що був здивований твердженням, що молодь виїхала. Ні, не військової, а саме цивільної молоді, студентів і школярів, багато. Звичайно, ситуація у великих містах і віддалених селах різна, але всюди щось відбувається, життя продовжується: «У центрах — у Запоріжжі, Дніпрі, Кривому Розі, у всіх містах, де є наші парафії і громади, молодіжне життя дуже живе й діяльне. Молодь там не просто є, а живе з усвідомленням, що, попри війну, життя не можна ставити на паузу. Тому гуртується для спільних кроків і дій, шукає нагоди бути разом — спілкуватися, проводити час, зростати. Що справді вражає, так це те, що молодь наполегливо вчиться, а це в умовах війни дуже складно. І шукає нагод для глибокого духовного життя, прагне горнутися довкола Бога, аби разом просити сил та перемоги над злом. І це — зворушливі речі, які є свідченням віри в те, що наше життя має глибокий сенс, і ми маємо його розкривати».

Владика каже, що спрага спілкування, зокрема духовного, велика у всіх, і у військових теж: «Будь-який контакт із людиною поза війною для них є виходом поза межі простору, у якому вони постійно перебувають, розвантаженням від тої важкої буденності. І це також дає їм можливість звертатися до глибин своєї людяності, повертатися до розуміння того, що життя — це не тільки війна. Як священник, скажу, чого військові точно не потребують — жалю, навіть щодо того, що вони пережили. Треба пам’ятати: коли вони повертаються у цивільний світ, який тривалий час не був їхнім простором, їм потрібний не жаль, а прийняття, розуміння і ділення. Тому для священників можу дати тільки одну цінну пораду: будьте поруч, будьте готовими прийти на допомогу».

Владика розповідає і про своїх братів у служінні — про священників Донецького екзархату. 4 січня у Дніпрі відбулися великі збори священників, де обговорювали питання служіння Церкви в умовах війни: із доповідей склалася загальна візія того, що робиться в усіх точках екзархату, які потреби в кожної парафії і священника, якою буде стратегія Церкви на цих теренах у найближчі кілька місяців.

«Донецький екзархат, як цілісна Церква, живе дуже родинним духом, священники справді є однією великою сім’єю. Немає проблем одного чи іншого — разом допомагаємо і підтримуємо один одного. І це дає відкритість на життя, на те, що нездоланних проблем немає. Церква — це ж не лише певні структури, це — живі люди. Кожен із нас може бути підтримкою для іншого».

Парафія Різдва Пресвятої Богородиці (м. Першотравенськ)Парафія Різдва Пресвятої Богородиці (м. Першотравенськ)

Про плани після перемоги

«Одна з великих мрій і планів — це щоб на Сході України було багато християнських закладів освіти. Бо не достатньо перемогти зло — потрібно живити наше життя добром, світлом, надією. І це завдання на покоління.

Ще одна головна річ для всієї нашої Церкви й нашого екзархату — створення осередків, центрів, куди кожен, хто пережив біль війни, міг би прийти та шукати разом із фахівцями відповідей, допомоги, підтримки, світла, надії.

Україна буде простором для праці, і ми точно повинні вже зараз думати про майданчики розвитку нашої держави, про підтримку тих, хто її відбудовуватиме. А ми, Церква, маємо стати місцем активного духовного життя, бо дуже добре розуміємо з нашої теперішньої і давнішої історії, що все, що живе без Бога, не веде людину до щастя. Тільки єдність із Богом допомагає людині вистояти у спокусах, шукати і триматися добра».

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Локації

Персони

Дивіться також