«Любов і прийняття здатні змінити життя дитини», — сестра Марія Неустанної Помочі
Містечко милосердя святого Миколая у Крихівцях на Івано-Франківщині — це місце щоденного тепла й турботи для дітей, які потребують дому та підтримки. Воно постало як жива відповідь сестер Чернечої родини Воплоченого Слова на людей, що приходили до їхніх дверей у пошуках любові та прихистку. Сьогодні тут живуть діти з сімей, що опинилися в складних життєвих обставинах. Про їхнє щоденне життя, рани, мрії і тих, хто завжди поруч — говоримо з настоятелькою Містечка сестрою Марією Неустанної Помочі.
Від новіціату до першого Дому милосердя
— Як і коли виникла ідея створити Містечко милосердя святого Миколая у Крихівцях?
— Харизмою Чернечої родини Воплоченого Слова Інституту служебниць Господа і Діви Марії з Матара є діла милосердя, тож коли наші місіонери приїхали в Україну, природно виникла думка заснувати тут Дім милосердя.
На початку ми мали лише один монастир новіціату. Спершу з нами жила мама однієї сестри, яка потребувала догляду, і дівчина, яка не мала дому. Далі почали приходити літні люди, діти й одинокі матері. Тому поступово визрів задум розширити допомогу та створити для цих людей окремий простір.
Тоді Провінційна настоятелька Марія Сліз побачила, що Бог посилає нам тих, хто потребує допомоги, і що для цих людей має постати щось окреме від монастиря. Так, у 2004 році ми почали шукати будинок і знайшли його у Крихівцях, поряд із парафією Святих Кирила і Методія, де служать отці нашого згромадження. Відтоді щодня молимося Літургію разом.
Тож усі наші підопічні: три мами з дітьми, дівчинка і двоє літніх жінок — переїхали до нового будинку. Саме він і став першим Домом милосердя.
З часом ми розселили їх в інші доми, що нині творять ціле містечко, хоч і не розташовані поблизу.
На сьогодні, крім Крихівців, маємо Дім милосердя святої Вероніки в Тернополі, а також два доми для одиноких матерів із дітьми — у селі Горохолино біля Івано-Франківська та в Одесі.
— Скільки часу Ви є настоятелькою в Містечку милосердя?
— Настоятелькою я була в 2014–2020 роках, і зараз, із вересня, знову почала своє служіння тут.
Сестри переживають із дітьми усе: від радощів і турбот до перших зубчиків
— Скільки дітей сьогодні перебуває в Домі милосердя і з якими історіями найчастіше приходять до вас?
— Наш Дім милосердя часто називають сиротинцем, хоч не всі діти тут сироти. Це — діти зі сімей, що перебуваються у складних життєвих обставинах, а також діти ВПО. Служба у справах дітей тимчасово вилучає їх із сімей, і дає батькам час, щоби вони налагодили економічні, побутові справи чи подолали свої залежності. Тому на сьогодні в нас живе лише одна дитина-сирота.
З дітками, яких у нас 13, працюють 4 сестри. Наймолодшому хлопчику — рік, а найстаршій — 17, вона вже студентка медичного коледжу. Наше головне завдання — створити їм атмосферу родини, щоб діти відчували любов, безпеку та стабільність.
— Як виглядає Ваш звичайний день із дітьми?
— Особливість нашого дому в тому, що ним опікуються сестри-монахині, тому це одночасно і монастир. Ранок починається з молитви: прокидаємося о 5:20, о 5:45 молимося. О 6:45 будимо дітей — вони вмиваються, снідають, збираються до школи. Щодня на навчання їх відвозить волонтер. Молодші, які йдуть у садочок, ще досипають.
Коли діти розходяться, маємо утреню і Службу Божу. Після цього до обіду займаємося домашнім побутом. Маємо також няню-волонтерку, яка допомагає з молодшими в першій половині дня.
Відтак чекаємо дітей зі школи — вони обідають і сідають за уроки. Весь післяобідній час присвячуємо дітям: граємося, вчимося, водимо на гуртки чи за потреби до лікаря.
— Чи заохочуєте дітей до молитви?
— Так. Щодня молимося з ними вервицю: за мир в Україні, за благодійників і людей, які просять нас про молитву. У суботу на Літургію вони йдуть із нами за бажанням, бо це єдиний день, коли можуть виспатися. У неділю до церкви збираємося всі разом, як і на великі свята.
До нас приходять діти з різних сімей: хтось зовсім не вміє молитися, хтось знає кілька молитов завдяки бабусі чи дідусю. Але вони прагнуть не відрізнятися від інших, тому старанно вчаться. Катехизацію мають у суботу та неділю, де поступово дізнаються більше. Ми також часто пояснюємо значення молитви, чому і за кого варто молитися. Молодші діти сприймають це швидше, старшим потрібен час, але вони також ростуть у вірі.
— Що найважче у Вашому служінні?
— Найважче в нашому служінні — це те, що діти потрапляють до нас не від доброго життя. Їх вилучають із сімей, бо батьки з різних причин не можуть про них подбати.
Сім’я для дитини — це найважливіше. Бог заклав у її серце природне прагнення тягнутися до мами й тата, якими б вони не були. Особливо це видно в найменших — і це дуже болить.
Іноді буває, що матері, маючи можливість спілкуватися зі своїми дітьми, до них не приходять. Минає місяць, другий, рік… Вони чекають, а нікого з близьких немає. Це — найважче переживати разом із дітьми.
Усе інше: прибирання, побут, різні обовʼязки — втомлює фізично, але я б не назвала це важкістю. Поруч із дітьми воно відчувається інакше, бо це піклування йде з любові.
— Як змінюються діти, коли відчувають стабільність, любов і прийняття від сестер? Чи зауважуєте Ви цю зміну?
— Кілька днів тому до нас приїхала дівчинка з іншої області. І хоча адаптація триває не менше трьох тижнів, вона дуже швидко звикла до нашого дому. Старшим дітям зазвичай важче. Але згодом вони гуртуються і звикають до певного ритму. Наймолодші мають інший темп: вони сумують за мамою, і тоді їх треба багато обіймати, заспокоювати, гратися.
Спершу вони несміливі, боязкі, як зайченята. А потім відкриваються, тягнуться до обіймів, хтось хоче посидіти на колінах. Нам цікаво спостерігати, як вони обирають собі «свою» сестру, з якою мають найтісніший зв’язок — можливо, порівнюють із матерями.
У кожної сестри є свої обов’язки — хтось більше з молодшими, хтось зі старшими, з хлопчиками чи дівчатками. Але для дітей це не має значення: вони завжди знаходять ту, якій найбільше можуть довіритися. Ми переживаємо з ними все: сльози, радощі, хвороби і перші зубки.
«Цінніше за будь-які подарунки» — день Святого Миколая в містечку
— Ваше містечко назване в честь святого Миколая. Як у вас проходить цей день?
— День Святого Миколая — не лише найочікуваніше свято для наших дітей, а й для нас самих. Вони пишуть листи, діляться бажаннями, рахують дні до свята.
Діти, які знають, що позбавлені батьківської опіки, просять у Миколая нову сімʼю.
У нас зараз половина дітей спілкується з батьками, інші — ні. Тому їхнє прагнення бути в люблячій сімʼї цілком зрозуміле і цінніше за будь-які подарунки.
Щодо святкування, то в нас воно починається 5 грудня. Митрополит Володимир Війтишин [Івано-Франківської архиєпархії — ред.] завжди молиться в надвечір’я свята Службу Божу в нашому храмі. Діти дуже чекають цього дня: вчать пісні, вірші, готують подарунки для благодійників. І вже з того часу в домі відчувається дух свята.
У ніч на 6 грудня діти, мабуть, як і всі, не хочуть вкладатися спати, але втомлюються і засинають. Думаю, святий Миколай про це дбає (сміється). А над ранок вони біжать у кімнату з подарунками і кожен шукає свій. Розглядають, дивуються, тішаться, діляться солодощами.
Найзворушливіше дивитися на дітей, до яких Миколай приходить уперше. Вони такі щасливі, що ми плачемо.
Після того, як діти розпакують свої подарунки, ми збираємося за святковим сніданком, йдемо на Літургію, а відтак приймаємо гостей. Щороку до нас приходять волонтери з Мальтійської служби допомоги й інші доброчинці.
— Мати нову сімʼю — це дуже наболіле… Про що вони ще просять?
— Їм болить війна. У нас є сестери, які служать у Краматорську і Староварварівці [на Донеччині — ред.], тому, коли отримуємо більше подарунків — передаємо туди, іншим дітям.
Ми часто розповідаємо про сестер, які служать на Cході України. Але нерідко діти самі про це запитують. Зараз маємо сестру, яка допомагає нам у будинку і часто їздить на Cхід, тому через неї діти відчувають дотичність до тих регіонів. Ми розказуємо, що є домівки, де люди залишилися без даху. І коли вони моляться, дуже часто звучить їхнє просте і щире прохання: «Щоб швидше відновили дах».
Нещодавно я повернулася з місій з Одеси і розповідала їм реальні історії про село, де працюють наші сестри в Миколаївській області. Там діти також гуртуються на Миколая, роблять сценки, але більшість помешкань там також розбиті… Тому наші діти знають, що таке війна, що вона несе за собою. Нам також приємно досвідчувати, що їхня щира молитва звучить за дітей з інших куточків України.
— Чи був якийсь особливо зворушливий день Миколая, який Ви пам’ятаєте досі?
— Років 7–8 тому один хлопчик дуже ревно молився до святого Миколая і просив про сім’ю. І саме в той день нам зателефонували зі Служби у справах дітей і сказали, що є сім’я, яка хоче познайомитися з ним. Це було дуже зворушливо. Ми бачили, наскільки сильною була віра тієї дитини, як він молився. Невдовзі того хлопчика всиновили.
— Як довго діти можуть залишатися з вами?
— Діти зазвичай живуть у нас 9 місяців — так передбачає статут соціально-реабілітаційного центру, але є випадки, коли треба продовжити проживання. Ми завжди просимо, щоб у такому разі дітей не переводили в інші заклади. Від 2004 року через наш дім пройшло понад 200 дітей.
Цього літа вирішилася доля відразу шести дітей. Більшість досі підтримують із нами контакт — не лише самі, а й їхні нові сімʼї.
Наостанок сестра ділиться словами католицького святого Луїджі Оріоне, відомого як «Апостол милосердя», які вона несе у своєму служінні поруч із дітьми: «Любов, і тільки любов врятує світ».
Розмовляла Діана МотрукДепартамент інформації УГКЦ
Фото з архіву Містечка святого Миколая у Крихівцях
