«Рік зустрічей, які творять історію», — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав про служіння Церкви у 2024 році
Зцілення ран війни, міжнародна дипломатія і молитва — так можна описати особливі напрями служіння і діяльності Української Греко-Католицької Церкви у 2024 році — третьому році повномасштабної геноцидної війни росії проти України й українців. Ідеться про подальший розвиток напрямів, які виникли з потреб українського суспільства та країни в перші 2 роки війни і на які Церква відповідала з перших днів вторгнення: соціального служіння, що великою мірою зупинило гуманітарну катастрофу; задіяння міжнародних зв’язків УГКЦ для допомоги Україні зі всього світу; душпастирство на фронті, в тилу і за кордоном. «Україна стоїть. Україна бореться. Україна молиться» — таким було мотто щоденних звернень Глави УГКЦ до вірних і світу у 2022-му, у перший рік повномасштабної війни. Це ж можна сказати і про 2024 рік із його дуже непростими викликами та потребою нагадувати світу про Україну, яка третій рік перебуває у боротьбі за саме своє існування.
Так, на повну силу працює душпастирська програма УГКЦ «Зцілення ран війни», основні тези якої Глава Церкви озвучив ще у 2022 році і яка була затверджена постановою Синоду Єпископів УГКЦ у Римі, у вересні 2023-го як програмний документ на 10 років. На новий рівень вийшли стратегічні трансформаційні проєкти Патріаршої фундації «Мудра справа», спрямовані на відновлення громад, — «Зцілення громад» і «Дія в Надії». На всіх рівнях — від Патріарших комісій до окремих парафій — розвивається напрям реабілітації військовослужбовців та їхніх сімей, підтримка сімей загиблих воїнів і воїнів, які перебувають у російському полоні.
У 2024 році дипломатична діяльність Церкви та її Глави, була надзвичайно активною: десятки зустрічей із церковними та політичними лідерами Європи і США, десятки інтерв’ю для закордонних медіа і, звичайно, зустрічі з громадами УГКЦ в усіх країнах візитів. Метою цих візитів, окрім душпастирської місії, було і залишається донесення голосу України до світових еліт та суспільств, старання про подальшу підтримку України на всіх рівнях аж до її перемоги й укладення справедливого миру.
Про все це в підсумковій програмі «Відкрита Церква» з о. Ігорем Яцівим говорив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Запрошеними гостями цьогоріч були заступниця міністра закордонних справ України Мар’яна Беца та 10-річний співак-волонтер Юрчик Напора, який уперше виступив у Патріаршому соборі в Києві.
Рік зустрічей, які творять історію
«2024 рік справді був дуже активним та багатим на події, і вибрати з того потоку найголовніше — непросте завдання, — каже Блаженніший Святослав. — Але якщо йдеться про те, що назавжди залишиться в історії, що творило історію вже сьогодні, то це зустрічі: цього року, як Глава Церкви, я мав можливість зустрічатися з дуже різними людьми різного суспільного становища в різних країнах світу.
Колись, коли ще займався богослов’ям, я розвивав тему богослов’я зустрічі: коли зустріч щира, глибока і відкрита, люди обмінюються своїм внутрішнім духовним світом, бо зустріч — це завжди взаємний обмін. Справді, кожна така зустріч збагачувала: з дітьми і молоддю, з нашими військовими, з пораненими хлопцями, з матерями і жінками, які втратили своїх найближчих на війні, з нашими громадами в різних країнах Європи та Сполучених Штатах Америки.
Цікава риса цьогорічних зустрічей: коли планувалися закордонні візити і зустрічі з нашими громадами, я запитував, як вони відбуватимуться? Владики кажуть: «Ну, як? Усі сядуть, ви теж сядете, візьмете мікрофон і говоримете». Кажу: що, ще одна лекція? А зробімо по-іншому: дамо можливість кожному підійти і взяти благословення. У Берліні, Парижі, Лодзі, Стокгольмі — там, де ці люди зараз є. І ви знаєте, я стояв годинами і благословляв людей. Люди йшли і йшли, просили про благословення, хотіли передати свій жаль. Деякі жінки передавали імена полонених чи загиблих, чи зниклих безвісти синів, чоловіків, родичів. Пригадую, як кожна п’ята людина просила: «Обійміть мене». Я розумів, що це — зранений народ, який горнеться до своєї Церкви.
Цікавий момент був у Франції. Це був мій візит як Глави Церкви на державному рівні, і мені вперше дали охоронця. І цей охоронець стояв та дивився, як я майже дві години благословляв людей у нашій катедрі в Парижі — в соборі Святого Володимира Великого. І потім він сказав, що вперше в житті щось подібне бачив.
Тобто найважливішим був оцей момент зустрічі, обмін, можливо, болем, але й надією, думками, момент зустрічі, який є благословенням для людини, що шукає тепла, опіки від своєї Церкви.
Ну і, очевидно, були зустрічі з першими людьми країн Європи: Президентом Франції Емманюелем Макроном і Канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Це — історичні події. Адже попередня зустріч Глави УГКЦ і президента Франції відбулася 1970 року: тоді патріарха Йосифа Сліпого прийняв президент Франції Жорж Помпіду. А зустріч Глави УГКЦ із канцлером Німеччини взагалі відбувалася вперше.
Звичайно, і місяць перебування в Римі, де відбувався Папський Синод, можливість зустрітися з єпископами зі всього світу, чути підтримку єпископатів всього світу. Зустрічі зі Святішим Отцем Папою Франциском, зі Вселенським Патріархом Варфоломієм — це справді незабутні. Вони вплинули на мене, і, думаю, на них.
Тому — так, це був рік зустрічей, які творять історію».
Зустрічі з політичними лідерами світу: про що з ними говорив Глава УГКЦ?
«Можу відповіти на це питання з певної ретроспективи, — каже Блаженніший Святослав. — Бо кожний мій пастирський візит за кордон мав і має не тільки релігійний вимір, а й суспільний, громадський. В Україні наша Церква й інші конфесії є невід’ємною частиною саме громадянського суспільства. Богові дякувати, що Церкви України не є частиною державного механізму: у нас немає державної Церкви, як у росії, ми не є частиною політичного процесу. І тому, коли їдемо на такі пастирські зустрічі, то завжди представляємо громадянське суспільство України.
Це було дуже відчутно минулого року, коли я мав зустріч із Прем’єр-міністром Італії Джорджею Мелоні. Вона дуже чітко мене запитала: як в Україні живуть люди? Казала, що в Італії й інших країнах Європи багато чули наших політиків, представників влади, але як живуть люди? Можливо, вона, з жіночим відчуттям биття людського серця, хотіла почути голос народу. І саме цього від нас сподівалися і у Франції, і в Німеччині, і в Сенаті США, і в Канаді — що наша Церква скаже щось голосом свого народу. Адже ми, як Церква, є частиною народу, і саме голос людей цікавий.
Цього року відбулася моя офіційна зустріч з Емманюелем Макроном: він хотів почути, чи Україна не хоче здаватися, чи українці готові боротися далі? І я мав нагоду донести до нього голос української молоді. Я йому тоді сказав: українська молодь каже, що рабів до неба не пускають, і що коли в тебе забрали певні принципи й цінності, життя не має сенсу і не вартує, щоб його проживати. Від нашої молоді я почув фразу: ми віддаємо себе, щоб не віддати України. Макрон, який колись вивчав філософію, дуже чітко розуміє, як певна парадигма цінностей формує світогляд людини і є основою її життєвих рішень. І наша молодь, яка відстоює ці цінності сьогодні, має бути почутою державними керівниками Європи та світу».
Про контакти зі суспільствами різних країн
«У дипломатії є таке поняття, як дипломатичний трек, тобто шлях досягнення певної цілі. І такі треки можуть бути різними. Наприклад, коли відбуваються міжнародні контакти, ми, як Церква, контактуємо з державними інституціями: це важливо, бо саме влада — чи в Німеччині, чи у Франції, чи у США — визначає напрям міжнародних відносин, зовнішню політику країни і її підтримку України. Але є ще й інші рівні та напрями нашої міжнародної діяльності. Один із надзвичайно важливих — контакт зі суспільством тієї чи тієї країни.
У Римі є таке прислів’я: папи приходять і відходять, а римляни залишаються. І це справедливо для будь-якої демократичної країни: влада змінюється, а суспільство залишається, тож дуже важливо доносити голос України до суспільства, яке цю владу обирає. Тому за минулий рік я дав десятки інтерв’ю закордонним ЗМІ, були десятки виступів на телебаченні, різними мовами, і це показує, яким важливим є голос нашої Церкви для суспільств країн, у які ми приїжджаємо. Тобто німці хочуть чути голос Української Греко-Католицької Церкви. Польське суспільство, зокрема, коли йдеться про польсько-українські стосунки, бачить саме в нашій Церкві головного співрозмовника. Тому меседж, який ми хочемо подати не тільки до влади, а й до суспільства, думаю, також є стратегічним напрямом нашої діяльності.
Очевидно, що ми співпрацюємо з місцевими релігійними організаціями. Наприклад, в Естонії я мав зустріч з Естонською радою Церков. Домінантною конфесією в Естонії є лютерани, католики перебувають у меншості, але так приємно було відчути, як усі конфесії цієї країни підтримують Україну. Вперше в історії ми отримали листа підтримки від Естонської ради Церков на адресу Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій.
Мої візити до Німеччини і Франції підготував католицький єпископат. Тобто якби не католицький єпископат Франції, візит такого рівня тільки наша Церква і громада у Франції ніколи б не змогли організувати. А, наприклад, останній візит владики Степана Суса як нашого представника на Пленарну асамблею католицького єпископату у США — це був фурор! Усі католицькі єпископи, присутні на асамблеї, а їх було чимало, стоячи аплодували владиці після закінчення його промови.
Тому співпраця між релігійними спільнотами, релігійним середовищем різних країн надзвичайно важлива. Як і співпраця з українськими діаспорами — нашими громадами, із громадськими організаціями. Вони дуже різні, мають різні політичні уподобання, різну історію, але кожен у свій спосіб формує громаду, яка зберігає культуру, оберігає наш народ від асиміляції, тобто від втрати свого коріння — небезпеки, яка дуже активна».
Про Ватикан і ватиканську дипломатію
«Різні дипломатичні шляхи є і в наших стосунках з Апостольською столицею, Папою Франциском і ватиканською дипломатією. Хочу сказати, що неодноразово і Папа Франциск особисто, і кардинал П’єтро Паролін, який цього року приїжджав до України, надавали всі необхідні засоби й інструменти папської дипломатії для потреб України.
Пригадаймо окремого посланця, якого Папа призначив для дипломатичної місії відкритих дверей для України, — кардинала Маттео Дзуппі, який є президентом Італійської католицької єпископської конференції. Він взяв із Плану перемоги Президента Зеленського кілька конкретних справ, зокрема щодо пошуку, звільнення і повернення додому українських дітей, яких викрала росія. Богові дякувати, цей процес пошуку й повернення їх в Україну почався: дві нунціатури — в Києві та москві — координують між собою, уточнюючи списки дітей, їхній пошук, щоб потім можна було їх повернути додому.
Очевидно, все, що робиться, у ватиканському випадку інколи є публічним, а інколи — непублічним. Церковна дипломатія у багатьох випадках саме непублічна. Вона не робить, як сьогодні кажуть, великого хайпу в новинах, є небагато крикливих текстів чи заяв, хоча часом Папа нас трохи смикає своїми словами. Але при цьому відбувається глибока системна праця, я би сказав, конфіденційної дипломатії для того, щоб підтримати Україну.
Якщо б, наприклад, не позиція Святішого Отця і Апостольської столиці щодо гуманітарної підтримки України, думаю, що ми, як Католицька Церква, тут, в Україні, не мали б засобів, щоб допомагати українцям у таких обсягах. Я повторюю: ми досягнули окремої перемоги на гуманітарному фронті. Росія хотіла, щоб українці вмирали з голоду, з холоду, тобто з так званих гуманітарних причин, але цього не сталося. Там, де ми, як Церква, мали доступ, ніхто в Україні не помер ані з голоду, ані з холоду — ми змогли врятувати всіх.
Тож ватиканська дипломатія є різноплановою, різного рівня, і її плоди ми ще побачимо в перспективі. І — двері ювілейного Року надії відчинені, Папа запрошує всіх приїхати до Рима. Ми матимемо різні паломництва. Тобто будемо потрясати і Ватикан, і Рим, і світ нашою присутністю, нашою активністю, нашим словом, нашою діяльністю — і міжнародною, і екуменічною, і міжконфесійною. І все це — в імені народу України, в імені нашої держави і, очевидно, в імені нашої Церкви».
«Зцілення ран війни» — цілісна душпастирська програма Церкви на 10 років
«Сьогодні ми справді відчуваємо, як народ горнеться до своєї Церкви, тому що відчуває, що саме з неї приходить зцілення, — говорить Глава УГКЦ про соціальне служіння Церкви. — Адже зцілення — це не тільки оздоровлення як поле діяльності нашої медицини, наших медиків, реабілітологів, психотерапевтів. Церква у зціленні ран війни має окрему роль: душпастирська опіка людей, зранених війною, — це дуже багатогранна цілісна програма, яку наша Церква прийняла як стратегічний душпастирський план на наступні 10 років.
Ми розуміємо, які глибокі рани наносить ця війна. Деякі рани — видимі, як-от тілесні, але дуже багато ран невидимих, які люди носять на своїй душі, у своєму серці. Зранюються людські стосунки. Зранюється наша людяність. Пригадую зустріч у перший рік війни з очільником Миколаївської ОВА Віталієм Кімом, який мені сказав: «Ми потребуємо вашої Церкви, тому що під час війни черствіє людське серце. Люди звикають до горя, страждань, смертей і більше не є чутливими до них. І ваша Церква є тим, що не дає зачерствіти людському серцю». Це — один з аспектів зцілення.
Другий аспект розуміння: головним цілителем душ і тіл наших є тільки Господь Бог. І Церкві Господь Бог залишив той бальзам благодаті Духа Святого, який ми покликані вилити на рани тих, кому сьогодні так болить. Ми кажемо: у час війни Бог є там, де найбільше болить. Тому душпастирі покликані супроводжувати тих, хто переживає цей глибокий біль.
Ми навіть відкрили новий вид душпастирства, який до нас сьогодні приїжджають вивчати спеціалісти з пастирського богослов’я з інших країн світу. Ми нині говоримо не тільки про душпастирство зцілення ран війни, а й про душпастирство горювання. Бо переживання горя людиною, яка втратила свою найдорожчу рідну людину: мама — сина, дружина — чоловіка, діти — тата — це щось особливе, що переживає ця людина. І тут є певні правила. Часом слів бракує. Але дуже важливо бути поруч. Гасло наших військових капеланів — «Бути поруч». Часом потрібно переживати той смуток разом із людиною. Бути поруч, щоб кожен, хто сьогодні страждає, у кого болить, відчував, що не є покинутим і забутим, що поруч є хтось, на кого можна опертися. Тобто це — цілий новий період душпастирської опіки Церкви над своїм зраненим Божим людом.
Ми також відчули, що ніхто з нас не був готовим до такого виду душпастирства. І ми розпочали програму перепідготовки наших священників, монахів, монахинь, навіть дружини священників і багато мирян просять дозволу взяти участь у цій окремій програмі, яка так і називається — «Зцілення ран війни». Її пройшли вже тисячі осіб. Душпастирство зцілення ран війни потребує навчитися, як це робити, розуміти певні правила такого душпастирства. Це — програма, яку ми відкрили і робимо доступною для нашого духовенства.
Коли я був у Швеції, почув, що тутешні лютерани знають про цю програму для нашого духовенства і хочуть, щоб ми її їм передали як наш досвід. Тобто це досвід, яких виходить поза межі діяльності тільки нашої Церкви — бути поруч, зливати бальзам Духа Святого на рани нашого народу, підтримати тих, кому найважче в той момент, підставити плече тому, хто шукає опори, бути поруч із тими, хто втратив своїх рідних. Це — певні душпастирські пріоритети, які Церква виставила на наступні 10 років. І ми крок за кроком намагаємося бути поруч із нашим народом скрізь і в такий спосіб, у який вимагатимуть нові обставини.
10-річний волонтер Юрчик Напора, який співає для ЗСУ
Гість «Відкритої Церкви», 10-річний Юрчик Напора зі Львова — справжня легенда в парафіях Львівщини, серед волонтерів і військових: своїм співом хлопчик за 2 роки зібрав понад 6 млн грн на потреби ЗСУ. Навчається у хоровій школі «Дударик». Розповідає, що збирати кошти співом надихнув хлопчик з Чернігова, який співає на вулицях для допомоги військовим.
«Я побачив, як інші люди допомагають війську. Підійшов до тата і кажу: „Тату, я співаю, маю талант від Бога, тому теж так хочу. Ми почали вчити пісні про війну, сучасні пісні, українські повстанські. Перший виступ був у Мостиськах. Нас там ніхто не знав, і я не знав, як буде, що буде. Але все пройшло дуже добре — ми назбирали тоді 23 тисячі. Маю мрію, та і всі її мають — щоб була перемога. То є мрія одна. Я татові сказав: співатимемо, поки війна не закінчиться, до перемоги“.
Юрчика запрошують співати для військових, для сімей загиблих. Він має свої сторінки в соцмережах і завжди відгукується на запрошення виступити.
Також хлопчик прислуговує на Божественних Літургіях і після кожної Служби Божої дає концерт для парафіян. Він співав уже в понад 60 церквах у парафіях УГКЦ на Львівщині. А 29 грудня мав нагоду співати і колядувати в Патріаршому соборі в Києві.
«На початку трохи переживав, бо то — найголовніша церква всієї Української Греко-Католицької Церкви. Але на першій службі зрозумів: тут — нормально, як вдома».
«Юрчик — це скарб нашої Церкви і нашого народу, — каже Блаженніший Святослав. — Йому тільки 10 років, але він є унікальним солістом. Я з ним познайомився випадково у Львові, у нашому Патріаршому домі, коли ми відкривали там Резиденцію святого Миколая, а доповнив своє спостереження за ним у нашому Патріаршому соборі. Коли ми оголосили людям, що після служби буде концерт, що маємо такого хлопчика, який співатиме, я уважно спостерігав за киянами — як вони його сприймали. Бо в нас у Патріаршому соборі вже було багато виступів: і симфонічні оркестри грали, і хори співали, тому для нашої парафії ще один співак — не диво. Але коли Юрчик почав співати, я побачив, як його голос, його спів зцілює рани війни. Як він це робить? Чистий кришталевий голос, який торкає найглибші струни душі, який розтоплює навіть закам’яніле холодне серце — це було щось унікальне. Як люди несли ту вдовину лепту в той кошичок, щоб пожертвувати щось для українського війська! … Було видно, як своїм співом Юрчик змінює людей. То був коротенький концерт на п’ять пісень, але люди після нього вийшли іншими. Думаю, таємниця у тому, що він надихає людей, а люди надихають його. І коли таке є, все виходить!
Є ще один важливий момент: дитина, український хлопчик — як він перейнявся трагедією свого народу, як він робить усе, що може, тому що, як він каже: «Бог мені дав, і я хочу віддати»! Як він своїм голосом, своїм даром хоче послужити, щоб Україна перемогла, і каже, що співатиме, скільки буде потрібно.
Я би хотів, щоб так думав і президент Франції, і президент США, й інші, від кого залежить допомога нашим Збройним силам — так довго підтримували Україну, скільки буде потрібно, щоб ми досягли справедливого миру і справжньої перемоги.
Юрчик робить велику справу, яку не можна оцінити навіть тими шістьма мільйонами, які він уже зібрав. Те, що робить цей хлопчик, — набагато більше. Він показує, що в час цієї великої страшної війни весь наш народ можна умовно поділити на дві групи: ті, що на фронті, і ті, що для фронту. Так, навіть наші українські діти для фронту працюють, співають і моляться, щоб ця перемога чимшвидше настала».
Департамент інформації УГКЦ
