«Війна стає можливістю свідчити милосердного Христа навіть серед невіруючих людей», — владика Василь Тучапець
Фактично, із перших днів війни Харківська область, а отже, і Харківський екзархат потрапили під окупацію та постійні обстріли. Проте це не завадило священникам із владикою Василем Тучапцем на чолі залишитися на своїх парафіях та продовжувати всебічне служіння для своїх вірних. Сьогодні воно наповнене частими моментами роздачі гуманітарної допомоги, яка прибуває з усього світу. Але водночас активно проводяться богослужіння, молитовні заходи та духовні розмови із людьми, які нещодавно перебували під окупацією, а сьогодні вже звільнені українськими захисниками і тому приходять у пошуках роботи на благо своїх співвітчизників та країни.
Одним із яскравих прикладів такого всебічного служіння людям у потребі є катедральна парафія Святого Миколая, що знаходиться у Харкові, у мікрорайоні Салтівка. Північна Салтівка є одним із найбільших житлових районів Харкова, що розташований поблизу кільцевої. Раніше тут мешкали 400 тисяч людей. Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації 24 лютого саме в цьому районі були важкі бої між російськими окупантами, які намагались захопити Харків, і українською армією. Сьогодні у Північній Салтівці зруйновані приблизно 70 % будинків. Проте, людей це не лякає. Вони продовжують тут жити, повертатися та стараються розпочати упорядкування своїх помешкань. Часто вони потребують допомоги. І йдеться не лише про матеріальні засоби для існування, але й про підтримку, розраду, молитву.
Про те, як сьогодні парафія Святого Миколая стала символом харитативного служіння, про щоденні зусилля задля наближення нашої омріяної перемоги та про служіння як психотерапію розповідає екзарх Харківський владика Василь Тучапець.
— Ваше Преосвященство, вітаємо Вас! 24 лютого цього року життя кожного із нас поділило на «до» і «після». Не зважаючи на постійну напругу, яка існувала поблизу кордонів нашої Держави, ми до останнього надіялися на те, що все вирішиться мирно. Проте, так не сталося. І 24 лютого о 03:40 год. розпочалася війна. Як і де Ви, владико, пережили цей початок? Яким він був для вас: сповненим тривоги чи готовності?
— Я пригадую, що 24 лютого прокинувся від канонад вибухів. Це сталося о 5:00 ранку. Увечері напередодні я підійшов до вікна і побачив, як десь у далині щось горить. Я відразу вирішив включити телевізор, щоби дізнатися про те, що трапилося. Тоді ще нічого не було відомо.
У сам день, 24 лютого, мені зателефонував охоронець нашого храму і сказав, що розпочалася війна. Він не знав, що має робити. О 6:00 ранку я вже проїжджав біля заправки, де утворилася величезна черга. Люди намагалися заправитися задля того, щоби бути готовими виїжджати з міста. Оскільки кожного дня о 08:00 год. ми маємо Літургію, то розпочали до неї готуватися. Людей у цей день було дуже мало. Саме так усе почалося для нас.
Очевидно, що початок війни був великою несподіванкою. І хоч багато людей говорила про ймовірність початку війни, усі сподівалися, що цього все таки не станеться. У перші дні були різні відчуття, які насправді важко передати словами. Перш за все, відчувався певний шок від того факту, що розпочалася війна.
— Чи пригадуєте ви той момент, коли ви чітко усвідомили, що потрібно щось робити?
— У той момент, коли вже звідусіль розпочали надходити повідомлення про те, що Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну з різних сторін, моїм першим рішенням було молитися. Нам усім потрібно молитися. Саме тому я відразу дав розпорядження усім нашим парафіям молитися щоденно Літургію за наш народ, за наше військо, за припинення цієї агресії, за мир у нашій Батьківщині. Це перше, що прийшло мені на думку. Важливо собі усвідомити, що наслідки та результат цієї війни залежать не лише від військової могутності, але також від підтримки і допомоги Божої.
Натомість допомога іншим почалася спонтанно. Адже нам привезли вантаж, який повинен був прямувати в інше місце. Але оскільки там не змогли його прийняти, то його привезли до нас, у Харків. Це сталося у суботу, у другій половині дня. Це була фура гуманітарної допомоги, яку привіз отець Володимир зі Сколе. Відразу постала потреба її розвантажити. Тому ми розпочали збирати людей. Насправді, це не було так легко, адже ніхто не сподівався на її приїзд. Окрім того, нас підганяла близькість настання комендантської години. Зрештою, під час цього розвантаження настала комендантська година і до нас навідалася поліція. Вони розпочали розпитуватися про те, чим ми займаємося. Коли ж почули, що це гуманітарна допомога, дозволили продовжувати.
Цікаво, що вже під час цього першого розвантаження люди із найближчих будинків розпочали підходити із проханням про допомогу. Розвантаження ми завершили вже у неділю, коли було більше людей. Саме із цього дня при нашому катедральному храмі розпочалася видача гуманітарної допомоги. Після цього до нас розпочали прибувати інші вантажівки із гуманітарної допомогою. Ми також не стояли на місці: постійно вдосконалювалися у цьому процесі видачі допомоги. Адже з самого початку це виглядало доволі хаотично. Згодом ми окремо поставили столи для продуктів, для дитячого харчування, для медикаментів та інших речей.
— Сьогодні катедральний храм Святого Миколая, який перебуває у процесі побудови і становлення, вже знаний, мабуть, у всьому світі. Він став своєрідним символом харитативного служіння та піклування про потребуючих. Як сьогодні налагоджене благодійне служіння поблизу храму?
— Справді, наш храм ще недобудований. Ми освятили нижній храм, у якому сьогодні відбуваються богослужіння. Водночас саме цей простір сьогодні служить місцем прихистку для людей. Коли відбуваються інтенсивні обстріли, люди приходять туди, щоби сховатися.
Натомість, верхній храм служить місцем, де зберігається уся гуманітарна допомога: продукти, засоби гігієни, медикаменти, дитяче харчування та інші речі. У перші дні ми видавали допомогу кожного дня. Але вже невдовзі ми відчули, що це буде заважко. Тому ми вирішили роздавати допомогу три дні на тиждень: вівторок, четвер і субота.
Вже з перших днів за допомогою приходило дуже багато людей — 1500–2000 людей в один день видачі. Таким чином, видача триває упродовж цілого дня: день ми розпочинаємо із богослужіння, відтак виносимо столи із різними речами, і роздаємо їх аж до комендантської години.
Треба також відзначити, що люди є надзвичайно вдячними за наше служіння. Вже чотири місяці ми видаємо допомогу, і хоч сьогодні її вже нема настільки багато, як у перші дні, ми стараємося зробити хоча б один день на тиждень для видачі. Адже потребуючі люди нікуди не ділися. Ми потребуємо цієї допомоги, щоби продовжувати своє служіння. Справді, доволі часто можна відчути людську вдячність за те, що наша церква їм допомагає.
— Ваше Преосвященство, таке служіння потребує багато сил та енергії. Як сьогодні виглядає Ваш буденний день?
— Увесь мій день проходить біля церкви. Зранку у нас відбувається Літургія, а після цього у найближчому класі ми усі разом снідаємо. Відтак стаємо до роботи: або сортуємо різні речі, або виносимо на різні локації на подвір’ї церкви та видаємо людям. Крім цього, кожного дня до храму приходять люди із різними своїми потребами. До прикладу, у когось є лежачий сусід, який не стає з ліжка і потребує допомоги. Ми збираємо адреси таких людей і намагаємося їм вивозити допомогу у їхні домівки. Для цього ми залучили волонтерів, які розвозять різні речі — продукти, засоби гігієни, медикаменти.
Часто до самого храму навідуються люди, які походять із територій, що перебували під окупацією і сьогодні є звільнені нашими військами. Ці люди по три місяці були під окупацією, де пережили різні жахіття. Сьогодні вони потребують буквально усього. Ми стараємося допомагати і їм також.
Окремо також приходять батьки з маленькими дітьми, щоби отримати дитяче харчування чи інші речі для дітей. В один момент до нас також звернулися батьки із цікавим проханням. Оскільки не працюють дитячі садочки та школи і увесь свій час діти проводять у підвалах, вони попросили нас організувати щось для дітей. Ми розпочали організовувати зустрічі для дітей два рази на тиждень, на яких сестри та аніматори займаються із дітьми. Батьки приводять дітей, очікують на них, а в цей час вони мають різні майстер-класи, заняття та ігри задля того, щоб їх дещо відволікти. І ми бачимо результати: навіть ті діти, які поводилися замкнено через обстріли, із кожним заняттям розпочинають відкриватися, все більше спілкуватися між собою, реагувати один на одного та певним чином виходять із цього тривожного стану.
— Ви згадали про те, що ваш катедральний собор лише будується. Тому на фотографіях, які можна побачити в інтернеті, прослідковується певний символізм. Цей символізм полягає у тому, що у певний момент ви призупинили будівництво стін, але натомість розпочали відновлювати людські душі та серця. Чи бували у вас такі моменти, коли ви справді бачили, що ваше соціальне служіння призводить не лише до задоволення фізіологічних потреб, таких як голод, спрага, помешкання, але й до їхнього певного зцілення?
— Насправді, сам процес роздачі цієї допомоги зціляє людей. До нас приходило надзвичайно багато людей, які просили лиш про те, щоб ми їх взяли до роботи, щоб ми їм дали якесь заняття. Вони говорили, що вже не витримують перебувати під цими обстрілами. Також казали, що готові робити будь-що. Цих людей справді прийшло багато і вони продовжують приходити. Вони допомагають нам на території храму, розвантажують вантажівки, сортують допомогу, розвозять її. Тому сьогодні задіяна велика кількість людей. Це людям допомагає переживати психологічно цю небезпеку, в якій вони перебувають. Тому це служіння стає своєрідною психотерапією для людей. Ми навіть підкреслювали дещо у розмовах між собою: під час отримання допомоги поблизу нашого храму люди між собою спілкуються. А це допомагає людям не бути зосередженими лише на собі і на своїх проблемах. Розмова служить засобом для пережиття стану постійної небезпеки.
Окрім цього, люди приходять із різними духовними потребами: просять про молитву, потребують розради через те, що хтось із близьких загинув, приходять до храму. Духовне життя також допомагає їм переживати ці нелегкі моменти.
— Очевидно, що таке служіння забирає доволі багато сил та енергії. Де ви особисто черпаєте ці сили і натхнення прокидатися кожного ранку і знову братися до роботи?
— Мені здається, що і для нас сам цей процес є лікувальним. Ми допомагаємо людям, люди є вдячними за це, і цей обмін позитивними емоціями — це те, чого ми так сьогодні потребуємо. Тому це справді додає сили.
Але з іншої сторони, очевидно, що такий постійний процес виснажує. У певний момент ти відчуваєш себе втомленим, потребуєш якогось відпочинку чи якогось моменту усамітнення задля того, щоби відсторонитися. Кожна людина цього потребує. Але нас підтримує служіння іншим.
— Справді, соціальне служіння не обмежується лише моменту передачі людині певних речей. Насправді це також момент зустрічі, зустрічі з тими людьми, які постраждали, які перебувають у потребі, а можливо, і втратили когось зі своїх рідних. Чи пригадуєте ви певні історії, які стали для вас надихаючими, а чи вразили вас?
— Історій є дуже багато. Фактично, кожного дня стаються якісь історії, адже кожен підходить зі своєю життєвою ситуацією. Пригадую, як до нас прийшла жінка, у якої загинув син. Вона прийшла для того, щоби помолитися за нього. Вже зараз не пригадую, чи це був 9-й день після його загибелі чи ні. Вона багато розповідала про нього, зокрема про те, де він загинув і про обставини його смерті. Наприкінці ж каже до мене: «Дайте мені молитви українською мовою. Адже ті, що у мене є, вони російською мовою. А я не хочу нею молитися». І ми їй подарували молитовник. Варто зазначити, що всі богослужіння у нашому храмі відбуваються українською мовою. Згодом ця людина розпочала ходити до нашого храму.
Люди приходять різні. Можливо, до цього часу вони були далекими від Церкви. Можливо, їх навіть не цікавила Церква. Але той факт, що Церква їм допомагає — змінює ставлення людей до Церкви. Вони по-іншому сприймають Церкву і зовсім по-іншому ставляться до священників. Пригадую, як одного разу ввечері ми приїхали з іншими священниками на квартиру. Ми вийшли з машини. До нас наблизилося троє хлопців і звернулися: «Помолитесь, чтоби все ето побистрее закончилось». А ми відповідаємо: «Ми молимося». А один із них тоді каже: «Спасибо, что ви остались с нами».
У цьому я побачив також доволі промовистий жест. Адже, скоріш за все, ці хлопці не дуже побожні чи віруючі. Однак, цей момент війни схиляє кожну людину до переосмислення своїх поглядів на життя, свого ставлення до віри та Бога. І мені здається, що ці люди розуміють, що ця війна просто так не закінчиться. Для її завершення потрібно Божої сили. І тому вони вдячні, що священники залишилися разом із ними. Це стає для них духовною та психологічної підтримкою у цей момент війни.
— Ваше Преосвященство, дещо філософське запитання: чим для Вас особисто є теперішня війна?
— Для мене війна є моментом свідчення віри. Після майже п’яти місяців війни, я бачу, — чи ми молимося у церкві, чи допомагаємо людям, чи люди приходять до нас і з різними своїми потребами, — наскільки важливо є, щоби священник був зі своїми вірними, щоб він залишився на тому місці, де його призначили служити. Тоді Господь буде посилати до нього людей, які потребують його допомоги.
Водночас це стає можливістю свідчити милосердного Христа серед людей, навіть серед невіруючих. У цей важкий момент війни їх підтримати, їм допомогти і бути для них певним світло надії, що ця війна не триватиме постійно і вона завершиться. Тому ми молимося, надіємося і віруємо, що вона завершиться справедливо, тобто, що вона завершиться миром для нашого народу, для нашої Батьківщини, і звільненням усієї території України.
— Упродовж цих чотирьох місяців війни Харківська область, а тому і ваш екзархат були окупованими. Як відбувалося душпастирство у ці моменти? Зрештою, і зараз певна частина екзархату залишається окупованою.
— На сьогоднішній день [йдеться про 13 липня 2022 року — ред.] дві наші парафії залишаються під окупацією. Це парафія смт. Вільча, поблизу Вовчанська, що знаходиться за кілька кілометрів від російського кордону, та парафія в місті Ізюм. Священник в Ізюмі був до останнього, більше тижня перебував у підвалі, і відтак під інтенсивними обстрілами його вдалося евакуювати автобусом. На сьогодні багато людей виїхало з Ізюму, а саме місто залишається сильно знищеним та зруйнованим.
Натомість, у Вільчі вже у перший день війни розпочалися обстріли. Священник мені зателефонував вранці і розповів, що вони з дітьми прокинулися від звуків ракет, що пролітають над містом зі сторони Росії. «Що робити?» — запитав він. Я йому запропонував приїхати до Харкова. Тому він приїхав до нашого міста і згодом виїхав на західну Україну.
Усі інші наші священники лише виїжджали задля евакуації своїх сімей. Відтак поверталися. У Сумах залишився отець Олександр. І хоч саме місто не зайняли російські війська, вони його оточили і направилися далі. Отець же продовжував служити у нашому храмі. Водночас виявилося, що із міста виїхав римо-католицький священник на конференцію і не мав змоги повернутися. Римо-католицький єпископ попросив про те, щоби наш священник у костелі служив і для римо-католиків, і для греко-католиків. Тому він кілька місяців проводив богослужіння у цьому костелі.
Тобто, у нас було таке розпорядження: якщо немає небезпеки оточення міста чи його захоплення, ми залишаємося із нашими вірними і їм служимо. До прикладу, приймаємо допомогу і надаємо її людям. Якщо ж існує небезпека, — наприклад, в Ізюмі існувала вже пряма небезпека і треба було рятувати священника, — треба евакуйовуватися.
В інших же парафіях, до прикладу у Полтавській області, існує менша небезпека, тому священники залишилися на парафіях. У Харківській області ми маємо місто Лозова, яке знаходиться під обстрілами, але священник залишається на місці. Також Золочів залишається під обстрілами, але священник щонеділі приїжджає туди, щоби послужити людям. У Люботині священник залишається на місці.
— І наприкінці, Ваше Преосвященство, як Ви гадаєте, чи наше служіння та піклування про вбогих, потребуючих, стражденних приближає нашу перемогу? І якщо так, то яким чином?
— Я вже сказав на початку, що перемога залежить не лише від військових ресурсів, від зброї. Очевидно, що це є важливим і необхідним. Але на мою думку, вирішальною є Божа допомога і Боже благословення. Не раз у Святому Письмі ми можемо віднайти приклади того, коли народ перебував у меншості, маючи менше зброї і людей, але Божа допомога призводила до здобуття перемоги та торжества справедливості і правди.
Тому я думаю, що кожен із нас, — чи це своєю молитвою, чи це своєю матеріальної допомогою нашим співвітчизникам чи захисникам, — робить щось добре. Об’єднавши усі наші зусилля, як духовні, так і емоційні, так і матеріальні, ми усі разом наближаємо цей день перемоги. І віримо, що Господь допоможе нам її здобути і подасть нам мир.
Розмовляв о. Іван Вихор,Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
