«Тихенько Богу помолюся, Молися й ти»: Сьогодні 211-та річниця від дня народження Тараса Шевченка
«Я молюся Богу! І вірую, що за мої сльози і страждання Він пошле мені благодать свою!»
(Тарас Шевченко)
Ці слова написав Тарас Шевченко в щоденнику, який вів у 1857 році під час заслання в Новопетровському укріпленні. Це запис від 10 липня 1857 року, коли він очікував звільнення… .
Щороку 9–10 березня — дні вшанування пам’яті видатного українського поета Тараса Шевченка. Поезія Шевченка — вічна. Досі ніхто не зумів так глибоко проникнути в душу українського народу й оспівати рани, які завдає росія впродовж століть. Його слово надихає на боротьбу. Зі сцени Майдану, на початку російського вторгнення у 2014 році, слова Шевченка цитував Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, наголошуючи, що краще про агресію росії та розвал країни ніхто б не зміг сказати…
«Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить… Тілько ворог, що сміється… Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово» («До Основ’яненка»).
Чи мала б Україна і світ слово Шевченка, якщо б Тарас не пізнав Боже слово? Без сумніву, його творчість глибоко пов’язана з внутрішнім світоглядом. Із цієї нагоди пропонуємо поглянути на нього не лише як на віруючу людину, а й як на практикуючого християнина, який знаходив натхнення у Божому слові, а силу жити в тогочасних обставинах (за 47 років життя: 24 — у кріпацтві, а 10 — у засланні в Оренбурзі) — у молитві.
«Єдина відрада моя нині — це Євангеліє»: Що писав Тарас Шевченко друзям про віру?
Відповідь на це питання можна знайти зокрема у його листах, де простежується віра та духовні переживання поета.
У своїх листах до друзів він неодноразово згадував про Біблію як джерело втіхи у скрутні часи. «Якби не Біблія, то можна зійти з розуму», — писав він Аркадію Родзянку, перебуваючи у вигнанні. Очевидно Святе Письмо було для нього не просто книгою, а справжнім порятунком.
«Єдина відрада моя нині — це Євангеліє», — писав також Шевченко у листі до Варвари Рєпніної, — Я читаю його без вивчення, щодня і щогодини. Колись думав я аналізувати серце матері за життям святої Марії, непорочної Матері Христової, але тепер і це мені буде в злочин. Як сумно я стою між людьми! Нікчемні матеріальні потреби порівняно з потребами душі — а я тепер кинутий у жертву тій і іншій!»
Його релігійність проявлялася і в настановах друзям. В листі до Андрія Козачковського Шевченко радив: «Молися, якщо можеш молитися, і молячись, віруй глибоко у замогильне, краще життя, віруй і віра спасе теб!», що свідчить про його переконання у рятівній силі віри.
Читаючи листування можна зробити висновок, що особливе місце у духовному житті Шевченка займала молитва, яка була для нього не лише зверненням до Бога, а й джерелом душевного спокою, що допомагало йому бути стійким у важких випробуваннях. У листі до Варвари Рєпніної він зізнавався: «О Господи! Помнож на десять мої муки, але не забирай надії… молюся і плачу перед тобою, ти утвердив у мені віру в існування святих на землі!»
У своїй кореспонденції він також просив друзів надіслати йому духовну літературу. Так, у листі до тієї ж Варвари Рєпніної він писав про бажання отримати книгу Томи Кемпійського «Наслідування Христа»: «Я вас попрошу, якщо можна дістати в Одесі — бо я тут не знайшов — надіслати мені Фому Кемпійського „Про наслідування Христа“».
Ба більше, він вірив, що саме молитва має силу допомогти нести життєвий хрест: «Хай осінить вас благодать Божа, пишіть до мене так часто, як вам дозволяє час. Молитва і ваші щирі листи найбільше допоможуть мені нести мій хрест. Євангеліє я маю, а книги, про які я просив вас, надішліть, це для мене хоч мале, але все ж таки буде розвага», — писав Шевченко до Варвари Рєпніної.
Шевченко прагнув не лише особистого духовного життя, а й дбав про красу Божого храму. В одному з листів він згадує про своє бажання прикрасити Седнівську церкву картиною «Смерть Спасителя»: «Молюся Богові й не втрачаю надії, що випробуванню моєму прийде колись кінець. Тоді вирушаю прямо в Седнів і, в міру сил моїх, уособлюю мою так довго плекану ідею. У Седнівській церкві над іконостасом два вправлені в стіну залізні гаки мене неприємно вражали — і я думав, чим закрити їх, і нічого кращого не міг вигадати, як картиною, що зображає смерть Спасителя нашого…»
Особливо зворушує усвідомлення, що Шевченко не лише знав про Бога і Церкву, а знав Бога через Святі Тайни і жив молитовним життям Церкви — приходив не лише на Святу Літургію, а й на Вечірню та Утреню. Поет пише: «Перед Благовістом до заутрені прийшли мені на думку слова Розп’ятого за нас, і я немовби віджив, пішов на утреню і так радісно, чисто молився, як здається, ніколи раніше…»
«Тепер я говію, сьогодні прийняв Святі Тайни, хотів би, щоб усе життя моє було таке чисте, прекрасне, як сьогоднішній день», — зізнавався він у листі до Варвари Рєпніної.
Без Божого Слова не було б слова Шевченка! Саме воно було джерелом і натхненням для його творчості. До прикладу розглянемо декілька християнських наративів.
Молитва
Тарас молився як з дитячих літ: Молюся Богу… І не знаю, Чого маленькому мені… Тоді так приязно молилось. («Мені тринадцятий минало…»), так і у зрілому віці: «Тихенько Богу помолюся, Молися й ти». ([Перша половина 1850, Оренбург])
Загалом молитва у Шевченка — це духовний пошук, надія на порятунок і справедливість.
Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай! («Молитва», 1860 рік).
Моліться правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь («Неофіти»)
Ісус Христос
Христос у світогляді Шевченка виступає як уособлення правди та страждання, а також як символ визволення народу.
До прикладу:
І іменем Твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу… (Марія, 1859)
Пресвята Богородиця
«Марія» (1859) — поема, в якій Шевченко зобразив Богородицю не лише як Матір Христа, а й як стражденну Матір українського народу.
Все упованіє моє
На Тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, Благая!
Молюся, плачу і ридаю… Подай їм силу
Твойого мученика-Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю…
Лише сам факт, що Шевченко звертається до Богородиці як син до Мами свідчить про його живу віру.
Окрім того, на мою думку, неозброєним оком видно, що «Світе тихий, краю милий…» з поезії Тараса Шевченка «Наймичка» (1845) має зв’язок із церковним гімном «Світе тихий, святої слави…», який є частиною вечірньої служби.
Хоча Шевченко використовує цей вислів у світському контексті, його вибір слів явно натякає на релігійний гімн, добре знаний у його часи.
Як пише Олег Огірко у статті про християнські наративи Шевченка: «У „Кобзарі“ Шевченко виявляє глибоку обізнаність з текстами Старого і Нового Завітів, адекватно теологічно інтерпретує біблійні сюжети, володіє релігійною термінологією, вміло використовує християнську символіку. Близько 1400 разів у „Кобзарі“ Т. Шевченко згадує Бога та Божі справи. У Шевченка вчилися пояснювати теми Святого Письма майбутні покоління українських письменників».
Також він переконаний, що Шевченко любив старших людей. «Його одинока душа потребувала материнської ласки і він реалізовував свої синівські почуття через піклування про стареньких. Є документальні свідчення про те, що Шевченко не опускав нагоди відвідати не свою, але таких рідних йому матерів своїх приятелів», — пише автор.
На останок згадаємо Шевченковий заклик до єдності, який вкрай актуально звучить у наші дні:
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли. («Злоначинающих спини…»)
Джерела:
- Кобзар
- Олег Огірко «Християнські наративи у творчості Шевченка»
- Лист Шевченка до Родзянків
- Лист Шевченка до лікаря Козачковського
- Лист Шевченка до Варвари Рєпніної
Департамент інформації УГКЦ
