«Відчуваючи любов і підтримку тих, із ким зводить мене доля, можу підтвердити слова сина: зі мною — вся українська нація», — мама загиблого Героя Андрія Бердадіна Олександра Овсянюк-Бердадіна

Любов — не зникає. Пам’ять — не зникає. Все, що в Бога, — не зникає і продовжує жити в інших людях, виявах, вимірах, чині. Ця програма «Страва Героя» за участю мами загиблого 24-річного добровольця Андрія Бердадіна — саме про це.

«Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права», — ці рядки Василя Симоненка ніби про наших сучасних героїв, таких, як Андрій. І це Симоненкове — теж: «Я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено».

«Ця програма — не про страви і рецепти, хоча ми й про них розповідаємо, а про сенси, про бажання і потребу жити далі», — каже ведучий о. Ігор Яців.

Готуючи те, що любив Андрій, — борщ, п. Олександра ділиться найдорожчим — спогадами про свого сина: деталями з його дитинства, з його приїздів у відпустку із фронту, і великими думками й ідеями, які були для нього рушієм.

Андрій Бердадін («Грем»), 24-річний командир взводу розвідки

Андрій Бердадін, позивний «Грем» (22 серпня 2000, Тернопіль — 4 липня 2024, с. Перший Лиман Куп’янського району, Харківщина) — український військовий, молодший лейтенант, командир взводу розвідки 1-го механізованого батальйону 116-ї ОМБр.

Народився 22 серпня 2000 року в Тернополі. Навчався в Тернопільській загальноосвітній школі № 8. У 2015 році вступив до коледжу Тернопільського національного економічного університету на факультет правознавства, у 2019-му — на юридичний факультет, у 2021-му — отримав диплом магістра з відзнакою за ОС «Публічне управління та адміністрування».

У квітні 2022 року вступив у тернопільський добровольчий батальйон «Тайфун», у якому пройшов чотиримісячне навчання. Прийшов у військкомат, підписав контракт і пішов добровольцем на фронт. Йому на той час було неповних 22 роки.

У складі 79-ї десантно-штурмової бригади брав участь в обороні Красногорівки та Мар’їнки на Донеччині, за які з липня 2022-го тривали запеклі бої: обидва населені пункти залишилися тоді під контролем Збройних сил України. Отримав поранення і контузію. Перебуваючи в лікарні у Покровську, передав мамі дублікат свого жетона: «Тримай його при собі — можливо, по ньому мене знайдеш».

Після лікування повернувся на фронт, сказав: «Моє місце там!». Воював у складі 116-ї окремої механізованої бригади. Отримав звання молодшого лейтенанта, був одним із наймолодших командирів взводу розвідки. В усі бої йшов разом зі своїми солдатами, казав, що всіх збереже і не подзвонить жодній мамі чи дружині зі сумною звісткою. Його побратими складають про нього пісні й дякують за звитягу, завдяки якій багато з них залишилося живими.

Загинув 4 липня 2024 року на Харківщині під час виконання бойового завдання. Дістати його тіло поки що не вдалося. Офіційно вважається зниклим безвісти.

Мама

Я — мама, яка чекала сина з війни 2 роки — з 2022-го, коли він пішов добровольцем, по 2024-й, коли він загинув. Знаєте, я весь цей час ніби разом із ним ходила в бій і разом із ним поверталася.

У ту ніч, у липні 2024-го, я прокинулася — так, ніби хтось встромив мені ножа в серце. Закричала: «Андрій!». Він завжди казав мені, коли йде на штурм, у бій, і я знаю, що таке бути тиждень без зв’язку. Але тоді, тієї ночі, я все зрозуміла. Я ж народила його на свій день народження, і у нас з ним була своя мова — я його дуже-дуже інтуїтивно відчувала. Написала йому, повідомлення дійшло. І коли за два дні передзвонили… Андрій був командиром, молодшим лейтенантом, офіцером. І його хлопці сказали мені цю страшну правду. Це лише підтвердило те, що я вже знала.

Пізніше хлопцям вдалося вилетіти до місця, де загинув Андрій. Я навіть мала фотографію тіла свого сина: того літа була страшна спека, тіло на тому сонці вже розкладалося. І я це побачила. Але, знаєте, краще прийняти страшну правду, якою б вона не була. Хоча кожному, хто зараз перебуває у стані невідомості щодо своїх рідних, завжди кажу: треба триматися за найменшу надію, якщо вона є.

Борщ для Андрія

Із борщем у мене пов’язаний особливий спогад про Андрія. Коли у грудні 2022 року, на Різдво, його відпустили на кілька днів додому, я запитала по телефону, що приготувати до його приїзду, чого б він хотів найбільше. І він мені каже: «Тільки борщ!». Я кажу: «Та як же — тільки борщ? …».

Справа в тому, що на фронті він одразу потрапив на Донеччину, у Красногорівку, потім почалися штурми Мар’їнки… Довший час там постійно були проблеми з гарячою їжею, тобто її фактично не було. Тому, напевно, у нього й було таке бажання і мрія — мамин борщ. Взагалі, Андрій любив борщі, вдома ми завжди готували: була і перша, і друга страва, і щось спечене…

І от я тоді наготувала всього — і борщику, і всякого іншого смачного, що він любив. Приїхав і каже: «Мам, їсти не хочу!» І розповідає: у потягу з Дніпра до Тернополя у вагоні було багато жінок, і кожна хотіла його пригостити тим, що мала. «Мамо, вони всі мене обіймали, запитували, скільки мені років, і коли я казав, що 22, плакали… А я ж так недобре пахнув, давно не мився… Але вони мене все одно обіймали, і поки я не з’їв усього, чим вони мене пригощали, не відпускали. Тому я не голодний — спочатку помиюся, а потім буде твій борщ!».

От такий у мене особливий спогад від приїзду Андрія на те Різдво 2022-го. Відколи він загинув, я жодного разу не готувала борщу. Це — вперше з того часу, як отримала ту страшну звістку у липні 2024-го. І, знаєте, ловлю себе на думці, що знову маю якісь приємні емоції, бо, готуючи цей борщик і згадуючи Андрія, вірю в невидимий духовний зв’язок із ним. Так, моє горе безмежне, мені дуже і дуже боляче. Але, думаю, якщо Андрій зараз мене відчуває, йому радісно, що я знову усміхаюся, знову поводжуся, як дитина. Так він мені часто казав жартома: «Мам, ти — як дитина…».

Безстрашність і жертовність із дитинства

Коли він був маленьким, я, як і кожна мама, читала йому казочки, серед яких були й про всяких бабайок, якими зазвичай лякають неслухняних дітей. А він завжди заглядав у вікно і питав: «І де та бабайка? Хай іде геть!». Тобто у ньому змалечку була якась абсолютна безстрашність.

Друга річ, яка мені карбується щодо його поведінки і світогляду, — історія з одним його листом до святого Миколая. Не пам’ятаю, скільки йому було років, зовсім мало, коли він написав приблизно таке: «Дорогий Миколаю, я поводився чемно, то принеси мені, будь ласка, 10 літачків, 15 залізниць, стільки-то машинок…». Тобто все було детально описано в кількісному значенні. І коли я обережно запитала, що ж це за листа він написав і навіщо йому стільки, він мені сказав: «Мам, не до кожного прийде такий Миколай, як до мене. То я хочу віддати це дітям, які такого не отримають».

Напевно, оці його риси — безстрашність і жертовність, притаманні йому з дуже раннього дитячого віку, були визначальними в його характері. Завжди багато читав, був лідером фактично з першого класу. І от ще ця його фраза, яка мені закарбувалася з нашого з ним листування: «Я вихований на історії України… Я за цю країну готовий усе віддати».

Розумію, що все це він носив у своєму серці і тому відтворював у жертовних рішеннях та вчинках, коли на нашу країну напав ворог. Він хотів іти боронити Україну ще до повномасштабної війни, але я йому казала: «Андрію, тобі ж тільки 17…». І ще: «Я не народила тебе для війни». А він відповідав, що жодна мама не народжує дитину для війни, але коли ворог приходить на твою землю, щоб забрати в тебе все, треба відкинути своє власне «я» і думати тільки про наше спільне «ми». І я тоді не завжди це розуміла…

Не буду кривити душею — я і в 2022-му відмовляла його, казала: «Не йди добровольцем, ти ще занадто молодий. А якщо з тобою щось станеться? На кого ти мене залишиш?». Казала так, бо не так давно поховала і маму, і сестру, і батька… І от — фраза, яку він мені постійно повторював: «Мам, з тобою — вся українська нація, ти не залишишся сама»…

«Мій спротив — у тому, що я мушу втриматися»

Я вже понад рік шукаю тіло свого сина, щоб упокоїти його по-людськи. Дивно, як тримаюся в цій невідомості, у цьому морі пустоти. Молюся на вервиці, багато роздумую, брала кілька разів аскези… І, напевно, ті духовні усвідомлення, які маю зараз, і допомагають мені триматися в цьому мороці.

Знаєте, недавно поставила собі запитання: «А чого зараз у тебе більше: розпачу чи любові від людей — сторонніх ніби людей?». Бо я справді відчула підтримку: від колег, від жінок, які також втратили синів і які ділилися своїм досвідом, як вони проживають втрату. Адже війна триває з 2014-го, і їхній досвід став для мене дуже значимим.

Дуже великою духовною опорою для мене стали паломницькі поїздки, які організовує Департамент військового капеланства при Українській Греко-Католицькій Церкві. Там збираються люди, які втратили своїх найрідніших у війні ще з 2014 року. Вони певною мірою стали для мене учителями, що і як потрібно робити, і чого робити не треба. І сьогодні можу сказати, що я, яка не має ні мами, ні батька, ні братів чи сестер, нікого з рідних, маю багато сестричок в особах тих згорьованих жінок, розкиданих по всій нашій знедоленій Україні. Тому повною мірою відчуваючи любов і підтримку тих, із ким зводить мене доля, можу сказати: «Так, зі мною вся українська нація…».

Любити Україну не крізь призму ідей, а крізь призму людей

Я — доцент, викладаю у ТНЕУ, заступник декана. Маю свій кабінет, до мене приходять студенти, ми розмовляємо за кавою чи чаєм. Завжди купую для них цукерки, печиво, щоб мати чим пригостити. Багато хто з цих дітей чекає із фронту батька чи брата, і я для них — людина, яка може зрозуміти їхні тривоги. І це — мій дуже великий ресурс.

Боляче, що Андрій і такі молоді хлопці, як він, які так багато розуміли, хотіли й могли, цього вже не зроблять. Андрій мені завжди говорив: «Мамо, я люблю Україну і захищатиму її зі зброєю в руках. Ти маєш доступ до молоді — говори їм, щоби вони любили Україну не крізь призму ідей, а крізь призму людей». Уявіть — любити Україну не абстрактно, а конкретно — через людей. І сьогодні я кажу молоді, до якої маю доступ: маєте добре вчитися і вдвічі більше працювати, щоби справу хлопців, які уже ніколи не повернуться, було продовжено.

Так, страшний гештальт утрати для мене не закритий, якщо він може бути закритий взагалі, і я ще не маю достатньо сил, щоб повною мірою допомагати іншим. Але коли мені хтось каже: «Сашо, бачу, як ти тримаєшся — що дає тобі силу?» чи «Коли підступає депресія, згадую, як ти тримаєшся», — це мене підтримує у хвилини відчаю і розуміння неможливості поки що знайти тіло Андрія. Тобто мій приклад дає силу триматися й іншим.

Щодо себе я спочатку думала: «Я — мама бойового офіцера, хлопчика, який зробив себе сам. Тому мушу триматися — заради нього». А сьогодні в мене є ще один мотив: ворог, убивши мого сина, хотів убити й знищити й мене, щоб я від горя опустила руки. Тому мій спротив полягає в тому, що я мушу втриматися, мушу показати свою стійкість. І, думаю, таких мам, як я, багато.

У мене залишилися його голосові повідомлення. Він мені говорив, що ми, українці, повинні позбутися комплексу меншовартості, що ми — самодостатня нація. Він казав: «Це — моя країна, я готовий за неї все віддати». Пояснював, як би змінив якісь речі в інституційній парадигмі держави, у секторі публічного управління.

«Ми повинні бути у світлі»

Ми сьогодні говоримо про Андрія, і моє материнське серце втішене тим, що є увага до нього. Але, знаєте, коли я спілкуюся з мамами, які втратили синів — отаких молодих хлопців-добровольців, як Андрій, — і вони розповідають про них, мені здається, що вони говорять про мого сина. А коли я їм розповідаю про Андрія, вони мені кажуть: «Та це ж ти про мого! …». Мені видається, що це — особлива когорта юнаків, які пішли на цю жертовну Голгофу, щоби врятувати Україну від ворога. Своє власне «я», свої мрії і плани вони відкинули як щось другорядне порівняно з цією самопожертвою. І вони всі такі схожі і спільні в цьому чині! … Тому сьогодні, згадуючи мого Андрія, ми згадуємо і всіх тих молодих хлопців, синів, які стали на захист України і поклали за неї життя.

Маємо розуміти — сьогодні відбувається велика битва між добром та злом, і ми повинні бути у світлі. Я не одній мамі, яка втратила сина, говорила, що та фраза Ісуса Христа: «Той, хто душу віддав за братів своїх, є в Царстві Небесному», — має бути для нас втіхою і надією на зустріч. І наше завдання, як мам, якщо ми хочемо зустрітися з нашими синами в Царстві Божому, якщо ми їх любимо — а ми їх любимо дуже сильно! — дожити своє земне життя так, щоб зустрітися з ними там. Не кожна з нас може піти на фронт, але своїм земним буденним життям можна щоразу робити так, щоби бути і залишатися у світлі.

Наші діти, наші чоловіки, наші брати були і є воїнами світла. Тому ми — ті, хто переживає втрату, як би нам не було боляче, маємо залишитися на полі світлих сил і в жодному разі не програти цю духовну боротьбу. Всіма силами відкидаймо зі свого серця зневіру, біль, агресію. І вірмо — вірмо в Господа, вірмо в Україну!

Інші історії

«Щотижня до нас приходять тисячі людей, і ми маємо що їм дати — це чудо Божого милосердя», — владика Василь Тучапець
26 лютого

«Служіння, яке народжується з діалогу», — владика Ігор Ранця про взаємини та розвиток єпархії
20 лютого

Там, де біль глибший за рани: служіння сестри Симеони, першої військової капеланки УГКЦ
19 лютого

«Диякон для кожної парафії»: Як єпархія Святого Миколая в Чикаго формує нову модель дияконського служіння в УГКЦ
18 лютого

Дивитися ще