«Такої кількості святих, яку побачив у своєму батальйоні, я не бачив ніде», — доброволець батальйону «Свобода» Олександр Хоменко

9 грудня 2025, 07:00 45

Олександр Хоменко (позивний Історик) — стрілець добровольчого батальйону «Свобода» фактично від початку його утворення, у перші дні повномасштабного вторгнення. Батальйон формувався на базі загонів тероборони «Свободи» по Києву, і пан Олександр прийшов туди із оболонської ТРО. Батальйон брав участь у звільненні Київщини. Через рік став частиною Нацгвардії України і воював на Донбасі на ділянках Сіверськодонецька, Зайцевого, Бахмута. На даний час зона відповідальності батальйону — Добропільський напрямок.

Чому такий позивний? Бо Олександр Хоменко — історик, кандидат наук, автор численних наукових статтей та монографій, до 24 лютого 2022 року — завідувач сектору «Музею української революції 1917–1921» Національного музею історії України. Був учасником фактично всіх значущих подій і процесів в історії Незалежної України, починаючи від участі в Українському культорологічному клубі 1988 року, де познайомився з дисидентами, і закінчуючи Революцією Гідності 2013–2014. З лютого 2022-го — у батальйоні «Свобода».

Олександр Хоменко також — поет і літератор, має низку збірок поезії та есеїстики. «Я — лише причетник часу», — сказав він, цитуючи дисидента Миколу Горбаля, в одному із інтерв’ю щодо своєю творчості, зокрема, воєнного часу.

У першій офіційній відпустці Олександр Хоменко презентує ще одну свою збірку — «У домі сухого серця плюс Обличчям у профіль до завтра», яка вийшла у видавництві «Джура». Про цю збірку, про побратимів, про свої спостереження, роздуми й відчуття, пов’язані із війною, автор говорить у «Добрій розмові» з Галиною Бабій.

— Пане Олександре, це ваша перша офіційна відпустка за чотири роки на фронті?

— Так, і у багатьох моїх побратимів — також. Попередні мої появи тут, у Києві, були, коли наш батальйон після трьох-чотирьох місяців боїв виходив на так зване відновлення і злагодження. Минулого року трохи побув вдома після поранення, на реабілітації. І от — перша справдешня відпустка, бо у нас зараз ротація надзвичайно тривала — це не два-три і навіть не сім чи вісім місяців. Зрозуміло — чому: тому що міняти немає ким.

Згадав, як казав наш замком роти Олександр Поліщук (Альпініст), один із наших героїв, який загинув у бою 23 грудня 2022-го. Ми були в Зайцевому і запитували: «Ну а якщо вони нас прорвуть — там же позаду є якісь лінії оборони, якісь полки, дивізії, залізобетонні споруди? …» І він сказав: «Там — порожнеча, там нічого немає. Є ми, а далі — порожнеча. Просто прийміть це, як факт».

— На якому напрямку ваш підрозділ зараз?

— На Добропільському. Зараз це один із найгарячіших напрямків, пов’язаний із подіями початку осені, з проривом росіян і пізнішим частковим поверненням наших позицій. Але це — печальна історія. Це вже відкрита інформація, що траса Слов’янськ-Ізюм, якою ще в липні ми здійснювали нашу логістику, тепер — під контролем російських FPV, хоча росіяни не дійшли до інших наших локацій. Треба розуміти: вони люті, безжальні, для них їхні солдати — сміття, але вони не тупі персонажі. Тобто вони можуть класти свою піхоту штабелями, і вони її кладуть. Але ж можна просто перерізати логістику засобами БПЛА. Образно кажучи, людині не обов’язково всадити ніж у серце — можна вбити й без ножа, надрізавши артерії, щоб вона стекла кров’ю. І вони так і роблять — перерізають нашу логістику, аби був неможливим завіз-вивіз.

У часі моєї попередньої ротації, коли ми були на позиціях 76 днів, там, принаймні, була чітка лінія фронту: ми знали, що оце — лінія наших позицій, а це — їхніх. Ну, умовно, звичайно, але знали. А зараз лінія бойового зіткнення — це великий кисіль у 7–8 км завширшки, де війна на 360 °, і важко зрозуміти, хто у кого в тилу: вони — в нашому, чи ми — у їхньому. Відстані між позиціями величезні, бо нема кого ставити.

Ну, «мудра» мобілізаційна політика і раніше лякала, але лише зараз, на кінець четвертого року війни, я зрозумів весь крижаний жах цієї ситуації. Жодного разу верховний головнокомандувач, тобто президент, не заявив про те, що мобілізація — це життєва необхідність, і ми не виживемо без неї. Якщо не буде мобілізації, країна буде окупована, спалена, знищена, а всі, хто вважають себе українцями, будуть убиті.

Сьогодні фронт тримається героїзмом і жертовністю вояків та волонтерською підтримкою. Ми давно зрозуміли, що покладатися на владу, на чиновницький апарат, не те що не варто, а навіть смішно: з таким же успіхом можна покладатися на допомогу термітів у штаті Техас. Тому у нас все, що необхідно для війни — від зимових шин до павербанків та елементарних скоб для будівництва бліндажів, — волонтерське.

Про павербанки я згадав невипадково. Раніше, ще коли була плюс-мінус визначена лінія фронту і були позиції й бліндажі, генератор там був необхідний не для того, щоб грітися, а щоб заряджати радєйки і телефони. Бо якщо не зарядиш батарею своєї «мотороли», втратиш зв’язок, і тебе гарантовано уб’ють — ти нічого не знатимеш, куди виходити, куди йти, куди що. Ну то зараз все постачання, зокрема, й заряджені пауери, скидають лише дронами, щоб хлопці могли зарядитися. І, дав би Бог, щоб себе винесли.

— Батальйон «Свобода» — це добровольці, люди, які прийшли у його підрозділи у перші дні повномасштабного вторгнення. Наскільки активно ви працюєте з рекрутингом зараз?

— Наш батальйон як суто добровольчий був лише у 2022-му році: так, це були лише добровольці, зокрема, й ті, кого з різних причинне не брали в інші підрозділи. Ну, мене не брали, бо в мене був закритий військовий квиток. А батальйон «Свобода» відкрив двері всім: будь ласка, хочеш воювати — приходь. Тобто там були люди різного віку, різного стану здоров’я, різних національностей. У нас були і є люди з різним світоглядом. «Свобода» була чи не єдиною структурою, де було сказано: цікавить лише те, чи будете ви воювати, а які у вас політичні погляди, хто ви, який у вас вік і стан здоров’я, значення не має. Ну, за 60 і зовсім хворих не брали, тому що це заборонено законом.

Суто як добровольчий, наш батальйон був десь до початку 2023-го. Багато комбатантів того першого «добровольчого» року загинули, багато були поранені, хтось перевівся в інші, теж вже офіційні, батальйони, хтось — продовжує воювати у нашому.

Зараз наш батальйон почав поповнюватися й через мобілізацію, і через рекрутинг. Приходять нові, справді героїчні і відважні люди. На власний рекрутинг, як спосіб залучення, у нас немає особливого ресурсу — нам би фронт утримати. Тобто всі ресурси і кошти спрямовуються саме туди, де зараз гаряче, де пече і обпікає. Але рекрутинг є: є телефони, на які можна додзвонитися, є наш сайт та інші медіа з контактами, нформацією, анкетами. І люди приходять. Їх не викликали в ТЦК, вони просто взяли і прийшли у «Свободу», розуміючи, що йдуть у підрозділ, який точно не буде охороняти місцеву держадміністрацію в Коломиї, а буде там, де гаряче.

— Ви теж прийшли добровольцем і, як кажуть, свій термін в окопах відбули. Як ви сказали, вас урочисто з окопів вигнали. Що це означає?

— Як мені сказали, комбат не дуже б хотів, щоб ти став 200-м чи 300-м. Бо, мовляв, у мене ж по серцю обмежена придатність. Він так вирішив, і я не сперечаюся з його рішеннями. Але вважаю, що зараз все просто горить. Не має значення, хто скільки просидів в окопі, в кого які заслуги — зараз все це має нуль значення. Ми можемо втратити країну, а можемо — не втратити, тільки це важливо. Зараз потрібно стримати цей жах, який повзе і повзе, і кожного дня має нові здобутки.

Як колись писав Хвильовий у новелі «Редактор Кларк», «ця московська сила — велика велетенська, фатальна». І це так. Це навіть складно назвати злом, бо воно поза всякими етичними категоріями. Це просто сірий попіл, смерть, розбите скло, осколки — воно не має людського виміру. Ну, я їх навіть не ненавиджу, бо ненависть — це, все ж, якесь полум’яне почуття. Тому щодо них — лише сіра байдужість і відраза.

Одна з основних причин наших невдач — це повний колапс і крах системи державного управління в Україні, яка працює лише в корупційному аспекті. В інших аспектах ця система не працює, а в цьому вона надзвичайно дієва, ефективна, розумна і злагоджена.

Невеличкий конкретний приклад із нашого життя: для будівництва бліндажів і всього іншого нам потрібні колоди і дошки. Причому потрібні терміново, тому що машини не можуть бути без захисту, їх швидко помітять і поб’ють. А якщо не буде машин, то бійцям не підвезуть щось до точки накопичення, не скинуть щось дронами, чи у них, наприклад, три дні не буде води. Один побратим казав: щоб обвалити фронт, достатньо, щоб 5–6 днів на позиціях не було води.

Отже, про дошки: лісу там багато, але багато — не для нас. Ми ж це все купуємо, а не просто беремо. Бувало, що ті дошки купували нам волонтери і родичі наших бійців, і загиблих також. Наприклад, родич мого загиблого побратима Вакули купив нам за свої гроші п’ять кубів і сам привізна позиції.

Отож, дошки ті ми купували на одній локації, на яку вже не потрапиш: формально вона ще під нашим контролем, але реально там уже все повністю накривається московським оптоволокном, тобто якщо машина туди й заїде, то вже не виїде. Але десь в кінці серпня ще можна було. Пам’ятаю, їдемо двома лісовозами. Дорога Слов’янськ-Ізюм, яка тоді ще була прохідною. Бачимо — їде вервечка лісовозів у західному напрямку. Як з’ясувалося, це ж дуже «мудрий» винахід. Ліси там постійно горять, туди постійно прилітає, стовбури обгорілі, але колоди ще хороші, і їх можна розпиляти на дошки. Ну і, наприклад, була пожежа, згоріло 3 га лісу, але ж можна написати, що згоріло 25 га. З Києва хтось приїде перевіряти і переміряти з перспективою отримати FPV-шку на свою голівоньку? Ні. І ось — висновок: у вас уже стільки-то кубів лісу, ви його відправляєте лісовозами, скажімо, на Закарпаття чи ще кудись, і там продаєте. Але найцікавіше навіть не це. Зі зрозумілих причин вся Донеччина вкрита блокпостами, на яких стоять суворі люди з автоматами і все перевіряють, зокрема, й військових. І це правильно, бо, може, це якісь незрозумілі типи в камуфляжі просто ліс крадуть — може таке бути? Може. Тому у нас завжди і обов’язково є документи на ліс, який ми купили і веземо для своїх потреб. Але у людей на таких вервечках лісовозів ніхто ніколи документів не перевіряв. І це означає, що вони були певні, що від Донеччини, яка зараз на межі катастрофи, до мирних західних околиць вони доїдуть зі своїм вантажем без найменших проблем. І доїжджають.

— Як у цьому пеклі з’являються такі збірки, як ваша нова — «У домі сухого серця»? Коли ви її писали?

— Це збірка писалася, коли я ще був на минулій ротації. Просто зараз трапилася відпустка, і маю нагоду представити її громаді. Але не лише цю нагоду. Коли мене відправляли у відпустку, хлопці казали: «Давай, Хоменку, виступай на презентаціях і проси донатити, розповідай про правдиву ситуацію, тому що без волонтерів ми не виживемо».

Повторюся: ми, якщо і тримаємось на чомусь, то на героїзмі українських бійців, на волонтерах і на жертовності людей — зокрема, родин загиблих, які нам регулярно донатять.

Наприклад, у нас в бою 23 грудня 2022 року загинув один із наших героїв — Олександр Дубовик (Партизан), громадянин Ізраїлю, який приїхав воювати за Україну. У тому бою він був поранений. До нього підійшов «вагнер» і, очевидно, запропонував йому здатися — це відеодронщики зняли. Ну, знаючи Партизана, я зрозумів, куди він його послав. І «вагнер» побоявся стріляти йому в обличчя і вивів магазин в спину. Дружина Партизана, яка живе в Ізраїлі, почала отримувати так звані українські гробові, то вона нам десь 300–400 тисяч з них перекинула.

У нас уже склалося коло волонтерів і тих, хто нам регулярно донатить. Серед них — і просто совісні люди, й українська інтелігенція. Наприклад, постійно оголошують збірки відома історикиня Наталя Старченко, філософ Тарас Кононенко, є дуже багато педагогів, які регулярно нам донатять. Я розумію, що це велика офіра, бо люди зараз дуже бідні, у них грошей реально мало. І вони справді не з надміру віддають нам, дуже сильно урізаючи шматочок свого масла до хліба.

— Бо ті люди, які віддають, розуміють, що вони живуть тут більш-менш мирним життям тільки завдяки тому, що ви там стоїте…

— Ну, так. І розподіл на пробуджених і непробуджених — дуже чіткий. Я вже згадував якось: 24 лютого, коли за Ірпенем уже все горіло, і я хотів дістатися до музею, з Києва рухався величезний потік машин — вони навіть не рухалися, а повзли. Це ті люди, які вирішили, що у цій ситуації розумний вихід — втеча. І дуже невеличкий потічок, маленька-маленька ниточка, рухалася до Києва. І оцей потічок, у якому їхали волонтери і добровольці, потім зробив диво. Кремлівський чорт же думав, що легко зайде в Київ, бо люди втечуть. Але він не зрозумів, що буде критична маса людей, які вирішать: якщо ми помремо, то зробимо це весело, але і в тебе, чорте, буде енна кількість проблем. І ця енна кількість проблем у нього досягла такого рівня, що він з підступів до Києва, харкаючи кров’ю, залишаючи свої трупаки і підбиту техніку, вимушений був відповзти. Це диво сталося, тому що з’явилася достатня кількість людей, які були налаштовані на те, що якщо нам судилося загинути, ми зробимо це весело. І ця сила зупинила ту силу, яка здавалася непереборною.

Бо я думав, що, напевно, будуть бої в середмісті Києва. Пам’ятаю, у якусь із ночей наше ТРО підняли, ми ходили містом, думали, що буде штурм. Казали, що, можливо, вони вдарять балістикою по Софії. І я думав собі: не можу побачити зруйновану Оранту. Думав, що якщо буде бій, то хочу, щоб він був на Георгіївському провулку: там — будинок Нарбута, це ж весело — востаннє вивалити щось, дати бій, і десь у гарному місці, так би мовити, елегантно полягти. Але зусиллями всіх ця біда відповзла.

Власне, так само є й зараз: те, що ми боронимося під Покровськом і Добропіллям, а не в Лозовій і в Павлограді, — це все зусилля військових, волонтерів, родин загиблих, родин поранених, взагалі всіх, хто хоче, аби Україна була живою і докладає для цього певних зусиль.

Досвід війни навчив мене, що спокій, злагоджений побут, кава зранку, мама з візочком на прогулянці, відчинена крамниця — все це дуже крихке, в дуже короткому часі цього може не стати.

Ми бачили міста десь за 20 км від лінії фронту — це вже кілзона, туди вже долітає і оптоволокно, і FPV. Заїжджаєш туди у серпні — це ще мирне живе містечко: базарчики, крислаті дерева, городики біля будинків, люди біля них сидять, працюють магазини, кав’ярні, навіть перукарні. Минає два тижні — і починаються перші FPV, перші прильоти, перше опто. Люди починають виїжджати, але хтось залишається, хтось живе. А зараз заїжджаєш — місто мертве. Не треба вбивати всіх, це довго і складно. І не треба руйнувати всі будинки — вони будуть зруйновані, але це буде наступна серія цього «кіно». Просто потрібно затероризувати місто FPV, оптоволокном, повісити дрони-розвідники, які виявляють локації. На цьому етапі вони навіть не по військових об’єктах б’ють — вони роблять все, аби мирні мешканці злякалися і пішли, аби життя перетворилося на смерть. А потім уже те, що залишилося, вони перетворять на смерть своїми фронтовими засобами. Тобто спокій, впорядкований побут — щоб прокинутись вранці, випити кави і пригорнути улюбленого кота, — це все дуже швидко ламається.

— Цей досвід і, можливо, свої зранення ви вилили у цій книзі, чи вона не про це?

— Важко сказати. Ця книга писалася фактично впродовж усієї моєї фронтової епопеї — від перших поезій, написаних на річці Боровій, це травень 2022-го, до крайніх, 2024-го, які писалися на тій позиції, де я був поранений.

Найперше, я шукав якусь нову мову для того нового світу, який з’явився, нове слово, яке було б суголосним новій реальності. Десь у 2024-му я зрозумів, що попереднє життя було добрим, милим, сумним, веселим — різним, але від нього нас відділила вогняна ріка. Ми не повернемося вже в нього, це неможливо ніяк. І цей новий досвід вимагав якогось нового слова. Я довго шукав якусь метафору для цього, а потім зрозумів: навіщо шукати метафори, якщо ти сам перебуваєш всередині метафори? Якщо ти ходиш стежками ікони, і люди навколо тебе ходять з німбами: їх непомітно, бо у них — каски на головах, але так воно є. Тому це й обов’язок пам’яті і вдячності цим людям, бо такої кількості святих, яку я побачив у своєму батальйоні — бо я був тільки у ньому, я не бачив ніде. Хіба в Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври (єдина із наземних споруд лаври часів Київської Русі, яка збереглася; визначна пам’ятка історії і культури українського народу, нині — храм ПЦУ. — Ред.), де зображений Перший Вселенський собор.

Можна говорити пафосні слова, але коли все дуже паскудно, думаєш — а як би зробив Партизан, як би зробив Кейс, що б сказав Альпініст. Пам’ятаю нашу Курдюміську ротацію, яка була дуже трагічною для нас, — поезія про це увійшла в цю збірку. Тоді, в бою 23 грудня 2022 року, у нас піввзводу лягло: потрапили в засідку професіоналів «вагнерівців».

Було одне помешкання, у якому ми на тій ротації жили, коли виходили на позиції і коли поверталися: там каремати лежали, стіл стояв, ми там каву готували, виходили курити на ганок. І от, коли я виходив на позицію, у мене в кімнаті було 10 чи 11 людей — Сивий, Компас, Циган, Сенсей, Жека, Партизан… Повернувся — і я там один. Сиджу і думаю — що мені зробити? Розрядити зараз магазин у стелю? Ну, це ж глупо. Прийшов до побратима Крима, кажу: «Кримчик, давай кави поп’ємо, підемо покуримо…» У нього теж вже завершилась військова кар’єра: на попередній ротації просто на позиції стався інсульт, ми вивозили його з проблемами, першу машину підбили, але вдалося вивезти. Найближчим часом сподіваюся зустрітися і його обійняти.

І от, ми вже мали виїжджати, я ходив стінами цього будинку і думав: заїдуть нові бійці нового підрозділу, у них буде свій біль, свої вбиті, бо на війні без цього не буває. Але наш біль залишиться з нами. І лише ми пам’ятаємо позивні тих людей, які були у цих кімнатах і яких уже немає. І написав таке:

«Я чув слова, вони були — попіл рік.

Я бачив рани слідів — їх зашивала ніч.
Я входив у будинки, вони були — палаюче сонце.
Я торкався людей, які вже — холодний місяць.
Я сходив багато доріг, і усі не мали початку.
Я прожив багато життів, і кожне — не мало кінця.
Я просто не знаю тепер, навіщо мені
Це ім’я — і чуже, й нетутешнє.
Я просто спитаю у тих,
Чиї позивні стали зовсім легкі…»

І от так іноді запитуєш у тих, «чиї позивні стали зовсім легкі» — як воно там, як ситуацію розрулить? …

Дивіться також інші «Добрі розмови» з Олександром Хоменком