Таїнство Пресвятої Євхаристії як джерело надії: літургійно-богословський вимір Ювілейного 2025 року

Вступ

У 2024 році Папа Франциск буллою «Spes non confundit» («Надія не засоромить») проголосив Ювілейний 2025 рік Роком надії. В умовах сучасних викликів, серед яких особливо болісною для нас є війна в Україні, потреба в надії стає як ніколи актуальною. Ювілейний рік запрошує нас заново відкрити основи надії, які не полягають у людських розрахунках чи обіцянках, а у вірності Бога, який ніколи не залишає своїх дітей (пор. Втор. 31, 8, Євр. 13, 5).

Таїнство Пресвятої Євхаристії, що є «джерелом і вершиною християнського життя» [1], стає для нас тим життєдайним Хлібом, який підтримує наші сили у випробуваннях і освітлює шлях у темні часи. У цьому Таїнстві Христос дарує нам Себе — не символічно, а реально і дійсно, — щоб ми могли черпати у Ньому силу для свідчення нашої віри і служіння ближнім.

Як зазначає Папа Бенедикт XVI у своїх богословських роздумах: «Бути християнином — не результат етичного вибору чи висока ідея, а зустріч з подією, з Особою, яка надає життю новий обрій і вирішальне спрямування» [2]. Саме в Євхаристії відбувається ця життєдайна зустріч з Господом, яка преображує наше життя і дає нам силу протистояти викликам часу.

Біблійні основи ювілейного року

Поняття ювілейного року бере свій початок у Святому Письмі. Зокрема у книзі Левіт (25 глава) Господь заповідає ізраїльському народу кожний 50-й рік вважати святим — часом звільнення рабів, прощення боргів та повернення втраченого майна. Це був час відновлення справедливості та виявлення Божого милосердя.

У Новому Завіті Ісус Христос надав цій традиції нового, глибшого значення. У синагозі в Назареті Він читає пророцтво Ісаї про «рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 19), вказуючи, що саме в Ньому здійснюються всі обітниці Божого милосердя та визволення. Христос приходить, щоб звільнити нас від найтяжчого рабства — рабства гріха, і повернути нам втрачену гідність дітей Божих.

Святий апостол Павло пише про «задум доброзичливий і ухвалений у Христі, щоб, коли настане повнота часів, здійснити його — об’єднати все у Христі: небесне й земне» (Еф. 1, 9–10). Ювілейний рік стає для нас особливим часом, коли ми можемо глибше долучитися до цього Божого плану спасіння.

Євхаристія як джерело надії

У світі, сповненому розчарувань, страждань і непевності, Євхаристія стає для нас джерелом справжньої надії. Вона не лише нагадує про минулі події історії спасіння, але й вводить нас у реальність Божого Царства, яке вже присутнє серед нас і водночас ще має прийти у своїй повноті. Кардинал Вальтер Каспер слушно зауважує: «[…]Євхаристія потрібна, щоб зрозуміти, у чому сенс нашого життя і для чого ми живемо. Сенс нашого життя — не в нас самих, і живемо ми не тільки для себе» [3].

Кожна Божественна Літургія є не лише спомином минулого, а живе передчуття майбутнього Царства, де Бог буде «все у всьому» (1 Кор. 15, 28). В Євхаристії ми вжетепер переживаємо те, чим житимемо у вічності — повним єднанням з Богом. Така перспектива надає особливої надії вірним, які беруть участь у Євхаристійному богослужінні, особливо в часи випробувань.

Отець Іван Гриньох підкреслює: «Євхаристійне Таїнство — це жива дальша постійна дія Христа-Богочоловіка для переображування людини й вселенної, як задаток повного воскресіння» [4]. Ця надія — не пасивне очікування, а життєдайна сила, яка преображає вірних тут і тепер, спонукаючи до глибшого свідчення віри та дієвої любові.

Євхаристія як Таїнство спасіння

Євхаристія — це не просто обряд чи релігійна церемонія, а Таїнство, яке вводить нас у саму суть історії спасіння. Кожна Божественна Літургія дарує нам можливість реально стати учасниками Тайної Вечері, хресної жертви і воскресіння Христа [5].

У візантійській богословській традиції слово «таїнство» (mysterion) означає не щось невидиме чи абстрактне, а реальність, яка стає присутньою через видимі знаки. Тому коли ми беремо участь у Євхаристії, ми не просто згадуємо про Христа — ми реально зустрічаємося з Ним і приймаємо Його у своє життя [6].

Приймаючи Пресвяту Євхаристію, християни долучаються до процесу спасіння та стають співучасниками Божого життя. Це священнодійство відображає єдине велике Таїнство Пресвятої Тройці, яке об’являється людству через воплочення Христа та дарування Святого Духа.

Корінням цього Таїнства є триєдиний Бог, який кличе людей розділити Його Божественну природу, як про це говорить апостол Петро: «Ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт 1, 4). Саме Євхаристія створює живий зв’язок між земним і небесним, даруючи вірним змогу торкнутися вічності ще під час земної подорожі. Це джерело надії, яке відкриває перед нами перспективу вічного життя, що вже присутнє в Христі. Кожен раз, коли ми отримуємо Тіло і Кров Христові, ми занурюємося у здійснення Божих обітниць і отримуємо силу продовжувати свій шлях.

Святий Григорій Ниський пояснював, що через Євхаристію людина вступає на шлях безмежного духовного зростання. За його вченням, Творець наділив людину особливим даром — не просто здатністю любити, а можливістю любити парадоксально, за божественним зразком, постійно поглиблюючи цю любов у прагненні досягти її божественної повноти. Відтак Євхаристія дає нам надію на те, що ми можемо уподібнитися Богові, оскільки Він запрошує нас у цей процес, який веде до вічної радості. Євхаристійне богослуження — це також місце виховання, де сам Христос перетворює своїх послідовників у христофорних свідків, уподібнюючи їх до себе, безперестанно живлячи і зміцнюючи у них божественне життя.

Кардинал Вальтер Каспер стверджує, що «від правильного розуміння і правдивого звершення Євхаристії залежить вся наша пастирська діяльність. Саме тому ми маємо постійно прагнути до глибшого розуміння й вірного виконання цієї „тайни віри“» [7]. Це важливо, бо справжнє розуміння та гідне переживання Євхаристії не лише допомагає нам рости у вірі, але й дарує надію на те, що через це Таїнство ми здобуваємо спільність із Христом і його Церквою, яка є живим знаком Божого Царства тут, на землі.

Літургійний вимір Євхаристії у візантійській традиції

Центральним моментом візантійської Божественної Літургії є епіклеза — молитва призивання Святого Духа. Її особливістю є подвійний характер: Святий Дух призивається не лише на дари хліба і вина, але й на всю спільноту вірних. В анафорі св. Василія Великого ця подвійна епіклеза звучить так:

Тобі молимось і Тебе призиваємо, святий на святими, щоб благоволінням твоєї благости, прийшов Дух Твій Святий на нас і на ці дари, що перед нами, і благословив їх, і освятив, і явив: Хліб цей — самим чесним Тілом Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа… А чашу оцю самою чесною Кров’ю Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа… А нас усіх, що від одного Хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на спільність єдиного Духа Святого… [8]

Подібна молитва міститься також в анафорі святого Йоана Золотоустого:

Ще приносимо Тобі цю словесну й безкровну службу, і просимо, і молимо, і благаємо: Зішли Духа Твого Святого на нас і на ці дари, що перед нами… і сотвори ото хліб цей чесним Тілом Христа Твого… а те, що в чаші цій, чесною Кров’ю Христа Твого… щоб були причасникам на тверезість душі, на відпущення гріхів, на причастя Святого Твого Духа, на повноту царства небесного… [9]

Подвійний характер епіклези (призивання Святого Духа на дари та на вірних) не є випадковим, а відображає глибоку богословську істину про взаємозв’язок між Євхаристійним Тілом і церковним тілом. Мета євхаристійного перетворення (переєстествлення) — не просто перетворення хліба і вина, але також преображення спільноти вірних в єдине тіло Христове [10].

Цей подвійний вимір епіклези формує богословський підґрунтя для розуміння єдності літургійної спільноти. Саме через дію Святого Духа члени Церкви, будучи різними, стають одним Тілом Христовим, як свідчить апостол Павло: «Тому що один хліб — нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кор. 10, 17). Через Євхаристію вірні не лише стають одним Тілом Христовим, але й отримують живу надію на вічне життя, бо сам Христос обіцяв: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, той має життя вічне, і Я воскрешу його останнього дня» (Йо 6, 54). Це євхаристійне сопричастя зміцнює надію кожного християнина, адже в ньому присутня обітниця Христового пришестя у славі та остаточного тріумфу Царства Божого.

Таїнства Покаяння та Євхаристія

Готуючись до участі в Євхаристії, ми повинні дбати про чистоту нашого серця. В традиції Церкви завжди наголошувалося на необхідності належного приготування до прийняття Євхаристійних Дарів, особливо через Таїнство Покаяння. Катехизм УГКЦ нагадує про глибокий зв’язок між таїнствами у духовному житті християнина:

Покликання християнина бути причасником Христового життя та співучасником Христового посланництва потребує безнастанних зусиль у духовній боротьбі з пристрастями та гріхами… Духовна боротьба християнина починається прилюдним відреченням від диявола і з’єднанням із Христом у святому таїнстві Хрещення, а утвердження християнина в його духовному зростанні здійснюється через участь у таїнствах Покаяння та Євхаристії [11].

Ці таїнства не лише є шляхом до очищення, але й джерелом надії. На кожному етапі нашого духовного зростання, через покаяння і участь у Євхаристії, ми отримуємо Божу благодать, яка відновлює нас і дає нову надію на спасіння. Справжнє покаяння відновлює нашу довіру до Бога, даючи нам упевненість у Його милосерді і незбагненній любові.

В історії Церкви зв’язок між таїнствами Покаяння і Євхаристії набував різних форм. У ранній Церкві покаяння часто було публічним процесом, і відновлення повного спілкування з Церквою завершувалося участю в Євхаристії. Проте важливо пам’ятати, що на цьому шляху духовної боротьби ми не самотні, а співдіємо з Христом:

У своїй духовній боротьбі християнин не покинутий напризволяще, а співдіє з Христом — силою Святого Духа — під материнською опікою Церкви… Проте Бог не відвертається від людини, що згрішила, а у Своїй любові й милосерді дарує їй можливість покаятися [12].

Сьогодні ми розуміємо, що гідна участь у Євхаристії вимагає не лише формального виконання правил, але справжнього внутрішнього оновлення, готовності зустрітися з Христом і відкритості на дії Святого Духа. Якщо ми усвідомлюємо тяжкий гріх, маємо спершу приступити до Таїнства Покаяння, яке приносить благодатні плоди в нашому житті:

Благодаттю таїнства Покаяння християнин долає гріхи та схильності до них, піднімається з упадку й утверджується в чеснотах. Плодами покаяння є добрі діла, милостиня, чистота серця і жертовна любов [13].

Зміцнюючи свою надію через ці таїнства, ми переживаємо духовне преображення, що виводить нас з темряви гріха до світла Божої любові. Це є надія, яка зростає в нас через Покаяння та Євхаристію. Водночас важливо пам’ятати, що і Покаяння, і Євхаристія є таїнствами зцілення і відновлення, а не правові процедури. Вони виражають і зміцнюють нашу єдність із Богом та між собою. У контексті Ювілейного року ми особливо покликані заново відкрити цілющу силу цих таїнств.

Особливу увагу варто приділити євангельському заклику до примирення з ближніми перед тим, як приступати до жертовника (пор. Мт. 5, 23–24). Цей заклик підкреслює нерозривний зв’язок між нашими стосунками з Богом і ближніми:

Важливою умовою сповіді є також примирення з ближніми: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5, 23–24) [14].

Це примирення є частиною тієї внутрішньої роботи, яку повинен здійснювати кожен християнин, готуючись до зустрічі з Христом у Євхаристії. Надія на примирення, яка є основою цього заклику, сприяє нашій духовній єдності. Бо «без внутрішньої [священнодії] зовнішня була б „немов мідь бреняча чи кимвал звучний“ — з неї ми б не мали „жодної користі»(пор. 1 Кор. 13,1.3)“ [15]. Тому внутрішня священнодія, яка відбувається в серці кожного вірного під час Літургії, є необхідною умовою для плідної участі в Євхаристії.

Євхаристія як джерело єдності Церкви

Євхаристія має глибоке еклезіологічне (церковне) значення: вона не лише виражає, але й творить єдність Церкви. Через участь у Євхаристії різні члени Церкви стають одним Тілом Христовим, долаючи всі природні, соціальні та культурні відмінності.

Тісний зв’язок між Євхаристійним Тілом (хлібом і вином, перетвореними на Тіло і Кров Христові) та Церковним Тілом (спільнотою вірних, об’єднаних у Христі) виражається у самій структурі анафори. Під час молитви ми просимо: «А нас усіх, що від одного Хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на спільність єдиного Духа Святого…» [16]. Оскільки, «Євхаристія означає не тільки сопричастя окремої особи зі самим Христом, але й взаємне причастя в містичному тілі Христа з усіма причасниками. Тут йдеться про єдиний святий розламаний і розподілений хліб та вино з єдиної чаші» [17].

Церковне зібрання для Євхаристії є не просто зібранням окремих людей, а яскравим проявом Церкви як Тіла Христового, тому що «зібрання Тіла Христового називаємо Входом у Царство і Входом у небо (пор. Молитву входу [18]). Тіло Христове, Царство, Небо — це різні назви однієї дійсности, якою є наше життя у Христі» [19].

В цьому контексті Євхаристія є виявом нашої надії, бо вона з’єднує нас не тільки з Христом і один з одним, але й надає нам надію на спасіння та вічне життя в Царстві Божому. Вона є передсмаком тієї блаженної єдності, до якої ми прагнемо, де всі людські відмінності і страждання залишаються позаду, а ми разом переживаємо єдність і мир у Христі. Ця надія, яку ми отримуємо в Євхаристії, є надією на вічне життя, яке ми вже тут переживаємо у єдності з Богом і між собою, як частини одного великого Тіла Христового. Тому Євхаристія не лише лікує і зміцнює наші стосунки з Богом, але й підтримує нас у надії.

Діяльна участь вірних у Євхаристії

Згідно з вченням II Ватиканського Собору, вірні покликані до «повної, свідомої та діяльної участі» [20] в Літургії. Ця участь охоплює не лише зовнішні дії, але й вимагає внутрішнього залучення серця та розуму до кожного моменту богослужіння. Важливо розуміти, що євхаристійна участь є не лише фізичним перебуванням у храмі, а й активним, свідомим входом у духовну і містичну реальність, яку вона представляє.

Що означає «діяльна участь» в Євхаристії на практиці? Насамперед, це усвідомлене розуміння не лише того, що відбувається, але й того, чому це відбувається, і як кожен елемент Літургії сприяє нашому духовному зростанню. Для кращої концентрації та активної участі у Літургії рекомендується мати молитовник, який допоможе слідкувати за богослужінням, глибше розуміти його зміст і молитовно єднатися з тим, що відбувається. Діяльна участь також означає активне долучення до спільного співу, відповідей і молитов. Особливо важливим є спільне промовляння молитви «Отче наш», яка підкреслює нашу єдність як дітей Божих.

Центральним моментом участі вірних у Літургії є, звичайно, прийняття Святого Причастя. До нього ми повинні приступати з вірою і благоговінням, усвідомлюючи, що приймаємо не звичайний хліб, а самого Христа. Як навчає Катехизм УГКЦ:

У Святому Причасті Христос дарує нам Самого Себе, Своє Тіло і Кров, на поживу для зростання в новому житті. На Тайній Вечері Христос віддав Себе за нас, щоб ми могли дарувати своє життя за ближніх, як Він його дарував (пор. Йо. 13, 34). Причащаючись Господнього Тіла і Крові, ми отримуємо завдаток вічного життя: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Йо. 6, 54). Через Причастя Тіла і Крові Христа ми вже маємо вічне життя, повнота якого явиться у славному зновупришесті Христа [21].

Проте діяльна участь вірних у Євхаристії не обмежується лише Літургією. Вона повинна знаходити своє продовження у нашому щоденному житті. Коли ми приймаємо Христа у Святому Причасті, ми отримуємо силу і натхнення нести Його присутність у світ. Це означає бути свідками Його любові та надії через наші слова і вчинки. Тому активна участь в Євхаристії полягає у тому, щоб стати її носієм у нашому повсякденному житті.

Світ, що страждає від війни, розчарувань, зла і нерозуміння, потребує від нас живого свідчення віри, яка має в собі надію на остаточну перемогу Божого Царства. Наше свідчення має бути не тільки словами, але й ділами милосердя, любові, терпеливості та співчуття. Надія, яку ми несемо, не є простою людською надією на краще майбутнє. Це надія, коріння якої знаходиться в самому Христі, Який, через Свій хрест і воскресіння, відкрив нам шлях до вічного життя. Він є нашою надією (пор. І Тим. 1, 1), і тому, виходячи з храму, ми маємо нести цей дар надії, який запалює серце і приносить мир у найтемніші куточки світу.

Коли ми чуємо слова священника на Божественній Літургії «У мирі вийдім», ми повинні пам’ятати, що саме Христос є нашим миром. Він є миром, який перевищує всяке людське розуміння, миром, що настає навіть у розбурханому світі, який шукає відповіді на питання страждання, війни, зла. Ми покликані бути не просто миротворцями у світі, а носіями божественного миру, який дарує надію тим, хто страждає. Світ потребує нашої віри в те, що навіть у найтемніші часи Христос не залишає нас, але перебуває з нами (пор. Мт. 28, 19–20).

Ці слова також вказують на наше покликання бути свідками внутрішнього переображення, яке ми переживаємо через спільну молитву та участь у святих Таїнствах. Виходячи з храму, ми повинні бути не лише спостерігачами, але й активними учасниками у Божому плані спасіння. Тому надія, яку ми несемо, не є абстрактною, але має втілення в конкретних вчинках любові, справедливості та служіння іншим.

Це також означає, що після Літургії ми запрошені нести мир, що дарує Христос, у світ, котрий часто забуває, що єдине джерело миру і надії — це Христос. Ми, як християни, покликані бути носіями цієї надії в нашому щоденному житті: в родині, на роботі, в суспільстві, у наших стосунках із ближніми. Світ потребує нашого свідчення, що навіть у темряві ми не боїмося, бо маємо надію на воскресіння, на спасіння, на нове небо і нову землю (Од. 21, 1).

Отже, вираз «У мирі вийдім» вказує не лише на приближення завершення Літургії, але й на початок нашої місії в світі. Це заклик до того, щоб ми несли світло Христове через наші слова, наші вчинки, нашу молитву і наші стосунки з іншими людьми. Ми йдемо в мирі, бо маємо живу надію, яка ніколи не зраджує, надію на Бога, який дає нам перемогу над усіма труднощами життя.

Євхаристія та соціальний вимір надії

Ювілейний рік 2025, проголошений Папою Франциском як рік надії, є часом, коли ми маємо особливо заглибитися в надію, яку черпаємо з Євхаристії, і втілювати її в нашому житті через конкретні діла милосердя, соціальної справедливості та любові до ближнього.

Між однією Літургією й наступною Господь дає нам багато нагод зустріти Його в наших ближніх: допомогти потребуючому, потішити пригнобленого, поділитись дарами, які Він нам дав, у співпраці з іншими будувати Царство Боже в родині, спільнотах і суспільстві. Вальтер Каспер застерігає: «Принести себе і своє життя в дар — сьогодні цей заклик для багатьох людей незрозумілий. Адже найхарактерніша риса нашого суспільства — прагнення не віддавати, а захоплювати й утримувати. Багато хто сьогодні вже не здатний задовольнятися досягнутим і у відчаї хапається за накопичене» [22]. Це споживацьке ставлення до світу та ресурсів контрастує з євангельським покликанням, яке закликає нас служити іншим. Це є справжнім випробуванням нашої віри та надії. Неможливо відокремити Другу заповідь «любити ближнього» від Першої заповіді «любити Господа». Вірність Богові і любов до ближнього — це дві важливі складові нашого християнського життя.

Саме через таке служіння, тобто «Богослужіння поза богослужінням», за межами храму випробовується і підтверджується автентичність літургійної практики — чи справді участь вірян у храмовому богослужінні є щирою, істинною та плодоносною. Це своєрідний індикатор, який виявляє глибину та справжність віри [23].

Богослужіння — це не мета, але засіб, щоб видимо і спільно з усім Божим людом виявити наше життя у Христі, воно прищеплює нас до Христа: ми живемо з Христом, страждаємо, вмираємо і воскресаємо з Ним. Воно є зустріччю з Христом «вже-тепер», з Христом, який дає спасіння зараз, негайно. Смерть і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа — це не тільки минулі факти у своїй історії, але події вічно живі через літургійну анамнезу, тому що Христос воскрес і вічно живе. Богослужіння перемінює хронологічний, космічний, метричний, лінійний час у кайрос — час завжди сприятливий, час спасіння, який набирає нового значення, нової і божественної якості. Минуле й майбутнє зливаються у таїнственному вічному «тепер» у сопричасті неба й землі. Це вічне «тепер» полягає у сходженні «благодаті Господа нашого Ісуса Христа, любові Бога Отця і причастя Святого Духа», «нині і повсякчас і на віки віків».

Під час Ювілейного року 2025 ми особливо покликані поєднувати нашу участь у таїнствах з конкретними ділами милосердя та любові. Лише через таку цілісну практику християнського життя ми можемо бути справжніми свідками надії, яка веде до духовного оновлення, не тільки у нашому серці, але й у серцях тих, кого ми зустрічаємо в житті. Божа надія має бути живою і реальним потоком, який не тільки зміцнює нас самих, але й приносить благословення та спасіння іншим.

Християнські обряди стають засобом не якоїсь замкненої переміни у собі, але ефективним освячуючим джерелом для інших. «Це є Тіло моє, що за вас ламається», «Це Кров, що за вас проливається». Завдання Євхаристії полягає передусім у з’єднанні причасників між собою і в переміненні їх через споживання Тіла і Крові в одну сутність з Христом. Таким чином, Божественна Літургія продовжує і актуалізує Благу Вість, що міститься і зростає у серцях охрещених, як спадкоємців і наслідників Царства Божого. Тому Євхаристія, як джерело надії, є тією рушійною силою, яка спонукає нас до переміни і переображення цього світу. Ми покликані бути не просто пасивними отримувачами благодаті, а активними учасниками Царства Божого тут і тепер, в цьому світі, який так потребує надії, миру і любові.

Підсумок

Ювілейний 2025 рік, присвячений темі надії, відкриває для нас особливу можливість заново відкрити для себе Євхаристію як джерело глибокої і незмінної надії, яка виводить нас за межі сумнівів і розчарувань цього світу. У світі, де ми стикаємося з безліччю випробувань: від жорстокості та насилля до непевності і страху, Євхаристія дарує нам силу жити вірою, яка здатна перемагати різні труднощі.

Приймаючи Тіло і Кров Христові, ми стаємо не лише учасниками спогаду про великі події спасіння, а й реальними учасниками Божественного життя, смерті і воскресіння, яке відбувається в кожному з нас. Пресвята Євхаристія дозволяє нам переживати безперервне святкування Божої присутності, яка залишається в нас і через нас надає силу для духовного переображення.

Тому, коли ми приступаємо до Євхаристії, ми не повинні обмежуватись лише зовнішньою участю. Ми повинні прийти до цього Таїнства з відкритим серцем і глибокою вірою. Кожне Причастя має стати для нас джерелом постійного духовного оновлення та зростання, через яке ми зможемо ставати справжніми свідками надії у світі, що так її потребує. Ось чому Церква наполегливо і невтомно продовжує закликати: «Самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо». Богослужіння, відірване від щоденного життя спотворюється і ризикує перетворитися у формалізм (пор. Мт. 5, 23–24). Воно вимагає живого, діяльного і творчого зв’язку з щоденним життям. Якщо людина не живе жертовною любов’ю, то її участь в євхаристійній жертві перетворюється «на суд і осудження» (пор. 1 Кор. 11, 29), Це особливо важливо в часи кризи та випробувань, коли ми покликані бути світлом для тих, хто губиться в темряві безнадії.

Нехай наші серця наповнюються тією надією, яку ми отримуємо в Євхаристії, і нехай ця надія стане основою нашої щоденної християнської практики. Нехай вона спонукає нас не лише до внутрішнього оновлення, але й до активної участі в перетворенні світу, що так потребує Божої любові та надії. Тільки через таке живе свідчення ми можемо стати справжніми учасниками великого Божого плану спасіння, яке триває в кожному з нас через силу Святого Причастя.

Інші статті

Нестайки: священнича династія УГКЦ із Галичини
27 березня

«Тихенько Богу помолюся, Молися й ти»: Сьогодні 211-та річниця від дня народження Тараса Шевченка
9 березня

Релігійний світогляд Шевченка
6 березня

Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос — Наша Пасха» про Таїнство Сповіді
22 лютого

Дивитися ще