Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю після Воздвиження та в день освячення храму Преображення Господнього в м. Кам’янське
Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого,
візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною (Мр. 8, 34).
Дорогий владико Максиме, наш Донецький екзарху!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Дорогий отче-пароху!
Преподобні сестри в монашестві!
Дорогі брати-семінаристи!
Достойні представники органів місцевої влади Кам’янського,
які нас так урочисто вітали на порозі цього новоосвяченого храму!
Дорога молоде!
Дорогі діти, яких так багато взяло участь у цій події!
Дорогі парафіяни, мешканці м. Кам’янського і гості,
які прибули сюди з різних довколишніх міст, містечок і сіл!
Дорогі діти нашої Церкви в Україні й у різних країнах, які нині моляться разом із нами,
бо весь світ завдяки «Живому телебаченню» бачить цю дивовижну Богом люблену громаду!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Ця неділя в нашому літургійному ритмі називається неділею після Воздвиження. Нею завершується цикл вшанування Церквою чесного і животворного Хреста Господнього. Це особливий період у році, коли Церква вказує нам на джерело нашої сили і стійкості, а передусім — нашої віри. Упродовж цих днів ми багато чули про хрест, але сьогодні слухаємо уривок з Євангелія від Марка (Мр. 8, 34–9, 1).
Багато біблістів вважає, що саме це Євангеліє було написане першим. Тож рядки, які ми чуємо, — це Боже слово, сповнене свіжістю ранньої Церкви, учні Христові якої ще не називали себе християнами. Це ім’я ми отримали значно пізніше — в Антіохії.
Марко передає нам слова про дорогу. Бути християнином у ранньому Єрусалимі означало йти слідом за Христом. Це була готовність рухатися, змінюватися, слідувати за Вчителем. Саме ці слова сформували християнську цивілізацію, яка існує вже понад дві тисячі років. Через хрест розбилася поганська римська культура.
Цікаво, що античні поети, письменники й філософи майже ніколи не згадувати про хрест. У їхніх текстах ми не знайдемо опису розп’яття. Чому? Бо саме це слово руйнувало міф про справедливість римського імператора і законів імперії. Усяка імперська ідеологія прагне приховати власні злочини, виставляючи себе спасителем і благодійником людства. Тому слово про хрест було неприйнятним як для юдейської громади, так і для греко-римського світу. Адже йшлося про найстрашніше покарання, яке могло спіткати представника найнижчих суспільних верств. Хрест називали «карою для рабів» («servile supplicium»).
І все ж саме слово стало осердям християнської віри. Прислухаймося до цього тексту: «Коли хтось хоче йти за Мною [тобто стати християнином], хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною» (Мр. 8, 34).
Якщо розуміти хрест лише як інструмент смерті й тортур, то ці слова видаються парадоксальними. Як можна взяти на себе те, що веде до загибелі? Чи означає бути християнином покірно миритися з несправедливістю цього світу? Сьогоднішнє Євангеліє кличе нас до зміни мислення, до навернення. Насправді хрест — це любов. У християнському розумінні повне об’явлення в Новому Завіті Бога, який є любов’ю і в якого ми віримо, відбулося на хресті. «Ми повірили в ту любов, яку Бог має до нас», — каже апостол Іван (пор. I Ів. 4, 16).
А тепер, вдивляючись у розп’ятого Спасителя як в ікону Божої любові до нас, звернімо увагу на ці слова: «Хто хоче йти за Мною [має відвагу повірити в любов, у те, що вона є реальною], хай зречеться себе самого [хай умре для власного егоїзму]» (Мр. 8, 34).
Повірити, що життя починається лише тоді, коли я живу для іншого. Повірити, що Бог любить мене так, що «Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3, 16). Оце означає прийняти свій хрест: усвідомити, що Бог любить конкретно мене таким, яким я є, — любить близько, а не на відстані. Ми можемо рости, творити і жити лише тоді, коли повіримо: джерелом усього того є не моя сила, а всемогутність рятівної, спасенної Божої любові до мене.
Далі Христос каже: «… візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною» (Мр. 8, 34). Іти за Ним, повіривши в Його любов, означає не соромитися любити інших. Ми часом соромимося сказати іншому: «Я тебе люблю», думаючи, що це вияв слабкості. Але це не так. Християнин — це свідок Божої любові.
Перевірити, чи я справді вірю в розп’ятого Христа, чи є християнином, означає стати носієм любові для інших. Коли дарую любов, вона примножується; відчуваю, що джерело, яке відкрилося з проколеного боку розп’ятого Господа і з якого вийшли кров і вода, — ношу в собі. І тоді я здатний любити всіх, не чекаючи вигоди чи приємності, а віддаючи те, що сам отримав. Це і є ознака справжнього християнина.
Закінчується сьогоднішнє Євангеліє ще дивнішими словами, над якими богослови ламають голову вже дві тисячі років: «Істинно кажу вам: Є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють Царства Божого, що прийде у могутності» (Мр. 9, 1). Останнє слово — «могутність». Дехто думає, що християни чекали швидкого кінця світу. Проте Отці Церкви пояснюють: побачити могутність Царства Божого можна лише переживши могутність Його любові. Бо Царство Боже — це царство Його любові. Ти бачиш його, коли любиш — і тоді сам стаєш могутнім. Ми часто думаємо, що могутність виявляється в можливості панувати, мати владу. Однак Христос нагадує: «… Яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мр. 8, 36). Людське життя не є мертвим, бездушним капіталом, його повнота приходить, коли ми його віддаємо в любові.
«Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною» (Мр. 8, 34). Дорогі в Христі, ці слова здійснилися тут, у цій маленькій каплиці, з якої розпочиналася процесія освячення храму, з моменту народження цієї парафії понад тридцять років тому. Багатьом, хто дивиться нині на посвячення церкви в Кам’янському, цікаво: чим вона особлива? Адже храмів освячується чимало. Чому ми запрошуємо всіх побачити цю парафію, громаду і цей храм?
Ця парафія відіграла дуже важливу роль у відродженні в незалежній Україні нашої Церкви та, зокрема, Київської митрополії, тридцятиріччя відновлення якої ми святкуємо цього року. Спільнота стала матерньою громадою для всіх наших парафій на Дніпропетровщині й Запоріжжі. Від неї почалося відродження нашого церковного життя в інших громадах Півдня України. Усе почалося із шести осіб — репресованих греко-католиків, які відбули сталінські табори. Це, мабуть, був момент, коли вони мусили зректися себе, щоб не зрадити своєї віри та української тотожності. Вони могли повернутися додому, але радянська влада призначила їм місце в промзоні тодішнього Дніпродзержинська. Вже багато хто сьогодні, дякувати Богу, забув цю назву міста.
Ці шестеро не побоялися назвати себе християнами, попри сором і переслідування. Радянська атеїстична культура не тільки пронизала стіни, дороги, площі наших міст і сіл, — вона забруднила свідомість і серце. Але вони виявили відвагу, не посоромилися Христа і Його святої Церкви, почали боротися за свою громаду. Христос каже: «Хто буде соромитися Мене й Моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами» (Мр. 8, 38). Ця боротьба, яка тривала тридцять років, завершується нині освяченням храму. Ми сьогодні бачимо, як Царство Божої любові виявляється тут, серед вас, у своїй всемогутності.
Ця подія говорить мені і вам: не бійтеся повірити в Божу любов, не бійтеся зректися себе самих, узяти хрест Господній і рухатися за Христом. Тоді ви побачите Царство Боже, яке приходить у всемогутності.
Це знак надії не лише для громади, яка нарешті має храм, про який мріяла, який будувала й за який молилася. Багато хто не дожив до цього моменту. Не знаю, чи з тих перших шести, що заклали цю громаду, сьогодні хтось присутній у храмі. Але християнська надія дає нам змогу бачити життя за межами смерті. Сьогодні тішиться з вами вся ваша Церква, не тільки в Донецькому екзархаті та Києві, а й у всьому світі. Світ дивиться на вас і питає: чи маєте надію? Освячуючи храм, ми будуємо майбутнє. Ви — носії надії України й свідки її для світу.
Ми дякуємо тим, хто навчив нас вірити в силу чесного і животворного Хреста Господнього. Наш обов’язок — перейняти їхню естафету. Батьки, прошу вас: навчіть дітей любити! Сучасна людина може дуже багато, опановує навіть технології штучного інтелекту, але не завжди вміє любити. Мамо, тату, любіть своїх дітей, і вони навчаться цього від вас.
Я дуже прошу вас: плекайте християнську віру — це найбільший скарб нашої Церкви. У час війни, коли ми шукаємо сили вистояти і не піддатися ненависті, саме сила животворного Хреста не дозволяє стати образом і подобою російського злочинця, який нас убиває. Сила Божої вічної любові, що випливає із нього, є могутністю нашого Спасителя, яка дає змогу нам, тим, хто вірить у Нього, залишитися собою: образом і подобою Бога, який є любов!
Як вистояти перед обличчям агресора, що прагне відібрати в нас усе й знищити наші уми та серця пропагандою? Сьогодні, у це свято вашої громади, ваша Церква-мати кличе вас: ідіть за Христом! Господь каже: «Є серед вас ті, що не зазнають смерті, поки не побачать Царства Божого, яке приходить у могутності» (пор. Мр. 9, 1). Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
