Таїнство Покаяння: богословсько-пастирські аспекти

Мир вам! Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас».
Це промовивши, дихнув на них і каже їм: «Прийміть Духа Святого!
Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються

(Йо. 20. 21–23).

Одним із закликів Церкви до вірних під час святкування Ювілейного 2025 року є заклик до покаяння, до Таїнства Сповіді. Проповідь віри про відпущення гріхів є одним із суттєвих елементів Святого Євангелія, Доброї новини. Коли ми роздумуємо над «Символом віри», то згадуємо, що з давніх-давен Церква сповідує: «Вірую в одне хрещення на відпущення гріхів». Покаяння і Таїнство Сповіді ще з ранніх віків християнства були предметом не лише проповіді Церкви, але і її догматично-морального вчення, вираженого у святоотцівських творах, в документах церковних соборів та у вченні Вселенських Архиєреїв [1]. Саме тому тематику таїнства Сповіді є ключовою під час Ювілею, який є не лише часом для прослави і подяки Богові за Його численні добродійства, виявлені нашій українській Церкві і народові, але й часом особистого покаяння та навернення, ще однією нагодою та можливістю перемінити своє життя, примиритися з Богом і ближніми. Людина, звільняючись від своїх гріхів через покаяння, виявлене у Таїнстві Сповіді, може зростати у Святому Дусі до нового життя, піднятися з гріховного упадку і утвердитися в чеснотах. Через Сповідь, яка впродовж тисячоліть була і є однією із найважливіших християнських практик, християни стають новими, освяченими Божою благодаттю людьми. У розумінні Церкви таїнство Сповіді є ліком для нашої душі, зціленням наших духовних ран і можливістю особового відродження. Таким чином таїнство Сповіді дарує нам світло надії і шлях до духовного зцілення.

Читайте також:
Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос — Наша Пасха» про Таїнство Сповіді

1. Сутність таїнства Покаяння

Христовий заклик «Покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1,15) є завжди актуальним завданням для кожного християнина, а для Церкви місією її проповідування і душпастирського служіння. Через благодатну дію Святого Духа в Церкві прощаюча і цілюща рука Господа досягає нас: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Ів. 20,22). Саме ці слова Спасителя стали у християнській традиції підставою таїнства Покаяння, священнодійства, в якому милосердний Бог зустрічається із грішною людиною, яка кається і дарує їй через священника прощення гріхів. Катехизм УГКЦ «Христос — наша Пасха» називає таїнство Покаяння великим виявом Божої любові і милосердя до нас грішних, бо «коли ми, обмиті зі своїх гріхів у хрещенні та обдаровані Божою благодаттю, знову чинимо зі злоби чи немочі гріх, Господь не відкидає нас і не відвертається, а очікує від нас покаяння. Він прощає нас, якщо ми каємось і сповідуємо свої гріхи» [2]. Невипадково Святі Отці Церкви називали це таїнство «другим хрещенням» або «другою дошкою порятунку після катастрофи» (лат. secundatabulapostnaufragium). Очевидно, під катастрофою розуміли гріх, який людина скоювала після хрещення і від якого рятувалася у таїнстві Покаяння [3].

Завдяки цьому таїнству християнин досвідчує, подібно як блудний син із Христової притчі, любов і милосердя Отця, в обіймах Якого віднаходить своє синівство (пор. Лк. 15, 12–23). Адже для Бога людина завжди є сином, навіть тоді, коли чинить гріх, а для грішної людини, яка навертається і кається, Бог завжди є милосердним Отцем, який прощає. Тому у Таїнстві Сповіді ми споглядаємо милосердне обличчя Бога-Отця, який не відвертається від жодної своєї дитини [4]. В світлі Його милосердя не відчуваємо себе відкинутими чи приниженими, а радше віднайденими і прийнятими.

Як благодатний дар «в’язати і розв’язувати» він є привілеєм священства, яке продовжує апостольське служіння. Св. Іван Золотоустий так велично пояснює передавання Христом своїм учням влади відпущення гріхів: «Священники Нового Завіту отримали владу не лише бути свідками очищення, але і очищати. Вони отримали таку владу, яку Господь Бог не дав ані архангелам, ані ангелам, бо не до них сказано: „Усе, що ви розважите на землі, буде зв’язане на небі“ (Мт. 18,18). Земні володарі мають владу в’язати, але тільки тіло, а узи священників в’яжуть саму душу і проникають у небеса. Що священники виконують на землі, те Бог довершує на небі, і рішення своїх слуг потверджує Владика» [5]. Через молитву розрішення, яку промовляє священик, кожен каянник отримує Христове прощення.

Як ів кожному таїнстві Церкви, так і в таїнстві Покаяння відбувається таїнственна зустріч людини з Богом, її входження у Боже життя, причасницею якого вона стає, тим самим осягаючи сокровенну духовну перспективу — обожествлення. Цей таїнственний дотик до Христа, що несе в собі благодать зцілення і спасіння називаємо «таїнством», яке є всеохопним і незбагненним для людського розуму. Таїнство, згідно з християнським вченням, це — сам Христос і все, що Він вчинив і чинить задля нашого спасіння, а Церква — це таїнство Його присутності, місце, в якому зустрічаємося з Христом за посередництвом святих таїнств [6].

Таїнство Покаяння по-іншому ще називаємо Сповіддю, оскільки сповідування гріхів є його необхідною складовою. Християнин, ідучи до Сповіді, має покаятись, визнати свої гріхи. Для багатьох людей це здається основним. Але не тільки це є важливе. Водночас, Сповідь, як на це вказує значення стародавнього словянського слова «ісповідь», передбачає сповідування, визнання і прославлення святості і величі Бога та Його безмежного милосердя. Отож, Сповідь — це не лише визнання своїх гріхів перед лицем Божим у присутності священника, але це і акт прослави Бога, сповідування віри в Христа-Бога, Який прийшов у світ грішника спасти. У цьому таїнстві, як зауважує архиєпископ Джозеф Рая, сповідник і каянник разом приходять на «літургію хвали», у якій разом прославляють милосердя і доброту Божу, святкуючи перемогу Бога в людині [7]. Тому правдиве покаяння полягає не у зосередженості людини на собі і своїх гріховних упадках чи провинах, а насамперед на особі люблячого Господа, який своєю любов’ю і прощенням перемагає людські гріхи. Адже, що важливіше на Сповіді: мій гріх чи Божа любов і милосердя? Чим же є наші гріхи на фоні Божого милосердям? Це, за словами Святих Отців, «жменька піску, вкинута в безмежний океан». Таким чином, первинним є пізнання Божої любові, у світлі якої людина відкриває правду про себе, правду, яка «не вбиває, а визволяє» (Ів. 8, 32). Ця правда полягає в тому, що ми є грішними і потребуємо Того, хто є Лікарем людських душ і тілес.

2. Таїнство Покаяння як духовна терапія

Таїнство Покаяння має свою особливу трудність — людську, тому що в ньому людина має щиро покаятись, розкривши себе перед Богом і перед духівником, нічого не приховуючи (затаюючи), мужньо долаючи свій сором і страх. Каянник, що приступає до Сповіді подібний до хворого, який приходить до лікаря і розповідає йому про свою хворобу. Говорити про свої гріховні падіння, немочі, провини, тобто відкрити темні закутки своєї душі, не так легко і приємно. Зізнання є болючим, бо кожен гріх ранить людину і викликає сором. Тому для багатьох людей саме ці неприємні відчуття можуть стати перепоною, аби приступити до таїнства Сповіді, зявляється страх перед Сповіддю. Проте, слід пам’ятати, що так як лікар, бажаючи допомогти хворому, мусить знати все про його недугу, так і Христос, щоб зцілити грішника, має почути його зізнання у Сповіді. Тому таїнство Сповіді потрібно розглядати не стільки в юридичних, як в терапевтичних категоріях, згідно з якими грішник, що кається — хворий, а не злочинець, а Христос — лікар, а не суддя [8]. В цьому ж — терапевтичному — руслі звучить 102 правило Трульського собору (692 р.) щодо ролі священника в таїнстві Сповіді: «Ті, які отримали від Бога владу „в’язати і розв’язувати“, нехай поступають як лікарі, намагаючись знайти відповідний лік, якого потребує каянник і кожна з його провин». Подібну думку зустрічаємо і у св. Климента Олександрійського, який сповідника називає «лікарем душі», «ангелом Божим», який вміє проникнути до людської душі й відкрити її. Йому каянник поручає свою душу, так як хворий лікарю своє тіло.

Отож, Сповідь — це насамперед таїнство духовного зцілення [9] і пошук лікування. Християни, приступаючи до таїнства Покаяння, шукають чогось набагато більшого, ніж тільки зовнішнього звільнення від вини; радше зцілення своїх глибоких душевних ран. Справді, у таїнстві Покаяння Господь Бог силою Святого Духа не тільки прощає грішникові його провини, але й посилає Свою благодать, яка зціляє, загоює та лікує рани, спричинені гріхами [10]. Таким чином, Сповідь, як таїнство зцілення, є Божою благодатною дією, є ліком (гр. фармакон) на рани, що їх завдав і завдає людині гріх у різних його проявах. Завдяки цьому каянник звільняється від гнітючого тягаря провин і отримує в дар чистоту серця, внутрішній мир і спокій. Це, в першу чергу, досвід Божої цілющої любові та прощення, а не власної слабкості і безпомічності. Він важливий для того, щоб позитивно усвідомити таїнство Покаяння як насамперед дію Бога в нас. Адже це Він зцілює і відновлює нас. Тому святитель Іван Золотоустий закликав: «Зцілімось рятівними ліками покаяння. Приймімо від Бога покаяння, яке зцілить нас. Бо не ми приносимо Йому наше покаяння, а Він дарує його нам» [11]. Отож, покаяння, як бачимо з цих слів, є даром Божим. Дар покаяння є даром Святого Духа, під впливом і дією Якого звершується визволення людини з гріха (пор. Ів. 16,8). Саме Його присутність очищує і преображує людське нутро, серце.

3. Умови духовного зцілення у таїнстві Покаяння

Таїнство Покаяння не одноразовий засіб, вирваний з безнастанного процесу навернення, але складова, інтегральна частина усієї покаянної постави християнина. Без навернення і покаяння немає християнського життя. Воно є початком і наріжним каменем нового життя у Христі, «становить основу християнської духовності, оскільки визначає весь рух до Бога, започаткований Ним і підтримуваний Його благодаттю» [12].

Покаяння людини під дією Святого Духа містить у собі пізнання і визнання своїх провин і відмову від гріха. «Хто пізнає свої гріхи і оскаржує себе в них, той уже поєднався з Богом», — пояснює святий Августин [13]. Християнин — це людина, яка усвідомлює свою гріховність, свою причетність до зла, свою вину, бо «немає людини, яка б жила і не грішила». Ці слова стосуються всіх без винятку: від младенців до старців. Невинність і чистота — не вихідна точка людської душі, а радше кінцева мета християнського життя. Усі святі — не безгрішні люди, а навпаки ті, що відчували себе грішниками, каялися і оплакували свої гріхи, просили Бога про зцілення своїх гріховних ран. Бо святий не той, хто не має гріха, а той, хто його бачить і кається.

Проблема сучасних людей в тому, що вони не почувають себе грішниками, не розуміють, в чому каятися, а навіть більше, приходячи до Сповіді, стверджують, що ніяких гріхів не мають. Душпастирям-сповідникам доволі відомі такі вислови як: «живу як всі», «не вбив, не вкрав», «особливих гріхів не маю», «зла нікому не роблю» або ж «хто сьогодні без гріха», «є ще гірші за мене». Люди, свідомість яких виражається у подібних висловах, часто обходяться формальною сповіддю, на яку приходять раз у році з почуттям власної праведності і виконаного обов’язку. Сутність такої «формальної» сповіді можна виразити словами одного із сучасних духовних отців: «Багато людей сповідаються, але не каються». Адже, щоб таїнство Покаяння не стало формальністю, необхідно побачити свої гріхи і відчути себе грішником. З цього, по суті, розпочинається покаяння — бачення своїх гріхів. Про благодатний дар бачення своїх гріхів маємо просити у Бога, подібно як ми про це робимо у молитві святого Єфрема: «Дай мені зріти мої прогрішення». Для цього потрібно заглянути у свій внутрішній світ, в свою душу, чи, як це виражено у притчі про блудного сина, «опам’ятатися», тобто усвідомити свій стан і забажати повернутися до Отця (пор. Лк 15, 17). В аскетичній літературі це передано поняттям «ввійти в себе». «Блаженна людина, яка пізнає неміч свою, оскільки бачення це стає початком добродіяння», — твердить св. Ісаак Сирійський [14]. Для людини важливо подивитися, що у неї в душі, розпізнати пристрасті, побачити схильність до злого. Іншими словами, бачити гріх. А гріх — це не тільки вчинок. Таке розуміння було б неповним. Це, перш за все, стан особи, який виявляється у помислах, словах і вчинках.

На Сповіді люди часто говорять про вчинок, як про факт вчиненого морального зла (наприклад: опустив Службу Божу, не постив чи збрехав, гнівався), а менше про те, що його зумовило. Тому, важливо допомогти каянникові розгледіти те, що до цього вчинку призвело, підштовхнуло, схилило. Проаналізувати, які були його внутрішні мотиви, знайти, так би мовити, корінь проблеми, а не лише її наслідки, відповісти собі на питання: чому так зробив, сказав, чи подумав? Це подібне до того, як лікар розпитує хворого про те, що спровокувало хворобу, що стало поштовхом до неї, тобто про її причини. Збагнути причини людських гріхів допомагають нам Святі Отці духовні, які на підставі духовно-аскетичного досвіду вказують як на їх причини, так і на головні гріхи, які є корінням усіх інших гріховних вчинків. Згідно зі святоотцівським вченням, причиною гріхів є зловживання людиною своєю свободою, людська пожадливість і пристрасть, яка ненаситно шукає власного задоволення [15]. Грішне себелюбство (гр. філаутія) є, за їхньою думкою, основним коренем, з якого виростає усякий гріх. Отож, пізнання причин гріхів, їх основних проявів веде людину до духовного прозріння.

Однак, проблема в тому, що часто священик на Сповіді має труднощі із «духовними сліпцями», які кажуть, що не мають гріхів. Не бачити гріх — це і є духовною сліпотою. Тому виявити духовну хворобу, привести людину до покаянного бачення себе — це велике мистецтво, яке вимагає уваги, досвіду і вміння духівника. Дуже важливо, щоб людина могла вміти дати собі оцінку, могла навчитися розбиратися в собі і контролювати себе. Коли у Таїнстві Покаяння людина починає оцінювати себе, говорить дуже важливу річ, те, що вона винна. Свідомість своєї провини є дуже цінною, бо людина вміє почати найперше з себе, аналізувати і шукати свою вину, а не звинувачувати інших. Набагато легше перекидати свою вину, недоліки чи помилки на когось іншого. Часто на сповіді люди так чинять, звинувачують не себе, а інших, мовляв такий у мене чоловік, зять чи невістка, сусід чи керуючий на роботі. Пояснюють свої падіння сторонніми впливами, поганим оточенням, спокусами від лукавого і т. п. Така поведінка вказує на звичку завжди і у всьому себе виправдовувати. А якщо людина в сповіді виправдовується, то чи насправді тоді кається? Самовиправдовування свідчить якраз про відсутність покаяння.

Для багатьох людей Сповідь є упокорюючою практикою, бо вимагає мужності, смирення, адже треба про себе сказати не найкращі речі. Тому часто люди «вибілюють» свої гріхи. Страх перед правдою стає бар’єром до щирості. Визнати вголос свій гріх перед лицем Бога означає зовсім не принизити себе, а навпаки — стати в правді, яка визволяє (пор. Ів. 8,32), бачити свій стан без прикрас і тим самим стати свобідним. Тому слід просити у Бога духа сокрушеності серця, глибокого жалю за гріхи, гарячих сліз покаяння. Готуватися до таїнства Сповіді щирою молитвою та іспитом совісті.

Покаяння не може зводитися лише до емоцій, хвилевого чуттєвого зворушення чи «духовного самобичування». В Євангелії зустрічаємо два види розкаяння: Юди Іскаріота і апостола Петра. Юда Іскаріот, зрадивши Господа розкаявся, і гроші повернув, і гріх свій визнав, що видав кров невинну; та все ж таки правдивого покаяння в нього не відбулося. Чому? Юда впав у відчай, зосередився лише на своїй вині, не знайшов у собі сил, щоб попросити прощення, не повірив, що він може бути прощений. Він бачив тільки свій гріх, але не бачив любові і милосердя Христа. Його почуття вини хворобливе, тому він сам себе покарав: пішов і повісився (пор. Мт. 27, 3–5). Але бачимо і розкаяння апостола Петра, гріх якого не багато менший, ніж Юди. Проте Петро гірко плаче, розкаюється, не впадає у відчай (пор. Лк. 22, 61–62). Його гріх не веде до самогубства, а до пізнання великого Христового милосердя і надії на Його прощення. Тому покаяння може бути різним, не кожне є правдивим і визволяючим. Все залежить від того, наскільки людина відкрита на Боже прощення і любов, чи все ще зосереджена тільки на собі і своїх відчуттях провини, сорому, страху.

Важливими умовами таїнства Сповіді, на яких наголошує Катехизм «Христос — наша Пасха», є щире розкаяння, бажання змінити своє життя, а також примирення з ближніми [16]. Щире розкаяння — це, насамперед, усвідомлення себе грішником, що потребує Божого прощення. Окрім цього, на Сповідь людина має приходити з бажанням і рішучістю визволитися від гріхів. Без такої рішучості боротися з гріхом, без бажання змінитися, без духовної праці над собою покаяння буде неповним, воно може бути радше на словах, а не на ділі. Людина, яка кається в гріхах, не повинна озиратися назад, залишати можливості для гріха. Сповідь без бажання виправитися, по суті, не є сповіддю, вона втрачатиме сенс, оскільки не служитиме виправленню каянника і зміні його життя. Є люди, які керуються логікою: згрішу — висповідаюся, знову згрішу і знову висповідаюся. Насправді вони далекі від правдивого покаяння і розуміння самої Сповіді. Більше того, приступати до таїнства Сповіді з думкою про подальше перебування у гріхах є моральним цинізмом і зневагою самого таїнства. Відсутність покаяння, твердого рішення виправитись чи виправити заподіяну гріхом шкоду, як також небажання примиритися з ближнім, робить людину неспроможною прийняти прощення гріхів, а тим самим стає підставою для відмови у розрішенні [17]. У випадку, коли каянник свідомо затаює гріх, говорить неправду, обманюючи сповідника, чи сповідається з метою «закривання йому уст», чинить гріх святотацької Сповіді і тим самим робить її недійсною.

4. Священник як звершитель таїнства Покаяння

Таїнство Покаяння, як правило, відбувається індивідуально перед священиком в усній формі, хоча у разі хвороби каянника (напр. німота, ракове захворювання горла, деменція і т. п.), яка ускладнює порозуміння зі сповідником, може бути у письмовому вигляді, тобто каянник може заздалегідь написати на карточці свої гріхи і безпосередньо представити її сповідникові, а після Сповіді знищити. Інші форми Сповіді, наприклад через листування, по телефону чи засоби електронного зв’язку, є неприйнятними і недозволеними задля збереження непорушності таємниці Сповіді і духовного добра каянника. Щодо почутого у Сповіді, священик-сповідник зобов’язаний дотриматися абсолютної таємниці, тобто жодним способом, ні з-за яких умов, причин чи обставин не зрадити каянника та ніколи і нікому не виявити те, що знає зі Сповіді [18]. У випадку зради таємниці Сповіді священник підлягає церковним карам та тяжко грішить, бо завдає непоправної шкоди каянникові і Церкві [19].

Безперечно, у таїнстві Сповіді велике значення має і особа священика, адже вірні сповідаються Богові, але у присутності священика. Без священника не може відбутися таїнства Покаяння. Він є посередником Божого прощення і свідком покаяння грішника. На це вказує молитва священника перед Сповіддю: «Знай, чадо, що сам Христос, наш Спаситель, який знає всі сокровенні тайни людських сердець, є невидимо присутній, приймаючи твою сповідь. Тому не скривай від мене, чи зі стиду, чи з боязні, нічого з твоїх прогрішень. Пильнуй, аби прийшовши до цілителя, ти не пішов незціленим» [20]. Він є служителем таїнства і, за словом св. Івана Павла II, уособлює Христову присутність [21]. Його завдання як служителя таїнства Сповіді є дуже особливим і полягає у тому, аби показувати, на зразок Христа, милосердну любов Бога словами та способом свого ставлення до каянника. Він особливим способом включений в таємницю Божого милосердя, тому має бути знаком і знаряддям милосердної любові до грішника. Тому сповідник повинен завжди керуватися головним моральним правилом в ставленні до каянників — засуджувати гріх, а не грішника. Адже як Христос нікого не осуджував, так і сповідник не може когось осуджувати, не зважаючи на те, про який би гріх він не почув.

Чимало людей, приступаючи до таїнства Сповіді, зосереджують свою увагу на словах, реакціях і поведінці сповідника. Їх турбують питання: а що священник подумає про мене, якою буде його реакція на те, що я йому скажу, чи буде мене сварити, чи відмовить у розрішенні? Така зосередженість на сповідникові часто паралізує каянників, породжує в них страх, упередженість, нещирість. Сповідник має розуміти таку психологічну стривоженість каянників, своєю доброзичливою поставою і лагідним словом заспокоїти їх, дати відчути їм, що розуміє їх і бажає їм допомогти. В свою чергу каянник має навчитись відрізняти те, що людське в словах і реакціях сповідника, від того, що є в ньому знаком Божого милосердя і доброти. Треба пам’ятати, що і через священика промовляє Бог, не тільки тоді, коли він співчуває, підтримує, радить, але й тоді, коли напоумлює, картає, повчає. Його слово може бути гірким, але цілющим ліком.

Таїнство Сповіді проходить у формі діалогу між духівником і каянником. Це особлива духовна бесіда, за атмосферу якої завжди несе відповідальність сповідник. Він не господар, а служитель Божого прощення [22]. Тому має до кожного каянника ставитись з повагою, терпеливістю, делікатністю. Не сприймати каянників стереотипно, бо кожна людина неповторна і до кожного треба знаходити індивідуальний підхід, пам’ятаючи, що якогось єдиного універсального методу сповіді не існує. Також сповіднику слід взяти до уваги різні особливості каянників: їхній вік, стать, духовний, інтелектуальний і культурний розвиток, рівень воцерковлення, суспільний статус. Таїнство Покаяння вимагає від сповідника людської мудрості, педагогічного хисту, психологічних здібностей, духовної витривалості і стійкості [23]. Тому, недарма сповідання називають «великим мистецтвом», яким сповідник має навчитися оволодіти впродовж довгих років свого священичого служіння.

Пізнання духовного стану каянника, розкриття причин його гріха, зрозуміння намірів і мотивів його дій вимагає від сповідника вміння вести діалог із каянником. Його основою є перш за все уважне і терпеливе слухання каянника до кінця, не перебиваючи чи повчаючи перед тим, як той розповість усе, що хотів сказати.

Постановка запитань до каянника — це ще одна складова діалогу і належить до непростих завдань для сповідника. Діалог між сповідником та каянником не завжди простий і легкий. Тут необхідна пастирська второпність, мудрість, тактовність, вихованість, особиста культура сповідника. Особливо тактовним, обережним і делікатним слід бути сповідникові у питаннях пов’язаних з гріхами сфері сексуальності. Не раз надмірна цікавість, грубість у постановці запитань, нескромність з боку сповідника може на довгі роки відкинути людей від таїнства Сповіді і завдати їм непоправної шкоди. Кожне зайве і необґрунтоване запитання стосовно гріхів супроти шостої заповіді («Не чужолож») каянник може сприйняти як втручання в його особисті інтимні справи або як певну стурбованість самого сповідника. Проте, коли запитання на цю тему видаються необхідними, тоді їх слід ставити доречно і розважливо. Про делікатність і тактовність потрібно дбати щодо людей невоцерковлених, слабкої віри, тих, які вперше сповідаються чи які починають шлях християнського життя після свого навернення.

До кожного каянника відноситись з повагою, співстраждаючою любов’ю, пам’ятаючи, що перед тобою не злочинець, а хворий, який потребує допомоги, співчуття і милосердя. Потрібно навчитися любити людину навіть в її грісі. Погляд сповідника на гріхи каянника — це, по суті, відображення погляду на себе і свої падіння. Той сповідник добре зрозуміє каянника, хто сам, впавши, досвідчив Божого прощення і милосердя, бо, як говорить мудре прислів’я, «добрим сповідником є той, хто є добрим каянником». Це означає, що священник, аби добре і ефективно міг сповідати вірних, сам мусить часто сповідатися. Особиста, смиренна Сповідь священника є найважливішою для нього школою сповідання.

Під час Сповіді сповідникові слід уникати поспіху, нетерпеливості, неуважності. Кожному каяннику посвятити стільки часу, скільки потрібно. Каянник має відчути, що сповідник має для нього час і готовий йому послужити, а не побачити, що сповідання є для того тягарем чи нудним обов’язком. Щедро присвячуючи час каянникові, сповідник показує, що дбає про його духовне добро, аби він міг гідно і щиро висповідатись.

Водночас не потрібно затягувати сповідь, обтяжуючи її розмовами, не пов’язаними з нею, аби не перетворити її на просту балаканину. Сповідникові потрібно під час сповідання людей уникнути двох спокус: багатомовства і мовчання. Каянник завжди потребує почути від сповідника мудре слово, практичну пораду, поучення. Їх потрібно давати второпно і розважливо, з впевненістю, що каянник зрозуміє їх правильно і що вони підуть йому на користь, а не пригноблять чи засмутять. У протилежному випадку нерозважливі, грубі, гнівливі зауваження сповідника завдадуть каянникові образи, болю, приниження, а найголовніше — можуть відкинути його від Сповіді на довгі роки. Сповідальниця не може стати місцем непорозумінь, конфліктів чи зранень. Тому сповідник мусить добре розмірковувати над тим, що і як він скаже каянникові.

Будь-яка поведінка сповідника, яка б містила хоч найменшу нетактовність чи упокорення по відношенню до каянника, розглядається як серйозна провина, бо таким чином сповідник стає антисвідком Божого милосердя. З такого гріха сповідник мав би висповідатись і, за можливості, вибачитись перед каянником. Також сповідникові слід бути обережним у жестах: не вимахувати руками, не обіймати каянника, не показувати на обличчі своє невдоволення чи злість та інше.

Подані вище правила і приклади добре ілюструють, наскільки важливим є контакт сповідника із каянником, його людська відкритість і доброзичливість та наскільки велика відповідальність священника у звершенні таїнства Покаяння.

5. Виховна сторона таїнства Покаяння

В богослов’ї таїнства Сповіді, зокрема в душпастирському його вимірі, не можна оминути увагою і виховну сторону таїнства. Мова йде про епітимію (з гр. «покарання») чи так звану церковну «покуту», яку призначає сповідник каяннику з метою його виправлення. Часто покуту люди сприймають як покарання. Це не властиве її розуміння. Епітимія (покута) — це не міра покарання грішника, а міра його лікування. Вона має допомагати йому у боротьбі з гріхом, укріпити силу волі, заохотити до духовного доброділання, викорінити навички до гріха та виправити його наслідки. Це лікувальний засіб (так званий «антидотум») на духовні рани, який має атакувати зло у зародку, берегти каянника від подальших гріховних падінь, зцілити хворобливий стан душі. Тому покута має терапевтичний і виховний характер [24]. Сповіднику слід уникати призначати стереотипні (однакові для всіх) і безуспішні покути, складні і неможливі до виконання, довготермінові чи довічні. Покутна вправа не може бути додатковим тягарем для каянника, а радше помічною для нього. Сповідник, добре розуміючи духовно моральний стан каянника, має знайти для нього відповідний лік. Ним може бути молитва різних видів, читання Святого Письма чи духовної літератури, піст, милостиня, діла милосердної любові, паломництво чи жертовна праця на користь ближнього чи Церкви. Разом з тим покаянне виправлення каянника передбачає і обов’язок повернення вкраденого чи відшкодування матеріальних та моральних збитків у випадку покривдження ним ближнього своїми діями. Про це теж має пам’ятати сповідник, призначаючи покуту.

Зі свого боку, каянник має смиренно прийняти накладену на нього сповідником покаянну вправу (покуту), якнайшвидше її виконати, не відкладаючи на довший час, бути ретельним і терпеливим у виконанні призначеного покаянного діла. У випадку не виконання покути з якоїсь причини чи занедбання її, каянник обтяжує свою душу моральною провиною і про це мусить сказати сповідникові на найближчій сповіді.

Закінчення

Отож, зранення та прикрості минулого віддаймо у милосердні руки Господа. Бо тільки тоді зможемо з великою та правдивою надією подивитись на наше майбутнє. Христос є присутній у нашій історії, в історії кожного з нас. Його присутність є присутністю Лікаря, Спасителя. Для того, щоб Він нас спас, ми повинні повністю доручити себе у Його руки, зробити Його провідником нашого життя. Коли будемо прямувати за Христом, то крок за кроком будемо йти дорогою надії, яка лікує та наповнює радістю.

Нехай милосердний Господь допоможе кожному з нас справді пережити особисту зустріч із милосердним Христом, пережити радість звільнення від власного гріха, пережити радість від Божої любови, яка нас прощає і спасає у святому таїнстві Покаяння.

Інші статті

Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос — Наша Пасха» про Таїнство Сповіді
22 лютого

Зігріваючи серця теплом: як в Донецькому екзархаті працюють пункти незламності, обігріву та взаємодопомоги
4 лютого

Отці Церкви про надію
4 лютого

Галібеї: історія родини як історія служіння своєму народу
4 лютого

Дивитися ще