Звернення Глави УГКЦ у 343-й день війни, 1 лютого 2023 року
Христос народився!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Сьогодні середа, 1 лютого 2023 року, а в нас в Україні вже 343-й день великої, повномасштабної війни.
Ні на хвилинку не стихає канонада, не зменшуються бойові дії на східному фронті. Українська земля знову стогне під російськими бомбами, ракетами, мінами та іншими видами зброї, якими росіяни невпинно засипають нашу багатостраждальну землю. Найбільш інтенсивні бої, як і попередніми днями, йдуть на Донеччині та Луганщині. Ми особливо молимося за наших військових дівчат і хлопців біля Вугледара, Авдіївки та Бахмуту. Молимося за захисників нашої Луганщини.
Ворог знову завдав масованих ударів з артилерії, ракетних систем по Сумщині та Харківщині. У Куп’янському районі на Харківщині є загиблі та поранені. Росіяни продовжують обстрілювати Херсонщину. Створюється враження, що вони навмисно цілять по критичній інфраструктурі наших міст і по закладах освіти та охорони здоров’я. Знову маємо багатьох поранених медичних працівників.
Ми сьогодні молимося за постраждалих від цієї війни і намагаємося лікувати завдані нею рани, підтримуємо наше українське військо, наших захисників і дякуємо Господу Богу, Збройним силам України, мужнім українцям за те, що цього ранку ми живі, що можемо молитися і працювати для добра нашого народу, рятувати людське життя. Тому й нині ми хочемо сказати: Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!
Цими днями ми роздумуємо над тим, як нам, християнам України, рухатися до повної і видимої єдності між нами. Дорога до єдності між християнами є дорогою зцілення ран поділів, протистоянь, взаємних образ і взаємної недовіри.
Вчора ми пригадували, як на терені нашої Батьківщини Київська Церква намагалася лікувати рани вселенського розколу між західним і східним християнством, між Римом і Константинополем.
Сьогодні я б хотів поговорити про рани, які носять християни України і які виникли зокрема в XVII столітті. Бо знати ці рани означає усвідомлювати наші завдання і виклики, щоб їх гоїти.
Сімнадцяте століття було особливим моментом нових ран і розколів у лоні Київської Церкви. Десятого вересня 1620 року єрусалимський патріарх Теофан III створив паралельну православну ієрархію в Київській митрополії. Властиво, утворилося дві гілки колись єдиної Київської Церкви. Ця новостворена православна гілка 1632 року була визнана як окрема конфесія в Речі Посполитій.
На схизму між Сходом і Заходом наклалася нова рана — конфесіоналізація християнства (поділ християн) у Європі. Окрім католицької, виникла протестантська різноманітність християнських конфесій.
Ще одна трагічна подія відбулася 1686 року — анексія православної частини Київської митрополії Московським патріархатом.
Водночас XVII століття було плідним часом пошуку «примирення Русі з Руссю». Тут важливо згадати історичні постаті Йосифа Велямина Рутського, з боку унійної Церкви, і славного митрополита Петра Могила, з боку православної ієрархії. Ці мужі плекали надію на об’єднання двох гілок Київської Церкви в одному патріархаті. Але, на жаль, цьому не судилося здійснитися.
Ми мусимо сьогодні усвідомлювати, що рани між християнами з католицького та православного боку, а також між протестантськими спільнотами потребують сьогодні особливої уваги, розуміння, молитви і зцілення. Навіть ті події, про які ми згадуємо, кожна з конфесій інтерпретує і розуміє по-своєму. Тому ми всі маємо плекати діалог, який би допровадив нас до повної і видимої єдності. Ми дуже потребуємо внутрішньої єдності, яка б стала силою нашої Церкви, нашого народу та нашої держави.
Сьогодні ми просимо: Господи, допоможи нам лікувати рани минулого, оздоровити пам’ять, яку християни носять у своєму серці, і разом служити рідному народові.
Боже, благослови Україну, благослови українських дітей! Боже, зціли рани Твого народу! Боже, поблагослови наш український народ Твоїм справедливим, небесним миром.
Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і навіки вічні. Амінь.
Христос народився! Славімо Його!
