Хрещення Русі-України 988 року: війни, політика, шлюб

988 рік, рік Хрещення Київської Русі князем Володимиром Великим — важливий етап християнізації нашої країни й офіційного прийняття християнства як державної релігії. Проте власне початки християнства на теренах сучасної України сягають I—II cтоліть, коли сюди дісталися перші християнські місії — зокрема, за легендою, святого апостола Андрія Первозванного та святих рівноапостольних братів Кирила (Костянтина) і Методія.

До князювання Володимира (978–1015), київські князі, починаючи з Аскольда, часто або самі ставали християнами, або були лояльними до християнства. За правління князя Ігоря (912–945), як свідчить літописна згадка, датована 944 роком, на Подолі в Києві була церква Святого Пророка Іллі. Дружина Ігоря — княгиня Ольга (945–969) — близько 957 року прийняла хрещення в Константинополі. Але визначальним як для подальшої долі та ідентичності Церкви на цих землях, так і для державотворення Київської Русі стало саме прийняття християнства східного обряду як державної релігії у 988 році внуком князя Ігоря і княгині Ольги — Володимиром Великим.

Хоча, відповідно до літопису Нестора, князь посилав своїх посланців до представників різних релігій, його вибір зупинився саме на християнській. Таке рішення не було випадковим. Окрім релігійних мотивів, важливу роль у прийнятті християнства відіграла політична та культурологічна доцільність такого кроку, адже християнство в тогочасному цивілізованому просторі відігравало визначальну роль. Прийняття християнської релігії забезпечило князю Володимирові та його державі моральний престиж, надавало їй легітимного статусу серед інших країн і змінило ставлення їхніх правителів до Русі.

«Крок Володимира щодо запровадження християнства як державної релігії включає багато аспектів: як особисте навернення, так і прагнення долучитися до „клубу“ християнських володарів, найвеличнішим з яких у цілому регіоні безперечно був візантійський імператор. Як і сама візантійська держава, так і її Церква в цей час перебували на піку своєї слави і розвитку, тож бажання дорівнятись їм було цілком природним», — пише історик Церкви Анатолій Бабинський у книзі «Історія УГКЦ за 90 хвилин».

За яких же обставин князь Володимир Великий приймає доленосне рішення — самому охреститися і охрестити свою державу? Історія про Хрещення Русі в серії «Історії з історії УГКЦ», яку розповідає історик Юрій Скіра, називається «Війни, облоги і шлюб» і справді нагадує епік про «гру тронів»:

«Щоби краще розуміти обставини того часу, звернімося до Візантійської імперії та її становища: у Х столітті ця держава переживала серію громадянських війн, політичної нестабільності та постійної зовнішньої загрози з боку арабів.

У 976 році імператором Візантії став Василій ІІ: він був ще юнаком, і самостійно почав правити лише за 9 років — з 985-го. У 986 році він вирішив навести лад із зовнішніми ворогами і вирушив у похід проти болгарського царя Самуїла. Але — зазнав поразки. Візантійські вельможі тільки цього й очікували. Вони підняли повстання у Малій Азії, яке очолив Барда Склерос. Імператор призначив талановитого воєначальника — Барду Фоку — придушити цей виступ. Але той, опинившись серед своїх воїнів і відчувши їхню підтримку, і сам у 987 році проголосив себе імператором. Він вгамував малоазійських заколотників, полонив їхнього вождя і вирушив на Константинополь.

Василій ІІ опинився у безвихідній ситуації. З Малої Азії рухалося збунтоване візантійське військо, а на Балканах підстерігали болгари. Його єдиним спасінням став поганський князь Володимир. Той погодився врятувати Василія ІІ: навесні 988 року 6-тисячна варязька дружина Володимира висадилася на візантійський берег і фактично в останній момент врятувала його владу. Барда Фока був розбитий, і до квітня 989 року повстання було розгромлене.

Володимир хотів отримати свою політичну вигоду за порятунок імператора і поставив йому найвищу ціну: той мав видати за нього свою сестру Анну, дочку імператора Романа ІІ. Як бачимо, мовилося про територіальні, торгівельні чи грошові поступки — йшлося про шлюб. Для візантійців це було катастрофічно і принизливо. Чому? Бо впродовж століть візантійські принцеси не виходили заміж за чужоземних володарів, тим паче — за язичників. Імператор був главою християнського світу в очах візантійців, і всі інші правителі були негідними породичатися з ним. До прикладу, всі шлюбні ініціативи імператора Карла Великого зазнали невдачі, а нашому Володимирові це вдалося — він спіймав слушний політичний момент. Залишалося лише охреститися, адже принцеса не могла вийти заміж за язичника.

Василій ІІ був за своєю природою хитрим і жорстоким правителем. Чого тільки вартує один факт: у 1014 році візантійці взяли в оточення болгарську армію на перевалах гірського хребта Беласіца. Болгари здалися. Василій ІІ наказав усіх полонених осліпити — а їх там було близько 14 тисяч. Кожному сотому він наказав залишити око, щоб той міг привести своїх товаришів додому. Коли болгарський цар Самуїл побачив своїх воїнів, у нього стався приступ і він помер. Ось таким був швагро Володимира Великого.

Імператор Василій вирішив зламати слово, дане князю Володимирові, і не віддати йому Анну за дружину. Але Володимир Великий умів тримати удар: побачивши, що його ошукали, він швидко зібрав своє варязьке військо і вирушив до Херсонесу. Це місто було стратегічно важливим з погляду панування візантійців у північному Причорномор’ї. Під час облоги Херсонеса священник Анастас випустив стрілу з міської стіни у бік позиції варягів Володимира. До неї була прикріплена записка, де вказувалося розташування міського водогону. Володимир наказав його перекрити. Місто було швидко здобуто та сплюндровано. Тоді, до речі, з Херсонеса до Києва були вивезені мощі святого папи Климентія та святого Теофіла. Після взяття Херсонесу Володимир пише листа Василію ІІ: у ньому князь сказав, що така доля чекає і Константинополь. Після громадянської війни боронити це місто вже не було кому. Тож Василій ІІ таки був змушений відіслати принцесу Анну до Володимира.

За однією із версій Володимир охрестився у Києві 988-го, а шлюб з Анною взяв наступного року, у зруйнованому Херсонесі. Звідти з княгинею він вирушив до Києва, де наказав охрестити все населення. У 997 році до Києва прибув перший митрополит, висвячений у Константинополі для Київської Русі по її Хрещенні.

Володимирове хрещення стало великим поступом у розвитку культури та Київської Русі загалом. А Візантія від цього не програла, а навпаки — виграла, і її впливи ще довго відчуватимуться у цій частині Європи», — завершує Юрій Скіра.

Великий князь Володимир не обмежився формальним хрещенням Русі. Змінивши своє життя, він провадив просвітницьку діяльність серед широких мас: зводив храми, підтримував книжне ремесло, засновував бібліотеки, фундував школи. Хрещення східних слов’ян, які проживали на той час у межах Київської держави, активно сприяло поширенню писемної культури: саме монастирі були місцем розвитку писемності — тут переписували книги, тим самим утверджуючи християнську культуру.

«Охрестившись, Київська держава ввійшла в сім’ю християнських європейських народів. Це відбулось майже водночас із такими її сусідами як Польське князівство (966) чи Угорське королівство (1000). Вибір християнства Володимиром на століття визначив подальший розвиток держави: її культуру, зовнішню і внутрішню політику тощо, — наголошує Анатолій Бабинський. — А те, що його вибір припав на візантійську християнську традицію, так само на віки визначатиме специфіку стосунків спадкоємців Київської держави з їхніми сусідами. Для розуміння історії Української Греко-Католицької Церкви завжди важливим залишатиметься той факт, що на момент Володимирового хрещення розриву єдності між Константинопольською Церквою і Римською ще не відбулося. Новоутворена Київська, чи радше Руська митрополія, перебувала в єдності як із матірною Константинопольською Церквою, так і з єпископом Рима».

Дивіться також

УГКЦ на Буковині: «Апостол черні» о. Костянтин Балицький (частина V)
26 квітня

УГКЦ на Буковині: про Кимполунґ і церкву, яку збудував батько Ольги Кобилянської (частина IV)
4 квітня

Підпільна УГКЦ: про отця Остапа Стернюка, священника, політв’язня, пластуна
2 квітня

УГКЦ на Буковині: Греко-католики Качики (частина ІІ)
30 березня

Дивитися ще