Прилбичі: спроба захоплення храму УГКЦ і конфлікт з «ковпаківцями»
Цього тижня у Прилбичах — родинному селі митрополита Андрея Шептицького, можна сказати, вкотре стався конфлікт між парафіяльною громадою УГКЦ та групою «ковпаківців», очолюваною відлученим від УГКЦ Василем Ковпаком, зі спробою захопленням храму цією групою. Інцидент набув розголосу, і вкотре постає питання — що відбувається, у чому сутність цього конфлікту? Хто такі «ковпаківці» і чому вони не є греко-католиками? І загалом — хто вони і чому вдаються до таких дій?
Про це у «Живому інтерв’ю» ведучий Тарас Бабенчук говорить із о. Андрієм Стадницьким, парохом УГКЦ в с. Прилбичі на Львівщині.
— Отче, у ці дні знову багато уваги ЗМІ до храму УГКЦ у Прилбичах. Чи можете розказати в кількох словах, у чому, на вашу думку, полягає ситуація і про який конфлікт йдеться?
— Село Прилбичі є дуже особливим місцем — це місце, де можемо трохи більше запізнати про митрополита Андрея Шептицького. Очевидно, що, як і інші такі добрі і славні місця, воно часто зазнавало різних провокацій: якимсь вправним сценарієм хтось постійно намагався влізти і розділити людей. От і у Прилбичах визрів такий конфлікт, кимось зрежисований.
Насправді вся ця історія тягнеться дуже давно. Священник УГКЦ, який був там офіційно призначений, прилучився до схизми колишнього священника Львівської архиєпархії Василя Ковпака. Початки цього конфлікту були закладені ще у 2006 році. У 2007-му, коли у день народження митрополита Андрея Шептицького, у серпні, до Прилбич приїхало духовенство і монашество нашої архиєпархії, церковна брама була закрита на замок і владика Гліб Лончина провів архиєрейську Літургію просто на дорозі перед брамою. Це був перший знак того, що група послідовників Василя Ковпака вирішила захопити цей храм і не дати можливості Українській Греко-Католицькій Церкві бути присутньою в цьому місці.
1 листопада 2007 року, знову ж таки, — з нагоди дня пам’яті Митрополита Андрея, прибула величезна кількість духовенства на чолі з Львівським митрополитом Ігорем Возьняком. І ситуація повторилася: брама була закручена ланцюгом, а храм — зачинений. І на цей момент, у ці дні, було прийнято рішення, що треба якось деблокувати цей храм. Він будувався як греко-католицький, в тому числі — з датків греко-католиків, його будівництво активно підтримував покійний владика Михаїл Гринчишин. Храм тоді повернувся у наше користування, але офіційно право власності було затверджене пізніше, коли закінчилося будівництво. Прийшовши на парафію, я поступово оформляв усі документи, і лише у 2009 році, ми, як громада УГКЦ, отримали повноцінне право власності на храм.
Тобто конфлікт, про який ми говоримо сьогодні був закладений ще тоді, майже 20 років тому, групою послідовників відлученого від Церкви Василя Ковпака, який був відлучений від Католицької Церкви. І ця група людей — не можемо назвати їх громадою в юридичному сенсі, бо вони не мають жодних статутних документів та офіційних визнань — вирішила, що пан Богдан Радюк, який долучився до Ковпака і був їхнім колишнім священником, є їхнім очільником. Але насправді ними керує зовсім не він, керівництво і режисура відбувається з іншого центру, де й далі намагаються цей конфлікт підтримувати, тобто наче йде постійна і планомірна робота на розкол в УГКЦ.
Очевидно, що за всі ці роки наш храм розвивався не лише як місце молитви, а і як храм-музей та місце паломництва. В остатні роки, особливо з приходом мого сотрудника, отця Андрія Побігущого, ми почали проводити в музеї експозиції відомих українських митців — наприклад, от була виставка творів вже покійного львівського іконописця Тараса Лозинського. І ми вирішили, що безпека таких експозицій — велика відповідальність, тому потрібна охоронна сигналізація на весь комплекс.
Ще у 2007 році представники групи Ковпака захопили одне із приміщень храму, закрили його від нас і використовували для своїх потреб. Але коли підключається охоронна сигналізація і підписується договір з Державною службою охорони, підписанту має належати все приміщення, яке перебуватиме під сигналізацією. Тому я, як парох громади УГКЦ, яка є юридичною організацією — власником храму у Прилбичах, минулого року повідомив тих, хто наче керує тою групою, що потрібно розблокувати те приміщення і забрати свої речі. Але тоді ж стало відомо, що у 2025 році відбудеться велике паломництво до Прилбичів за участі Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава. І, щоб не створювати зайвої ескалації конфлікту з боку «ковпаківців» і відповідної «картинки», ми прийняли рішення відтермінувати свої дії і кроки щодо встановлення сигналізації. Після проведення цієї прощі 29 липня цього року було прийнято рішення нарешті це зробити. Причому це рішення супроводжувалося повідомленням Службі безпеки України, бо зараз — воєнний час, і, щоб попередити якісь конфлікти, — у співпраці з Новояворською ОТГ, у кабінеті голови, де були були присутні представники поліції і СБУ. Там я повідомив про це рішення представникам цієї групи «ковпаківців» і просив донести до них, що будь-які протиправні дії будуть зупинені, а їх виконавці — покарані. Також я їм повідомив, що коли вони потребуватимуть прийти молитися я, як і для будь-якої групи прочан, відкриватиму церкву і зніматиму сигналізацію у приміщенні самого храму.
— Отче, давайте детальніше про це ніби їхнє приміщення: там якісь певні речі зберігалися, чи це було місце, де вони молилися? Чи вони молилися в самому храмі, тобто оця група і парафія УГКЦ співживуть у цьому храмі?
— Усі ці 18 років, коли я є на парафії, всі роботи щодо храму — облагородження, ремонтів, встановлення опалення, якихось обнов, облаштування подвір’я робилися силами нашої громади. А ця група всі ці роки просто мала змогу приходити і молитися у храмі, нічого не вкладаючи, ніякі послуги не оплачуючи.
У приміщенні, про яке ви питаєте, вони зберігали свої речі. Востаннє, коли я деблоковував двері і виносив ті речі, там були якісь вази, мед, їхня література і журнали, які вони роздавали. Були й речі, які вони вживали для Літургії. Але дуже багато було речей, які зовсім не конче потрібні, щоби звершувати Божественну Літургію чи молитися. Та, очевидно, що навіть ця літургія, яку служить Богдан Радюк, відлучений від Церкви у 2008 році, є певним скривдженням для нас, як громади, бо він не має права цього робити, це — осквернення храму.
— Тобто, по факту, йдеться про почергове служіння? І що крім греко-католицької громади, яку ви очолюєте, була ще група людей, яка молилася там «літургію» на чолі з колишнім священником Богданом Радюком? Як так сталося?
— Оскільки станом на 2007 рік храм не мав права власності — ні нашого, як громади, ні цієї групи — поліція, щоб якось вирішити конфлікт, прийняла рішення, щоб ми домовилися молитися в храмі по черзі. Це не було ніяк задокументовано, не було підписано жодних офіційних документів на це почергове служіння — була лише усна домовленість. Після того, як ми отримали право власності, ми наче толерували такий стан речей у намаганні уникнути конфлікту.
Тепер, після того, як цій групі було повідомлено і всіма службами їй було донесено про те, що вони, можуть зазнати юридичних наслідків за свої дії, коли я відкрив їм храм для молитви, вони вирішили виламати двері до приміщення, яке вже не було у їхньому користуванні — тепер це приміщення нашого парафіяльного «Карітасу», і винести звідти все, що там було. А це — гуманітарна допомога, призначена для наших малозабезпечених людей, переселенців тощо. Приїхала слідчо-оперативна група, почала розслідування, були написані заяви — все це відбувалося в суботу. У неділю все затихло, а в понеділок, 17 листопада, знову приїхала Державна служба охорони. Я спитав, чи маю право знову зайняти те приміщення, встановити свої серцевини замків і підключити сигналізацію. Вони підтвердили — так, оскільки я є відповідальною юридичною особою як керівник парафії. І у присутності представників Державної служби охорони я це зробив і знову була підключена сигналізація.
В Інтернеті уже розійшлося відео, як на територію храму увірвалася розлючена юрба, яка вирішила виламати замок навіть не від того приміщення, а від цілого храму. Тобто незважаючи на те, що там була охоронна сигналізація, ці люди виламали серцевину замка храму і, фактично, захопили храм. Ну, бо як це ще назвати? Хочу зауважити, що я на тому відео був один із нашої громади, бо, знаючи про можливі провокації, попросив наших парафіян, по-перше, не приходити і не брати у цьому участі чисто фізично, бо це може визріти в якусь незрозумілу подальшу ситуацію. Також попросив, щоб у соцмережах, коли вони щось описують і коментують, не вживати жодних принизливих слів щодо тих «ковпаківців». Кажу це для того, щоб не складалося враження, що у мене не було підтримки. Ні, вона була і є: наша громада — достатньо міцна, сильна і активна. Але я попросив не відповідати на провокації — і люди послухалися.
— Уточнення: ці люди на відео, які є вашими опонентами, є мешканцями Прилбичів, тобто частиною сільської громади, яка ідентифікує себе з «ковпаківським» рухом і якби не належить до парафії УГКЦ на даний момент?
— Напевно, так. Є відео 2007 року, коли все це починалося, і приїхав світлої пам’яті отець Василь Вороновський на моління за наше право бути у своєму храмі. І на тому відео присутні ті самі люди, які були на тих подіях тепер: вони стали старшими на 20 років, тобто виросло ціле покоління, озлоблене на Українську Греко-Католицьку Церкву, яка відстояла своє право бути в своєму храмі. І зараз вони продовжують діяти. Інколи нам здається, що щось може в людях змінитися, але непокаране зло стає тільки більш стійким і готовим до дій, безкарність щоразу тільки підсилює його. Я не відчуваю образи щодо тих людей, які мене там шарпали і обзивали, але хотілося б, щоб з ними повелися згідно чинного законодавства, а не знову спустити це все легенько з різними відписками.
— Якщо говорити про ті 18 років — дуже довгий термін насправді, про таке почергове служіння чи, скажімо, присутність у храмі УГКЦ цієї групи людей: якими були відносини між ними і вами — і як парохом, і з громадою УГКЦ?
— Ну, які відносини… Багато речей, які ми починали робити, майже завжди сприймалося з їхньої сторони з очорненням. Тобто, наприклад, ми робимо іконостас у звичному для УГКЦ візантійсько-українському стилі — ні, «щось вони там не те намалювали». Є відеосвідчення, бо я не завжди відразу вимикав трансляції богослужінь з нашої церкви, як вони у нас у храмі, перед іконами Христа і Богородиці, виставляли свої ікони: це виглядаєло дуже дивно взагалі, але при цьому, ніби спеціально, на зло, нищили й наші ікони. Десь на храмі щось писали, щось десь там є помальовано. Тобто це все виглядало, як бажання зробити пакість тому, хто про цей храм дбає.
Ну, на тих останніх подіях, зафіксованих на відео, я почув про себе багато цікавого. Що я влаштував склад «Карітасу» і «там є купа речей», що «їздять автобуси туда-сюда, вам тільки аби гроші» (це щодо прочан і відвідувачів музею). Я не знаю, сміятися чи плакати з таких слів. Так, я тішуся, що можу, завдяки «Карітасу», допомогти людям, тішуся, що до нас приїжджають люди. І це так, знаєте, на кожному кроці, не тільки на тому відео, де мене ще й футболістом обзивають…
— Це, до речі, цікаво: чому — футболістом?
— Та бо я, як священник, часто грав у нашій футбольній команді Львівської архиєпархії на турнірах (сміється). Тобто всі ці їхні «очорнення» насправді витягуються із наче й чеснот — моїх і нашої парафії. Це означає, що нема чим закинути, хіба тим, що ти робиш щось доброго.
І от у цій атмосфері 18-річного конфлікту розумієш, що ця група людей не хоче і не готова до конструктиву. Не можу уявити, що було б у нашому храмі сьогодні, якби у 2007 році наша Церква не висловила твердої позиції і не прийшла б до того храму у Прилбичах, на батьківщині Шептицьких: там сьогодні була б присутня лише оця група «ковпаківців» з їх поглядами, і невідомо, чи вірні УГКЦ могли б приїхати на батьківщину митрополита Андрея. Тому моя сьогоднішня позиція така: якщо ця група людей недостойна своєю поведінкою, недостойна довіри, то стоїть питання, чи варто й надалі толерувати їхню присутність в храмі? Чи, можливо, краще поставити їм твердий знак «стоп» і сказати: є офіційні можливості оформлення — як громада «послідовників Ковпака», громадська організація чи релігійна. Реєструйтеся, просіть про виділення земельної ділянки і будуйте, згідно всіх документацій, якийсь свій храм. Це — шлях відлучення.
Або — інша дорога, завжди відкрита. Блаженніший Любомир Гузар, коли був проголошений екскомунікат щодо колишнього священника Василя Ковпака, казав: «Дорога до церкви для вас відкрита, для всіх послідовників. Ви можете прийти з покаянням і будете прийняті».
— Давайте нагадаємо історію цього всього — і про статус колишніх священників УГКЦ Богдана Радюка та Василя Ковпака, і про групи їхніх вірних, які є не лише в Прилбичах, а й у кількох селах на Яворівщині, і в Рясному у Львові — так званих «ковпаківців». Ці люди і ці священники називають себе греко-католиками, але, згідно документів, не є частиною УГКЦ. Принаймні, ні Ковпак, ні Радюк наразі не є священниками Церкви — згідно великої екскомуніки, вони, фактично, є поза Церквою: за Канонами їм заборонено уділяти Святі Тайни, виконувати будь-які уряди і служіння, здійснювати акти управління, а якщо вони їх здійснюють, ці акти вважаються недійсними. І також щодо іншого канону Кодексу канонів Східних церков, священника Богдана Радюка через кару великої екскомуніки не слід допускати до участі в Божественній літургії та будь-яких інших прилюдних відправах і богопочитаннях. Тобто, по факту, йому заборонено служити Літургію і навіть бути присутнім на Літургії. Він, як і Василь Ковпак, цього не визнає і служить Літургію далі як священник. Але людям вони представляються як греко-католицькі священники і кажуть, що «ви такі ж греко-католики, як були».
— Група людей, про яких ми говоримо — послідовники колишнього священника Василя Ковпака, чи, як їх називають, «ковпаківці» — це спільнота сектантського типу: у них є лідер, якого вони визнають, і він для них важливіший, ніж все інше. І часто коли він щось каже і стверджує, йому вірять більше, ніж комусь іншому чи якимсь документам. Так, вони на Літургії згадують Блаженнішого Святослава і владику митрополита Ігора Возьняка. Натомість, коли запитаєте їх, чому вони не були на богослужінні в Прилбичах 29 липня, яке співлужили Блаженніший і наші владики, відповіді не почуєте. Чому? Знову ж таки, бо це — група сектантського типу, яка демонструє якісь обрядові речі, підкреслює, що вони — дуже особливі і дотримуються якоїсь ще довоєнної традиції. Вони намагаються робити якісь речі, щоб підкреслити свою приналежність до Греко-Католицької Церкви. Але все це — фальшування і обман, зовнішні речі, щоб прикрити, чим насправді є ця група осіб на чолі з цими священниками. Вони маніпулюють фактами про те, що екскомуніка була скасована, але про це немає жодних документів, тобто вона чинна по сьогодні. Так, вона може бути скасована, але за однієї умови — що ці люди приймуть покаяння і повернуться в лоно Греко-Католицької Церкви.
Знову ж таки — про місця, де служать ці священники, наприклад, Івано-Франкове: Василь Ковпак окупував там церкву, силою посунувши з неї греко-католицького священника і громаду. І греко-католики змушені були піти зі своєї церкви в інше місце — їх прийняла місцева римо-католицька громада, і кілька років, поки не побудували новий храм, наші греко-католики молилися у їхньому костелі.
Те саме — в Рясному. Там Ковпак також посунув греко-католицьких священників, і наша громада мусила будувати собі тимчасову каплицю. Зараз ті священники там активно душпастирюють, громада збільшується і багато обманутих людей, зрозумівши проблему, повертаються до справжньої Греко-Католицької Церкви. Але факт є фактом: нашу громаду посунули, знову ж таки — силою. Те саме хотіли зробити і в Прилбичах у 2007 році, Богу дякувати, що не вдалося.
Взагалі, у громадах, де присутні «ковпаківці», настільки відчутною є оця їхня екзальтована позиція, і це якраз — одна із ознак сектантського руху. Звичайно, цим всім мала би зайнятися Служба безпеки України, бо у таких радикалізованих колах є дуже багато агентів, які вміло маніпулюють людьми і працюють на розколи суспільства, на внутрішні війни.
Я не досліджував цього питання, але, якщо глибше копнути: чому цей конфлікт виник саме у 90-х? Чому і яким чином він став продовженням конфлікту, який визрів у Католицькій Церкві в 1960-х роках, коли Ватиканський собор і Римо-Католицька Церква мали величезний вплив і повагу всього суспільства?
— Ви зачепили тему 60-х років — так званий лефевристський рух: послідовники єпископа Лефевра виступили тоді проти модернізацій і змін у Церкві, проголошених під час другого Ватиканського собору, наполягаючи на традиційному способі молитви і служіння, традиційній структурі Церкви і так далі. У певний момент Католицька Церква спробувала вирішити цей конфлікт з лефевристами: були певні домовленості з ними, була знята екскомуніка з єпископа Лефевра тощо. Наскільки розумію, колишній священник Василь Ковпак асоціює себе з лефевристським рухом, підкреслюючи, що він — традиціоналіст. Але і він, і Радюк, й інші його послідовники в Україні — це, все ж, зовсім інше: йдеться про непослух своєму єпископові, створення паралельної церковної структури з семінарією і висвяченням незрозумілих випускників цієї так званої семінарії. Але не може священник у Католицькій Церкві створити семінарію — це може робити тільки єпархія, єпископ! Не може священник ініціювати чи організовувати свячення якихось людей на священників! Ця ремарка важлива для розуміння ситуації загалом і у Прилбичах зокрема: проблема в тому, що ці люди називають себе греко-католиками, але по факту вони ними не є. Це триває десятиліттями і, на жаль, не тільки у Прилбичах.
Ще один важливий нюанс: «ковпаківці» у Прилбичах кажуть, що мають відношення до будівлі церкви, тому мають право претендувати на якісь приміщення у ній. Що на це можете сказати?
— Це, знову ж таки, маніпуляція, як і багато інших речей: питання будівництва цієї церкви було вирішене на засіданні Яворівської районної адміністрації, де було прийняте рішення й про будівництво у Прилбичах паломницького центру. На тому засіданні був присутній і Богдан Радюк — тоді очільник греко-католицької громади Прилбичів, нині відлучений, і він не заперечував проти того, що це має бути цілий архітектурний комплекс.
Громада самотужки просто не змогла б втілити такий задум. Власне, й архітектура нашого храму, як можна побачити, — незвична для села. Будівництвом комплексу активно займалася Яворівська райадміністрація у співпраці з курією Львівської архиєпархії. Тут був постійно присутній владика Михаїл Гринчишин, який був постулятором справ. Освячення каменя відбулося за участі владики Юліана Гбура, тодішнього помічника Львівської архиєпархії. Всі ці речі курувалися Блаженнішим Любомиром Гузаром. Тобто будівництво храму курувалося на найвищому рівні, і до цієї справи долучилося все суспільство — зокрема, дуже багато підприємців. От в інтернеті днями з’явився пост одного з них: «Ми нашою господарською спілкою виділили землю, наше підприємство закупило всю цеглу на будівництво того храму». До будівництва долучилася також вся громада села — і православна, і греко-католицька. Тобто це не було діло однієї цієї «ковпаківської» спільноти.
Разом з тим дуже важливий момент: навіть якщо ти брав участь у будівництві цього храму, він будувався як греко-католицький, і залишається греко-католицьким і належить громаді УГКЦ, навіть якщо ти відходиш від Церкви і перестаєш бути греко-католиком.
— Як ви бачите вирішення цієї конфліктної ситуації, яка склалася на даний момент? Як, на вашу думку, це можна розв’язати?
— Я бачу, що сьогодні ми, як Церква, повинні чітко дати зрозуміти, що ця насправді сектантська група повинна визначитися з тим, хто вони є. Тобто якщо вони справді хочуть свою декларацію втілити в життя — що вони греко-католики, то вони мусять прийняти те, що у нас є чітка позиція Церкви: у Прилбичах є лише священники, призначені офіційно. Якщо ж вони визначаються, що їхній священник — хтось інший, вони повинні покинути храм, тому що вони не є греко-католиками.
Ми, як Церква, повинні відстояти дуже чітку позицію. Не лише владики і митрополит, а ми як вірні і священики. Якщо є потреба — продемонструвати цю єдність, організовуючи паломництва до Прилбичів, приїжджаючи і будучи там на молитві. Це необхідно для того, щоб показати, що сила крику ніколи не повинна перемагати. Всім цим безглуздим емоціям і діям, цій шарпанині має бути надана правова оцінка, бо таке ніколи не повинно перемагати тих, хто є в правді.
Розмовляв Тарас Бабенчук,Текст — Оксана Козак
Департамент інформації УГКЦ
