Священник для українців в Іспанії отець Степан Угрин: Один із моїх улюблених біблійних героїв — Авраам, який ризикував. Бо віра — це ризик
Отець Степан Угрин уже 8 років служить на парафії Зіслання Святого Духа УГКЦ у м. Ов’єдо на Півночі Іспанії. Своє місійне служіння він розпочав ще під час навчання у Львівській семінарії, відвідуючи греко-католиків у Білорусі. Після священничих свячень поїхав до Казахстану, де понад 6 років служив у Караганді й Астані. Здобувши ліцензіат у Римі, він став духівником у Дрогобицькій семінарії, а згодом — знову душпастирем для вірних УГКЦ поза межами України. Маючи хист до мов, отець настільки добре опанував іспанську та італійську, що почав перекладати духовну літературу. Його українські переклади вже побачили світ у видавництвах «Свічадо» й УКУ. А віднедавна о. Степан приступив до служіння медичним капеланом у місцевій лікарні в Ов’єдо.
Про особливості душпастирства в Казахстані та Іспанії, ставлення до українського священника, громаду УГКЦ в Ов’єдо і перекладацьке хобі о. Степан Угрин розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ.
— Отче, розкажіть, будь ласка, як Ви прийшли до священства? Як відчули покликання?
— Мені було 14 років. Це був 1990 рік, кінець радянської імперії. Мій приятель належав до Спілки української молоді, яка тоді була дуже популярна, бо це настав час національного відродження. Я не належав до СУМ, але симпатизував їй. Спілка опікувалася відбудовою одного храму у Дрогобичі. Я сам дрогобичанин. Тож у 1990 році ми майже щодня ходили до церкви щось допомагати. Влітку у василіанському монастирі Святих апостолів Петра та Павла почалися богослужіння, і мій приятель там прислуговував. Він більше від мене знав, більше вмів, у нього була більш релігійна сімʼя. Він прислуговував, а я стояв поруч. А одного разу йому стало погано, він мусив залишити свої обов’язки послужника, і на наступну Cлужбу прислуговувати запросили мене. А я нічого не знав — взагалі. Мусив готуватися. І став одним із тих, що прислуговують біля священника.
Пізніше вступив до фізико-математичного ліцею при університеті у Дрогобичі. Було досить важко вчитися, але я старався, щоб не втратити «марку», яку мав у школі, бо загалом добре вчився. Ввечері завжди молився, виділяв собі 20 хвилин — любив пити чай і молитися вервицю. Одного разу під час молитви я відчув, що моя дорога не така, як я собі думаю, не фізика і математика, а семінарія. Я і далі прислуговував у церкві, закінчив ліцей. А потім при вступі до Львівської семінарії в 1994 році стався курйоз. Тоді діяло правило, що приймали юнаків, які при вступі могли мати 17 років, але за умови, що до 1 січня першого курсу їм виповниться 18. А в мене день народження 8 січня. Я пішов до єпископа Юліана Вороновського, який був єпархом Самбірсько-Дрогобицьким, і попросив, щоб дав мені диспензу. А владика сказав: «Сину, я не можу тобі дати, тому що до мене приходили хлопці від 2 січня народжені, і я їм відмовив, тому і тобі відмовлю». Тож я мусив чекати ще рік. Але оскільки досить добре закінчив ліцей, то без екзаменів вступив до педагогічного інституту на факультет менеджменту і маркетингу. У мене тривала внутрішня боротьба: чи залишитись в інституті, чи йти до семінарії. Але бажання вступити до семінарії перемогло.
— Після закінчення семінарії Ви отримали свячення та потрапили на служіння до Казахстану — не вельми популярний місійний терен. Владика Йосиф Мілян якось сказав, що найкращий ґрунт для служіння молодих місіонерів — це Казахстан і Росія. Ви пішли саме цим шляхом. Як Ви опинилися в Караганді і які перші враження?
— Це було дуже несподівано. Насправді, я відчув себе місіонером ще будучи студентом — я дуже часто їздив до Білорусі і хотів посвятити себе служінню там, досі маю там дуже багато друзів, з якими спілкуюся. Тоді я досить добре володів білоруською мовою, тепер вже ні. Тобто я себе серйозно до того готував. Але з Білоруссю не склалося. Коли я подавав документи на свячення в Самбірсько-Дрогобицьку єпархію, мене запитали, де би я хотів служити, і я відповів: «Оскільки в Білорусі не вийде, то на Донбасі». Мені подобалася Східна Україна. Я їздив у Донецьк. Досить добре знав історію Церкви, викладав її там у катехитичному інституті. Трошки знав ті терени. Але так сталося, що в цей час був запит із Казахстану на священника. І єпископ мені каже: «У нас є запит на Казахстан. Поїдеш?». Я, чесно кажучи, трошки злякався. Бо все-таки це була terra incognita. Єпископ продовжує: «Ми розуміємо, що важко прийняти рішення миттєво. Подумай і приходь за чотири—пʼять днів». Але я вже на наступний день прийшов і сказав «так». Бо в житті треба ризикувати.
Один із моїх улюблених біблійних героїв — Авраам, який ризикував. Бо віра — це коли ти йдеш у невідоме. І після свячень на диякона я поїхав у Казахстан, у Караганду. Був 2003 рік, час Великого посту. Пригадую, ми туди добиралися пʼять днів поїздом. Ти вже звикаєш у поїзді жити. Проїжджаєш через Волгу, Сибір. Мене дуже здивувало, коли в кінці березня я побачив корів і коней, які паслися на снігу. Я думав, що вони заблукали, а потім зрозумів, що в Казахстані така філософія: «Бог створив — Бог нехай годує». Дуже цікавий східний підхід.
Я був на практиці в Караганді два місяці. Люди мені там дуже сподобалися.
Північна частина Казахстану — це, по суті, Сибір. Там у кінці квітня ще весною не дуже пахне. Памʼятаю, Пасха була пізня — 27 квітня. І я мамі показав фотографії, а там — голі дерева. І мама почала плакати, — куди син поїхав.
Потім я повернувся додому, на Зелені свята мене висвятили на священника. Тому я дуже люблю цей празник. І тепер, до речі, це храмове свято моєї парафії, хоча тут причина не день моїх свячень, це випадково (якщо випадковості взагалі бувають). У неділю я висвятився, а в пʼятницю поїхав до Казахстану вже як священник. Знову пʼять днів у дорозі, але вже була страшна спека. Бо там континентальний клімат — взимку дуже холодно, а влітку дуже жарко.
— Розкажіть про Ваше служіння в Казахстані, про тамтешню українську громаду.
— У Караганді тоді були дві парафії УГКЦ — матерна церква і дочірня. Я жив у дочірній, там служив, а в матерній був сотрудником.
Ми мали дуже гарні стосунки із РКЦ. У 2004 році в Україні почалася Помаранчева революція, а в Казахстані організовували конференцію про підпільну Церкву. Мали приїхати представники УКУ, але через події в Києві не приїхали. Тож запросили виступити мене. Виступ був досить успішний, бо відтак мене запросили викладати в римо-католицькій семінарії. Мені це дуже подобалося, бо завжди тягнуло до науки.
Життя в Караганді було дуже цікаве. Діти, молодь, зустрічі, концерти, коляда. Ходили з колядою чотири дні. Були дуже романтичні часи, попри те, що температура іноді сягала до мінус 30 градусів і нижче. Там дуже холодно взимку. Доводилося самому пропалювати помешкання вугіллям. Тобто умови були жорсткуваті, але досвід — дуже цікавий. І я дякую Богові за нього. Думаю, це найкращі роки мого священничого служіння. Хоча були й дуже серйозні виклики.
— Які?
— По-перше, не завжди було достатнє забезпечення для повноцінного функціонування парафії. Наприклад, якщо на латинській чи православній парафії якусь роботу виконувало двоє—троє людей, то в нас священник усе це мав робити сам.
Плюс величезні відстані. Казахстан за територією як чотири України. Звичайно, було дуже цікаво подорожувати, пізнавати країну. Також було цікаво спілкуватися з казахами, із місцевим населенням. Мені дуже подобалася їхня ментальність, культура, ставлення до старших людей, повага до них. Також мене вражала азіатська жіноча, дівоча скромність. Мені вона чомусь нагадує біблійну поставу жінки. Дуже багато позитивних речей, які в мене залишилися в памʼяті. Я чув різні коментарі від товаришів про Казахстан, про казахів. У мене враження якнайкращі і про країну, і про її народ.
Після того, як я 2,5 роки пропрацював у Караганді, мене перевели в Астану. Ці дві парафії дуже відрізнялися. У Караганді парафіянами були вихідці із Західної України. Здебільша люди, заслані Сталіним у 1940-х роках, і їхні нащадки. Як ми казали — «бандерівці». Там відчувався цей дух, плекання традицій. В Астані це вже були люди, які приїхали в Центральний Казахстан за час цілини. Це — 1950-1960-ті роки. Там були вихідці з Центру України, зі Сходу. У них були менш збережені традиції. Але це були цікаві люди, які хотіли щось пізнати, щось відкрити для себе.
В Астані тривало будівництво церкви. Дуже багато часу доводилося займатися саме цими справами.
Також у столиці Казахстану працювала єдина в Середній Азії українська школа (вона і зараз функціонує). Виявилося, що я живу якраз навпроти неї — там була парафіяльна квартира. Я знав ази музики, вчився у музичній школі, і мене запросили там працювати. Я, звичайно, краще знав українські пісні, ніж учителі-казахи. Там я працював понад 3,5 років, мав дуже гарні стосунки з колективом. Досі спілкуємося. Також при парафії був молодіжний гурток.
Парафіяльна спільнота в Астані була невелика. У неділю приходило десь 20 людей. Пізніше приїхав ще один священник, і нам вдалося відкрити дві парафії по селах, по аулах. На ті Служби Божі приходили не тільки українці, а й росіяни. Зараз це непопулярно говорити, але ми служили і російською мовою, коли в аулі були переважно росіяни.
В Астані я служив 3,5 роки. Моє бажання до науки, до навчання не згасло. І я попросився здобувати ліцензіат у Римі. Там я провів також 3,5 роки. Отримав ліцензіат. Працював у Патріаршому архіві при соборі Святої Софії із паном Олегом Турієм. Він був керівником моєї дипломної роботи. Хотів із мене зробити історика. Я, насправді, дуже люблю історію.
Паралельно всі ті роки я щонеділі відвідував українські громади в містах Пезаро і Каттоліка.
Пізніше мій однокурсник, можна сказати приятель, з яким ми 5 років прожили в одній кімнаті, владика Григорій Комар (тоді він був віцеректором семінарії у Дрогобичі) запропонував мені стати духівником у семінарії. І я погодився. Повернувся в Україну після майже 10 років служіння поза країною.
Працював у Дрогобицькій семінарії, був духівником, викладачем, служив у парафії, мав різні обовʼязки. Але пізніше все ж прийшло розуміння, що служіння поза межами України буде ефективнішим. Доля (Бог) мене закинула до Іспанії. Почав відвідувати наші громади на півночі країни: Сантандер, Ов’єдо, Леон. Тут і залишився душпастирювати. Однією з головних вимог місцевої римо-католицької ієрархії було добре знання іспанської мови, щоб допомагати у служінні в латинських парафіях. Я її пообіцяв вивчити.
Отже, почав служити тут і для наших українських громад, і для Латинської Церкви. Також мені запропонували викладати в інституті від Саламанківського університету. Тут я читаю лекції вже 7 років. Зараз мрію підготувати підручник іспанською мовою зі східної духовності. Цього року маю дуже багато студентів, які записалися на мій семінар. Хто бачить Захід перед духовною кризою, шукає багатство Сходу.
Я живу в Ов’єдо. Спочатку також служив для громад Сантандера і Леона. Але до Сантандера треба було долати щонайменше 200 кілометрів. А там приходило часом пʼять людей на службу. Тепер обидві парафії мають своїх священників. Також відкрили маленьку парафію в Хіхоні. Кілька тижнів тому мене призначили ще капеланом у місцевій лікарні.
— Які перші враження від такого служіння? Де черпаєте натхнення, щоб підтримувати хворих? І як іспанці сприймають українського священника?
— Священник у лікарні має чергування раз на тиждень, яке триває 24 години. Там ти маєш кімнатку, службовий телефон. Тобі можуть дзвонити серед ночі, щоб уділити різні таїнства. Позавчора я чергував, то о першій ночі дзвонили з реанімації — треба йти.
Лікарня величезна. Я ще не до кінця вивчив усі входи і виходи. У нас понад 3 000 працівників. Вона вважається однією з найкращих в Європі з лікування онкології.
Священники ходять у медхалатах як працівники. Але в колорадці, звичайно. Я йшов сповідати, сів у ліфт: «О! Священник, — чую. — А що Ви тут робите? Хтось вмирає?». «Та, — кажу, не обов’язково вмирає. — Хоча буває, звісно, і таке». Розмови із хворими, Причастя, сповідь, єлеопомазання. І так 24 години.
Іспанці — дуже вдячний народ. Те, що я зауважив за перші тижні праці там, що люди в цьому суспільстві, віруючі чи невіруючі, мають повагу до того, що священник є між хворими, відвідує їх, служить їм. Одного разу в їдальні на обіді мене обслуговувала жінка. Кажу їй: «Дякую!». А вона: «Ні—ні! То я вам дякую, що Ви тут із нами». Це дуже цікаво. Хоча Іспанія одна із країн Європи, яка найшвидше секуляризується. Вона має давню традицію віри, але дуже швидко, порівняно з іншими європейськими країнами, секуляризується. А все ж таки віра ще є.
— Ваша громада в Овʼєдо — яка вона? І як вона змінилася з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну? Чи додалося парафіян?
— Наша парафія невелика. Щонеділі на богослужіння приходить десь 30–40 людей.
З початком війни наша громада трошки зросла і її склад змінився. Додалися біженці, наші люди, які приїхали з Центру України. Вони долучаються до богослужінь. У перші роки війни були більш активні, а з часом усе згасає. Це стосується не лише Церкви, а й українського культурного життя загалом. Ми, наприклад, організовуємо Шевченківські дні чи Андріївські вечорниці, і щороку менше людей приходить. Коли вони тільки приїхали до Іспанії, то хапалися за українське, рідне, знайоме. А тепер кожен шукає свого життя. Хоча ми, звичайно, стараємося підтримувати з ними звʼязок.
Я дуже люблю мови. І з перших місяців, як українці приїхали сюди через війну, організував для них курси іспанської. І сам там викладаю. Мені це подобається.
Також до нас приїхали діти із Дружківського інтернату на Донеччині. Це — ментально неповносправні діти — 80 осіб. Ми називаємо їх діти, хоча більшість уже має понад 18 років. Вони також відвідують курси іспанської мови. Стараюся багато часу проводити з ними. По можливості вони приходять і до храму, сповідаються. Ми робимо для них свята. Підтримуємо. Були різні ініціативи, які зʼявилися з початком війни, але зараз іде згасання. 30 листопада мали Андріївський вечір, як я його назвав. Він був більш академічний, ніж раніше.
Оскільки мені дуже подобаються мови, то займаюся перекладами. Вже було кілька книжок опубліковано — переклади з іспанської та італійської на українську. Видавали в УКУ і «Свічадо». Останній переклад (я був редактором) вийшов нещодавно у «Свічадо». Це — художній твір відомого іспанського автора, священника-ієзуїта. Ми презентували його українською мовою саме на Андрія, у неділю. Приїжджав автор — Педро Мігель Ламет, якому 84 роки. Книжка називається «Не знаю, як тебе любити». Автор вигадав листи Марії Магдалини до Ісуса Христа. У книжці сказано, що вона була в нього закохана. Це — література, а не історичний факт. Як було насправді, — лише Бог знає. Ці листи Марія Магдалина, мовляв, писала до Ісуса, але не надіслала Йому, бо встидалася. А після Його смерті і Воскресіння передала їх Богородиці. Задум дуже цікавий. Книжка читається дуже легко. Це, по суті, те саме Євангеліє, але вкладене в уста Марії Магдалини. Як вона на це дивилася як жінка. Коли вона доходить до останнього листа, то описує і страждання, і Пасху, і Воскресіння, бо вона та, що перша прийшла до гробу Ісуса Христа і таки зрозуміла, що таке любов.
Нам вдалося створити перекладацьку групу «Параклет», яку я маю честь очолювати. Вона обʼєднує кількох перекладачів, літераторів і редакторів української мови.
— Отче, як у Вас виникла ідея перекладати? Це доволі нетипове хобі для священника. Звідки любов до мов і де Ви їх вивчали?
— Іспанську я вчив тут, відвідував курси, але не довго. Через свою посидючість просто брав книжку і вчив. Італійську опанував у Римі.
Ця ідея в мене виникла давно. Під час навчання у Римі відчув такий поклик. Бог дає благодать — і я це роблю.
Вже зараз я не так перекладаю, як керую процесом, бо не маю часу занурюватись. Якщо маєш дзвінки, справи, лекції, то не можеш повноцінно приділити час перекладацькій діяльності. Тому я маю людей, які працюють, перекладають, а я керую командою.
— Окрім команди перекладачів, Ви ще трохи керуєте священниками, адже очолюєте один із деканатів в Іспанії. Що входить у Ваші обовʼязки, хто належить до Вашої структури і чи ефективною була ця реформа з поділу ординаріату на деканати?
— Наш деканат об’єднує громади на Півночі Іспанії: Сантандер, Памплона, Віторія, Більбао, Ов’єдо, Хіхон, Леон. Це — територія, яка дорівнює десь третині України.
Ми, як священники, вже більш обʼєднані, більше комунікуємо між собою, маємо спільні збори. Цьогоріч у вересні нам вдалося зробити фестиваль хорів українців Півночі Іспанії. Дуже гарна була подія, українці Півночі Іспанії обʼєдналися, приїхало вісім хорів, ми виступали в санктуарію, який дуже популярний в Іспанії, у Ковадонзі. Думаю, подібні ініціативи продовжуватимуться.
Вже є певні задуми. Навіть те, що ми активно спілкуємося, можемо порадитися один з одним із різних питань — вже, вважаю, дуже багато. Тому ця реформа добра.
Влітку плануємо мати спільні табори. Ми не можемо часто збиратися через відстань. Найближчий священник живе за 100 км. Відстані трошки менше, ніж у Казахстані, але все ж таки великі.
— Головними викликами під час служіння в Казахстані Ви назвали матеріальне забезпечення і брак кадрів. А з яким найбільшим викликом зіштовхнулися в Іспанії?
— Думаю, найбільший виклик у тому, щоб люди, до яких ти йдеш, були у храмі. Бо сучасна культура, спосіб життя не дуже стимулюють людину йти до храму. Тобто це — виклик секуляризації, і він дуже серйозний. Щоб його подолати (а його дуже важко подолати), треба робити те, що можеш. Найперше — молитися за людей, до яких ідеш. А друге — старатися з ними спілкуватися. Упродовж тижня. Мати з ними контакт.
Наша громада — це ж не територіальна парафія, це зовсім інакше. У мене завжди була така життєва філософія (і вона відображена в документах Другого Ватиканського Собору), що Церква — це не тільки ті люди, які вже є у храмі, а значно ширше поняття. І до всіх тих людей священник має йти.
— Свого часу Ви були одним із координаторів програми «Жива парафія». Чи Ваша теперішня парафія в Овʼєдо є живою? Поділіться, будь ласка, лайфхаками для священників, які служать на міграційних теренах, як зробити свою громаду живою, діяльною?
— Секрету немає. Для того, щоб парафія була живою, треба розуміти, що між людьми є спілкування. Якщо люди спілкуються між собою, спілкуються з Богом — тоді парафія жива. А все інше, як сказав Христос, — додасться.
— Яка роль священника в цьому?
— Бути ініціатором, запрошувати до спілкування.
Священник — це той, що веде людину до Бога, бо його завдання — привести людину до Бога. Як це зробити? Тут уже кожен повинен шукати свій шлях. Бо дуже часто заїжджені методи, які можуть бути добрими на одному місці, для іншої парафії, для іншої місцевості чи ментальності просто не підійдуть.
Як казав Христос до своїх учнів: «Прийде Святий Дух, який вас наставить на всяку правду». Тобто, якщо людина молиться, Бог їй підкаже, що вона має робити.
Дуже часто ми хочемо мати готові рішення. Звичайно, коли ми зі священниками збираємося, то ділимося, мовляв, ось я на катехизації роблю таке, а я таке. Дуже важко сказати, що є якийсь один універсальний лайфхак, який служитиме всюди і всім.
Священник має йти до людей, має проповідувати. Хай це буде маленька група. Наприклад, у Хіхоні наша парафія 10–15 людей, але ми щопонеділка маємо біблійні читання. Я приїжджаю до них — це 30 кілометрів від Ов’єдо, і на ці зустрічі часто приходять люди, які не були на Службі. Також приходять представники протестантської громади — їм це цікаво. Важливо, щоби слово Боже проповідувалося. Що сказав Христос своїм учням? «Ідіть, і навчіть всі народи». Багато з того, що ми робимо, — потрібне. Але наше завдання як священників — навчати. І тому я, наприклад, себе запитую: чи я навчаю людей? Вважаю, що священник має дуже серйозно готуватися до проповіді. Бути вимогливим до себе. Бо це має бути повчання.
Тут, на Заході, все більше усвідомлюють, що час масових парафій закінчився. Може, ще в Києві це не відчувається. Мені сестра каже, що я дуже погано знаю Україну, бо 20 років священства провів поза нею. А тут, в Іспанії, і на Заході загалом уже говорять відкритим текстом, що час великих громад, масовості закінчився — залишилися малі громади. Це — люди, яким треба давати серйозну духовну опіку. Іспанці дуже часто говорять про «формацію». Тобто, коли ти людей вчиш, розказуєш, пояснюєш.
Якщо запитати наше монашество, духовенство, яка основна проповідь Ісуса Христа, у чому її суть, то дуже багато з них не дадуть відповіді відразу. А основна проповідь — це Нагірна проповідь, проповідь про блаженства. Це — суть Єванеглія. Це — програма Ісуса Христа. І ми роками, десятиліттями ходимо до церкви, а не знаємо, що основа — блаженство. І що в цій проповіді Христос, по суті, дає людству рецепт, як бути щасливим. Бо блаженний — це щасливий. Проповідь блаженства — це рецепт щастя.
— Для українців в Європі сьогодні актуальна проблема асиміляції. Чи спостерігаєте Ви її в Іспанії? І чи має священник дбати про те, щоб людина зберегла і плекала національну ідентичність?
— Асиміляція в Іспанії є. Але якщо в сім’ї не плекають ні мови, ні культури, ні своєї віри, то що може зробити священник? Хоча він пропонує.
Дуже часто ми сприймаємо християнство як певну форму: треба зробити те, те і те. А далі що? Ми маємо робити так, щоби воно нас змінювало зсередини. Про це говорив Христос.
Важливо спілкуватися з людьми, контактувати з ними не тільки в церкві, а й поза нею. Наприклад, ми при парафії маємо клуб із настільного тенісу. Туди приходять і діти, і дорослі. Я з ними теж граю. Тих людей часом на Службі нема. Але коли щось стається, якась неприємність у сім’ї, вони приходять до мене. Ти ніколи не знаєш, коли благодать Божа подіє і приведе людину до храму. Тому завдання священника — бути з людьми, щось їм давати, — давати якісно. А далі як Бог дасть — так і буде.
Розмовляла Анна Ященко
