«Господи, якщо Ти хочеш, щоб я залишався у Твоїй господі — керуй» — історія пізнього покликання Петра Дідули
Петро Дідула — багатолітній журналіст і відеограф Українського католицького університету, випускник Львівської богословської академії, батько п’ятьох дітей. У 58 років відчув покликання до священства. Його дорога до семінарії почалася несподівано — через пережиття втрати у світлі Воскресіння.
Це історія про покликання, яке не знає віку. В інтервʼю Петро Дідула розповів про те, як наважився вступити до семінарії, поділився родинною історією свого діда, який не став священником, і викликами, які долає щодня.
Уся справа в тому, що ми, люди воцерковлені, дуже часто є невіруючими — говоримо, що християни, але не до кінця довіряємо Богові. Нам бракує внутрішньої живої віри
— Петре, Ви маєте чудову сім’ю та спільну справу «ДивоКаяк», де організовуєте відпочинкові й реколекційні сплави річками України. Також є ще безліч робочих проєктів, якими горите. Коли між цього плину життя Ви відчули в серці покликання до священничого служіння?
— Для мене це й досі тайна. Хронологічно все почалося з похорону Дмитра Пащука, нареченого моєї дочки Ганнусі [загинув 12 березня 2023 року під час виконання бойового завдання на Херсонщині — ред.]. Саме тоді я особливо гостро пережив момент Воскресіння. Це був не лише мій особистий досвід — згодом кілька учасників похорону, серед них і військові, ділилися подібними відчуттями. Здавалося б, похорон — це вже знайомий і наперед відомий шлях горювання і смутку, але смерть Дмитра «зірвала» тоді мене з наїждженої колії. Можливо, вперше в житті я так глибоко пережив Воскресіння у смерті близької людини.
Я не можу пояснити, як саме це сталося. Адже те, що зараз розповідаю, звучить, як «класика» віри у Христа. Але одне це розуміти, а інше — пережити. Уся справа в тому, що ми, люди воцерковлені, дуже часто є невіруючими — говоримо, що християни, але не до кінця довіряємо Богові. Нам бракує внутрішньої живої віри.
Потім був вечір спомину в «Республіці саду» — кафе, яке заснував Дмитро. Там, у діленні з його найближчими друзями, я знову відчув, як радість і вдячність множилися.
Пізніше мені доводилося бути й на інших похоронах військових, де бачив протилежне: смерть як кінець, безвихідь, надмір жалю, болю і страждання. Мене глибоко вражало також те, що часто й самі священники не несли у своїй проповіді сенсу Воскресіння, не ділилися тим світлом, яке просто пробиває крізь домовину. Хіба це не вони віддали своє життя «за друга свого»? (Ів. 15, 13).
— Що стало переломним моментом, що Ви наважилися вступити до семінарії?
— Напевно, це все-таки був процес надолуження. Одного вечора я повертався велосипедом з роботи й у голові осіла нав’язлива думка: «Їдь зараз до семінарії». Я зателефонував отцю Ігореві Бойку [ректору Львівської духовної семінарії Святого Духа — ред.], домовився про зустріч і відразу поїхав. То був початок травня, півтора місяці після смерті Дмитра. Так співпало, що ректор якраз був з отцем Тарасом Панатом, який теж вступав до семінарії у зрілому віці [став священником у 69 років — ред.]. Ми поговорили, і отець Ігор схилив мене до думки, щоби спробувати вступати. Але вже за два дні все закрутилося: експедиції на Схід, робочі проєкти і я забув про свій візит до семінарії і все те, що йому передувало.
Наприкінці літа випадково зустрів отця Ігоря і знову про все згадав. Було навіть ніяково. Тоді я все це потрактував, як якийсь скороминучий імпульс. Але навесні 2024 року все повернулося з набагато більшою силою. Я ходив із цими думками й ваганнями, як хворий. Тоді знову поїхав до отця Ігоря на розмову, отримав благословення від місцевого єпископа і процеси запустилися.
Чисто по-людськи я не хотів продовжувати навчання, але щось усередині переконувало: треба йти далі
— Чи були у Вас сумніви?
— Так, і багато. Після першого року навчання я не був певен, що на своєму місці. Навіть думав не продовжувати. Але тоді мав кілька розмов із друзями. Вони зуміли дібрати для мене слова, яких я у тому стані дуже потребував. Далі я поїхав на ігнатіанські реколекції. Вісім днів мовчанки і розмов із духівником вивели мене з того розтерзаного стану. Чисто по-людськи я не хотів продовжувати навчання, але щось усередині переконувало: треба йти далі.
Я сказав Богові: «Якщо Ти хочеш, щоб Твій слуга залишався у Твоїй господі — керуй. Я віддаюся Тобі вповні»
— Чи не лякала Вас думка про вік?
— Мені скоро 60. Я знав, що в цьому віці контракт на військове капеланство укладати вже не можна. Але влітку вийшов указ Президента про те, що за рішенням командира батальйону, все-таки служити у війську особам після 60 буде дозволено. Це стало для мене знаком, що й справді зможу бути капеланом.
Хоч зараз я розумію, що навіть якби з капеланством не складося, все одно поїду на Схід — Харківщину чи Дніпропетровщину. Там теж є великі потреби. Я сказав Богові: «Якщо Ти хочеш, щоб Твій слуга залишався у Твоїй господі — керуй. Я віддаюся Тобі вповні».
— Як Ваші близькі — дружина, діти — сприйняли це рішення?
— Я сказав про це дружині лише із другого разу, коли зрозумів, що вже точно йду цим шляхом. Цікаво, що ця розмова повторилася на тій же кухні нашого дому, що й колись, коли я вступав у Львівську богословську академію. Тоді в нас уже було двоє дітей — Юрко і Павло. Ми стояли в тих же місцях, що й 30 років тому. Вислухавши мене, дружина з усмішкою відповіла: «О, нарешті, бо мене на роботі весь час називають дружиною священника». Це швидше через те, що ЛБА — УКУ помилково сприймають як місце, де випускають одних священників.
І хоч дружина перевела це в жарт, пізніше, на іспитах у семінарії, мене запитували, як вона відреагувала. Я добре розумів, що пов’язую своє життя зі священством і повинен мати послух до єпископа, куди б нас не повів Господь. Її «так» у цьому ще не було до кінця усвідомленим, але ми рухаємося маленькими кроками. Спершу це «так» на 3 роки навчання в семінарії, а якщо Господь благословить і прийму священство, то це вже буде наступний етап. Я довіряю Богові й маю впевненість, що наше подружжя вистоїть і в цьому випробуванні.
— А діти?
— Їм я сказав про це на весіллі дітей Марти й Андрія. Я знав, що наступного дня вони розʼїдуться, син Павло повернеться до війська — хто куди. Тому зібрав їх до купи і сказав, що вступаю на навчання до семінарії. Я не скажу, що всі дуже зраділи. Був такий тонесенький момент «зависання». Здається, невістка Юля першою розірвала цю тишу привітаннями.
Коли я сказав мамі, що вступаю до семінарії, то побачив у її очах імпульс надії чи, може, справедливості. Не знаю. Вона зовсім недавно мені сказала, що хотіла б дожити до того моменту, коли я стану священником
— У Вашій родині є непроста історія діда, який теж хотів бути священником. Він вчився у семінарії і називався так само Петром, але священником так і не став. Чи відчуваєте Ви, що Господь через Ваше покликання хоче довершити цю справу?
— У нашій родині вже є священник-василіанин, мій двоюрідний брат — отець Севастіан Бондаренко. А щодо діда, то я про це міркував уже на середині першого курсу навчання. Але як воно насправді є, — я не знаю. Коли моя мама довідалася про це рішення, то, напевно, саме так і сприйняла цю історію. Для неї досі болючим залишається досвід того, що її батько мріяв стати священником, але не зміг, а ще більше, що його несправедливо засудили. Їй майже 90, і вона дотепер про це згадує…
Діда судили в Польщі по сфабрикованій справі про масові вбивства, про яку поспішно надрукували на першій сторінці московської газети «Правда». Незважаючи на свідчення односельчан, вирок залишився незмінним. Політичне замовлення в цій справі було очевидне. Діда засудили до смертної кари, але потім змінили вирок на довічне. Він помер у польській тюрмі.
Коли я сказав мамі, що вступаю до семінарії, то побачив у її очах імпульс надії чи, може, справедливості. Не знаю. Вона зовсім недавно мені сказала, що хотіла б дожити до того моменту, коли я стану священником.
Петро Дідула з дружиною Наталею та мамою— Чи важко було сісти за підручники, знову взяти до рук ручку і вести конспекти поруч із набагато молодшими братами семінаристами?
— Це було непросто. Я сподівався, що буде легше, але виявилося інакше: багато предметів, обсяг інформації значний, а пам’ять уже не найкраща. Зараз складно «стрибати» між різними рівнями знань і тримати все в голові.
Я люблю заглиблюватися у навчання. Для цього залишив собі біблійні студії і читання Святого Письма, де це можна робити самотужки. Іноді відкриваю для себе певні речі, які вже вчив, але через певний життєвий досвід вони сприймаються зовсім по-іншому, по-новому. Мені також дуже цінний досвід спілкування з молодшими однокурсниками і семінаристами з інших курсів. Я побачив світ, у якому вони живуть, пережиття, якими торують свої священничі долі.
— Скільки зараз семінаристів разом із Вами навчаються на програмі пізніх покликань?
— Зараз нас троє на п’ятому курсі і ще шестеро — на четвертому. Живу разом з однокурсниками з пізніх покликань. Хоча в перший рік мешкав із братами другого і четвертого курсів. Це також був для мене дуже цікавий досвід спілкування. Ми говорили на різні теми. Вони ставили такі запитання, яких я б не почув від однолітків. І я їх запитував речі, які, може, не осмілився питати у своїх дітей.
— Що з розпорядку семінарійного життя Вам припало до душі, а до чого довелося звикати? Як, наприклад, давалися ранкові підйоми?
— Ранкові підйоми якраз не давалися важко. Ми мали різне чергування. На четвертому курсі і котел чистили, після якого всі чорні ходили, і яблука в саду збирали. Отець Ігор також запрошував на відвідини «Марсового поля» [поля почесних поховань — ред.]. За цей досвід я йому дуже вдячний, бо коли туди прийшов уперше, мені було тяжко заговорити з людиною, а на третій чи четвертий раз почав відчувати, що щось у тобі відкривається і ти можеш почати діалог. Уже немає такого страху, як раніше.
Петро Дідула з журналісткою Діаною Мотрук
У перший рік навчання для мене вийти туди в підряснику було трохи чужим. До речі, «Марсове поле» було єдиним місцем, куди я виходив у місто в підряснику. Я помітив, що коли ти починаєш говорити з рідними загиблих, то саме підрясник додає якусь «нову якість» у творене розмовою поле довіри. І людина відкривається, ти слухаєш, у кінці дехто просить разом помолитися, якщо відчувають потребу.
Наші хлопці там не обов’язково стають християнами, але вони мають значно більше шансів інакше пережити те, що дає адекватне розуміння слова «життя»
— Ви мали робочі експедиції на Схід України, працюючи над проєктом «Малі історії Великої війни», де бачили будні наших військових. Відтак озвучили, що хотіли би стати капеланом. Чи повʼязаний цей вибір з експедицією? І чому саме капеланство?
— Так, це одна із причин і точно один із тригерів, які мене спонукали до вступу в семінарію. Свого часу мене сильно зачепила фраза мого товариша Григорія Пристая, яку він висловив в інтервʼю. Він щиро поділився, що не бачить капеланів у війську: «Як і про що священники потім будуть говорити з військовими, коли їх там нема?».
Я знаю й інші історії, де священники — не завжди це капелани, є поряд із хлопцями. Мій син Павло має такий досвід: він допомагав будувати деревʼяну каплицю місцевому римо-католицькому священнику неподалік Слов’янська. До його підрозділу також часто приїжджав отець Сашко Богомаз, відповідальний за капеланів Донецького екзархату УГКЦ. Павло вже встиг прислуговувати, а коли не на чергуванні, то має змогу поїхати на Літургію у Краматорськ або до когось з отців, що служать у тій каплиці біля Слов’янська. Але, звісно, так є не всюди.
Щодо капеланів, то я зауважую, як ті, хто перебувають біля лінії фронту, говорять про смерть — просто і без зайвого драматизму. У їхніх словах є така легкість, ніби це щось буденне. І я розумію: саме так і має бути для християн, адже смерть неминуча й для нас є природною частиною життя. Наші хлопці там не обов’язково стають християнами, але вони мають значно більше шансів інакше пережити те, що дає адекватне розуміння слова «життя».
— Що є Вашим місцем сили?
— Хотілося б, щоб Господь Бог був моєю силою. Я вірю, що Він дає свою благодать у міру того, що кладе на плечі людини. І якщо я стану священником, думаю, Він не обділить мене мудрістю і силою, яких іноді так бракує.
Розмовляла Діана МотрукФото із приватного архіву Петра Дідули та Українського католицького університету
Департамент інформації УГКЦ
