Галібеї: історія родини як історія служіння своєму народу

4 лютого 2025, 11:14 32

Історію Галібеїв із Тернопілля можна, без перебільшення, назвати родинною сагою на тлі драматичного ХХ століття. Четверо синів простого рибалки стали визначними представниками української інтелігенції, які, кожен на своєму шляху, «тихою ненастанною працею», як заповідав митрополит Андрей Шептицький, служили своєму народові та працювали на здобуття української державності. Двоє із синів старого Галібея стали священниками Української Греко-Католицької Церкви. Обоє загинули мученицькою смертю.

Таких історій, зокрема священничих родин, у Західній Україні чимало. Це — історії про те, звідки людина черпає сили відповідати на найбільші виклики часу, не опускати рук навіть у найбезнадійніших обставинах і ситуаціях. Це — історії про стрижень, який закладається в родині, зміцнюється вихованням та освітою, гартується щоденною працею й утримується вірою.

Центральною постаттю цієї «Історії з історії Української Греко-Католицької Церкви» є наймолодший із братів, о. Іван Галібей — греко-католицький священник і громадський діяч, який підтримував створення українського війська і загинув у мордовських таборах.

Діти рибалки

У селі Зелене Устя, що на Тернопільщині (тепер — Монастириська міська громада Чортківського району), рід Галібеїв вважався татарським за походженням. Саме з нього вийшло кілька відомих українських діячів, які залишили помітний слід в історії окремих галицьких міст і Галичини загалом.

У кінці ХІХ століття жив у цьому селі Павло Галібей. Його основним заняттям було рибальство — промисел, яким Галібеї займалися з діда-прадіда. У Павла було четверо синів, і він сподівався, що вони стануть йому надійною опорою у нелегкій праці. Діти підростали, допомагали батькові, поступово долучаючись до родинної справи. Проте доля їм судилася зовсім інша.

Коли діти навчалися в місцевій сільській школі, на їхні здібності звернув увагу директор. Він переконував Галібея, що треба продовжити навчання дітей. Проте на це потрібні були немалі кошти, і той спершу відмовлявся. Але директор школи знайшов вихід — звернувся до митрополита Андрея Шептицького за матеріальною підтримкою для навчання талановитих хлопців. Митрополит відгукнувся на це прохання, і всі сини рибалки Павла Галібея здобули добру освіту.

Життєві шляхи братів Галібеїв

Степан Галібей, учитель, інспектор шкіл, сотник УГА, комендант Коломиї у часи ЗУНР

Найстаршим сином у родині Галібеїв був Степан, 1881 року народження. Він вивчився на вчителя і до Першої світової війни, у 1908–1914 роках, працював викладачем у гімназії в Коломиї. Але йому довелося стати військовим: під час Першої світової був поручником австрійської армії, а в 1918–1920 роках — сотником в Українській галицькій армії. Недовго виконував обов’язки коменданта м. Коломия. Після війни повернувся до викладацької діяльності: у 1922–1924 роках був директором Коломийської приватної жіночої гімназії товариства «Рідна школа», потім — директором Коломийської української жіночої семінарії, згодом — інспектором шкіл у Львові, у 1936–1937 роках — візитатором шкіл. Помер 1942 року у Станиславові (тепер — Івано-Франківськ).

Другим сином Галібеїв був Юрій-Адальберт, 1884 року народження. Він закінчив Станиславівську духовну семінарію і 1912 року був висвячений на священника. Продовжив богословські студії у Віденському університеті Авґустинеум. Був духівником у Станиславівській духовній семінарії, служив сотрудником у Монастириськах на Тернопільщині, провадив душпастирську діяльність у навколишніх селах. Під час Першої світової війни — військовий капелан в Українській галицькій армії. 13 червня 1919 року, після захоплення Тернопільщини (тоді — ЗУНР) польськими військами, о. Юрія Галібея і старого священника о. Захарія Подляшецького закатували польські жовніри.

Могила отців Юрія Галібея та Захарія Подляшецького біля церкви Воздвиження Чесного Хреста у Монастириськах

Третій син Галібеїв, Михайло, 1888 року народження, здобув торговельну освіту. Працював майстром-кахлярем, поступово йому вдалося налагодити у Львові серійний випуск кахлю, який тоді був надзвичайно популярним. У міжвоєнний період став власником кахлярської фабрики у Львові. Брав активну участь у громадському житті: був делегатом Української Національної Ради ЗУНР від Львова, у 1928–1939 роках — член ЦК Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Був активним членом українських товариств «Зоря», «Рідна школа», «Просвіта», членом ради директорів українського спортового товариства «Сокіл», видавничої спілки «Діло», співзасновником різних кооперативів і банків, опікувався школами та лікарнями. У роки Другої світової війни емігрував за кордон, чим врятувався від радянських репресій, але й там не полишав громадсько-політичної діяльності на користь України. З 1948 року проживав у США. Помер 1964 року в Овкленді. Його донька Галина була дружиною Осипа Мащака — крайового провідника ОУН на Львівщині, автора «Молитви українського націоналіста».

Михайло Галібей, підприємець, громадсько-політичний діяч, член УНДО, делегат від Львова до УНР ЗУНР

Четвертим сином у родині був Іван. Він народився 1894 року. У 1917-му, після студій із математики і богословʼя, був висвячений на священника і став парохом УГКЦ у с. Скоморохи (Чортківський район). З 1919 року був капеланом УГА, як і його старший брат Юрій, мав ранг сотника. Під час Чортківської офензиви Галицької армії потрапив у полон до поляків, з якого був звільнений 1920 року.

Отець Іван Галібей, душпастир на Тернопільщині

Отець Іван

До священничої діяльності пароха у Скоморохах і сусідніх Русилові та Соколі о. Іван повернувся лише 1925 року.

У Русилові, за його сприяння, було збудовано нову церкву, у Скоморохах — Народний дім, де були читальня «Просвіти», районова молочарня, кооператив «Селянська спілка». На парафії о. Іван сприяв створенню кредитної каси «Українська Райффазенка», керував касою «Самопоміч». У кожному із сіл, де він душпастирював, стараннями отця було зорганізовано хор, аматорський гурток, філію товариства «Сокіл», захоронки (дитячі садочки), кооператорські, сільськогосподарські, кухарські й інші професійні курси, просвітницько-виховні заходи. Така багатовекторна діяльність священника на своїх парафіях тоді не була чимось винятковим: власне на це, на «побудову своєї хати», на економічну підтримку та просвіту народу закликав духовенство спрямовувати всі зусилля митрополит Андрей Шептицький.

У 1930-х роках життя і служіння о. Івана було пов’язане з Бучачем, повітовим містом, яке в той час стало одним із центрів українського суспільно-політичного та культурного життя краю. І, як і в рідних селах, окрім душпастирської праці, отець брав активну участь у різних сферах життя громади міста. З кінця 1933 року був головою Надзірної ради Бучацького повітового союзу кооператив та бучацької кооперативи «Поступ», повітової філії Українського народного кооперативного банку (Українбанку) (колишнього «Повітового товариства ощадностей і позичок „Праця“). Ці повноваження, у зв’язку з похилим віком, передав йому о. Денис Нестайко — парох Бучача в 1906–1936 роках і бучацький декан УГКЦ, громадський діяч, дідусь відомого дитячого письменника Всеволода Нестайка.

Дивізія «Галичина»

Після першої радянської окупації 1939 року і з початком Другої світової війни в Галичині утверджувалася ідея, що німці можуть убезпечити край від повторного приходу «совітів», що вони дадуть українцям зброю, вишколять бійців і допоможуть у створенні української армії. А армія — це великий крок до утвердження державності. Саме на цих ідеях і сподіваннях у 1943 році створювалася Добровольча українська дивізія «Галичина», яка комплектувалася переважно з галичан — греко-католиків. У 1945-му «Галичина» була переведена до складу Української національної армії і перейменована в 1-шу Українську дивізію УНА.

Створення дивізії «Галичина» активно підтримав і о. Іван Галібей: у липні 1943-го він планував вступати до неї разом із 19 добровольцями, з якими приїхав із Бучача до Львова на збірний пункт дивізії. Проте за станом здоров’я його не взяли.

Після відступу німців і очікуваного приходу «других совітів» о. Іван переїхав на Станиславівщину, де дуже недовго був парохом у с. Угорники. У 1945-му (за іншими даними — 1947-му) його заарештували радянськими спецслужби і вислали до табору суворого режиму в Мордовію, де розстріляли в 1948-му чи 1949-му. Тіло о. Івана Галібея залишилося у ГУЛАГах росії. Вже за наших днів у Скоморохах, де служив отець, біля церкви люди встановили пам’ятний хрест у його пам’ять.

Діти отця Івана

Отець Іван виховав своїх дітей вірними Богові й патріотами, які розуміли, що заради української ідеї потрібно працювати і, якщо треба буде, йти на жертву. Його донька Дарина (1927–1981) була репресована за участь у повстанському русі. Коли її у 1949 році заарештували, вона була студенткою 3-го курсу Станіставівського медінституту, де керувала підпільною групою, мала псевдо «Зоня». Була засуджена до 25 років таборів. Вийшла на волю у червні 1956 року.

Син о. Галібея Роман, 1919 року народження, був активним учасником оунівського підпілля в Галичині.

Роман Галібей, син отця Івана, член ОУН

Ось що пише про нього дослідник Українського визвольного руху — історик Володимир Мороз: «З березня 1939 року Роман Галібей навчався у політехніці в Данціґу (тепер — Гданьськ, Польща). Саме у Данціґу він познайомився з Романом Шухевичем, який тоді, за дорученням Проводу ОУН, налагоджував конспіративний зв’язковий пункт у місті. І Роман Галібей став активним членом ОУН.

З початком Другої світової війни, у вересні, Роман повернувся в Україну і подав документи на електротехнічний факультет Львівської політехніки. Там керував студентською ланкою підпільної ОУН, а у 1941 році очолив організацію у Львівській політехніці. У 1942–1944 році Роман Галібей входив до обласного Проводу ОУН як керівник студентського сектора — саме тоді з’явилися його псевдо «Охрім» і «Вільгельм».

Навесні 1944 року керував технічним зв’язком Проводу ОУН, займався вишколами радистів, виконував окремі відповідальні доручення Проводу, зокрема налагодженням радіозв’язку із пов’язаними з ОУН офіцерами дивізії «Галичина».

В кінці червня — на початку липня 1944 року Роман Галібей, за дорученням Романа Шухевича, контролював організаційно-технічну підготовку Великого збору Української головної визвольної ради. В результаті Великий збір УГВР 11–15 липня 1944 року у с. Сприня Самбірського району на Львівщині відбувся на належному рівні.

Наприкінці липня 1944 року Роман Галібей був призначений до «повстанського МЗС» — Генерального секретаріату закордонних справ УГВР, і у складі його делегації відбув на Захід — спочатку до Відня, потім — до Німеччини. У 1945 році виконував обов’язки обласного провідника ОУН у Нюрнбергу і Фюрті, мав тоді псевдо «Ернест». Згодом входив до теренового проводу Закордонних частин ОУН у Німеччині. У 1948 році закінчив Мюнхенську політехніку. З грудня 1949 року жив у США, був співвласником інженерної фірми у Нью-Йорку. Продовжував бути активним у Закордонних частинах ОУН та представництві УГВР. Помер 19 лютого 2008 року».