EN

Глава УГКЦ: про війну і справедливий мир, Україну і світ

18 квітня 2024, 19:49 139

Уже втретє Україна проживає весну й час Великого посту в очікуванні Воскресіння Христового у великій війні. Тому о. Ігор Яців із Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом у програмі «Відкрита Церква» обговорювали: як Україні вистояти, що робити, щоб донести до світу правду про цю війну, не дати ввести себе в оману російської пропаганди, не допустити несправедливості; чим є ця війна для світу, що зроблено й робиться, щоб забезпечити підтримку України світового співтовариства; як зберегти стійкість і єдність українців у цій найбільшій після Другої світової війні в Європі, яку вже назвали геноцидною і яка ведеться на всіх рівнях, зокрема й інформаційному.

Глава УГКЦ: про війну і справедливий мир, Україну і світ

Цим питанням був присвячений і насичений візит делегації єпископів УГКЦ до США, і Послання Синоду Єпископів УГКЦ, і навіть питання Пасхалії, яку греко-католики України святкуватимуть разом із братами з Православної Церкви України.

Візит до США

1–10 березня делегація єпископів на чолі із Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом перебувала у США для участі в засіданні Постійного Синоду Єпископів УГКЦ у США.

У Вашингтоні, у соборі Пресвятої родини, Глава УГКЦ очолив Архиєрейську Літургію; у Нью-Йорку, у храмі УГКЦ Святого Юра, провів молитву з вірними за Україну, а вримо-католицькому соборі Святого Патрика — виголосив проповідь.

Цей візит Глави Церкви був позначений також низкою важливих екуменічних і дипломатичних зустрічей. Зокрема, Блаженніший Святослав мав зустрічі з митрополитом Української Православної Церкви у США Антонієм та архиєпископом Грецької православної архиєпископії Америки Елфідофором.

У межах дипломатичної місії делегація єпископів УГКЦ мала зустрічі в Сенаті, Конгресі та Держдепартаменті США, зокрема з лідером більшості в Палаті Конгресу Стівеном Скалізом, лідером меншості в Сенаті республіканцем Мітчем Макконелом, спікером Палати представників Конгресу Майком Джонсоном.

Про підсумки і враження від цього візиту — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав: «Ми продовжуємо гарну традицію, яка склалася ще за ініціативи патріарха Любомира, щоб Постійний Синод Єпископів не тільки зустрічався (а ми маємо щонайменше 4–5 засідань упродовж року), а й рухався. Адже наша Церква дуже велика. Ми є глобальною Церквою, яка має дуже різні контексти свого життя і душпастирства. Тому владики Постійного Синоду і Глава Церкви повинні пізнавати кожен із них.

Попередня сесія Постійного Синоду відбувалася в Чернівцях. Наступна, якщо Бог дасть, пройде в Німеччині. А цього разу ми відвідали США, були у трьох містах на сході держави — у Вашингтоні, Нью-Йорку та Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі). Справді, подій та зустрічей було дуже багато, це справді був дуже плідний час і ми привезли зі собою знак надії.

Відвідуючи нашу Церкву у США, ми хотіли з нею зустрітися — з нашими єпископами, священниками, людьми. Не просто відбути формальну подію, а бути разом, спілкуватися, слухати один одного. Вразила таблиця, яку нам показали наші владики у США, щодо географії та кількості присутніх у країні наших людей — нової хвилі еміграції, зокрема з початку повномасштабного вторгнення. Ми побачили, що є дуже багато частин Америки, далеких одна від одної, де нашої церковної присутності немає, а люди — є. Отож мусимо до тих людей іти, мусимо думати, як розвивати нашу душпастирську діяльність у США. Церква мусить рухатися за своїми людьми, бути разом зі своїм народом.

Дуже важливо було побачити нашу громаду, наших людей в Америці. У Філадельфії люди автобусами їхали зі сусідніх штатів, щоб тих 45 хвилин, ту годину побути нам разом. З якою увагою вони слухали те, що ми промовляли, як хотіли наживо побачити своїх владик, Главу своєї Церкви. Люди переживають, вболівають за Україну, хочуть щось зробити для неї. Такий зворотній зв’язок із матірною Церквою був надзвичайно важливим.

Важливою була й екуменічна сторінка нашої діяльності. Ми хотіли побачитися із православними братами, бо наша Церква відчуває свою особливу місію — дбати про єдність Церков. І це справді була історична подія: такого ще не було, щоб Постійний Синод нашої Церкви відвідав Українську православну митрополію у США (не має стосунку ні до УПЦ МП, ні до московського патріархату — ред.). Вважаю, це була історична подія, яка ввійде в історію як початок якогось спільного шляху.

Були і представницькі зустрічі. Ми хотіли трошки присоромити американських політиків. Бо бачимо, що Америка входить у період передвиборчих перегонів, і війна в Україні, біль та страждання нашого народу інколи перетворюються просто на предмет політичних баталій і внутрішніх дискусій. Часами навіть біль України дехто з американських політиків використовує як аргумент проти свого опонента. І ми промовляли до сумління тих людей.

Ми не один день ходили коридорами і Капітолію, і Держдепартаменту. Нас неможливо було не помітити, бо не щодня така церковна делегація приїжджає. Ми побачили, наскільки для американських політиків — як демократів, так і республіканців — важлива Церква як інститут, її громадська і суспільна місія.

Ми мусили обрати певну аудиторію, певних осіб для зустрічей, бо наш час був обмеженим, а період — дуже делікатним. Коли ми закінчували наш візит до Вашингтона, Президент США Джозеф Байден якраз готував щорічне магістральне слово до американської нації — StateoftheUnion. Оскільки президент виголошував його закінчуючи свою каденцію і відкриваючи передвиборчі перегони, воно було подвійно важливим: він мав підсумувати роки свого президенства й анонсувати ключові ідеї та аргументи для політичної боротьби за наступну каденцію. Але, думаю, ми максимально скористалися цією нагодою, щоб донести голос України, українського народу до наших співрозмовників. Ніхто з тих, хто з нами зустрічався, не сказав — «ні». Ніхто не сказав: «Ні, ми не допомагатимемо Україні», «Ні, Україна нас не цікавить». Кожен виправдовувався щодо способів і методів вирішення українського питання. Ми отримали від усіх — і республіканців, і демократів — принципове запевнення у підтримці України, у тому, що Україна може й повинна перемогти російського агресора. Якщо йдеться про знак надії від американського політикуму й американських відповідальних осіб, то слово запевнення і надії ми почули».

Послання Синоду УГКЦ про війну і справедливий мир

16 лютого цього року Архиєрейський Синод УГКЦ в Україні видав Послання щодо війни та справедливого миру в контексті нових ідеологій — «Рятуйте пригнобленого з руки гнобителя» (Єр 22, 3). Текст Послання був затверджений на 96-й сесії Синоду, що відбувалася 7–8 лютого 2024 року у Львові. Цей документ уже назвали базовим у позиції Церкви в питаннях війни і миру в Україні. Як і чому він з’явився саме тепер?

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав пояснює як концепцію і мету Послання, так і окремі його тези: «Два роки війни, і ось уже — третій рік, щодня поставали перед нами складні й важкі запитання. Ці питання наші вірні ставили перед нами як Церквою. Їх викликали реакції на війну в Україні з боку світової громадськості, бо ж бачимо, що вони бували дуже неоднозначними.

Отож усе те, що ми говорили до себе і світу впродовж 2-х років врешті вирішили написати. Бо розуміємо, що з кожним не зустрінемося, до кожного не поїдемо, а такий текст — це певний документ, який засвідчує відповідь християнської Церкви на злочин війни, що діється сьогодні проти України і нашого народу.

Якщо говорити про адресатів Послання, то це наші вірні, церковні діячі різних християнських Церков, а також Апостольська столиця. Нашими адресатами були й католики різних країн світу: вони видали подібні документи — Англіканська Церква, Католицька Церква в Німеччині, інші Церкви у світі. І в тому різноголоссі думок і послань дуже потрібен був голос саме України, української Церкви.

Очевидно, що нашим адресатом було і світове співтовариство, зокрема ті, хто сьогодні займається сучасними викликами міжнародного права, міжнародних відносин, оскільки війна в Україні спричинила кризу в цих сферах. У нашому посланні ми прямо про це говоримо: сьогодні на рівні ООН ніхто не знає, як повестися із країною, яка є членом Радбезу ООН, і замість того, щоб усувати небезпеки глобального масштабу, сама їх створює. Країна, яка є членом Радбезу ООН, нападає на іншу країну, руйнуючи всі підвалини міжнародного права. І це країна, яка має атомну зброю, яка використовує атомну енергетику як елемент шантажу світової громадськості. Тобто це небезпека для всього світу, яка ставить питання життя і смерті для всього людства.

У цьому посланні є низка питань, які ми хотіли підняти і на які відповісти з ракурсу жертви цієї війни. Про цю війну ніхто не скаже так, як це зроблять українці, які знають про неї не з книжок, не з інформаційних повідомлень, а з пережитого на власному досвіді горі й болю, яких завдає ця війна нашому народові».

Теза про здатність дивитися на війну очима жертви

«Очевидно, ми б хотіли, щоби світ бачив і розумів трагедію цієї війни так, як її розуміємо ми. Очевидно, що вчитися говорити до світу про несправедливу російську агресію — це окремий виклик. Ми в Україні все це розуміємо без слів. Можливо, інколи ми не вміли артикулювати свої думки, формулювати наші послання та меседжі. І багато хто у світі нас справді не розумів, бо не переживав, не досвідчував того, що переживаємо ми.

Слово «війна» у вухах різних слухачів звучить по-різному. Для когось — це досі комп’ютерна гра, на жаль, але так воно є. Для когось війна є картинкою про Другу світову, а обличчя сучасної війни — цілком інше. Для когось війна означає економічні виклики, мовляв, що я можу заробити чи втратити, навіть коли йдеться про підтримку України. Для когось війна — це параграф права, якогось закону, для когось — нові дипломатичні реалії, бо всі говорять, що потрібен діалог, і що альтернативою війні, військовому вирішенню конфлікту є здатність домовлятися. Але питання: на яких принципах? Як дійти до якоїсь мирної угоди, яка мала б під собою певний фундамент й основи? Бачите, як слово «війна» стає дуже багатозначним?

Але для нас, українців, слухання всіх цих різних значень і аспектів щодо війни викликає біль та розчарування. Бо війна — це вбивство, злочин, — злочин проти Бога, особливо, коли хтось її ще й називає «свящєнной». Це взагалі катастрофа і колосальний виклик для вірогідності християнської проповіді у третьому тисячолітті.

Це — той погляд, який ми хотіли передати через наше Послання, можливо, навіть коригуючи значення слова «війна». Ми хочемо, щоби воно сьогодні звучало так, як звучить у серцях, умах і душах українського народу, щоб до цієї трагедії весь світ поставився з надзвичайною серйозністю і відповідальністю».

Теза про оборонну війну і законний захист

«Сьогодні багато хто говорить про війну, наголошуючи, що немає жодного аргументу з погляду християнського віровчення, щоби виправдати напад на когось і назвати таку війну „справедливою“. Очевидно, що сьогодні, відповідно до сучасних обставин життя людства та засобів ведення війни, саме поняття традиційної християнської доктрини часів Хрестових походів — поняття „священної війни“ — це пережиток історії. Дуже чітко і ясно про це сьогодні говорить папа Франциск.

Але з погляду жертви, на яку напали, ми можемо і повинні себе захищати. У цьому Посланні ми намагаємося розвинути соціальне вчення Церкви про війну та мир у сучасному світі і говоримо про законне право на захист.

Сьогодні, зокрема у Європі, серед наших опонентів, навіть на церковному ґрунті, маємо різного роду мислителів, які сповідують ідеї крайнього пацифізму. Пам’ятаю дискусію у січні минулого року, коли ми зі Всеукраїнською Радою Церков (ВРЦіРО — ред.) приїхали до Ватикану і мали пресконференцію на Радіо Ватикані. Я мав публічну дискусію з одним із таких італійських пацифістів. У кінці я йому сказав: «Знаєте, якщо ви нам можете показати, як без зброї можна зупинити російські танки, — приїдьте в Україну і покажіть!». Ми мусили пояснювати очевидне: що не маємо права не боронитися, що законний захист своєї Батьківщини — це не тільки природне право, а й святий обов’язок громадян України.

Очевидно, тоді входить у гру низка понять щодо справедливого самозахисту. Йдеться і про пропорційність застосування зброї — дуже делікатне поняття, яким теж сьогодні багато хто спекулює. Йдеться про те, що не можна говорити про межі легітимного самозахисту, бо дехто й про це хоче поговорити. І ми кажемо: а чому ви не говорите про межі нелегітимного нападу на Україну? Чому хочете обмежити, навіть на моральному доктринальному рівні, нашу здатність і природне право боронитися?

Так, Послання нашого Синоду має і певні полемічні акценти, але, крім нас, цього немає кому сказати. Його сьогодні жваво обговорюють. Воно вже перекладене шістьма мовами, опубліковане в найпрестижніших наукових богословських виданнях Католицької Церкви і привернуло до себе неабияку увагу. Отож певні поняття потрібно сьогодні вияснювати, і це можемо зробити тільки ми».

Теза про нейтралітет під час війни

«Ми чули і чуємо запитання: наскільки можна бути нейтральним, коли йдеться про такого типу й масштабу міжнародний військовий конфлікт, який має глобальні наслідки? Чи може якась країна сказати: це не моя справа? Ми вважаємо, що дипломатичний нейтралітет у таких ситуаціях не завжди може бути морально виправданим, а інколи може стати злочином. Бачимо, що сьогодні країни Глобального Півдня часто трактують війну в Україні як якесь протистояння багатого Заходу з росією: мовляв, вони десь там, на Півночі, між собою воюють, а тут, на Півдні, і це не наша справа. Бачимо, як нелегко говорити про підтримку України, наприклад, у Бразилії. Богові дякувати, Аргентина вже трохи змінила своє ставлення до війни в Україні. Але ця частина світу — Південна Америка — потребує нашого слова про те, що не можна бути байдужими й нейтральними.

І тоді всі можуть запитати: як бути з нейтральністю Ватикану, Апостольської столиці? Тут ми намагаємося пояснити, у чому сьогодні полягає ця нейтральність єпископа Рима відповідно до його місії, і чому вона виправдана, легітимна. Загалом, мусить бути у світі хтось, хто за своїм статусом перебуватиме понад конфліктами. Але в Посланні ми також кажемо, що нейтральність Апостольської столиці не є нейтральністю моральною: у нинішніх посланнях Папи чітко і ясно сказано хто — злочинець, а хто — його жертва. Зокрема, останні заяви Державного секретаріату Ватикану були дуже чіткими: і щодо недоторканості кордонів України, і що для того, щоб з’явилися якісь можливості для мирного діалогу, росія повинна зупинити військові дії в Україні. Тобто бачимо певну еволюцію в позиції Святого Престолу, але це і плід постійної та аргументованої праці нашої Церкви. Ми не просто виявляємо своє незадоволення певними висловлюваннями з Ватикану, а пишемо послання, зустрічаємося, переконуємо, доносимо голос багатостраждального українського народу».

Теза про геноцидну війну

«Від початку повномасштабного вторгнення в Україну росія чітко задекларувала цілі, які переслідує, і одна з них — денацифікація України. Що вкладав у цей термін агресор? Знищення українців як народу, як нації, як культури. Для багатьох у світі сьогодні шок, коли ми пояснюємо такі очевидні речі: для російського агресора бути українцем — це бути адептом певної ідеології. І денацифікація у їхній доктрині означає винищення всіх, хто себе називає українцями. Для них Україна — це територія, а не люди.

Оскільки такого типу дії веде держава, яка має відповідні інструменти — військо, воєнну економіку і таку геноцидну доктрину, то все це підпадає під визначення поняття геноциду українського народу. Вперше таке визначення російської агресії дав відомий дослідник Голокосту на теренах колишнього СРСР Тімоті Снайдер. Він сказав, що ця декларація про денацифікацію України — найчіткіший «підручник» із геноциду, який він будь-коли бачив як науковець. І що це — дуже серйозні речі.

Думаю, така оцінка трагедії, яку ми переживаємо, має вийти поза межі наукових статей та визначень. Це має стати частиною свідомості людей, відповідальних за долю своїх країн, світу, які сьогодні мусять зрозуміти, що війна в Україні є не лише українською проблемою, що цей злочин торкається фундаментів усього людства. Щось подібне говорив про Голодомор у листі святий папа Іван Павло ІІ: трагедія цього злочину вийшла поза межі лише одного народу, бо заторкнула підвалини людяності, чогось такого, що об’єднує в єдиний людський рід усіх людей у всьому світі. Такого типу трагедію ми переживаємо і сьогодні».

Теза про інформаційну війну і пост-правду

«Ми багато разів у різних контекстах говорили про світ пост-правди: це, на жаль, загальний глобальний культурний феномен сучасного людства. Бо всі сьогодні говорять про суб’єктивність тієї чи тієї істини: у вас — своя правда, у нас — своя, нічого об’єктивного немає, все — на рівні приватних опіній і думок. Цей світ пост-правди був предметом вивчення культурологів, філософів і навіть богословів. Але нині війна, яку росія почала проти України, показує, які наслідки це може мати: світ пост-правди перетворюється на світ пост-справедливості. Бо коли немає об’єктивної істини, немає й об’єктивної справедливості: є твоя суб’єктивна справедливість і моя. Якщо так, то саме поняття закону, який повинен бути однаковим для всіх, руйнується.

Ми про це теж пишемо: світ пост-правди, де немає об’єктивного поняття справедливості, перетворюється на світ певних мутацій. Це дуже небезпечне явище, яке може перетворити наш світ на світ глобальних воєн, що ведуться через локальні конфлікти.

Ми всі говоримо про права людини. Це було великим досягненням людства після закінчення Другої світової війни — Декларація прав людини. Сьогодні ж поняття прав людини доводиться до абсурдних моментів. Якщо немає об’єктивної істини, поняття прав людини стає дуже розмитим, є різні його трактування. Ця мутація рухається від утвердження прав людини та їхнього захисту до утвердження і захисту інтересів конкретної людини або суспільних груп. І це дуже підступна мутація, коли захищаються уже не права, а саме інтереси.

Сьогодні на міжнародному рівні знову починають більше поважати й захищати права світових центрів потуги і влади, а не суверенних держав. Такого типу мутація позначає не тільки стосунки всередині якогось суспільства — починається ерозія міжнародних стосунків. Той, хто вивчав історію міжнародного права, відразу зауважить, що подібна ситуація склалася у Європі перед початком Другої світової війни, коли навіть на рівні міжнародних угод більше поважали права нацистської Німеччини, ніж маленької Чехословаччини (див. Мюнхенська угода (чи Мюнхенська змова) 1938 року — ред.) І це призвело до світової війни. На жаль, нині маємо подібну небезпеку експорту війни на весь світ, і ми, як Церква, вказуємо на це.

Очевидно, ми не можемо сьогодні передбачити всі можливі розв’язки. Ми, радше, запрошуємо світ визнати ці небезпеки, побачити глобальність цього виклику. Бо, атакуючи Україну, росія кинула виклик міжнародному праву, це — атака проти міжнародного співтовариства. Сьогодні багато хто має багато чого зробити, сказати, усвідомити. І стати на захист суверенної незалежної Української держави, її права на існування, права існувати в міжнародно визнаних кордонах. Захист об’єктивної істинності, справжньої справедливості, міжнародного права — все це відбувається сьогодні в Україні. Захист України, який ми ведемо, є насправді захистом сучасної цивілізації, майбутнього перед загрозою глобального конфлікту.

Про чинну Пасхалію та святкування Великодня за «старим» календарем

Календарна реформа, яку проголосив Глава УГКЦ 6 лютого минулого року, привела до того, що з 1 вересня 2023 року, початку Едикту, всі нерухомі свята, зокрема Різдво, Церква святкує за григоріанським календарем. Ці зміни не торкнулися рухомих свят — Пасхалії. Чому — пояснює Блаженніший Святослав: «Бо ми хочемо святкувати Великдень із нашими православними братами (Православною Церквою України — ред.).

Коли йдеться про Пасхалію — про цикл так званих рухомих свят, пов’язаних з обчисленням дати Пасхи, сьогодні у християнському світі в нас є два варіанти: латинська і та, за якою живуть усі православні Церкви. Для нас, греко-католиків, це — певний виклик, тому що, з одного боку, ми розуміємо, що латинська Пасхалія важлива, і велика частина нашої Церкви, зокрема поза межами України, за нею сьогодні живе. Ми бачимо, що сьогодні на вселенському рівні, зокрема в розмовах між Вселенським Патріархом Варфоломієм і Папою Франциском, ведеться розмова й про те, що врешті треба говорити про спільне святкування. І, можливо, колись до цього й дійде.

Коли ми минулого року приймали рішення щодо календарної реформи, у нас була одна дуже важлива засада: ми хотіли провести цю реформу разом із православними братами. Сьогодні ми розуміємо, що найближчим часом реформу Пасхалії наші православні брати не зроблять. У православному світі наразі немає жодної православної Церкви, яка би святкувала Пасху разом із Латинською. До речі, голос Вселенського Патріарха Варфоломія щодо можливого спільного святкування Пасхи разом із католиками є певною мірою пророчим. Я знаю, що йде певна праця на вселенському рівні (я також є членом цієї групи, яка обговорює можливу реформу як однієї Пасхалії, так і іншої), щоби всі християни могли разом святкувати найбільше християнське свято — Воскресіння Христове. Але в мене є відчуття, що сьогодні ми тільки на початку цього непростого шляху. Заохочую наших православних братів відгукнутися на заклик Вселенського Патріарха і думати про наступний крок цієї календарної реформи, не зупинятися на досягнутому.

Чисто практично для нашої Церкви сьогодні перейти на латинську Пасхалію просто. І, можливо, для багатьох українців, які сьогодні опинилися в діаспорі, це було би приємно. Але на сьогодні ми, як Церква, надаємо пріоритет локальній єдності в Україні, якщо поки що ще не можна осягнути універсальну. І пішли на такий крок: робити календарну реформу з огляду на здатність (чи нездатність) наших православних братів іти за нами. Ми розуміли, що коли робитимемо зміну календаря щодо нерухомих свят, православні брати підуть за нами, коли ж зробимо реформу Пасхалії — не підуть. Ми не хочемо творити якихось додаткових дистанцій і непорозумінь між нами. Навпаки, хочемо бодай на локальному рівні, в Україні, святкувати Пасху разом: якщо поки що не можна досягти єдності в цьому у всьому світі, то бодай в Україні нехай ця єдність буде.

Хтось сподівається, що з наступного року — а це буде річниця Вселенського собору в Нікеї (І Вселенський собор християнської церкви, який скликав 325 року імператор Константин І Великим у м. Нікеї — ред.) — коли латинська і східна Пасхи співпадуть, можливо, і в усі наступні роки святкуватимемо разом. На жаль, мушу розчарувати — так не буде: такого автоматизму немає, і якогось кінцевого рішення, яке було би прийнятне і для Католицької Церкви, і для православного світу теж ще немає. Попереду — довгий і непростий шлях. Але, можливо, ми, українці — православні, греко-католики, римо-католики — маємо стати каталізатором цих процесів. Можливо, ніхто так не відчуває потреби цієї реформи, як ми в Україні. І це означає, що українське християнство, київське християнство, має що сказати всьому християнському світу, і саме сьогодні. Скажімо ж це!».

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Персони

Дивіться також