«Те, що переживають зараз люди в Україні, не лікується на людському рівні — цілителем є і буде Господь», — владика Венедикт Алексійчук

1 серпня 2022, 21:10 2190

Владика Венедикт Алексійчук очолив Чиказьку єпархію УГКЦ у 2017 році. Це одна з найбільших єпархій Церкви територіально (переліт з одного її кінця в інший займає шість годин), і одна з найстрокатіших: до неї належать як українці різних хвиль еміграції, так і американці, які не мають українського коріння взагалі.

Владика Венедикт Алексійчук на Літургії в соборі Зарваницької Богородиці, 17 липня 2022 року

Владика Венедикт відомий своїми книгами і відеоблогом, де викладає духовні роздуми та методики: це для нього один із способів донести слово про Бога, один із каналів комунікації із ширшою, нецерковною, аудиторією.

Про Чиказьку єпархію, війну в Україні, молитву й життя у Бозі, про місійність і синодальність — в інтерв’ю владики, яке ми записали під час Синоду Єпископів УГКЦ у Перемишлі, що проходив з 7 по 15 липня цього року.

Про Чиказьку єпархію, місійність і синодальність

— Владико, минуло п’ять років вашого служіння у Чиказькій єпархії Святого Миколая. Якими були ці п’ять років: що, з того, що задумувалося, вдалося зробити і що, можливо, ще ні?

— Я би сказав, що нічого не задумував, коли їхав до Чикаго. Мене тоді питали про плани, ідеї і думки. Знаєте, моя перша освіта — медична, і це завжди позначається на моєму житті. Отож у медицині треба спочатку діагностувати, а потім лікувати, не можна без діагностики будувати якісь стратегії і візії. Тому для мене було важливо приїхати в Чикаго, відчути життя єпархії, познайомитися зі священиками, відвідати парафії і тоді випрацювати якусь візію діяльності. По-друге, ситуація постійно змінюється, і те, що було актуальним вчора, неактуальне сьогодні, а що актуальне сьогодні, не буде таким завтра. Тому для мене завжди важливо вслухатися в Господа — і самому особисто, і як цілій єпархії, — і тоді приймати відповідні рішення. Ось така в мене візія.

— Одним із стовпів стратегії «Живої парафії УГКЦ до 2020 року» був місійний дух. Як це реалізується на прикладі вашої єпархії? Адже ми декларуємо, що наша Церква має що запропонувати і з чим прийти до американців та інших народів, які населяють Американський континент.

— Якось я роздумував над буттям нашої Церкви й усвідомив, що Церква — це 99 % мирян і 1 % священнослужителів: єпископів, монахів, монахинь, священників усіх разом взятих. Як єпископ чи священник, я звертаюся до людей, які і так приходять до церкви: колись краще скажу, колись гірше, але люди і так приходять та слухають.

Але оці 99 % мирян так чи так контактують із людьми, які до церкви не ходять. Тому, коли ми говоримо про місійність, то маємо бути щирими: ми, як священнослужителі, реально не є місіонерами, тому що контактуємо з людьми, які вже є у Церкві. Правдивими місіонерами можуть бути лише миряни. Але вони не готові до цього. От запитайте у мирянина: хто є Церква? І типовою відповіддю буде: та, звісно ж, священник! У них немає почуття, що і вони відповідальні за несення Доброї новини, а не лише священнослужитель.

Так, наші миряни певною мірою є побожними, мають свої стосунки з Богом, але вони не навчені ділитися з іншими цим досвідом Бога, свідчити і говорити про це.

І в нашій єпархії ми пробуємо розбудити цей місійний дух — ми створили інститут, який називається Місійним. Він має три рівні, чи напрями. Перший — це постійна формація священників. Ми розуміємо, що формувати мирян мають передовсім священники. І вони повинні постійно зростати у цих своїх знаннях, ділитися досвідом місійності один з одним.

Другий рівень — формація мирян, школа євангелізації, щоби вони розуміли, як нести це слово, мали це почуття, відчуття та розуміння.

І третій — спеціалізована підготовка, так званий богословський курс, який триває чотири роки, де ми вишколюємо дияконів, катехитів та християнських лідерів. Щодо дияконів — зрозуміло: у нашій Церкві мало постійних, бо диякон — це все-таки такий транзит до священства, який триває кілька місяців, до року. Ну, немає у нас постійних дияконів, тому ми працюємо над цим. Зараз у нас їх 10 і близько 18 кандидатів. Дай Боже, щоб за 10 років ми мали ще 10 нових дияконів.

Друге: ми зрозуміли, що повинні мати добрих катехитів. Ті, хто у нас зараз є, часто не мають відповідної освіти та підготовки.

І третє: є різні організації та християнські спільноти, але їхні лідери не знають, як провадити євангелізацію, тому ми запровадили для них цей курс.

Нам непросто розвивати місійну свідомість, бо в УГКЦ важко знайти осіб, які були б місіонерами у прямому розумінні. Тому ми по крупинках, як бджоли, збираємо цей досвід по цілій Церкві. Слава Богу, що тепер є такий добрий інструмент, як Zoom, і можна стягнути людей із цілого світу, які могли б ділитися досвідом свого місіонерського служіння.

Владика Венедикт Алексійчук на Синоді Єпископів УГКЦ, який проходив у Перемишлі з 7 по 15 липня 2022 року

— Головна тема Синоду Єпископів УГКЦ, який відбувся у Перемишлі, — тема всієї УГКЦ і Папського синоду на 2023 рік: синодальність. Як ви розумієте синодальність і як цей принцип позначається на житті єпархії?

— Знову звернуся до медицини: що в людському організмі найголовніше, який орган? Хтось дуже побожний скаже — душа. Але я кажу, що душа не є частиною організму. І тоді починають вгадувати — серце, мозок… Але в людському організмі кожен орган важливий і має своє особливе призначення, кожен працює по 24 години на добу. При цьому серце не може виконувати функцію нирок, а печінка — підшлункової.

Коли ми говоримо про синодальність, то це про важливість розуміння свого призначення там, де поставив Бог, свого покликання і своєї відповідальності. Дуже важливо мати це відчуття. І Церква — гарний та показовий приклад того, як це працює: у світі сучасного управління та бізнесу до цього поступово приходять лише тепер, а в Церкві цей принцип діє вже понад дві тисячі років. На цьому феномені синодальності будуються і наші парафії, які є самодостатніми, священнослужитель, якому дарована влада служіння, і християнська парафія, яка функціонує у конкретному місці, але водночас вони є частиною глобальної Церкви.

Дуже важливо відчувати, що те місце, де ти є і де поставив тебе Господь, — найкраще місце для твого освячення, спасіння і свідчення. Це стосується не тільки священника, а кожної людини. Адже священник не потрапить до столярного цеху чи школи, тому там це відповідальність мирянина — свідчити Бога своєю вірою і своїм життям.

Про війну в Україні

— В Україні триває активна фаза війни з Росією. Ваша єпархія далеко, через океан, але як заторкнула її ця війна?

— Сучасна війна не має кордонів: через засоби комунікації ми всі причетні до неї, всіх це торкається. Питання, звичайно, у якості інформації, тому в одному з послань до наших мирян я просив дотримуватися інформаційної гігієни — не сидіти в соціальних мережах цілодобово і не читати все підряд.

Для себе я визначив три напрями в цьому плані, які для мене були важливими. Перший: Бог поставив мене на цьому місці, щоб я щось робив, і тепер потрібно виконувати свої обов’язки ще краще і ще ревніше. Другий: чим я можу допомогти як християнин? Передусім молитвою: вона не має границь і має величезну силу. Якщо я не можу щось зробити сам, то прошу Бога — щодня молюся за мир в Україні. Третє: волонтерство, допомога Україні різними способами. От ці три речі для мене важливі: волонтерство, молитва і праця на тому місці, де я є.

Коли говорити про допомогу Україні в масштабах нашої єпархії, то ми зрозуміли, що дуже важливо дотримуватися принципу субсидіарності, чи делегованості. Ми сказали парафіям: у своєму середовищі ви краще знаєте, кому можна допомогти безпосередньо, бо у когось в Україні — сестра з нашої парафії, у когось із наших — парафіян брат чи чоловік у ЗСУ. Ми побачили, що це краще і у фінансовому плані, і мотиваційно. Тому не централізували цю допомогу, а навпаки: що більше парафії можуть допомагати безпосередньо, то краще. Деякі наші парафії мали збірки до 200-300-х тисяч доларів чи й більше.

У самому Чикаго, де є велика українська громада й велика мережа громадських організацій, ми домовилися про те, хто відповідає за медикаменти, хто — за бронежилети, хто — за гуманітарну допомогу і переселенців тощо.

У нас є парафії суто англомовні, де нікого з України немає: одна з таких зібрала 80 тисяч доларів, вони передали ці кошти до єпархії, і тоді ми комунікували на рівні капеланів в Україні, які знали кому направити цю допомогу. Ще один рівень, куди ми спрямовуємо допомогу — Глава Церкви і Патріарша курія, наші екзархати в Одесі, Донецьку, Харкові.

27-28 липня 2022 року владика Венедикт відвідував Харків

— Після кожної війни, якою би вона не була, приходить мир. Яким, на вашу думку як священнослужителя, він повинен бути для України?

— Мир завжди від Бога, це ознака Божа, те, що походить від Нього. А Бог — це правда. І знову повертаємося до медицини: коли хтось серйозно хворий, а йому кажуть, що нічого страшного, все добре, заспокойся, то це добро? Інколи потрібно робити операцію, яка врятує людське життя, потрібне серйозне лікування. Тому, якщо повернутися до війни: до миру приведе та боротьба, яка триває, бо ми боронимо і захищаємо свою землю, свої цінності, те, без чого нас не буде.

Нинішня війна в Україні — це війна двох світів, двох світопоглядів: України, яка відчула смак свободи, дарованої Богом, хоче цю свободу зберегти і за це бореться, та іншої сторони, росії, яка не знає, що таке свобода, бо в неї ментальність авторитарного підходу. Цей світоглядний конфлікт виник дуже давно.

Я цілковито переконаний, що президент росії і всі, хто за ним стоять, боялися, що демократичні переміни, цінності людської свободи та гідності, які є в Україні, прийдуть і туди. У них був страх, що вони втратять вибудувану ними і їхніми попередниками авторитарну систему, і тому почали війну з Україною. І ще одне: чому вони не почали війну з країниами Балтії чи Польщею, а саме з Україною? Тому що росія вийшла з України, ні російська Церква, ні російська держава не мають свого історичного коріння.

— Завдання Церкви — допомогти Україні вистояти в цій війні. Але вже зараз ми говоримо про те, що і Церкві, і суспільству доведеться дуже довго гоїти рани війни. Як, на вашу думку, це краще робити? І ще одне болюче питання: як прощати ворогів, чи можливо це?

— Важкі запитання… Почнемо з прощення. Ми, християни, коли кажемо про прощення, часто сприймаємо це так, що щось треба забути чи толерувати, прийняти. Я б не казав, що це так. Для мене це швидше в контексті нашого прислів’я, що Бог високо і бачить далеко, чи молитви Христа в Оливному городі: «Отче, нехай буде воля Твоя». Йдеться про те, щоби великий біль, велику кривду, яка понад людську силу, віддавати Богові. Зуміти у своєму серці сказати: «Господи, віддаю Тобі себе і цей свій біль. Знайди для мене зцілення, навчи, що мені зробити і як повестися». Ми хочемо знайти рішення та зцілення на рівні інтелекту, пережиттів, але те, що переживають зараз люди в Україні, ця зранена чутливість, не лікується на людському рівні.

У вашому питанні про зцілення криється і відповідь: цілителем є Господь. Коли Бог на першому місці — все стає на свої місця. Христос казав: «Шукайте найперше Царства Небесного — все інше вам додасться». Тому наше життя в Господі, наближення до Господа дає нам сили преобразитися.

Владика Венедикт під час молитви в нижньому храмі катедрального собору Святого Миколая у Харкові, 28 липня 2022 року

Як донести слово про Бога

— Ви ведете відеоблог із духовними роздумами і маєте свій канал на YouTube. Навіщо це вам? Чи потрібно це робити всім священникам і як? Адже коли бачиш, що мало переглядів, можна подумати, що це нікому нецікаво…

— Я вже згадував, що ми, священнослужителі, проповідуємо людям, які й так є в Церкві. Треба розуміти, що ми маємо досить обмежене коло комунікації і впливу для того, щоб донести людям Боже слово. Для мене цей відеоблог — нагода промовити до людей, які, можливо, й не бувають у церкві. Один із подвижників казав: дав Бог сіяти, дасть Бог і зілля. Тому сію, де можу, і це ще один із каналів комунікації, нагода ділитися словом Божим у такий спосіб, в Інтернеті. У церкві, коли я проповідую серед тижня, може бути 5, 20, 30, 40 людей. Запишу відео — подивляться 100, 200 чи 1000 людей. Для себе сприймаю цей відеоблог як обов’язок, який потребує зусиль, витривалості, регулярності.

Як це витривати? Думаю, якщо усвідомити, що це — місце і нагода, яку дає Бог, щоб ти це міг робити, це дає завзяття продовжувати. Чи щось мене знеохочує? Я просто кажу собі, що відчуваю це своїм обов’язком. Я не одержую великого задоволення, коли там більше лайків чи більше переглядів, не маю ступору, коли тих переглядів менше. Просто кажу собі: я сію слово Боже і, може, воно когось торкне.

Часто важко зрозуміти, чим люди можуть зацікавитися. Але, я вважаю, ми маємо шукати нагоду і способи ділитися. Як кажуть у священнослужителів, якщо твоє слово не промовляє тобі самому, то воно не промовить і до інших, не заторкне їх. Звичайно, живе безпосереднє спілкування для мене набагато цінніше й важливіше. Одна з моїх книжок так і називається — «Таємниця зустрічі». Але, якщо слово про Бога можна донести і в такий, віртуальний, спосіб, то чому б ні?

— Як, на вашу думку, доносити Боже слово до молоді?

— Думаю, не треба боятися говорити на теми, які є достатньо складними і які справді турбують людей. Це важливо, бо часто ми говоримо самі для себе у своєму середовищі.

Повернуся до нашої єпархії: ми, крім іншого, маємо дві комісії — молодіжну та мирян. І комісія мирян час від часу влаштовує каву зі священником чи владикою — це зустрічі з людьми, які дуже рідко приходять до церкви, і ці посиденьки є саме для того, щоб їх привести до Церкви.

Часто ми говоримо термінами, яких люди не знають і не розуміють — це як розмова айтішників між собою. Ми говоримо добрі й гарні речі, у нас мудрі священники, але часто робимо це незрозумілою людям мовою. Тому треба навчитися говорити так, щоб донести певні речі людям, які шукають Бога. Кожна людина, свідомо чи несвідомо, шукає Творця, і наша відповідальність — у конкретній культурі, у конкретному середовищі донести слово про Бога зрозумілою цьому середовищу мовою.

Про молитву

— У вашому відеоблозі був курс про молитву — «Школа молитви». Це зараз дуже актуальна тема: багато людей хоче молитися, але не знає, як це робити, яку молитву підібрати. І питають: чому молишся, просиш і не отримуєш?

— Ну, діти, які щось просять у батьків, теж не завжди це отримують. Я в житті не раз пересвідчувався: якщо Бог чогось не дав, виходило на добро. Не хочу вдаватися в подробиці, але дуже важливо бачити, що за всім, що стається, є Господь. Коли навіть Бог чогось не дає, то це з любові до нас. Бо те, що я собі уявляю, що мені щось потрібно, — це моє уявлення, мій стереотип і погляд, який далеко не завжди правильний. Тому важливо вслухатися у Господа і придивлятися. Коли Бог щось не дає, можливо, воно мені й непотрібне.

— Є такий вислів, популярний, хоч, може, не дуже побожний: «вимолити щось»…

— Так, є, і це теж правда: людина мусить бути наполегливою. Думаю, хоч це мій особистий і трошки єретичний погляд: інколи, коли ми просимо і це не є добром для нас, але ми вперті, Бог може це дати. Він чинить так, як люблячий тато щодо дитини: якщо вже так хочеш і прагнеш, ну то на! Тому я завжди дуже обережний із тим, аби щось вимолити, бо ти не знаєш напевно, чи це на добро.

Прикладом для нас у цьому, як і в іншому, є Ісус Христос: в Оливному городі Він же не вимолив, щоб Отець забрав від нього чашу, правда? Він показав людську поставу, сказавши: «Отче, забери від мене ту чашу. Але хай буде воля Твоя». Дуже важливо додавати оце «хай буде воля Твоя».

Так, я можу мати якесь своє бажання, переконання і це важливо сказати Богові. Я вважаю, однією з проблем те, що ми перед Богом граємо роль, не до кінця є щирими. Але маємо говорити Йому, чого хочемо, потребуємо, що відчуваємо. Не маємо боятися сказати: «Боже, я злий на свого сусіда, я не можу витерпіти ту чи ту особу. Але я віддаю цю ситуацію і ці почуття Тобі».

Знову згадаю медицину: коли приходимо до лікаря, ми ж не граємо роль, не додаємо і не замовчуємо якихось симптомів, а кажемо те, що є. І в стосунках із Богом також маємо бути правдивими, чесними. Коли нам чогось хочеться, кажемо: Боже, я цього хочу, але хай буде воля Твоя. Коли чогось не хочеться: Боже, я цього не хочу, але хай буде воля Твоя.

— Як бути людині, яка хоче чогось досягти, а не досягає? Може бути, що це не її покликання чи завдання? І як це зрозуміти, щоби відступити, чи навпаки — спробувати ще раз?

— Як на мене, критерієм є два інструменти. Перший — молитва, буття з Богом. У Бога є відповіді на все. Наша голова обмежена нашими знаннями, досвідом, стереотипами, успіхами, невдачами — ти завжди маєш якісь упередження, позитивні чи негативні. А буття з Богом розкриває тобі ширшу картину.

Друге — це уважність, бо Бог говорить не тільки безпосередньо через молитву, а й через обставини. У наших богослужіннях ми часто промовляємо: «Будьмо уважні». Важливо бути уважними до свого життя. Ці два аспекти важливі: перший — твого життя у Господі, другий — вдивлятися в обставини свого життя, бо Бог завжди промовляє через них. Але ми Його часто не чуємо і не бачимо.

Розмовляв о. Ігор Яців
Над текстом працювала Оксана Козак