УГКЦ на Буковині: історія життя греко-католицьких громад у ХІХ столітті (Частина І)

21 березня 2024, 07:00 292

Історія Церкви, і Греко-Католицької зокрема, пов’язана з історичними процесами та рухами на землях, у яких вона служила. Буковина в цьому сенсі — складний історичний регіон, який у різні часи перебував у складі різних держав, від Київської Русі (Х–ХІ століття) та Галицько-Волинської держави (ХІІ–ХІV століття) до Молдовського князівства (середина ХІV – кінець ХVI століття, коли воно стало провінцією Османської імперії) та імперії Габсбургів (1775–1918). Різні геополітичні впливи на Зелений край, як називають Буковину, формували особливості економічно-соціального, національного, культурного та релігійного життя регіону.

Про розвиток і служіння УГКЦ на Буковині розповідає історик Андрій Яремчук — керівник проєктів та програм Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ, співавтор монографії «Нарис історії УГКЦ на Буковині».

Дистрикт Буковина в монархії Габсбургів

У минулому нашої Церкви є білі плями, які вдається розкрити завдяки нещодавно віднайденим матеріалам. Приклад такої сторінки – історія греко-католицьких громад на Буковині. Про умови юридичного оформлення парафій на Буковині ми довідуємося із праць церковних діячів кінця ХІХ — початку ХХ століття: збереженого щоденника о. Келестина Костецького та історичного нарису о. Івана Шиха (Іван Ших. Історія церковної унії на Буковині, 1901).

Отже, після офіційного приєднання Чернівецької та Сучавської земель (північної і південної Буковини) до Габсбурзької монархії у травні 1775 року, було створено адміністративну одиницю — дистрикт Буковина.

Проаналізувавши соціально-економічний стан цих теренів, уряд отримав невтішні результати. Відомий громадсько-політичний діяч Степан Смаль-Стоцький у праці «Буковинська Русь» так описує становище краю: «Невіжество, забобони, грубі обичаї, неморальність просто розкошували собі на Буковині. За град палили в 1785 році в Яблоници, Конятині, Довгополю відьми, за посуху (1790) топили їх у Шерівцях і Вербівцях. Загороди мужичі по селах були страшно порозкидувані одна від другої на милі далеко; хати нужденні, худоба не знала, що то стайня, і чи зима, чи літо, все перебувало під голим небом».

Галичани і Буковина

Адміністрація дистрикту Буковина головним своїм завданням вважала подолання такої руїни. Для підняття економічного, соціального й духовно-культурного рівня життя краю керівник цієї адміністрації, за цісарським дозволом, запросив із сусідньої Галичини представників різних професій. З огляду на незручності переїзду та зміну місця проживання їм надали певні преференції, зокрема звільнили від панщини й військової служби.

Вихідці з Галичини взялися до праці в різних сферах господарського життя краю — управлінні, будівництві, розробці соляних шахт, ковальстві, пошитті одягу та взуття, землеробстві, бджолярстві тощо. Завдання запрошених поселенців полягало в тому, щоб навчити місцеве населення раціональному господарюванню — і це вдавалося.

Греко-Католицька Церква на Буковині на початку ХІХ століття

Однак переселенці-галичани потребували душпастирського супроводу у своєму обряді, а отже, греко-католицького духовенства. Ця потреба була такою відчутною, що 4 квітня 1780 року, під час засідання придворної ради у Відні, обговорювалося питання про створення греко-католицьких парафій для цих переселенців у місцях їхнього найбільшого розселення — в Сучаві, Чернівцях, Сереті, Садгорі, Вижниці та Кімполуні.

З низки причин процес створення греко-католицьких парафій у Зеленому краї затягнувся на довгі роки. Проте спільні зусилля вірних і доброчинців таки дали позитивний результат.

Отець Олексій Ступницький

29 березня 1811 року Львівська консисторія відрядила на Буковину катедрального проповідника — о. Олексія Ступницького. Перед місіонером стояло непросте завдання, адже треба було укласти списки греко-католиків за населеними пунктами всього краю та підготувати місця для духовних наук.

Ретельно вивчивши духовні потреби мешканців північної та південної Буковини, о. Олексій 14 липня 1811 року надіслав до констисторії звіт про виконану роботу. Він зробив висновок, що на Буковині треба створити три або чотири парафії.

Отець Степан Лежогубський

На основі його матеріалів Львівська консисторія наприкінці 1811 року направила до Чернівців отця-капелана Степана Лежогубського.

У листі до уряду від 2 січня 1812 року написано, що «не мав він ані пенсії, ані потрібних знаряддів церковних до відправи богослужень». Згодом йому призначили річну платню у розмірі 500 золотих ринських. Ще 200 золотих надали як компенсацію за поле, якого він не мав, і 120 золотих — на платню дякові.

Отець Степан душпастирював у північній частині краю, а південну частину, з гірськими селами, ввели в частину, довірену душпастирству о. Ступницького, який уже добре вивчив специфіку місцевості. Зрештою, 15 квітня 1812 року, за підписом цісаря Франца І, вийшов декрет, за яким наказано «заснувати душпастирські русько-католицькі капеланії і вибудувати каплиці для сего обряду в Чернівцях та Качиці з фондів камеральних».

Отець Теодор Лаврецький

1 жовтня 1814 року з невідомих причин о. Лежогубського перевели до містечка Гура-Гумора адміністратором костелу. Замість нього було призначено парохом і Буковинським деканом о. Теодора Лаврецького.

У характеристиці цього священника сказано, що він мав відповідні мовні, філософські і богословські знання, і на Буковині його вміння будуть використані належно. Про діяльність цього душпастиря відомо від о. Івана Шиха, який наприкінці ХІХ століття опрацював його щоденник і зробив опис цього важливого джерела.

Отож, як відзначав о. Ших, «9 літ працював він, отець Теодор Лаврецький, з рідкою пильністю і посвяченням для добра Руської Церкви на Буковині, аж поки не запрацювався буквально до смерті».

Греко-католицькі парафії на Буковині на початку ХІХ століття

Утім, місцева окружна адміністрація гальмувала розвиток Греко-Католицької Церкви. Владні кола в Чернівцях ігнорували клопотання про забезпечення державною платнею греко-католицьких душпастирів. Навіть у містечку Глибока, де вже розпочали будівництво храму за кошти місцевого заможного землевласника Тадея Туркула, влада не призначила священника. Туди довелося перенаправити о. Лежогубського з Гура-Гумори, який змушений був доїжджати на парафію з Чернівців, щоразу долаючи шлях у 35 кілометрів.

Добиватися своїх віросповідних прав греко-католикам Буковини було складно. Розгляд їх звернень про призначення священника чи створення парафії затягувався на роки. Львівська консисторія, яка нічого не могла вдіяти в цій ситуації, радила отцю-декану Теодорові Лаврецькому для задоволення духовних потреб вірних скеровувати греко-католиків із буковинських сіл до сусідніх парафій Галичини.

При цьому на початку ХІХ століття греко-католики вже були присутні в багатьох місцевостях Буковини. Згідно з даними шематизму Львівської архиєпархії 1832 року, Буковинський деканат мав майже 20 тис. вірних. Однак ця цифра не відображала всієї картини, бо тут ідеться тільки про тих греко-католиків, які належали до п’яти на той час офіційно діючих греко-католицьких парафій: у Чернівцях, Сучаві, Погорілівці, Глибочиці й Качиці, разом із приписаними до них дочірніми селами.

У праці о. Іван Ших пише, що 1832 року на Буковині проживали більше 46 тис. греко-католиків. Цей перепис зафіксував також і тих греко-католиків, які жили не в зазначених у шематизмі містах та селах.

Отже, наприкінці XVIII — у перші десятиліття ХІХ століття по всій Буковині розселилося чимало галицьких русинів-українців, які, крім матеріальних благ, потребували своєї рідної Церкви. Проаналізувавши потреби цих людей, австрійська влада, хоч і повільно, але почала створювати нові греко-католицькі парафії. Найбільшими центрами греко-католицького життя у північній частині Буковини стали Чернівці і Глибока, а в південній — Качика і Сучава.