Проповідь Блаженнішого Святослава з нагоди 160-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького
Нехай ім’я Господнє буде благословенне! (Йов 1, 21).
Преосвященніші владики—митрополити!
Боголюбиві владики!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Дорогі брати і сестри в монашестві!
Достойні односельці Шептицьких — мешканці відомого на весь світ села!
Наша люблена Богом славна Яворівщино!
Дорогі паломники!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні ми, як одна християнська родина, як громада з усієї України та з-за її меж, прибули сюди, до села Прилбичі, щоб подякувати Богові за великий дар. Адже саме цього дня ми святкуємо 160-ту річницю від народження тут великої людини, святого, провідника нашої Церкви — праведного митрополита Андрея Шептицького.
Дорогою сюди ми молилися за вічний упокій усіх представників славетного княжого роду Шептицьких, похованих у тутешній усипальниці, і дякували Богові за дар їхнього життя.
Хто ж був цей великий дар — праведний Андрей? Мабуть, кожному з нас потрібно впродовж усього життя відкривати його постать. Часто ми святкуємо його річниці, ювілеї, але для багатьох українців він залишається великим незнаним.
Мій попередник блаженніший Любомир Гузар говорив, що кожен ювілей є доброю нагодою. Це — нагода краще пізнати митрополита, зачерпнути з його спадщини, духовно зосередитися на його постаті, яка є життєдайною для нас, християн-українців, що знову боремося за свободу, гідність, за право на існування, — боремося за нашу державу.
Щоб допомогти нам зрозуміти, ким є Андрей, Бог промовляє далі. Ми щойно чули слово Святого Євангелія — немовби сам Господь хоче пояснити, кого дарував нам 160 років тому.
Це — побутова сцена. Учні разом з Ісусом пливуть човном. На тому боці Галилейського моря Христос продовжує їх навчати: «… Бережіться закваски фарисейської і садукейської» (Мт. 16, 6). Учні ж думають, що йдеться про хліб, якого вони забули взяти. Їхні думки зосереджені не на Христі чи Його науці, а на тому, яку їжу можна від Нього отримати. Думають не так про Бога, як про земний харч, шматок хліба. Ісус зауважив це і каже: «Чого перемовляєтесь між собою, маловіри, — тому, що не взяли хліба. І досі не збагнули? Чи ж ви не пам’ятаєте п’ятьох хлібів для п’ятьох тисяч, — а скільки ви кошів зібрали? Ані тих сімох хлібів для чотирьох тисяч, — а скільки ви кошів зібрали? Тож як же не розумієте, що я не про хліб вам говорив, коли казав: Бережіться закваски фарисейської і садукейської?». Тоді учні зрозуміли, що Він говорив їм про науку, а не про хлібну закваску (пор. Мт. 16, 8–12).
Ісус — хліб небесний, джерело всього. Якщо Він із тобою у човні, серед твого житейського моря, — не турбуйся про хліб, думай про Нього. Не шукай, як використати Бога, а думай, як Його любити.
Чи можемо ми любити Бога безкорисливо? Чи можливі щирі стосунки з Ним без жодної вигоди? Це питання — «як можна Бога любити?» — проходить червоною ниткою через усі книги Священного Писання, воно є основою справжнього духовного життя.
У всі часи люди вдавалися до релігії як до соціального ліфта, засобу здобуття кращого становища, шматка хліба. Часто приходять до Бога, щоб щось у Нього взяти. Але чи можливо безкорисливо з Ним спілкуватися?
На цю тему написана ціла книга Святого Письма — про праведного Йова. На її початку читаємо про діалог Бога і диявола: «А чи звернув ти увагу на слугу мого Іова? Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного, богобоязливого й такого, що цурався б зла». Сатана відказав Господеві й промовив: «Хіба даремно Іов боїться Бога? Хіба Ти не огородив його та його дім і все його майно навколо? Ти благословив працю рук його, і стада його ширяться по країні. Та простягни лиш руку Твою і діткнися всього його майна: побачиш, чи не лихословитиме Тебе увічі!» (1, 8–11).
Диявол наполягає: «Шкуру за шкуру! Усе, що має чоловік, віддасть за свою душу. Та простягни лиш Твою руку і торкнись його костей і тіла, і побачиш, чи не лихословитиме тебе увічі» (2, 4–5).
Йов втрачає все: майно, здоров’я, соціальний статус, шану. І жінка каже йому: «Іще тримаєшся твоєї досконалости? Лихослови Бога і умри!» (2, 9). Деякі переклади подають ще гострішу фразу: «Прокляни Бога і вмри, бо Він тобі нічого не дав». А Йов відповідає: «Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне» (1, 21). «Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?» (2, 10).
У Христі Ісусі сам Бог став людиною, щоб навчити нас безкорисливої любові до Нього. Бо лише така любов є справжнім фундаментом, на якому можна і потрібно будувати стосунки з Господом. Вся школа Євангелія — це школа істинної, чистої, Божественної і вічної любові.
Ми співаємо в нашому духовному гімні: «В чистій любові до краю Ти нас, Боже, зрости». А що це означає? Любити безкорисливо! Коли ми молимося і тільки Його про щось просимо, але не дякуємо Йому за отримані дари, не прославляємо Бога просто за Нього самого, Христос каже до нас: «Стережіться закваски фарисейської і садукейської!».
Припис Мойсея наказував на свято Пасхи викинути з дому всю закваску, щоб перед Богом не залишилося ані квашеного хліба, ані дріжджів. Якщо ми, духовенство, шукаємо в нашій Церкві вигод, титулів, почестей, якщо боремося за першість, місця довкола престолу, — Христос звертається і до нас: «Бережіться закваски фарисейської й Іродової», бо «усі свої діла вони роблять на те, щоб бачили їх люди; поширюють свої філактери й побільшують свої китиці. Люблять перші місця на бенкетах і перші сидження в синагогах та вітання на майданах многолюдних» (пор. Мт. 23, 5–7).
Бути біля Бога, від Нього нічого не вимагаючи, лише Його самого. Якщо ми посвячуємо своє життя Богові у священстві чи монашестві, обіцяємо послуг, чистоту, убожество, а потім усе назад забираємо, перестаємо слухати настоятелів, хочемо бути подібними до олігархів того світу, хочемо жити у своє власне задоволення, це до нас сьогодні каже Христос: «Дорогі богопосвячені особи, бережіться закваски фарисейської і садукейської».
Якщо наші подруги, готуючись до подружжя, запевняють один одного у вічній любові, але насправді хочуть лише використати один одного, сім’ї своїх наречених, їх майно та впливи у владі для власної вигоди, то вони є в серйозній небезпеці, і це до них сьогодні промовляє Христос: «Дорога наша молоде, бережися закваски фарисейської та садукейської!».
Якщо християни воюють за майно в Україні під час війни, якщо Церкви змагаються перед земною владою за привілеї, вплив, статус державної Церкви, — Христос і тут каже: «Бережіться закваски фарисейської і садукейської!».
Митрополит Андрей Шептицький — втілення цього євангельського слова. У нашому народі ще живе пам’ять про нього. Старші люди розповідали мені, як він, почувши голос своїх предків — роду Шептицьких, відмовився від графського титулу й, як сам казав, зійшов із п’єдесталів графського життя в тогочасному суспільстві. Він вступив до василіанського монастиря і став для всіх — усім. Тому все, що він робив, казав, чого навчав, було справжнім, щирим і вічним, як та Божественна любов, що ніколи не минає (пор. I Кор. 13, 4–8).
Служіння митрополита Андрея було безкорисливим: він діяв задля Бога і з любові до свого народу. Хотів віддати все, — те, що мав, і ким був, — не вимагаючи нічого взамін. Саме тому Шептицький сформував обличчя нашої Церкви на зламі XIX і XX століть і став першим глобальним пастирем, який збудував нашу громаду в діаспорі.
Немає такої сфери, духовної, церковної, суспільної, де б Андрей Шептицький не залишив сліду своєї мудрості й печаті любові до тих, кому прагнув послужити. Він — учитель чистої любові до Бога і України.
Маємо унікальний документ — духовний заповіт митрополита Андрея, як вважають деякі науковці. Кардинал Марчелло Семераро, префект Дикастерії у справах канонізацій святих, передав нам цей лист на Синоді Єпископів, який нещодавно відбувся в Римі, як доказ святості митрополита. Цей текст — немов переспів Божого слова, яке ми щойно чули у Святому Євангелії. У річницю з дня народження Андрея Шептицького запрошую вас уважно вслухалися в його слова.
У липні 1923 року, перебуваючи в Римі — по суті, у вигнанні, оскільки тогочасний Львів знову опинився під владою міжвоєнної Польщі, — митрополит Андрей, який до того об’їхав майже весь світ, проїхав верхи через ліси з Аргентини до Бразилії, відвідав Канаду, звертається з листом до папи Пія XI. Власне, у цьому листі він просить благословення на мученицьку смерть. І ось що він пише:
Cвятіший Отче, я виїжджаю з Риму, будучи попереджений, що по моєму поверненні до Львова я буду вбитий. Я приймаю цю смерть як допуст Божої волі і радо віддаю своє життя Господеві за з’єднання Церков, щоб випросити в Бога Христовий мир між католиками наших країн, на жаль, роз’єднаних несправедливостями та віковою ненавистю.
Приготовляючись на смерть, я хочу заявити перед Богом, який бачить моє сумління, та перед Вашою Святістю, намісником Ісуса Христа, що жодний людський згляд ніколи не привів мене до будь-якого прилюдного вчинку єпископського мого уряду. Від тієї пори, коли з послуху Вселенському Архиєреєві прийняв я важкий єпископський уряд, зрозумів, що моїм обов’язком є провадити своїх вірних до вічного спасіння через віру католицьку у любові до Бога та Його Церкви, тобто християнізувати життя, думки і навіть патріотизм моїх вірних (…).
По довгому іспиті сумління не бачу я, що міг би змінити у своєму розумінні моїх обов’язків пастиря що-небудь. Ніколи не було в мене ненависті до тих, які мене ненавиділи. Не було в мене ніколи злоби супроти тих, які кривдили моїх вірних і мене самого. Я їм все прощав і прощаю щиросердечно. Ніколи не апробував я ненависті чи національного шовінізму. Проповідував я все тільки любов до ближнього, любов до всіх, навіть до ворогів.
Євангелія Ісуса Христа була одинокою темою мого проповідування. Ціль моєї праці — вічне спасіння моїх вірних. Отож вмираю як жертва моїх завдань і обов’язків. Вмираю в надії, що Бог прийме жертву моєї смерті. Ціле своє життя просив я у Бога ласки вмерти, як свідок віри католицької. Волів би я вмерти з рук ворогів цієї віри, але я приймаю смерть так, як Господь мені її дає. Я наперед прощаю тим, котрі мені її завдадуть. Я був вірний Апостольській Римській столиці і намагався все утверджувати моїх братів у цій вірності.
Сердечно жалую за всі свої гріхи, якими міг образити Бога. Жалую з причини справедливого Божого суду та із любов’ю до безконечної доброти, мудрості, всемогутності та маєстату Божого. І покірно благаю Бога, щоб милосердився Він над моєю бідною душею, яку я віддаю в Його руки через заступництво Пресвятої і Пренепорочної Богоматері Приснодіви Марії, через заступництво святого Йосифа Обручника, святого Йосафата, мученика. Вірую в усі правди віри католицької, очікую воскресіння мертвих.
Праведний, святий митрополите Андрею, многостраждальний український Йове, якого наш народ проголосив своїм новітнім Мойсеєм, учителю чистої любові до Бога і до краю, моли Бога за нас, грішних! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
