EN

Владика Йосиф Мілян про Шевченка та цьогорічну прощу УГКЦ на Чернечу гору

9 березня 2024, 21:00 204

Цього року, у 210-ту річницю від дня народження Шевченка, Київська архиєпархія УГКЦ проводить 10-ту Ювілейну прощу на Чернечу гору до могили Кобзаря. Про цю прощу і «свого» Шевченка в «Живому інтерв’ю» з о. Іваном Вихором розповідає владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ.

Владика Йосиф Мілян про Шевченка та цьогорічну прощу УГКЦ на Чернечу гору

Про «свого» Шевченка

Моє знайомство з Шевченком відбулося в дитинстві: у нашій сільській школі у Добрянах [біля Львова — ред.] була фантастична вчителька української мови і літератури — Ніна Федорівна Кулик. Вона була родом з Переяслава-Хмельницького і принесла зі собою той Шевченків дух. Своїм талантом вона прищепила любов до Шевченка й нам, своїм учням. У нас у селі завжди 9 березня був велелюдний концерт, у якому брали участь і школярі, і старші люди, які співали українських пісень. Це було в радянські часи, коли такі речі не були безпечними.

… Я змалечку дуже хотів побувати в Каневі, на Чернечій горі. У 1982 році кілька тижнів був у Києві на курсах в Інституті транспорту. Мав із собою свою вишиванку. І запропонував хлопцям, які зі мною вчилися, у неділю «ракетою» поплисти до Канева. Але коли прийшов час їхати, всі відмовилися. А я таки поїхав — у своїй вишиванці, напрасованій, накрохмаленій. Перше, що я тоді зробив — пішов на базар, бо хотів чути живу мову народу. Потім пішов на могилу Шевченка. Відчуття були фантастичні — здійснилася моя мрія: я був вражений, піднесений, мене надихнули ці відвідини. Колись мав я ще одну мрію і мету — щоб у рідному селі був пам’ятник Шевченкові. І вона теж здійснилася — з нагоди 200-річчя від дня народження Шевченка в Добрянах постав пам’ятник, де 21 травня відбуваються Шевченківські читання, і загалом він є центром для національних свят. От так Шевченко в різний спосіб супроводжує мене весь час.

… Коли я був молодим, ми організовували різдвяне дійство. Його головним моментом був вертеп з козаками. Там, правда, тоді, у радянські часи, мало було про Христове народження, але там був Шевченко. Той козацький вертеп з ідеєю відродження України був суголосний з ідеями Шевченка, з його «Розритою могилою». Ці ідеї звучать і зараз, ці Шевченкові рядки сьогодні додають болю, але і сили боротися за майбутнє, знаючи свою історію. Росія знову вбивчо руйнує нашу землю, «і могили мої милі москаль розриває»… І ми ходимо на могили козацькі, Січових стрільців, вояків УПА. І будемо, на жаль, ходити на могили наших воїнів, які встали на захист України в нинішній страшній війні.

… Я завжди любив та люблю поезію, і це мене тоді заворожувало, надихало читати й відкривати для себе багато речей через його твори. Щодо того, яка з його поезій, як на мене, є найбільш знаковою, скажу так: в українському народному мистецтві немає вишиванки кращої чи гіршої — для того, хто її любить і шанує, кожна є цінною, важливою та прекрасною. Так і поезія Шевченка: там не можна щось виокремити. У Шевченковому «Кобзарі», у цій народній національній «Біблії», якщо говоримо про нього як про українського пророка, все має для українців свою значимість і цінність. Правда, ми, українці, такі, що кожний інтерпретує все на світі по-своєму, зокрема, й Шевченка. І багато хто трактує певні рядки так, як йому хочеться. Звичайно, кожен має право на власну думку, але, мабуть, торгувати Шевченком не варто — до цієї книжки треба підходити з чистою душею.

Про феномен Шевченка як джерело сили

Ми говоримо, що Шевченко став таким собі українським пророком. Перегортаючи сторінки «Кобзаря», виглядає, що його поезія творилася не просто так: його Україна жила в ньому, де би він не був, він нею болів, і скрізь, де б не був — у Петербурзі чи у засланні, як вербу, її у собі ростив — там, де він був, там була і його Україна. Любив свій знедолений народ, завжди стояв на його стороні, не цурався його слова, випромінював своєю творчістю свій народ — у цьому його феномен, якщо говорити про Шевченка як про пророка. Тому його «Кобзар» і сьогодні — книжка, яка вчить, як треба любити Україну: «… во врем’я люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».

Про поему «Гайдамаки» й уніатів у Шевченка

Я би не сказав, що Шевченко був антиунійним. Навпаки: є багато дослідників, які пробували дослідити і довести, що Шевченко мав причетність до Греко-Католицької Церкви, що його майже проголосили греко-католиком. Не хочу про це зараз дискутувати, бо буде багато як опонентів, так і тих, хто обстоюватиме таку думку. В Інституті суспільних наук [тепер — Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України — ред.] у Львові вийшла ціла праця на цю тему.

Кілька років тому відбулася науково-практична конференція в Київо-Могилянській академії й Уманському педагогічному університеті, яку проводив світлої пам’яті Ігор Скочиляс, присвячена 250-річчю Уманської різанини. Це була спроба аналізу, що це було? А було це ніщо інше, як те, що відбувається й зараз: «русскій мір» в образі російського царату був причиною і рушійною силою тієї так званої Уманської різанини — Коліївщини, коли гайдамаки вирізали студентів-бакалаврів в Уманському монастирі й загатили їхніми тілами криниці. Тоді царат зумів підняти колотнечу між українцями різних конфесій, і гайдамаки, не розуміючи, що є лише знаряддям тодішнього «русского міра», взяли в цьому участь. Шевченко навіть десь писав, що чув про Гайдамаччину від свого діда й описував ті події, ґрунтуючись на його розповідях.

Загалом, якщо глибоко й уважно проаналізувати поетичну творчість Шевченка, то вона дуже релігійна: його поезія сповнена духу, що Бог живий, що Бог — у нас.

Про прощу УГКЦ до Канева

10 років тому, з початком війни росії проти України, була проартикульована думка, що в цей непростий для нашого народу час Шевченка нам потрібно відкривати для себе наново — той вольний дух, про який він говорив, правдивий дух вільного українця. Хоча не знаю, коли для нашого народу часи були простими.

Якщо ми справді любимо Шевченка — замало раз у рік заспівати «І мене в сім’ї великій…». Але й важливо не забути пом’янути великого сина України, і ця пам’ять кличе нас 9 березня, у день народження Тараса, і через день — у день його смерті, згадати його в молитвах, відвідати могилу, сповнити його «Заповіт». Бо любов до України — як і взагалі любов — не вмирає, вона вічна. І якщо він умів так любити Україну, то, мабуть, його дух може надихнути нас і зараз, коли Україна так потребує особливої любові. Якось в одного воїна запитали про мотивацію у цій війні для українського війська. І він сказав, що це — віра і любов: віра в перемогу, у свій народ, у майбутнє. І ця віра ґрунтується на фундаменті віри в Бога й любові до Нього, бо Бог є любов.

10 років тому ініціаторами ідеї прощі на Чернечу гору були люди, наші вірні. Шана до Шевченка, любов до його творчості і до нього самого як правдивого сина нашого народу спонукала приїхати помолитися на його могилі. Це був такий клич душі — аби ми відкривали Шевченка в собі і для себе, аби Шевченко надалі, через нас, служив своєму народові — і в добрі, і у важкі часи. Тому ми молимося у відтвореній козацькій церкві в Каневі поминальну Літургію за Тараса, панахидиду на його могилі та малими групами проходимо залами музею у Національному заповіднику Шевченка на Канівській горі.

Чому ми говоримо про прощу? Бо проща має головною метою молитву. Якщо є дія, яка об’єднує людей вірою в єдиного Бога, вони становлять собою Церкву, Бог є посеред них. Тобто до Канева до Тараса їде молитися Церква, це не просто відвідини чи екскурсія у ті місця — ми їдемо молитися. Очевидно, там завжди звучить його «Заповіт», щоб ми не забули, що він хотів бути для нас не тільки пам’ятником, а й жити в нашому дусі, у нашій любові до України, яку він нам передав і заповів.

Цього року організацією прощі займається Молодіжна комісія УГКЦ, отець Михайло Крамар. Маємо думку, щоб у дату його перепоховання, 21–22 травня, коли розквітне Тарасова гора, провести ще одну таку прощу. Ще одна особливість — цього року у прощі братиме участь хор «Відлуння» із дрогобицької катедри Пресвятої Тройці. Раніше не було такого, щоби співав якийсь виокремлений хор. Були київські хори — з Патріаршого собору й Аскольдової могили, були різні колективи, але хор із Галичини, у якому співають майже самі дівчата, — це момент, який внесе в цю прощу особливий дух любові.

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Персони

Дивіться також