«Господи, якщо Ти хочеш, щоб я залишався у Твоїй господі — керуй» — історія пізнього покликання Петра Дідули

«Господи, якщо Ти хочеш, щоб я залишався у Твоїй господі — керуй» — історія пізнього покликання Петра Дідули

4 жовтня 2025, 07:00 311

Петро Дідула — багатолітній журналіст і відеограф Українського католицького університету, випускник Львівської богословської академії, батько п’ятьох дітей. У 58 років відчув покликання до священства. Його дорога до семінарії почалася несподівано — через пережиття втрати у світлі Воскресіння.

Це історія про покликання, яке не знає віку. У інтервʼю Петро Дідула розповів про те, як наважився вступити до семінарії, поділився родинною історією свого діда, котрий не став священником, та викликами, які долає щодня.

Уся справа в тому, що ми, люди воцерковлені, дуже часто є невіруючими — говоримо, що християни, але не до кінця довіряємо Богу. Нам бракує внутрішньої живої віри

— Петре, ви маєте чудову сім’ю та спільну справу «ДивоКаяк», де організовуєте відпочинкові й реколекційні сплави річками України. Між тим є ще безліч робочих проєктів, якими горите. Коли між цього плину життя ви відчули в серці покликання до священничого служіння?

— Для мене це й досі тайна. Хронологічно все почалося з похорону Дмитра Пащука, нареченого моєї дочки Ганнусі (загинув 12 березня 2023 року під час виконання бойового завдання на Херсонщині — ред.) Саме тоді я особливо гостро пережив момент Воскресіння. Це був не лише мій особистий досвід — згодом кілька учасників похорону, серед них і військові, ділилися подібними відчуттями. Здавалося б, похорон — це вже знайомий і наперед відомий шлях горювання й смутку, але смерть Дмитра «зірвала» тоді мене з наїждженої колії. Можливо, вперше в житті я так глибоко пережив Воскресіння у смерті близької людини.

Я не можу пояснити, як саме це сталося. Адже те, що зараз розповідаю, звучить, як «класика» віри у Христа. Але одне це розуміти, а інше — пережити. Уся справа в тому, що ми, люди воцерковлені, дуже часто є невіруючими — говоримо, що християни, але не до кінця довіряємо Богу. Нам бракує внутрішньої живої віри.

Потім був вечір спомину у «Республіці саду», кафе, яке Дмитро заснував ще за життя. Там, у діленні з його найближчими друзями, я знову відчув, як радість і вдячність множилися.

Пізніше мені доводилось бути й на інших похоронах військових, де бачив протилежне: смерть як кінець, безвихідь, надмір жалю, болю і страждання. Мене глибоко вражало також те, що часто й самі священники не несли у своїй проповіді сенсу Воскресіння, не ділилися тим світлом, яке просто пробиває крізь домовину. Хіба це не вони віддали своє життя «за друга свого»? (Ів. 15, 13 — ред.)

Дмитро Пащук разом з побратимом Романом Лозинським після звільнення Херсону. Фото з фейсбук сторінки Романа ЛозинськогоДмитро Пащук разом з побратимом Романом Лозинським після звільнення Херсону. Фото з фейсбук сторінки Романа Лозинського

— Що стало переломним моментом, аби ви наважились вступити до семінарії?

— Напевно, це все-таки був процес надолуження. Одного вечора я повертався велосипедом з роботи й у голові осіла нав’язлива думка: «Їдь зараз до семінарії». Я зателефонував о. Ігорю Бойку (ректору Львівської духовної семінарії Святого Духа — ред.), домовився про зустріч і відразу поїхав. То був початок травня, півтора місяці після смерті Дмитра. Так співпало, що ректор якраз був з о. Тарасом Панатом, який теж вступав до семінарії у зрілому віці (у 69 років став священриком — ред.). Ми поговорили, і о. Ігор схилив мене до думки, щоби спробувати поступати. Але вже за два дні усе закрутилося: експедиції на Схід, робочі проєкти і я забув про свій візит до семінарії і все те, що йому передувало.

Петро Дідула з колегами перед експедицією на Схід. Зліва на право: Петро Дідула, журналістка Марта Гула, фотографиня Марія ВараницькаПетро Дідула з колегами перед експедицією на Схід. Зліва на право: Петро Дідула, журналістка Марта Гула, фотографиня Марія Вараницька

Наприкінці літа випадково зустрів о. Ігоря і знову про все згадав. Було навіть ніяково. Тоді я все це потрактував, як якийсь скороминущий імпульс. Але навесні 2024 року все повернулося з набагато більшою силою. Я ходив із цими думками і ваганнями, як хворий. Тоді знову поїхав до о. Ігоря на розмову, отримав благословення від місцевого єпископа і процеси запустилися.

Чисто по-людськи я не хотів продовжувати навчання, але щось всередині переконувало: треба йти далі

— Чи були у вас сумніви?

— Так, і багато. Після першого року навчання я не був певен, що на своєму місці. Навіть думав не продовжувати навчання. Але тоді мав кілька розмов із друзями. Вони зуміли дібрати для мене слова, яких я у тому стані дуже потребував. Далі я поїхав на ігнатіанські реколекції. Вісім днів мовчанки і розмов із духівником вивели мене з того розтерзаного стану. Чисто по-людськи я не хотів продовжувати навчання, але щось всередині переконувало: треба йти далі.

Я сказав Богові: «Якщо Ти хочеш, щоб твій слуга залишався у Твоїй господі — керуй. Я віддаюся Тобі вповні»

— Чи не лякала вас думка про вік?

— Мені скоро 60. Я знав, що у цьому віці контракт на військове капеланство укладати вже не можна. Але влітку вийшов указ Президента про те, що за рішенням командира батальйону, все-таки служити у війську особам після 60 буде дозволено. Це стало для мене знаком, що й справді зможу бути капеланом.

Хоч зараз я розумію, що навіть якби із капеланством не складося, всеодно поїду на Схід — Харківщину чи Дніпропетровщину. Там теж є великі потреби. Я сказав Богові: «Якщо Ти хочеш, щоб твій слуга залишався у Твоїй господі — керуй. Я віддаюся Тобі вповні».


— Як ваші близькі — дружина, діти — сприйняли це рішення?

— Я сказав про це дружині лише з другого разу, коли зрозумів, що вже точно йду цим шляхом. Цікаво, що ця розмова повторилася на тій же кухні нашого дому, що й колись, коли я вступав у Львівську богословську академію. Тоді в нас вже було двоє дітей — Юрко і Павло. Ми стояли в тих же місцях, що й тридцять років тому. Вислухавши мене дружина з посмішкою відповіла: «О, нарешті, бо мене на роботі весь час називають дружиною священника». Це скоріш через те, що ЛБА — УКУ помилково сприймають як місце, де випускають одних священників.

Випускний Петра Дідули. Зліва направо: перший ректор відновленої ЛБА о. Михайло Димид, владика Борис Ґудзяк, о. Богдан Прах, Петро ДідулаВипускний Петра Дідули. Зліва направо: перший ректор відновленої ЛБА о. Михайло Димид, владика Борис Ґудзяк, о. Богдан Прах, Петро Дідула

І хоч дружина перевела це в жарт, пізніше на іспитах у семінарії мене запитували, як вона відреагувала. Я добре розумів, що пов’язую своє життя зі священством і повинен мати послух до єпископа, куди б нас не повів Господь. Її «так» у цьому ще не було до кінця усвідомленим, але ми рухаємось маленькими кроками. Спершу це «так» на три роки навчання у семінарії, а якщо Господь благословить і прийму священство, то це вже буде наступний етап. Я довіряю Богу і маю впевненість, що наше подружжя вистоїть і в цьому випробуванні.

— А діти?

— Їм я сказав про це на весіллі дітей Марти і Андрія. Я знав, що наступного дня вони розʼїдуться, син Павло повернеться до війська — хто куди. Тому зібрав їх до купи і сказав, що вступаю на навчання до семінарії. Я не скажу, що всі дуже зраділи. Був такий тонесенький момент «зависання». Здається, невістка Юля першою розірвала цю тишу привітаннями.

Родина Петра ДідулиРодина Петра Дідули

Коли я сказав мамі, що вступаю до семінарії, то побачив у її очах імпульс надії чи, може, справедливості. Не знаю. Вона зовсім недавно мені сказала, що хотіла б дожити до того моменту, коли я стану священником

— У вашій родині є непроста історія діда, який теж хотів бути священником. Він вчився у семінарії і називався так само Петром, але священником так і не став. Чи відчуваєте ви, що Господь через ваше покликання хоче довершити цю справу?

— У нашій родині вже є священник-василіянин, мій двоюрідний брат — о. Севастіян Бондаренко. А щодо діда, то я про це міркував уже на середині першого курсу навчання. Але як воно насправді є — я не знаю. Коли моя мама довідалася про це рішення, то, напевно, саме так і сприйняла цю історію. Для неї досі болючим залишається досвід того, що її батько мріяв стати священником, але не зміг, а ще більше, що його несправедливо засудили. Їй майже 90, і вона дотепер про це згадує…

Діда судили в Польщі по сфабрикованій справі про масові убивства, про яку поспішно надрукували на першій сторінці московської газети «Правда». Незважаючи на свідчення односельчан, вирок залишився незмінним. Політичне замовлення у цій справі було очевидне. Діда засудили до смертної кари, але потім змінили вирок на довічне. Він помер у польській тюрмі.

Коли я сказав мамі, що вступаю до семінарії, то побачив у її очах імпульс надії чи, може, справедливості. Не знаю. Вона зовсім недавно мені сказала, що хотіла б дожити до того моменту, коли я стану священником.

Петро Дідула з дружиною Наталею та мамоюПетро Дідула з дружиною Наталею та мамою

— Чи важко було сісти за підручники, знову взяти до рук ручку і вести конспекти поруч із набагато молодшими братами семінаристами?

— Це було непросто. Я сподівався, що буде легше, але виявилося інакше: багато предметів, обсяг інформації значний, а пам’ять вже не найкраща. Зараз складно «стрибати» між різними рівнями знань і тримати все в голові.

Я люблю заглиблюватися у навчання. Для цього залишив собі біблійні студії і читання Святого Письма, де це можна робити самотужки. Іноді відкриваю для себе певні речі, які вже вчив, але через певний життєвий досвід вони сприймаються зовсім по-іншому. По-новому. Мені також є дуже цінним досвід спілкування з молодшими однокурсниками і семінаристами з інших курсів. Я побачив світ, у якому вони живуть, пережиття, якими вони торують свої священничі долі.

Студенти 5 курсу програми пізніх покликань, зліва на право: Віталій Дякун, Петро Дідула, Петро КузьминСтуденти 5 курсу програми пізніх покликань, зліва на право: Віталій Дякун, Петро Дідула, Петро Кузьмин

— Скільки зараз семінаристів разом із вами навчаються на програмі пізніх покликань?

— Зараз нас троє на п’ятому курсі і ще шестеро — на четвертому курсі. Живу разом з однокурсниками з пізніх покликань. Хоча у перший рік мешкав із братами другого і четвертого курсів. Це також був для мене дуже цікавий досвід спілкування. Ми говорили на різні теми. Вони ставили такі запитання, яких я б не почув від своїх однолітків. Рівно ж і я їх запитував речі, які може би не осмілився питатися у своїх дітей.

— Що з розпорядку семінарійного життя вам припало до душі, а до чого довелося звикати? Як, наприклад, давалися ранкові підйоми?

— Ранкові підйоми якраз не давалися важко. Ми мали різне чергування. На четвертому курсі і котел чистили, після якого всі чорні ходили, і яблука у саду збирали. Отець Ігор також запрошував на відвідини «Марсового поля» (поля почесних поховань — ред.). За цей досвід я йому дуже вдячний, бо вперше коли туди прийшов, мені було тяжко заговорити з людиною, а на третій чи четвертий раз почав відчувати, що щось у тобі відкривається і ти можеш почати діалог. Вже немає такого страху, як раніше.

Петро Дідула з журналісткою Діаною МотрукПетро Дідула з журналісткою Діаною Мотрук

У перший рік навчання для мене вийти туди в підряснику було трохи чужим. До речі, «Марсове поле» було єдиним місцем, куди я виходив у місто в підряснику. Я помітив, що коли ти починаєш говорити з рідними загиблих, то саме підрясник додає якусь «нову якість» у творене розмовою поле довіри. І людина відкривається, ти слухаєш, в кінці дехто просить разом помолитися, якщо відчувають потребу.

Наші хлопці там не обов’язково стають християнами, але вони мають значно більше шансів інакше пережити те, що дає адекватне розуміння слова «життя»

— Ви мали робочі експедиції на Схід України, працюючи над проєктом «Малі історії Великої війни», де бачили будні наших військових. Відтак озвучили, що хотіли б стати капеланом. Чи повʼязаний цей вибір з експедицією? І чому саме капеланство?

— Так, це одна із причин і точно один із тригерів, які мене спонукали до вступу у семінарію. Свого часу мене сильно зачепила фраза мого товариша Григорія Пристая, яку він висловив у інтервʼю. Він щиро поділився, що не бачить капеланів у війську: «Як і про що священники потім будуть говорити з військовими, коли їх там нема?»

Я знаю й інші історії, де священники — не завжди це капелани, є поряд із хлопцями. Мій син Павло має такий досвід: він допомагав будувати деревʼяну каплицю місцевому римо-католицькому священнику неподалік Слов’янська. До його підрозділу також часто приїжджав о. Сашко Богомаз, відповідальний за капеланів Донецького екзархату УГКЦ. Павло вже встиг прислуговувати, а коли не на чергуванні, то має змогу поїхати на Літургію в Краматорськ, або до когось із отців, що служать в тій каплиці біля Слов’янська. Але, звісно, так є не всюди.

Зустріч із сином під час робочої експедиції проєкту «Малі історії Великої війни». Зліва на право: журналістка Леся Владимиренко, військовослужбовець Павло Дідула, Петро ДідулаЗустріч із сином під час робочої експедиції проєкту «Малі історії Великої війни». Зліва на право: журналістка Леся Владимиренко, військовослужбовець Павло Дідула, Петро Дідула

Щодо капеланів, то я зауважую, як ті, хто перебувають біля лінії фронту, говорять про смерть — просто і без зайвого драматизму. У їхніх словах є така легкість, ніби це щось буденне. І я розумію: саме так і має бути для християн, адже смерть неминуча й для нас є природною частиною життя. Наші хлопці там не обов’язково стають християнами, але вони мають значно більше шансів інакше пережити те, що дає адекватне розуміння слова «життя».

Зустріч із сином під час робочої експедиції проєкту «Малі історії Великої війни». Зліва на право: журналістка Леся Владимиренко, військовослужбовець Павло Дідула, Петро ДідулаЗустріч із сином під час робочої експедиції проєкту «Малі історії Великої війни». Зліва на право: журналістка Леся Владимиренко, військовослужбовець Павло Дідула, Петро Дідула

— Що є вашим місцем сили?

— Хотілося б, щоб Господь Бог був моєю силою. Я вірю, що Він дає свою благодать в міру того, що кладе на плечі людини. І якщо я стану священником, думаю, Він не обділить мене мудрістю і силою, яких іноді так бракує.

Розмовляла Діана Мотрук
Фото з приватного архіву Петра Дідули та Українського католицького університету
Департамент інформації УГКЦ

Інші історії