Священник для українців Кіпру: Ми не маємо ракет і дронів, але започаткували «Духовне ППО»
30 травня 2016 року відбулася історична подія в житті української громади Кіпру — тодішній голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ владика Йосиф Мілян відслужив першу Архиєрейську Божественну Літургію в Нікосії. Під час візиту єпископа на Кіпрі заснували першу церковну громаду УГКЦ. Це сталося завдяки старанням української спільноти на чолі з Тетяною Мартиненко, яка звернулася до ПМВ із проханням від вірних УГКЦ надати душпастиря. Протягом 5 років ПМВ делегував священників, які на свята здійснювали душпастирські візити до українців у Нікосії і Лімасолі. А в січні 2021 року з’явилася довгоочікувана новина — із благословення Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, настоятеля студитів о. Йони Максіма та голови ПМВ владики Степана Суса ієромонах Студійського уставу Василь Захарусь був призначений священником для українців-греко-католиків на Кіпрі.
Про те, чим живе українська громада Кіпру, як протистояти російському лобі і які враження залишає «Шлях святого Якова», о. Василь розповів в інтерв’ю.
— Отче, офіційно Вас призначили душпастирем для українців на Кіпрі в січні 2021 року. Але Ви стояли біля витоків формування громади. Розкажіть, будь ласка, як монах-студит опинився на Кіпрі і став священником для вірних УГКЦ.
— Свого часу я познайомився з Тетяною Мартиненко, яка родом зі Львова, але тоді жила на Кіпрі. Вона сказала, що на острові немає священника, який би служив для українців, і запросила мене приїхати, познайомитися. Це було радше приватне запрошення. Я погодився. Вона мешкала в Нікосії. Там є католицька церква Святого Хреста, де вона час від часу бувала. Вона запитала, чи можна там провести службу. Нам дозволили. Це було на Різдво у 2015 році.
У серпні того ж року я прибув вдруге. Це був Рік митрополита Андрея Шептицького — виповнювалося 150 років від дня його народження. Подію відзначали на державному рівні. Посольство України дізналося, що я на Кіпрі, і запросило мене провести зустріч для українців та розповісти про митрополита. Наш монастир пов’язаний із його іменем, бо саме він відновлював студитське монашество, тож я мав змогу провести таку зустріч і представити постать митрополита Шептицького.
Після першої поїздки я відчув велике зацікавлення наших людей у перебуванні священника на постійно. З 2014 року, коли в Україні почалася війна, українці особливо потребували духовної підтримки. Тож час від часу, переважно на свята, до Кіпру за сприяння ПМВ почали приїжджати різні священники і служити нашим людям. А вже згодом владика Степан Сус звернувся до нашого монастиря, і мене призначили служити тут офіційно. Спочатку планувалося, що я приїду на рік, щоб допомогти налагодити життя громади. Але мій перший рік був «ковідний». На Кіпрі тоді діяли суворі обмеження, спільні Богослужіння проводилися рідко. Потім мені сказали: «Залишся ще рік, щоби згуртувати людей». А тоді почалося повномасштабне вторгнення, обставини змінилися. І я залишився.
— Отче, а як Ви знаходили українців, як розвивали душпастирство? Адже спочатку служили в Нікосії й Лімасолі, потім уже йшлось про пʼять громад.
— Свого часу справді було п’ять громад, зараз активними залишаються дві. Починав із Нікосії та Лімасолу. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну на Кіпр приїхало більше наших людей, і я почав відвідувати різні міста, брати участь у мітингах на підтримку України. Знайомився там з українцями, які теж хотіли духовного супроводу. Так з’явилися громади в Пафосі та Ларнаці.
Крім того, на Кіпрі діяла програма тимчасового захисту, і в кількох готелях у Айя-Напі (це курортне місто) проживали українці. Тож я почав щосереди туди їздити, організовував спільну молитву. Коли ж програма завершилася, люди виїхали. Хтось повернувся додому, хтось поїхав в іншу країну.
Тепер стабільно маємо громади в Лімасолі й Ларнаці, а в Нікосії і Пафосі служу за потребою.
— Як загалом змінилися Ваші громади після початку повномасштабного вторгнення росії?
— У Лімасолі трохи більше вірних приходить, але не надто багато. Переважно приїхали люди з Центру та Сходу України. Деякі раніше не були при церкві чи оцерковлені. Крім того, ми тут не маємо власних храмів — молимося в католицьких чи маронітських церквах. Для деяких це може бути певним бар’єром.
Спілкуюся з іншими священниками з Європи — у всіх подібна ситуація. Люди втікають від війни, але не завжди біжать до Бога, на жаль… А коли опиняються тут, у спокої, біля моря, то швидко входять у комфорт і не відчувають потреби в духовному житті.
— Ви згадали маронітів. Коли владика Йосиф Мілян, тодішній голова ПМВ УГКЦ, вивчав ситуацію на Кіпрі та здійснив перший душпастирський візит на острів, то про служіння українського священника домовлявся саме з маронітами. Чому не з римо-католиками? І як складаються Ваші стосунки з різними Церквами?
— Коли владика Йосиф прилетів на Кіпр, щоби вивчити ситуацію, єдиним католицьким єпископом на той час був маронітський владика Юсеф (Youssef Soueif). Тому саме з ними встановили контакт. Плюс Маронітська Церква — східна, як і наша, тож ми, природно, знайшли спільну мову. Але тепер служимо переважно в римо-католицьких храмах.
Коли я шукаю місце для богослужінь, то звертаюся до всіх: і до маронітів, і до римо-католиків. Спершу ми служили в Лімасолі, у храмі Святого Шарбеля, який належить маронітам. Але це велика парафія, там постійно відбуваються Літургії, шлюби, хрестини, тому було складно знайти оцю нішу в часі для наших служб.
Проте в Лімасолі є католицька школа, де служать монахині. Ми попросили в них місце для наших богослужінь і тепер служимо у храмі при тій школі. У сестер немає великого навантаження — вони мають свою монашу молитву, Літургію. І оскільки храм у них вільний, то ми можемо стабільно проводити там наші молитви. До того ж храм розташований дуже зручно — добрий доїзд, гарне сполучення.
Загалом, із римо-католиками в нас дуже добра співпраця. Наприклад, коли українці втікали від війни взимку і приїжджали сюди, то не мали відповідного одягу — на Кіпрі ж значно тепліше. Тоді я звертався до римо-католиків, і вони організовували збірки літнього одягу для дітей, жінок і всіх, кому було потрібно. Також допомагали з іграшками, щоб діти мали чим бавитися. Відповідно до державної програми, наших біженців поселяли в готелі. Там вони були забезпечені проживанням і харчуванням, але для маленьких дітей та їжа не дуже підходила. Тому також доводилося допомагати з дитячим харчуванням.
Ще однією формою допомоги нашим біженцям була організація паломництв. Це була нагода пізнати історію острова Кіпр, його культуру, природні пам’ятки. Особливо важливими були відвідини монастирів, старовинних храмів. Не забуду, як після першого паломництва до мене підійшла одна жінка і поділилася враженнями. Вона відчула полегшення і сказала, що ніби якийсь камінь упав із душі.
Також хочу згадати про щорічну молитву за єдність християн. Цього року вона відбулася в англіканському соборі Святого Павла в Нікосії. Участь у ній взяли представники Кіпрської Православної, Маронітської, Римо-Католицької, Вірменської, Англіканської, Євангельської, а також Української Греко-Католицької Церкви. Господня молитва «Отче наш» звучала різними мовами, зокрема й українською.
— Кіпр вважають доволі проросійським. Тут сильне російське лобі, та й росіян багато. Чи не відчували Ви, особливо після початку повномасштабного вторгнення росії, якихось утисків чи негативного ставлення до українців? Як впливає наявність росіян на життя української громади?
— Так, справді, росіян тут багато, і вони мають свої інтереси в різних сферах, зокрема й релігійній. Але на церковному рівні конфліктів не було: вони мають свої храми, богослужіння, ми — свої.
А от на громадському рівні їхня присутність відчутна. Попри санкції й заборони, на Кіпрі все ще проводять «паради побєдобєсія». Наша громада хотіла тоді вийти з українськими плакатами, але, на жаль, поліція не дозволила. Натомість росіянам дозвіл дали…
Тут діє Товариство українсько-кіпрської дружби, яке постійно нагадує уряду Кіпру про необхідність дотримання обмежень, щоб такі заходи не відбувалися. Українська громада намагається впливати й нагадувати, щоб «русскій мір» не поширювався.
Якщо ж говорити на церковному рівні, то Кіпрська Православна Церква визнала Православну Церкву України й підтримала Томос. Хоча, звісно, є і єпископи із проросійськими поглядами.
— Чи співпрацюєте з Посольством України в Кіпрській Республіці? Чи сприяють Вам наші дипломати?
— Нещодавно призначили нового посла — Сергія Ніжинського. Ми вже мали з ним зустріч у межах його знайомства з українською громадою Кіпру. Також пан посол приїжджав до нас на Святу Літургію з нагоди свята Покрову Пресвятої Богородиці. Це була гарна нагода помолитися за наших захисників. Після перших зустрічей відчувається ентузіазм пана Сергія, його бажання діяти разом, розвивати українську присутність на Кіпрі через різні заходи й акції. Тому вже намітили деякі спільні заходи, зокрема щодо вшанування праведного митрополита Андрея Шептицького. Маємо добрий початок.
— З якими труднощами й викликами стикаєтеся у служінні на Кіпрі? І що, на Вашу думку, змінилося за ці 10 років, відколи Ви сюди почали приїжджати?
— Найбільша потреба — мати свій храм і додаткові приміщення для проведення позалітургійних заходів, катехитичних уроків. Бо зараз ми користуємося приміщеннями, які нам надають маронітські та католицькі громади. Досить часто ми обмежені в часі. Це утруднює організацію заходів. Тому є потреба у власному приміщенні.
Ми бачимо, як це відбувається в інших громадах, скажімо, у маронітів. У них цілі комплекси: храм, зал для дітей, приміщення для зустрічей. Нам такого дуже бракує.
Тому зараз частину духовного життя ми перенесли в онлайн-формат. Уже кілька місяців щовечора о 21:30 молимося вервицю в Zoom. Це почалося в серпні, коли були важкі обстріли Києва. Ми ставили собі запитання: що можемо зробити? Оскільки в нас немає ракет чи дронів, чим можемо допомогти для захисту українських міст і сіл?
Відповідь прийшла… Пригадую, що в цей самий час я почув в одній із радіопередач історію про монахів у Хіросімі й Нагасакі. Цього року виповнилася 80-та річниця атомного бомбардування цих японських міст. Сталося чудо: монастирі вціліли, а самі монахи не зазнали шкідливого впливу від радіації і прожили ще не один десяток років. Цьому чудесному захисту вони завдячують Богородиці, оскільки, згідно з Фатімським об’явленням, коли скидали атомні бомби на Японію, щоденно молилися вервицю. Тож я запропонував людям: «Організуймо „Духовне ППО“. Молитимемося вервицю за захист нашої Батьківщини». І так щодня ми молимося уже кілька місяців.
До цієї ініціативи долучаються не лише люди з Кіпру, а й з України, з різних країн Європи. Нещодавно приєдналася громада з Лівану — я їм скинув оголошення, і тепер молимося разом. Я мав два візити до Лівану, де теж є наші українці.
— Розкажіть, будь ласка, про ці візити і нашу тамтешню громаду.
— Це ініціатива владики Степана Суса. Він сказав: «Оскільки Ви там близько, може б, з’їздили й до Лівану?». Я там був лише двічі за весь цей час. Ситуація в Лівані складна — і політично, і економічно. Буває, що навіть бензину немає, люди просто не можуть доїхати на Службу.
Перший раз я поїхав туди на Різдво 2021 року із благословення владики Степана. Візит допомогла організувати сестра Альфонса, редемптористка, яка там навчалася та підтримує контакт із нашими людьми. Вона запропонувала приїхати, і ми змогли зібрати українців із різних частин Лівану. Святкували Різдво разом, відслужили Божественну Літургію в катедральному соборі Святого Павла Мелхітської Греко-Католицької Церкви.
Другий раз я був у жовтні 2023 року, саме тоді, коли почалися трагічні події в Ізраїлі. У Лівані відчувалася велика напруга. Ми не знали, як розгортатимуться події, чи літатимуть літаки, чи вдасться повернутися. Але, дякувати Богові, все минуло добре: я відслужив Літургію в базиліці Святого Павла, похрестив дитину й повернувся на Кіпр.
Коли ми молимося тут, на Кіпрі, я завжди згадую наших парафіян із Лівану. Тому нещодавно дав оголошення в їхній групі про спільну вервицю в Zoom, щоб вони теж могли долучатися. Можливо, із часом знову вдасться організувати для них Службу. Бо потреба велика, але умови непрості, адже ситуація в країні нестабільна. Водночас українці там є, вони тримаються разом.
Зараз з’явилося повідомлення, що Папа Лев XIV планує візит до Лівану. Програми ще немає, але його перший закордонний візит буде до Туреччини, куди його запросив Патріарх Варфоломій на відзначення 1700-річчя Першого Нікейського Собору, і на кілька днів до Лівану. Можливо, якщо складеться, я теж полечу туди.
— Ви нещодавно пройшли Шлях святого Якова. Це Ваше перше Camino? Які враження і що Вас спіткало в дорозі?
— Це вже моє третє Camino de Santiago — паломництво до мощей святого Якова. Перше я здійснив 6 років тому, друге — минулого року (тоді Facebook нагадав мені про подію п’ятирічної давності), і третє — цього року. Завжди так виходило, що я йду у вересні, ніби сам місяць кличе в паломництво.
У цю осінню пору в нашому монастирі проходять щорічні реколекції. Тому для мене Camino є часом духовних вправ, посиленої молитви, призадуми.
Варто пам’ятати, що святий Яків, крім того, що вважається покровителем Іспанії, є також покровителем Реконкісти — відвоювання іспанських земель від мусульманських загарбників. Тому, коли здійснював це паломноцтво, мав особливий намір: молився, щоби святий Яків допоміг і нашим воїнам боронити та відвойовувати українські землі.
— Як готувалися до паломництва, фізично і духовно?
— Минулого року я зібрався дуже швидко — просто вирішив і пішов, навіть сам. Цього року мав більше часу на підготовку. Тут важливо правильно зібрати рюкзак: мінімум речей — усе ж носиш на своїх плечах.
Перед Camino тренувався — ходив пішки, щоби звикнути, бо коли щодня долаєш десятки кілометрів, організм мусить бути готовим.
— А як паломництво вплинуло на Вас? Чи допомогло по-іншому подивитися на служіння, життя?
— Знаєте, щоразу в цьому паломництві вчишся довіряти Богові. Хоча я починав свій шлях у тому самому місті — Порту, але всі мої три паломництва були різними. Тут важливо довіритися Божому провидінню. Десь був інший маршрут, зустрічалися інші люди, ночував в інших альбергах.
Цього року, як і минулого, я по-особливому пережив почуття вдячності за всі Божі дари. Ми часто сприймаємо звичні речі як належне, наприклад, коли в Україні маємо свій храм, свою спільноту, можливість молитися разом. А під час шляху ти починаєш дивитися на звичні речі по-іншому, вчишся бути вдячним.
— Отче, ми вже говорили про те, що Ви здійснюєте досить нетипове служіння як для монаха. Чи бракує Вам чогось? Чи сумуєте за Львовом, за класичним життям у монастирі?
— Мене часто запитують, чи сумую за монастирем, за Україною? Знаєте, я не те що противлюся смутку, але у праці не маю часу сумувати.
Водночас відчуваю підтримку братів. За цей час тут, на Кіпрі, мене не раз відвідували владика Степан Сус, отець Андрій Гах. Також із монастиря приїжджав теперішній митрополит Йона Максім (ще коли був ігуменом) разом з отцем Савою. Також із нашого монастиря приїжджав отець Рафаїл Стронціцький. Приємні спогади залишилися від візиту владики Венедикта Алексійчука. Такі приїзди є для мене доброю моральною підтримкою. Тобто я тут не зовсім сам. Я не почуваюся відірваним.
— Отче, поділіться, будь ласка, історією Вашого покликання: як прийшли до Церкви й коли зрозуміли, що хочете стати монахом?
— До монастиря я прийшов уже після закінчення університету. А до церкви вже більше ходити почав після повернення з війська. До студитів я потрапив у незвичний спосіб — до монастиря мене привів протестант.
— Як так сталося?
— Його звали Володимир. Я навчався вже на старших курсах університету. В Україні був час змін — Церква виходила з підпілля, і було багато різноманітних зустрічей на духовні теми. Якось я потрапив на одну з них, присвячену Акафісту до Богородиці, яку проводив світлої пам’яті отець Іван Музичко. То була гарна фахова розповідь про цей вид молитви, його богословське значення. А оскільки зустріч організовувало Марійське товариство, то там переважно були жінки.
Єдиним чоловіком, окрім мене, був Володимир. Після лекції ми з ним познайомилися і почали обговорювати почуте. Як виявилося, він був протестантом. Під час розмови запросив мене на зустрічі, дискусії на основі Біблії. Запросив приєднатися до їхньої групи з вивчення Святого Письма. А ця група збиралася в монастирі Святого архистратига Михаїла у Львові. Так я вперше потрапив у студитський монастир. Потім почав приходити частіше, познайомився з отцями, їздив до Зарваниці, де саме будували монастир. Це спілкування і ця атмосфера мене дуже притягнули. І після університету я вирішив вступити до монастиря. На навчання в семінарії мене скерував монастир.
Моє рішення піти в монастир для родини було несподіваним. Мамі було важче це сприйняти. А тато, царство йому небесне, сказав так спокійно: «Якщо ти вже вибрав цей шлях, то щоб був добрим монахом і свідомим українцем».
Цікаво, що моє священство теж почалося не зовсім звичайно. Ще коли я був дияконом, патріарх Любомир Гузар звернувся до нашого монастиря із проханням, щоб монахи приїхали до Києва, де тоді будували Патріарший собор, молилися і започаткували парафіяльне життя. Тож мене вирішили висвятити на священника, щоб я міг служити при Патріаршому соборі. У невеличкій каплиці поряд із собором я з двома братами почав служіння. Там пройшли мої перші роки священства. Потім я повернувся до Львова, згодом мав коротке служіння в Білорусі, у Полоцьку, — заміняв священника. Опісля продовжував служіння у Львові. А з лютого 2021 року — тут, на Кіпрі.
Оглядаючись назад, я відкрив для себе важливу річ: те, що я приїхав саме сюди, що опинився на Кіпрі, — не випадковість. Бог усе готував наперед. Так само не випадково тут діє Товариство українсько-кіпрської дружби, «Пласт». Бо коли почалася війна і наші люди почали масово приїжджати, розгублені, налякані, не знаючи, що далі робити, ми були вже тут і могли їх прийняти, допомогти, послужити, як матеріально, так і духовно.
Розмовляла Анна ЯщенкоПасторально-міграційний відділ УГКЦ
