Кардинал Велькі після візиту до України: «Вони хочуть лише жити у свободі»
«Для мене було важливо бути там. Важливішим за будь-яку можливу загрозу було зустрітися з людьми і дати їм знак надії і підтримки», — зазначив в інтервʼю для «Domradio» Кельнський архиєпископ кардинал Райнер Марія Велькі, підсумовуючи свій візит до України, який він здійснював з 14 по 17 серпня.
Про це пише Vatican News із покликанням на мультимедійну інформаційну платіорму «Domradio», що діє при Кельнській дієцезії.
Підтримати людей — це важливіше за будь-яку загрозу
Західноєвропейських журналістів, які не були в Україні під час війни, завжди цікавить питання безпекової ситуації. Відповідаючи на запитання, кардинал зазначив, що ця ситуація була дуже різною. Наприклад, під час його перебування в Києві практично щодня лунала повітряна тривога.
«І найцікавіше те, — зауважив він, — що багато людей, мабуть, настільки звикли до цієї ситуації, що просто продовжували займатися своїми справами і клопотами. З іншого боку, ймовірно, існує також велика довіра до систем „Патріот“, які мають забезпечити захист, зокрема Києва. Існують вимоги, що діти та підлітки повинні йти до укриттів, коли лунає сигнал тривоги. І під час деяких наших зустрічей, на яких були присутні діти та молодь, ми повинні були йти з ними в укриття, коли спрацювала повітряна тривога. Тож досвід дуже неоднозначний».
Ієрарх додав, що повітряна тривога лунала також і коли вони вже сиділи в нічному поїзді з Києва до Львова. «Але не те, щоб я відчував себе в небезпеці, — зауважив він. — Було важливо бути там. Для мене важливішим за будь-яку можливу загрозу було зустрітися з людьми і дати їм знак надії та підтримки».
Читайте також:
Архиєпископ Кельна відвідав Патріарший собор у Києві
Пошана до героїв
«Ви багато спілкувалися з багатьма людьми в Україні. Яке враження вони справили на Вас? Чи переважає в них відчай і зневіра? Чи все ж таки є надія?» — таким було наступне запитання. Відповідаючи на нього, кардинал Райнер Марія Велькі зазначив: «Звичайно, багато людей втомилося. Більшість із них просто хочуть, щоб ця війна припинилася. Але не за будь-яку ціну. Вони хочуть свободи, хочуть незалежності. Вони хочуть мати суверенітет. І вони постійно говорять нам, що їх гнобили протягом усієї їхньої історії, і що цю свободу як нації в них забирали знову і знову. І вони більше не хочуть із цим миритися. Тому заради цієї свободи багато хто готовий віддати все, а для багатьох це означає їхнє життя. І страшно те, що люди, які залишилися, звичайно ж, дуже страждають, і, з іншого боку, вони також вшановують полеглих у спосіб, який нам насправді неможливо уявити, з яким трепетом і з якою пошаною вони ставляться до них, бо для них вони справді борці за свободу. І вони насправді вшановують їх як героїв. Це те, що нам дуже важко зрозуміти, можливо, через нашу історію. Особисто мені це дуже важко, і я відчуваю велику повагу до цих людей. Вони мають мужність та надію на майбутнє. „І тому, — вони кажуть, — те, що віддали наші полеглі, те, що вони своїм життям відстояли цю свободу нашої країни, не повинно бути марним. Тому нам треба йти в майбутнє, але тільки у свободі“».
Очікування солідарності й дотримання прав полонених
Відповідаючи на запитання про те, що українці очікують від Заходу, Кельнський архиєпископ зазначив, що насамперед вони очікують солідарності.
«Щоб ми не звикали до цієї війни і не просто зворушувалися від новин, а потім переходили до своїх звичайних справ, — пояснив він. — Вони також очікують і сподіваються на підтримку в мирному процесі. Передовсім вони очікують і сподіваються, що зможуть насолоджуватися або відчути ті самі свободи, які ми сприймаємо як належне, а також що зможуть жити в ЄС. Вони прагнуть самовизначення, суверенітету і надіються, що матимуть мир у справедливості. Вони очікують, що ми будемо політично вимагати звільнення їхніх полонених. Я познайомився з багатьма людьми: матерями, які по півтора року не чули про своїх дітей, про свого сина. Вони гірко плакали, вони не знають, що сказати. Вони не знають, чи він загинув, чи ні. Щодня вони живуть у невизначеності: чи він ще живий? Чи він там? Він поранений? Чи, може, загинув? Що з ним сталося на фронті? Ця невизначеність губить людей. І вони очікують, щоб ми вимагали публічно і в політичних колах дотримання Женевських конвенцій, щоб полонені також отримали свої права, і щоб насамперед ті, хто залишився тут, могли дізнатися, що з ними сталося».
Потрібно молитвою «штурмувати» небо
Далі журналіст радіостанції «Domradio» поцікавився, чи хтось в Україні говорив кардиналові Вільке про питання військової підтримки. Кардинал відповів, що ніхто з ним про це не говорив, бо він не політик і це не його сфера. «Я єпископ, і можу лише дати людям духовну розраду, — розраду, яка ґрунтується на вірі, дати їм надію», — наголосив він. Ієрарх додав, що «більшість людей в Україні переконана, що альтернативи такій боротьбі немає, яку вони сприймають як боротьбу за свободу», бо йдеться про російське вторгнення в іншу суверенну державу, що є порушенням міжнародного права.
«Особисто я переконаний, що в кінцевому підсумку зброя не творить миру, — закцентував він. — Як віруюча людина і як єпископ, я переконаний, що найсильнішою зброєю в цій боротьбі є молитва, тому що ми можемо молитвою „штурмувати“ небо і так благати Бога, який має інші можливості, ніж люди».
Департамент інформації УГКЦФото: Кардинал Райнер Марія Велькі перед зруйнованим будинком в Ірпені (Eberhardt — Erzbistum Köln)
