EN

Довга дорога і свідоме рішення: як Почаївський монастир став унійним

11 лютого 2023, 14:42 5526

Жодних джерельних свідчень про існування Почаївського монастиря Успіння Пресвятої Богородиці з ХІІІ століття, як це можна побачити в деяких текстах, а тим більше з покликаннями на усні «перекази» [23, с. 10; 24 (1880), с. 319–320], немає, а подібні твердження здавна викликали здоровий скептицизм у дослідників [7, с. ііі]. Також було б наївно твердити, що значимість Почаївської, як і будь-якої іншої, чернечої обителі вимірюється роками її існування. Те, що цей монастир уперше згаданий щойно у фундаційному акті шляхтянки Анни Гостської 1597 р., ніяк не заперечує його великої релігійної чи загальнокультурної значущості.

Довга дорога і свідоме рішення: як Почаївський монастир став унійним
Вигляд на Почаївську лавру, малюнок 1794 року

Позірний «аргумент давності» як колись, так і в наші дні використовують частіше не для кращого пізнання історії монастиря, а для підкріплення певних заяв, продиктованих вузькоконфесійними поглядами і, як не дивно це звучить, спрямованих на нівеляцію правдивої історії Почаївського монастиря, вихолощення його автентичного церковного, релігійного й культурного образу. Саме тому прискіпливої уваги потребують ті сторінки історії обителі, джерела для вивчення яких існують, але які століттями оминали увагою, часом нехтували ними з різних причин, а то й відверто перекручували. До таких належить і процес входження монастиря в Унійну Церкву.

Загалом історія добровільного рішення почаївської монастирської спільноти перебувати в унійній Київській митрополії тісно пов’язана з історією Луцько-Острозького єпископа Діонісія Жабокрицького, про якого варто зробити окреме дослідження. Тут тільки відзначу, що саме цей архиєрей після періоду хитань Луцько-Острозької єпархії упродовж XVII ст., коли вона почергово переходила то до унійного, то до православного табору, а то й ділилася між двома альтернативними єпископами, у 1702 р. привів її, зрештою, в унійну Церкву. Через це рішення на єпископа влаштували справжнє полювання з наказу московського царя Петра І: переслідування і гоніння тривали сім років, аж доки у грудні 1709 р. єрарха не захопили з допомогою московського війська в його єпископській резиденції у Луцькому замку, не вивезли до Москви, де протримали до смерті. Ці події справили дуже сильне враження на сучасників, мали пряме і навіть вирішальне значення для прийняття рішення почаївської чернечої спільноти попроситися до української Унійної Церкву. Бо в Церкві, підконтрольній Москві, та ще й після брутального викрадення дуже близького єпископа, вони бути не хотіли.

Зображення Почаївського монастиря на виданні мінеї тамтешньої василіянської друкарні 1761 року - фото 108441

Зображення Почаївського монастиря на виданні мінеї тамтешньої василіанської друкарні 1761 року

Український шляхетський рід Жабокрицьких був доброчинцем Почаївського монастиря ще від середини XVII ст. Так, у 1648 р. Іван Жабокрицький пожертвував на обитель 200, а в 1652 р. Олександр Жабокрицький — 150 злотих [14, с. 331]. Як писав протоєрей Андрій Хойнацький, в період битви під Берестечком ігумен Йов Желізо прихистив в обителі Івана Жабокрицького з дітьми, який у подяку за це жертвував на монастир 100 злотих [24 (1880), с. 329]. Якщо це справді так, то Жабокрицькі в Почаєві переховувалися не від польських, а від козацьких військ, бо 20 червня 1651 р. князь Єремія Вишневецький видав монастирю охоронний лист від козаків на прохання почаївської чернечої спільноти на чолі з її ігуменом: «... przysłali do mnie do obozu pod Beresteczko pokorną prosbę» [7, с. 182].

Але для того, щоби краще зрозуміти взаємини з почаївською монашою спільнотою самого Діонісія Жабокрицького, треба у загальному описати такі ж взаємини за часів його попередника єпископа Атанасія Шумлянського.

Хто й чому бунтував у Почаєві 1693 року

Отож, уже в 1670-х частина ченців Почаївського монастиря схилялася до унії [17, с. 39–40]. На початку 1690-х роках тамтешні монахи на чолі з ігуменом Касіяном Рибчинським (ігумен щонайменше з 1689 р.) організовано виступали за унію; монастирський проповідник о. Венедикт Літинський відкрито проповідував справу церковної єдності, а також активним у цьому відношенні був о. Гедеон Гадзій [17, с. 40, 42]. Втім, позицію ігумена, як і складення католицького сповідання віри єпископом Атанасієм Шумлянським, поділяли не всі почаївські ченці. Незадоволені здійняли бунт, на чолі якого стояв намісник (вікарій) монастиря Йосиф Саєвич. Бунтівники відмовили у послуху ігумену, але обачливий о. Саєвич не хотів офіційно очолювати цей рух, тож вони 23 серпня 1693 р. своєю частиною спільноти провели вибори альтернативного ігумена, вмовивши стати таким о. Інокентія Ягільницького — скромного ченця, який, проте, перед прийняттям священничих свячень приховав, що до вступу в монастир був двічі одруженим [17, с. 41]. Потім ченці-бунтівники побили, зв’язали та ув’язнили ченців, які виступали за унію.

Письмова скарга згаданих вище оо. Рибчинського, Гадзія, Літинського, а також диякона Осії Корецького і послушника Єзекиїла Пасевича з Почаєва дійшла до єпископського управління. Звідти бунтівників закликали до виправлення тричі: 27 вересня, 9 жовтня, 17 жовтня. Після першого разу, злякавшись вчиненого, прийшов і визнав свою вину о. Інокентій Ягільницький. Інші бунтівні ченці на чолі з Йосифом Саєвичем, Євфимієм Муравським і Вассияном, далі противилися: «обвиняемые посланныхъ епископа не приняли нѣкоторыхъ побили камнями и обругали» [17, с. 43]. 21 жовтня єпархіяльний суд постановив відлучити бунтівників від Церкви з відтермінуванням оприлюднення вироку, тобто, якщо вони не припинять бунт. Також суд доручив архидиякону луцького катедрального собору Гіацинту Жуковському та ігумену Четвертинського монастиря Теодосію Стояновському відібрати монастир у бунтівників і звільнити незаконно ув’язнених ними ченців. Єпископські комісари прийшли під стіни монастиря, але бунтівники замкнулися за його стінами, стріляли в них з гармат і пищалів. Дивлячись на це все, ще один монах з когорти бунтівників злякався зробленого і відповідальності, тож уночі пустив комісарів до обителі. Керівників бунту Муравського і Вассияна ув’язнили та відправили до Луцька, а Саєвич утік. Надалі у монастирі, а також зі свідками подій, працювала слідча комісія, до якої увійшов і гродський писар Дмитро Жабокрицький — майбутній єпископ Діонісій. Завершилося все подячною Літургією у Почаївському монастирі 23 січня 1694 р. і обранням спільнотою монастиря на ігумена о. Жуковського наступного дня [17, с. 44–45]. Окремо о. Жуковському порадили бути завбачливим, і не вдаватися до відлучення опонентів: тих, хто виступав проти унії. Своєю чергою єпархіяльний суд 23 лютого 1694 р. позбавив священства і відлучив від Церкви Ягільницького й Саєвича, ув’язнив Муравського на три роки і заборонив йому священнодіяти до кінця життя. Вассияна, як співучасника, суд розпорядився постригти. Ще одного бунтівника, почаївського еклезіярха Вартоломія присудили до послуху в Білостоцькому монастирі на Волині, будучи закованим в окови [17, с. 47].

Описані події в Почаївському монастирі є показовим свідченням його складного шляху до унії — насилля, якого зазнавали ченці, котрі виступали за втілення ідеї єдності Київської Церкви з Апостольською столицею в Римі. Але не менш показовим є тлумачення цих подій в російській історіографії, яка у питаннях щодо Почаєва мала і має досі великий вплив на українську історіографію. Річ у тому, що деякі представники першої, як наприклад, архимандрит Антоній Лотоцький та протоєрей Андрій Хойнацький цілковито перекрутили історію почаївського бунту, і на це реагували інші дослідники історії Почаєва, зокрема, о. Василь Левицький [7, с. vі]. Аналіз того, як описав цю історію услід за архимандритом Антонієм Лотоцьким Андрій Хойнацький, дозволяє наочно побачити напрями, способи і методи фальсифікації української церковної історії (про)російськими авторами.

Отож, бажаючи подати події 1693 р. так, щоб винними виглядали «уніати», Хойнацький неправдиво написав, що Інокентія Ягільницького призначив ігуменом сам Атанасій Шумлянський. При цьому замовчав, що цей єпископ склав католицьке визнання віри. Далі цей автор подав, що вже незабаром єпископ звинуватив о. Ягільницького в розтраті майна, приховуванні свого двоєженства і в жорстокості щодо ченців. Щоби відібрати монастир від Ягільницького, спрямував до Почаєва комісарів: архидиякона луцької катедри Гіацинта (Йоакинфа) Жуковського та ігумена Четвертинського монастиря Теодосія (Феодосія) Стояновського [24 (1880), с. 333–334]. Далі автор-протоєрей подає просто феєричний і бурлескний опис бунту:

«Взбунтовавшіеся монахи встрѣтили уполномоченныхъ, какъ и первыхъ пословъ, съ ругательствами и угрозами бѣгали по монастырской стѣнѣ съ кувшинами, наполненными медомъ, били в барабаны и наконецъ поставили на стѣнахъ огнестрѣльныя орудія прямо противъ фольварка, гдѣ Жуковскій и Стояновскій остановились въ страхѣ на ночлегѣ, грозя при первой попыткѣ ихъ проникнуть въ ворота монастырскія убить на повалъ… Однако уполномоченнымъ удалось при помощи одного изъ благомыслящихъ монаховъ пробраться въ монастырь чрезъ скрытую подъ каменною стѣною калитку. Партія благонамѣренныхъ приняла ихъ подъ свою защиту. Но бунтовщики схватились за оружіе и прострѣлили даже полу у Жуковскаго. Къ счастію за уполномоченныхъ епископа и за ихъ защитниковъ вступились монастырскіе крестьяне и богомольцы, бывшіе на ту пору въ монастырѣ на богослуженіи» [24 (1880), с. 334].

Тих монахів з-поміж бунтівників, які схаменулися і через хвіртку пустили комісарів до Почаївського монастиря, Хойнацький називає «благорозумними», а самих покривджених «благонаміреними», але позиціонує їх не так, як було — (про)унійними, але антиунійними. За описом Хойнацького виходить, що бунтували і при цьому зловживали медами у 1693 р. не противники, а прихильники церковного єднання, і що комісари були — антиунійні. Шляхом таких маніпуляцій протоєрей ввів в оману своїх читачів і принаймні частину пізніших авторів. Зрештою, подібних випадків у цього автора багато і деякі ми розглянемо згодом. Загалом такого роду маніпуляціями (про)російські автори систематично намагалися очорнити греко-католиків, яких російська держава і церква нещадно нищили, не зупиняючись перед фізичним насильством.

Російська історіографія, бажаючи виправдати володіння Почаєвом Московським патріархатом, шукала аргументи навіть там, де їх не було, викривлюючи опис історичних подій. А тому польський дослідник Ян Марек Антоній Ґіжицький у 1905 р., виправдано писав про російські маніпуляції: «історія тієї унійної реакції в Почаєві дуже притемнювана, однобічно представлена, може зумисне неясно, а документи, що є в Почаєві, не доступні простим смертним» [25, с. 74]. У часи Російської імперії почаївські архіви були доступні не всім і (про)російські автори дозволяли собі безкарно маніпулювати, позаяк перевірити їх цитування документів не було змоги. Більше того, найдавніші і особливо цінні джерела з історії Почаївського монастиря, в тому числі і стосовно бунту 1693 р., за розпорядженням «Святішого правлячого Синоду» у 1874 р. спеціально вивезли до Київської духовної академії [7, с. іх], де доступ до них мали тільки обрані дослідники. Відтак упродовж ХХ ст. для незалежних науковців закритими були архіви СРСР.

Але повернімося до подій межі XVII—XVIII ст. Як відомо, о. Жуковський ігуменом довго не був. 22 липня 1694 р. помер Атанасій Шумлянський, і тимчасовим адміністратором Луцько-Волинської єпархії став його брат Йосиф. Він призначив ревізію Почаївського монастиря, котру 19 вересня розпочала спеціальна комісія. Того ж дня зняли з посади о. Жуковського, а тимчасово керувати монастирем призначили архидиякона львівського катедрального собору Партенія Ломиковського. Відтак ігуменом призначили колишнього ігумена Мильчанського монастиря о. Мардарія Стовпинського. Комісари вмовили помиритися з почаївською спільнотою і повернутися до монастиря о. Саєвича — він знову став намісником монастиря [17, с. 46]. Але о. Стовпинський небавом зрезиґнував і за рекомендаціями о. Саєвича ігуменом (десь перед 17 грудня 1694 р.) став Йосиф Добромирський, який займав цю посаду до своєї смерті 1698 р.

Отець Добромирський дбав про впорядкування маєтностей і фінансових справ монастиря. З цією метою він доручив о. Саєвичу, як наміснику, вести переговори з графами Тарновськими, які успадкували частину володінь Гостської і її права щодо фундації монастиря, у справі поладнання суперечок обителі й цієї родини щодо володінь у Старому Почаєві та Кімнатці [1, арк. 40, 41 зв. — 42]. Загалом слід відзначити, що крім Почаївського, Йосиф Шумлянський узяв під свій контроль цілу низку монастирів Луцько-Острозької єпархії і відмовився передати їх в управління Діонісія Жабокрицького після того, як його на єпархіяльному соборі в Луцьку 15 березня 1695 р. духовенство та шляхта обрали кандидатом у єпископи. У випадку Почаєва йшлося не тільки про чудотворну ікону і монастирський комплекс, а й про багаті і прибуткові маєтності. Обителі тоді належали гроші, землі, ліси, луки і населені пункти: Старий Почаїв, Орля (Урля), Кімнатка, Савчиці, а також присілки Нового Почаєва: Граби, Олендри, Гуменці [12, с. 29].

Діонісій Жабокрицький підтримує Почаїв

Але поступово єпископ-номінант Жабокрицький почав повертати монастирі своєї єпархії з-під юрисдикції Шумлянського у свою. Зокрема, 6 вересня 1695 р. отримав відповідний привілей короля Яна ІІІ Собєського на Гощанський (Гостський) монастир. Навіть більше, зумів таким же королівським привілеєм забрати в Шумлянського Підгорецький монастир. Привілеї на обидва ці монастирі Жабокрицькому підтвердив 24 червня 1700 р. король Август ІІ [17, с. 189–190]. Перед тим, 5 листопада 1698 р., король передав Жабокрицькому Овруцьку архимандрію, але вже незабаром, після скарг Шумлянського, забрав її на користь попереднього архимандрита Климента Домарадзького [3, с. 118–120, 154–158, 163–166; 17, с. 192].

В останні дні серпня 1695 р. Жабокрицький візитував Почаївський монастир. Взаємини з чернечою спільнотою у нього склалися добре ще в попередній період, для чого було немало підстав. Передусім, він був представником однієї з місцевих волинських родин, які здавна підтримували цю обитель. Як член слідчої комісії у 1693 р. він відігравав неконфліктну роль. На додачу, у 1694 р. Жабокрицький схилив київського стольника Христофора Ласку пожертвувати на обитель 6000 злотих [17, с. 48–49]. Так само під час візитації 1695 р. єпископ-номінант намагався якось помирити чернечу спільноту, яка виступала за унію, з ігуменом Добромирським та намісником Саєвичем, якими вона була незадоволена [17, с. 128–130]. І хоча низка (про)російських авторів намагалися звести причини цього незадоволення до матеріальних чинників і того, що тодішні керівники обителі були, мовляв, особливо строгими, навіть грубими, подальші події, у тому числі поведінка о. Саєвича, показали, що це не так: опозиція була саме ідейною.

Монастир підтримав Жабокрицького як місцевого кандидата у боротьбі за Луцько-Острозьку катедру. Десь після візитації 1695 р. єпископ-номінант позичив в обителі на чолі з о. Добромирським 10 000 злотих під 7 % річних, але водночас записав на монастир 3 000 злотих зі своїх маєтностей [8, с. 730–734]. З огляду на те, що до квітня 1702 р. він витратив на боротьбу за катедру 50 000 злотих [21, с. 16], стає зрозуміло, що 20 % цієї суми номінанту надали почаївські ченці. Слід розуміти, що Жабокрицький не мав іншого шляху, як вдаватися до позик, бо застав єпархіяльну касу порожньою, а справи — розладнаними. Але важливо, що залучені різними способами кошти, у тому числі власні, він спрямовував на добро самої ж єпархії, у тому числі підтримку катедрального собору і маєтностей [17, с. 125–126].

У 1696 р. почаївський ігумен о. Добромирський спільно з білостоцьким та луцьким братським ігуменом Теодосієм (Феодосієм) Падальським за дорученням Жабокрицького працював у складі комісії, яка проводила ревізію Мильчанського монастиря [17, с. 153]. 16 червня 1697 р. єпископ-номінант доручив почаївським ігумену о. Добромирському та наміснику о. Саєвичу перевірити автентичність див, які почали відбуватися біля ікони Богородиці в с. Підлісці Кременецького повіту (тепер того ж району Тернопільської обл.) [17, с. 159]. У 1697 р. якісь інтереси Почаївського монастиря єпископ представляв у листуванні з ґнєзненським каноніком Яном Кашевським (Кашовським)* [1, арк. 40 зв.]. 27 березня того ж року йому вдалося досягти примирення майнових суперечок між Почаївським монастирем та шляхтичем Андрієм Ледуховським [1, арк. 40 зв. — 41].

У протистоянні з Шумлянським Почаївський монастир чітко стояв на боці Жабокрицького: 29 грудня 1697 р. ігумени Білостоцького Теодосій (Феодосій) Падальський і Загорівського Теодосій (Феодосій) Волинець монастирів та намісник Почаївського монастиря Йосиф Саєвич надіслали лист Йосифу Шумлянському з вимогами припинити цькування Жабокрицького [17, с. 147]. Показово, що у 1695 р., до обрання Діонісія, ті ж монастирі справно підпорядковувалися львівському єпископу [17, с. 151]. У 1698 р. Жабокрицький пристарався, щоб коронний гетьман Станіслав Яблоновський звільнив Почаївський монастир від постою війська і супровідних повинностей [17, с. 151]. Але надалі розкривається ще цікавіша сторінка спільної історії Жабокрицького та монахів.

Єпископ і його протеже-ігумен: як розійшлися шляхи

Коли помер о. Добромирський, єпископ-номінант Діонісій у 1698 р. призначив почаївським ігуменом Йосифа Саєвича [1, арк. 42]. Цікаво, що про кандидатуру останнього перед єпископом-номінантом клопотався граф Станіслав Тарновський [24 (1880), с. 332, 335]. З цього зрозуміло, що ще ведучи переговори з Тарновськими як намісник у попередні роки, він знайшов спільну мову з цими римо-католицькими шляхтичами. Вже як ігумен, о. Саєвич полагодив непорозуміння між монастирем і Станіславом Тарновським [1, арк. 42 зв.]. Втім, згодом його спадкоємець Олександр Тарновський з родичами порушували угоди з монастирем, а нові переговори забирали багато часу та зусиль чернечої спільноти [1, арк. 42 зв. і наст.]. Шукаючи захисту, о. Саєвич звернувся до польського короля Авґуста ІІ, який після старань Жабокрицького 26 червня 1700 р. видав у Варшаві привілей для Почаївського монастиря із затвердженням непорушності фундацій і прав обителі [1, арк. 46]. 9 липня 1701 р. цей привілей був вписаний до кременецьких ґродських книг [Там само]. Були й інші привілеї, видані монастирю Волинським воєводством у 1700 і 1701 рр. за стараннями Жабокрицького [17, с. 177]. Але водночас у суперечках з Олександром Тарновським, який мав схиляти о. Саєвича до унії, ігумен використовував такий аргумент, що у випадку подальших наполягань, забере чудотворну ікону Богородиці та всі монастирські цінності і виїде до Москви [17, с. 166, 167]. Як виявилося, це була не просто риторика. Зрештою, на зловживання о. Саєвича та намісника монастиря Никодима Лозинського монастирською касою і майном 7 січня 1700 р. скаржилися Жабокрицькому самі ченці [17, с. 166]. Але й цього разу єпископ-номінант залишив о. Саєвича почаївським ігуменом, вкотре спробувавши помирити його з монахами.

Шляхи єпископа і настоятеля, проте не єпископа і чернечої спільноти, остаточно розійшлися після того, як Жабокрицький у квітні 1702 р. прийняв архиєрейські свячення від Київського унійного митрополита Лева Слюбича-Заленського в катедральному соборі у Володимирі. Показово, що один близький до владики монастир — Білостоцький — одразу за ним, першим з монастирів, приєднався до унійної Церкви, і стояв при єпископі так міцно, що саме його грозилися пограбувати очільники нападу на єпископа Микола Щасний Гулевич та Юрій Жабокрицький, коли їм вперше не вдалося викрасти його з резиденції в Луцькому замку на Великдень 1708 р. [3, с. 290]. Натомість другий монастир — Почаївський — залишався тоді розділений усередині. Сталося це саме через о. Саєвича, який остаточно обрав московську орієнтацію.

Уже в листі від 27 травня 1702 р. о. Саєвич писав книготорговцю з Луцького братства Петру Семеновичу, що виступає проти унії, і було видно, що він у цьому глибоко переконаний: «iako Bog naywyzszy będzie ordynował, wszystko ochotnie przyimeny, tylko uniey отрынемося и всѣхъ дѣлъ еи и не хочемо еи, choc sie do nas bardzo prosi» [4, с. 605]. Не маючи змоги переконати ігумена, єпископ Жабокрицький пробував вплинути на деяких ченців Почаївського монастиря. Так, о. Никодиму Лозинському, радячи погодитися на запрошення бути ігуменом спільноти Мильчанського унійного монастиря, радив туди перейти і не слухати «превратныхъ словесъ въ древней злоби уфундованнаго запинателя своего и прельщельника Саевича» [17, с. 236; 22, с. 431–432].

Зрештою, тоді, як у 1704 р., єпископ Жабокрицький змушений був від своїх гонителів утікати до Лещинського, а о. Саєвич з цінностями і документами Почаївського монастиря виїхав саме в Московське царство, і зупинився аж у Козельці, де за підтримки гетьмана Мазепи та його генерального осавула Івана Скоропадського став ігуменом монастирів Святої Трійці та Георгія Побідоносця [15, с. 243]. Гроші монастиря почаївський ігумен залишив на зберігання в гетьмана Мазепи у Батурині [17, с. 237]. Фактом виїзду о. Саєвича чернеча спільнота обителі пояснювала неспроможність сплатити контрибуцію, яку Карл ХІІ, захопивши Львів, наклав на довколишні регіони. У «Книзі справ Почаївського монастиря…» — збірці реґест його фундаційних документів, грамот, привілеїв і контрактів, про ці події вказано, що 24 жовтня 1704 р. до кременецьких ґродських книг було вписано такий монастирський маніфест:

«Monaster Poczajowsky, o pilność swoią, że nie mogł woysku szwedzkiemu pod Lwowem, y w dobytym już Lwowie będacemu, niezwyczaynie włożoney kontrybucyi płacić, a do tego że przeszły ihumen Mn҃ru Poczajowskiego o. Sajewicz, niemogąc od tak wielkiey nieprzyiacielskey imprezy wysiedzieć, wszystkie kleynoty, skarby, y wszelkie bogate rzeczy zabrawszy z sobą, munimenta, jako to prawam dyspozycye, skarbowe kwity, czopowego, szelężnego y podymnego, [нечітко написано]… łomnia do tegoż monasteru regulantia, na Ukrainą uiechał, z kąd wielkie monaster Poczajowski ponosi szkody» [1, арк. 46 зв.].

10 жовтня 1704 р. за розпорядженням єпископа Діонісія комісія у складі ігумена Підлісецького монастиря Антонія Максимовича та ігумена Мильчанського монастиря Теодосія (Феодосія) Стояновського провела інвентаризацію церковного майна і зафіксувала речі та цінності, що їх забрав о. Саєвич [17, с. 238].

У 1705 р. Почаївський монастир і його маєтності, як свідчив згодом новий тамтешній ігумен о. Антоній Максимович, грабували шведські та саксонські війська: солдати використовували монастирські документи для набивання вогнепальної зброї [17, с. 256; 7, с. iv; 24 (1880), с. 339]. Своєю чергою, заховане в гетьманській столиці майно і цінності Почаївської обителі були розграбовані московитами під час влаштованої ними Батуринської різанини у листопаді 1708 р. [24 (1880), с. 339]. Згодом крадені в Батурині книги виринали у Московії, як от одне Євангеліє із записом: «Сея книга Ивана Меньшега Блинова взета в Батурене 1708 году ноября в 1 день» [16, с. 149]. Якийсь Іван Блінов «узяв» собі книгу як трофей тоді, коли царське військо вирізало від 11 000 до 15 000 жителів і оборонців міста.

У вересні 1709 р. Діонісій Жабокрицький знову повернувся до своєї єпархії і проживав в Олиці. 2 листопада 1709 р. король Авґуст ІІ видав йому охоронну грамоту проти Миколи Гулевича та Юрія Жабокрицького [3, с. 317–320]. З цими документами єпископ поїхав на сеймик до Луцька і 16 грудня залишився уже в своїй резиденції у Луцькому замку. Владику попереджали про небезпеку, але він вирішив уже більше не виїжджати. Одразу ж у ніч на 17 грудня замок оточили московські солдати на чолі з Гулевичем [2, арк. 221; 17, с. 261]. Єпископа викрали і вивезли в Московське царство.

Отож, у Північній війні монастир спіткала недоля, як і близького до нього єпископа та шанованого цим єпископом гетьмана Івана Мазепу і його однодумців. Викрадення московитами Діонісія Жабокрицького мало дуже сильно вплинути на близьких до нього почаївських ченців. В історіографії стійкою є думка, яка походить з російської літератури, що ці монахи на початку XVIII ст. ще більше «укріпилися» у православ’ї й були такими приблизно до 1721 р. Але насправді це твердження є неправдивим, і не має за собою жодних джерельних підстав. Укупі з використанням бездоказових тверджень про існування обителі з ХІІІ ст. воно є частиною російського наративу, що викривлює розуміння історії, адже дозволяло окремим авторам у полемічному запалі чи/і незнанні твердити, що, мовляв, обитель 500 років була православною, тоді 110 — унійною, а далі — знову православною [12, с. 33, 49; 20, с. 11, 119; 24 (1881), с. 106].

Така некритичність разом з позиціонуванням і плеканням «антиуніатства» як начебто питомої позитивної (насправді ж деструктивної і в релігійному, і в національному плані) риси українського православ’я призводила до дивних казусів. Наприклад, відомий митрополит УПЦ Іларіон Огієнко у цій тенденції дійшов до таких крайнощів, що у своїй книзі «Свята Почаївська Лавра» насилля росіян над українцями і відібрання монастиря у василіян з подальшими репресіями супроти них у 1830-х рр. назвав «передачею», а цілі розділи, присвячені темам руйнації і переробки обителі на російський синодальний манер, назвав: «Радісне відновлення православної святині» та «Безупинне прикрашення Почаївської Лаври» [20, с. 210, 216]. Так архиєрей однієї української конфесії, поневоленої Москвою у 1685 р., потлумачив нищення Москвою іншої української конфесії. Загалом те, що для частини українських православних діячів, котрі, як і українські греко-католики, зазнали переслідувань чи то царського, а чи комуністичного тоталітарного режиму, ці режими були ближчі, ніж переслідувані співбрати, є цікавим історичним феноменом і ще чекає на ґрунтовне дослідження. Наразі зрозуміло, що принаймні деякі українські діячі православ’я свідомо й послідовно виражали радість з приводу того, що російські окупанти чи насаджувані ними колаборанти репресували українських греко-католиків, у тому числі у випадку Почаївського монастиря.

Лабіринти (про)російської пропаганди і дійсна історія монастиря

Отож, згідно з твердженнями деяких російських авторів, православними залишалися усі почаївські ігумени, аж до початку 1720-х рр., а то й до 1731 р. [23, с. 15]. За протоєреєм Хойнацьким, це мали бути: Юстиніян Радзикевич (1714), Арсеній Кучаровський (в літературі є варіанти: Качеровський, Качуровський; згаданий 1715 р.), Пахомій Заблоцький (1716, 1717), Гедеон Левицький (в іншому місці його названо Козубським) [24 (1880), с. 332, 336, 340; 24 (1881), с. 106]. Відповідну цитату цього автора з твору Хойнацького доцільно навести цілком:

«Гедеонъ Левицкій. Это былъ послѣдний православный игуменъ на Горѣ Почаевской. В теченіе нѣсколькихъ лѣтъ онъ твердо боролся съ нападеніями окружавшихъ Почаевскую обитель католиковъ и униатовъ и в его время, какъ и при Саевичѣ, во всѣхъ дѣловыхъ бумагахъ монастырь Почаевскій именуется монастыремъ православнымъ (Ritus Graeci). Когда же въ 1720 году состоялся извѣстный уніатскій соборъ въ Замосцьѣ, на которомъ узаконены всѣ отступенія, сдѣланныя уніатами отъ древняго православнаго чина въ пользу латинства, и гдѣ присутствовали настоятели почти всѣхъ волынскихъ монастырей, отступившихъ въ унію, — Гедеона тамъ не было. Такимъ образомъ можно несомненно утверждать, что до 1720 года Почаевскій монастырь былъ еще православнымъ, и по крайней мѣрѣ въ цѣломъ составѣ братіи принялъ унію не раньше какъ послѣ Замосцьскаго собора, въ началѣ третьяго десятилѣтія XVIII в. при преемникѣ Гедеона Ѳеодосіи Лубинецкомъ-Рудницкомъ» [24 (1880), с. 336].

При цьому Хойнацький жодним чином не конфузився тим, що навіть «Кіевскія епархіальныя вѣдомости», які він цитує у тій же своїй праці, чітко вказували, що «послѣдний православный игуменъ ея [лаври — авт.] упоминается под 1708 г.» [5, с. 532; 24 (1880), с. 340]. Тобто, автор маніпулював свідомо. В іншому місці він з покликанням на такого ж тенденційного автора, архимандрита Амвросія (Лотоцького) [18, с. 50, 51], вибудовує міфологічний образ Почаївського монастиря, як останнього оплоту православ’я на Волині. Цей пасаж теж дуже важливий і показовий, бо дозволяє повною мірою побачити маніпуляції з історією обителі:

«Прошло 125 лѣтъ со времени извѣстнаго Брестскаго собора, положившаго начало церковной уніи въ предѣлахъ западнаго края Россіи. Всѣ древле-православныя обители на Волыни и въ областяхъ сосѣднихъ находились уже въ укахъ уніатовъ. Одна обитель Почаевская еще цвѣла православіемъ, хотя уніаты съ латинствующими или, вѣрнѣе сказать, окатоличенными панами Литвы и Волыни успѣвали не разъ наложить на нее свою святотатственную руку […]. Руководимые своими наставниками іезуитами латино-униаты отлично понимали все это, и на самомъ дѣлѣ устроили дѣло такъ, что сама обитель Почаевская не замѣтида этого момента, когда она сдѣлалась уніатскою. По крайней мѣрѣ ни въ архивѣ Почаевскомъ, ни въ другихъ современныхъ документахъ и архивахъ и доселѣ нельзя найти объ этомъ никакого прямого извѣстія. Невольно нужно согласится съ почтеннѣйшимъ авторомъ „Сказанія о Почаевской лаврѣ“ [архим. Амвросіємъ (Лотоцкімъ)], что „дѣло по существу темное, такъ и должно было остаться во мракѣ неизвѣстности. Самъ папа не хотѣлъ, примѣтно, получать объ этомъ извѣстія, потому то это открывало бы лукавство и хитрость изъ Рима“, а королю не могли доносить о томъ въ виду данной имъ привиллегіи, и дѣло поневолѣ должно было остаться въ неизвѣстности» [24 (1881), с. 103–104].

І ці ж закиди повторив у 1961 р. митрополит Іларіон (Огієнко), написавши, що жодних документів про перехід монастиря в унію немає, а якщо й були, то їх, мовляв, знищили. Сліпо довірившись неправдивим звинуваченням Амвросія (Лотоцького) він писав: «[…] уніяти-василіяни безслідно понищили всякі сліди, як саме почаївський манастир був затягнений в унію, — свідоцтва цих актів були певне такі тяжкі для уніятів, що вони постановили їх понищити» [18, с. 50–51; 20, с. 119; 23, с. 15–16]. Можна й далі наводити подібні закиди як митрополита Іларіона, так інших авторів, але явним є те, що вони всі не відповідають дійсності.

Насправді джерела про перехід Почаївського монастиря до унії — бо, як знаємо зі сказаного вище, (про)унійним був уже ігумен у 1693 р. — говорять чітко і навіть дуже багато. Більше того, митрополит Іларіон написав, що їх немає тоді, коли про їх існування вже було публічно заявлено і цитовано їх; коли було зрозуміло, що насправді Почаївський монастир добровільно приєднався до унії у 1712 р. Бо пишучи про начебто перебування монастиря в православ’ї до 1720 р., він проігнорував базовий для вивчення історії обителі збірник документів, виданий у 1914 р. о. Левицьким в Почаєві. У вступі до цього видання археограф чітко написав: «Между тѣмъ на основаніи тщтательнаго изслѣдованія рукописей того времени и историческихъ событій, происходившихъ въ то время въ Почаевскомъ монастырѣ, приходится отнести моментъ перехода къ болѣе раннему времени, именно къ 1712 году, и тѣ пять игуменовъ, которые слѣдовали послѣ 1712 года до 1720, нужно считать уніатами» [7, с. vі].

І попри все, у № 3 1953 р. часопису «Наша культура», видаваного митрополитом Іларіоном у Вінніпезі, вийшов текст зі звинуваченнями греко-католиків у фальшуванні історії Почаївського монастиря та наполяганням, що «[…] тільки через 45 років, в 1720 р., обманом, підкупом та насиллями, при допомозі польської державної влади, Почаївський монастир захопили в свої руки уніяти, і після того ним володіли». У відповідь на це історик о. Атанасій Великий, ЧСВВ спершу в передачі української секції Ватиканської радіостанції, а відтак письмово, оприлюднив лист ченців Почаївського монастиря від 23 липня 1712 р., яким вони самі просять Апостольську столицю прийняти обитель до католицької Церкви. Зокрема, спільнота монастиря писала:

«Це є той п’ятий день, що його сотворив Господь, коли нас і нашу спільноту, яка стільки літ блукала на бездоріжжях, просвіченням Св. Духа вивів на прості і рівні шляхи і показав правдиву загороду католицької віри на Скелі Петра. […] Наш Почаївський монастир […] Волею фундатора був він прилучений до Церкви Константинопільської і Уставу ставропігійського, а згодом, через різні воєнні лихоліття, підчинений під ближчого до нас Архиєпископа Московського, якого ми за одноголосним рішенням цілої нашої чернечої спільноти покинули і цим листом в торжественний спосіб відмовляємось, вважаючи це підчинення за справу для нас шкідливу» [13, с. 79–80].

Далі у листі монахи просили прилучити їх до створеної 1711 р. спільноти-конґреґації василіянських монастирів Львівсько-Галицько-Кам’янецької єпархії. Під документом підписалися:

  1. о. Арсеній Кучаровський, настоятель Почаївського монастиря
  2. о. Макарій Великопольський, вікарій монастиря
  3. о. Юстиніян Козаневич, економ монастиря
  4. о. Паїсій Полкиданович, еклесіярх монастиря
  5. о. Евстахій Куневич, сповідник монастиря
  6. о. Гедеон Левицький, диякон і радник монастиря
  7. Пахомій Визберт Заблоцький, прокуратор монастиря

Оригінальний латинський текст цього листа був опублікований 1979 р. [9, с. 229–230].

Примітно, що двоє унійних отців-василіян з цього списку: Качуровський і Левицький, — це ті ігумени, яких протоєрей Хойнацький бездоказово записав до табору твердих «антиуніатів»…

До речі, у цитованому листі також вказано, що перед тим, як писати до Риму, почаївські ченці радилися зі Львівським унійним єпископом Варлаамом Шептицьким, а також папським нунцієм Николаєм Спінозою (Nicolaus Spinoza), який був на цій посаді у 1707–1712 рр., чи Венедиктом Одескалті (Benedicto Odescalti), який зайняв її в 1712 р. Своєю чергою, Львівський єпископ також радився з нунцієм. [9, с. 227–228; 11, с. 117–118; 23, с. 340–350].

Варлаама Шептицького почаївські монахи, вочевидь, мали добре знати ще з часів, коли покійний Діонісій Жабокрицький тимчасово жив у Львові, рятуючись від переслідування з боку агентів московського царя. Жабокрицький та Шептицький спільно з Георгієм Винницьким хоронили Йосифа Шумлянського, як засвідчує літопис Підгорецького монастиря: «Того ж року 1708, мѣсяца іюля дня 16 преставися боголюбивий нашъ пастыръ Іосифъ Шумлянский въ катедрѣ львовской, въ тоже катедрѣ въ гробѣ от него же собѣ за живота еще вымурованом погребен бысть дня 7 мѣсяца септеврія 1708, на которого погребѣ були епископи: Георгій Вѣннѣцкий епископъ перемиский, Дионісий Жабокрицкий, епископъ луцкий, Варлаам Шептицкий, архимандрита уневский, которий послѣжде епископом львовским обраний, и превелебнии ігумени, пречестнии намесники диецезии львовскои, галицкои и Каменца Подольскаго» [6, с. 127].

Тож прохання почаївських ченців прилучитися до василіянського згромадження Львівської єпархії пояснюється саме порозумінням з Львівським єпископом Шептицьким, чого волинське чернецтво не могло досягнути, на жаль, з його попередником Шумлянським. Відтак у серпні-вересні справу Почаївського монастиря розглядала Конґреґація поширення віри і 2 серпня та 12 вересня 1712 р. надавала нунцію інструкції щодо того, як йому діяти [10, с. 63–65].

Примітно, що недобачаючи документів про час, обставини і спосіб остаточного переходу Почаївського монастиря до унійної Церкви, як також замовчуючи і невірно інтерпретуючи тривалий період вагань і дискусій з цього питання в чернечій спільноті, низка цитованих у нашій статті і низка нецитованих тут авторів, також не покликаючись на документи, а то й перекручуючи наявні, як показано в нашій статті, писали неправдиві речі про унійну Церкву і її почаївське чернецтво. До прикладу, розмаїті «антиуніатські» пасажі часів СРСР вкотре нагадують про те, що до (про)російської «історичної» літератури, принаймні на теми історії України, потрібно ставитися критично, а також про те, що атеїстичні «антиуніатські» пропагандисти ХХ ст., як Ярослав Галан чи Клим Дмитрук, мали своїми ідейними попередниками російських православних авторів, як архимандрит Амвросій (Лотоцький) чи протоєрей Андрій Хойнацький так само, як МДБ-КДБ мала ідейною попередницею «охранку» царських часів. І ця (про)російська пропаганда, на жаль, мала великий вплив також на українських авторів, навіть антикомуністів, як митрополит Іларіон (Огієнко).

Зображення почаївської ікони Матері Божої на служебнику, виданому василіянською друкарнею в 1734 році - фото 108440

Зображення почаївської ікони Матері Божої на служебнику, виданому василіянською друкарнею в 1734 році

Насамкінець вимагає уваги ще один важливий історичний факт, який може внести більше світла в розуміння процесу добровільного переходу Почаївського монастиря до унії. Мова про те, що 1711 р. через Волинь у рамках Прутського походу знову прямував цар Петро І. З собою він узяв також Теофана (Феофана) Прокоповича — колишнього василіянина, префекта василіянської колегії у Володимирі, який перейшов на православ’я, і в 1702 р. вступив до монастиря саме в Почаєві [19, с. 70–71]. І от збереглися свідчення, що тодішній ігумен чи тимчасовий настоятель Почаївського монастиря «со всею братіею, когда армія россійская за Прутъ ишла, со кресты и иконами по должности своей государя встрѣчалъ» [5, с. 531]. Але після того, як московське військо пішло, о. Пелеховський був прогнаний, прийшов аж на Полтавщину, де й залишився. У Почаївському монастирі натомість почалася унійна доба, впродовж якої монастир прославився своїм високоінтелектуальним і духовним середовищем, друкарнею, будівництвом шедеврального архітектурного комплексу, але головне — зростанням культу Почаївської ікони Матері Божої, яка стала однією з найбільших українських релігійних реліквій, національних символів, і була коронована папськими коронами в 1773 р.

Висновки

Як бачимо, Луцько-Острозька єпархія після періоду значної турбулентності на межі XVII—XVIII ст. у 1702 р. на чолі зі своїм єпископом Діонісієм Жабокрицьким обрала для себе унійну Церкву. У цей процес було заангажоване і єпархіяльне чернецтво. Деякі монастирі, як Білостоцький, одразу пішли за єпископом. Інші, як Почаївський, мусіли пройти набагато складніший і драматичніший шлях, оскільки деякий час у чернечій спільноті існували різні позиції і це породжувало конфлікти, як то бунт антиунійно налаштованих ченців у 1693 р. Втім, показово, що уже в 1693 р. комісарів Луцько-Острозького єпископа Атанасія Шумлянського і почаївських ченців, які відкрито проповідували справу церковного з’єдинення від нападків і насилля ченців, які були проти церковної унії, захищали монастирські селяни і богомольці-прочани. Цей факт є яскравим свідченням настроїв якщо не більшості загалу Луцько-Острозької єпархії, то тих середовищ, які монастир в даний період гуртував довкола себе. Показовими є вагання частини ченців, які спершу пристали до бунту проти церковної влади, а потім відступили від початого. Рішення щодо замирення, прийняте у 1694 р., було за своєю суттю компромісним: спробою погодити між собою два табори. У наступні роки Почаївський монастир поступово йшов до унії, роблячи це синхронно з усією єпархіяльною спільнотою на чолі з Діонісієм Жабокрицьким — обраним на єпархіяльному соборі місцевим кандидатом на катедру. Він мав тісні й добрі стосунки з монастирями, в тому числі Почаївським: і його предки, і він сам були доброчинцями обителі.

У 1702 р. Луцько-Острозький єпископ привів свою єпархію до унійної Київської митрополії. Це рішення було зваженим і свідомим: роками борючись за нормалізацію життя єпархії в дуже складних суспільних, політичних та економічних умовах і наштовхуючись на великі перешкоди, особливо з боку православних, Жабокрицький, зрештою, усвідомив, що цієї нормалізації вдасться досягти саме в унійній Церкві. Надалі опоненти і навіть особисті вороги Жабокрицького, використавши його приєднання до унії, почали цькувати його, виконуючи також волю московського царя Петра І, бо єпископ вивів свою єпархію з підконтрольної цьому правителю московської Церкви. Зрештою, Жабокрицького викрали, але і в ув’язненні він не відрікся католицької віри. Ці події настільки вплинули на чернечу спільноту, що після відходу московських військ, які прямували у Прутський похід 1711 р. через терени єпархії, з Почаєва вигнали ігумена, який з хоругвами й іконами виходив назустріч московському цареві, а Почаївський монастир звернувся до Львівського унійного єпископа Варлаама Шептицького, папського нунція і до самої Апостольської столиці з проханням прийняти його в католицьку Церкву. Це рішення ченців було одноголосним. Показово й те, що прийняте воно у 1712 р. — того року єпархію потрясла звістка, що владика Діонісій помер у московському полоні. Насправді точна дата його смерті досі не встановлена.

* Сергій Курганович помилково потрактував Яна Кашевського (Кашовського) — в різні часи ґнєзненського, краківського і луцького каноніка, люблінського архиякона та офіціяла, депутата Головного коронного трибуналу від Луцькоє латинської єпархії у 1704–1705 рр., адміністратора Луцької латинської єпархії по смерті єпископа Йоахима Генрика Пшебендовського († 1721), як мандрівного ченця [17, с. 156].

Джерела і література

  1. ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 1163.
  2. ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4, спр. 421.
  3. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною комиссіею для разбора древнихъ актовъ, высочайше учрежденною при Кіевскомъ военномъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторѣ, ч. 1, т. 4: Акты объ уніи и состояніи православной церкви с половины XVII вѣка. (1648–1798). Кіевъ 1871.
  4. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною комиссіею для разбора древнихъ актовъ, высочайше учрежденною при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторѣ, ч. 1, т. 12: Акты, относящіеся къ исторіи Львовскаго Ставропигіальнаго братства (продолженіе). Кіевъ 1904.
  5. Виноградскій — Ирдынскій Успенскій монастырь // Кіевскія епархіальныя вѣдомости. Прибавленіе 18 (1861) 526–538.
  6. Лѣтопись Подгорецкаго монастыря // Кіевская Старина 7 (1890) 121–128.
  7. Матеріалы по исторіи Почаевской лавры, изданы Василіемъ Лѣвицкимъ, т. 1. Почаевъ 1912.
  8. Уступочная запись, данная, дворяниномъ Петромъ Вышгердъ-Заблоцкимъ 24 іюля 1710 года Почаевскому монастырю на 3,000 злотыхъ, состоящихъ въ долгу у епископа Луцкаго Діонисія Жабокрицкаго // Волынскія епархіальныя вѣдомости 25 (1903), с. 730–734.
  9. Litterae Basilianorum in terris Ukrainae et Bielarusjae (1601–1670), vol. 1: 1601–1730 [=Analecta OSBM, серія 2, секція 3]. Romae 197
  10. Litterae S. C. De propaganda fide ecclesiam catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantes, т. 3: 1710–1730 [=Analecta OSBM, серія 2, секція 3]. Romae 1956.
  11. Litterae Episcoporum historiam Ucrainae illustrantes(1600–1900), т. 1: 1711–1740 [=Analecta OSBM, серія 2, секція 3]. Romae 1981.
  12. Антонович Семен (Жук Семен). Короткий історичний нарис Почаївської Успінської Лаври. Сан Андерс 1961.
  13. Великий Атанасій, ЧСВВ. Ще про «Зорю над Почаєвом» // Його ж. Світла й тіні української історії. Львів: Місіонер, 2007, с. 78–82.
  14. Горін Сергій. Монастирі Луцько-Острозької єпархії кінця XV — середини XVII ст.: функціонування і місце у волинському соціумі. Київ 2012.
  15. Историко-статистическое описание Черниговской епархии, кн. 3: Мужскіе монастыри. Черниговъ 1873.
  16. Ісаєвич Ярослав. Літературна спадщина Івана Федорова. Львів 1989.
  17. Кургановичъ Сергій. Діонисій Жабокрицкий, епископъ Луцкій и Острожскій. Историко-біографическій очеркъ. Кіквъ 1914.
  18. (Лотоцкій) Амвросій. Сказаніе о Почаевской Успенской Лаврѣ. Почаевъ 1878.
  19. Назарко Іриней, ЧСВВ. Київські і галицькі митрополити. Біографічні нариси (1596–1960). Торонто 1962.
  20. (Огієнко) Іларіон. Свята Почаївська лавра. Вінніпеґ: Накладом Видавничої комісії при Товаристві «Волинь», 1961.
  21. Петровъ Николай. Очеркъ исторіи Базилианскаго ордена въ бывшей Польшѣ // Труды Кіевской духовной академіи 8 (1870) 373–436.
  22. Петрушевичъ Антоній. Сводная галичско-русская лѣтопись съ 1700 до конца августа 1772 года, ч. 1. Львовъ 1887.
  23. Тилявський Іван. Літургійні напрямки Почаївського монастиря під час унії (1712–1831). Рим — Львів 1997.
  24. Хойнацкій Андрѣй. Лавра Почаевская // Христіанское чтеніе 2 (1880) 305–346; 1 (1881) 103–146.
  25. Wołyniak. Spis klasztorów unickich bazylianów w województwie wołyńskim. Kraków: Nakładem kolegów uniwersyteckich autora, 1905.
Автор: Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви, УКУ
РІСУ

Дивіться також