Шість думок Блаженнішого Святослава про зцілення ран війни в Україні
Як християнин може допомогти людині, яка зазнала лиха від війни, як опікуватися дітьми в цей час, як говорити про війну, перебуваючи за кордоном? Вашій увазі пропонуємо думки Блаженнішого Святослава про рани, спричинені війною, та зцілення від них.
1. Слово Боже з України сьогодні резонує в душах народів усього світу.
Ми бачимо, яким життєдайним в умовах війни є слово Церкви. Воно дає силу і надію. Пригадую, як під час облоги Києва я відвідав міського голову Віталія Кличка. Він тоді сказав, що більше, ніж хліба, ми зараз потребуємо слова надії. Це якраз пригадало всім нам, що навіть в умовах війни Церква не може бути зведена до ще однієї гуманітарної місії. Є багато інших організацій, які цим займаються. Звісно, Церква служить потребуючим, але одночасно вона є носієм слова і життя вічного, яке нам передав наш Спаситель. В умовах війни багато людей віднайшли Бога, прийшли до Хрещення. Щонеділі, щодня хочуть слухати Боже слово. Ми ж маємо завдання — проповідувати, робити учнями всі народи. І бачимо, як Боже слово з України сьогодні резонує в душах народів усього світу.
2. Ми маємо бути поруч із тими, хто плаче, і супроводжувати їх. Ми маємо навіть плакати разом із ними.
Як можна зцілити рани? Очевидно, щоб цілком загоїти все, потрібно повернути втрачену особу. Сьогодні ми не можемо цього зробити. Але навіть коли ми молимося за покійного чи ховаємо загиблих, робимо це зі співом пасхальної нашої віри у воскресіння. Ми в цей момент болю починаємо проповідувати те, що навіть трагічно загибла особа продовжує жити далі. Вона існує. Ба більше, Церква проповідує можливість воскресіння і зустрічі з цією особою. І навіть «Вічна пам’ять», яку ми співаємо над тілами наших загиблих, є гімном прослави Божої пам’яті про нас. Пам’ять людська не вічна. Хтось скаже: «Я вічно буду пам’ятати». Це неправда. Вічним є Господь Бог. Він пам’ятає про наш біль, наше горе. Ми передаємо в Його батьківські обійми наших найдорожчих. Це те, що на першому етапі дозволяє нам пережити страшну подію. А з душпастирського боку, думаю, що покликанням Церкви є бути поруч! Навіть у тих моментах, коли ми співаємо: «Хай мовчить всяка плоть людська», — ми маємо бути поруч, супроводжувати тих, що плачуть. Ми маємо право плакати разом із ними.
3. Щоб врятувати людину, не можна залишати її наодинці з болем.
Важливо, щоб військові віднайшли себе навіть після поранення. Життя не закінчилося, треба навчитися жити далі. Можливо, слід по-новому відкрити для себе власне тіло, побачити перспективи свого життя. Можна і потрібно далі жити. Очевидно, що коли йдеться про кваліфіковану медичну допомогу, то Церква може бути тільки допоміжним фактором. Мені дуже приємно, коли ми можемо допомогти нашим госпіталям із медичним обладнанням, медикаментами чи додатковим транспортом. Але також мережа спільнот Церкви допомагає із подальшою реабілітацією наших воїнів, зокрема із протезуванням. Очевидно, що жертви насилля, зокрема зґвалтувань чи інших тортур, потребують особливої уваги, інколи — психологічної допомоги. Таку людину потрібно підтримати, врятувати її. Суїцидні моменти настають тоді, коли людина покинута. Вона відчуває, що нікому не потрібна. Наодинці зі своїм болем вона відчуває, що він її перевершує, і не може з ним справитися. Всі люди, які пережили такі жахливі моменти, потребують супроводу. Їх треба огорнути увагою і любов’ю спільноти. Церква — це і є спільнота. Це не якась холодна структура. Коли такого воїна, жінку чи чоловіка, евакуюють в інше середовище, їх потрібно від однієї спільноти передати в обійми іншої спільноти. Тоді такі люди своїм свідченням здатні самі бути рятівниками інших людей і показувати, як можна побороти всі наслідки фізичних і психічних травм.
4. Дуже важливо, щоб діти йшли до школи.
Очевидно, що дитині ніхто не замінить тата і мами. Тому нам, як суспільству і Церкві, потрібно все зробити для того, щоб дитина виростала в сім’ї. Ми повинні зрозуміти: саме сім’я — вічний, плідний, нерозривний союз. Вона є єдністю чоловіка і жінки. З одного боку, сім’я є необхідним середовищем для дитини, де вона може повноцінно розвиватися, з іншого — саме така сім’я є фундаментальною клітиною суспільства. Якщо ми хочемо думати сьогодні про те, як розбудовувати нашу Україну, коли ми переможемо, коли війна закінчиться, нам треба думати, як зміцнювати сім’ю! Важливо супроводжувати сім’ї, коли вони переживають дорогу внутрішньо переселеної особи чи біженця. Сім’я — це особливий оазис людської гідності, але вона також потребує суспільства. Для того щоб сім’я функціонувала, вона мусить бути інтегрована в ширше суспільство. Саме тому наші сім’ї потребують реінтеграції в суспільний контекст тих міст, сіл і територій, де вони опинилися. Дуже важливо, щоб діти йшли до школи. Першого вересня ми розпочинаємо новий навчальний рік. Бачимо, як наша держава та освітяни починають працювати, щоб ми могли розпочати очне навчання. Це один зі способів, як дбати про цих дітей, зокрема якщо йдеться про дітей наших переселенців. Важливо, щоб вони пішли до школи там, де сьогодні опинилися. Якщо через ті обставини діти будуть поза шкільним процесом, тоді ми їм завдамо великої кривди. Хочу нагадати, що ми отримали листа-прохання від Міністерства освіти і науки, щоб, по змозі, надати для школярів доступ у наших храмах і монастирях до підземель, які можуть функціонувати як сертифіковані бомбосховища. Ми це радо хочемо зробити. Я запрошую директорів шкіл, щоб вони відвідали найближчу греко-католицьку церкву і подивилися, що ми маємо. Соціальний захист сім’ї — це спільна справа і Церкви, і Держави. Думаю, що в умовах війни виявляється ще гостріше необхідність, а відтак перспектива просімейної політики.
5. Бути голосом тих, у кого намагаються вкласти голос. Бути голосом стражденних!
Кожен християнин покликаний свідчити істину. Це те, до чого нас кличе Святе Євангеліє. Пам’ятаєте Христа перед Пилатом? Спаситель каже: «Я прийшов, щоб свідчити істину». Тоді Пилат питає: «Що таке істина?». Тоді розмова зупиняється, бо для християн істина — це не щось, а хтось. І в умовах війни агресор розпинає Христа в тілі нашого народу. Знову Христа видають на катування, муки і хресну смерть. В умовах війни питання Пилата «що таке істина?» перетворюється на ідеологічно-інформаційну війну проти жертви. У таких обставинах ми, як Церква, маємо свідчити істину, говорити правду про те, що діється в Україні. Ми повинні бути голосом тих, у кого намагаються викрасти голос. Бути голосом стражденних!
6. Не дозволяти нікому звикнути до війни!
Іноді ми бачимо, що інформація про війну в Україні декому починає набридати. Технічно кажучи, війна в Україні перестає бути новиною на перших шпальтах газет і часописів, зокрема в Західній Європі чи Північній Америці. Наше завдання — тримати хвилю. Будити сумління. Можливо, часом ми маємо бути подібними до набридливого комара, який не дає заснути. Бо коли ми змиримося з тим, що йде війна і що в Україні росіяни вбивають мирних людей, — це стане ще однією трагедією, якої ми не маємо права допустити. Це була б інформаційна катастрофа для сучасного людства. І тому наше завдання — словом істини будити серця людей.
Департамент інформації УГКЦ
