EN

Проповідь Блаженнішого Святослава в Мюнхені з нагоди 65-річчя Апостольського екзархату для українців у Німеччині та країнах Скандинавії

27 травня 2024, 13:00 333

Проповідь Блаженнішого Святослава в Мюнхені з нагоди 65-річчя Апостольського екзархату для українців у Німеччині та країнах Скандинавії

Deutsch

Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми,
того і Я визнаю перед моїм Отцем Небесним
(Мт. 10, 32).

Високопреосвященні та преосвященні владики —
члени Постійного Синоду Єпископів нашої Церкви!
Дорогий владико Богдане!
Всесвітліші, преподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Дорогі вірні нашого Апостольського екзархату в Німеччині та країнах Скандинавії, яких так багато прибуло сьогодні сюди!
Дорогі гості цього свята!

Слава Ісусу Христу!

Цієї неділі, яка за григоріанським календарем зветься неділею Всіх святих, ми разом, як Церква, покликані споглядати плоди дії в людині Святого Духа, який зійшов у день П’ятдесятниці на апостолів, та захоплюватися ними. Ми покликані побачити на обличчі конкретної людини Божу святість, яку передає Святий Дух як її носій.

Для того щоб ми краще зрозуміли, хто такий святий і в чому полягає святість, Господь Бог посилає нам нині своє животворне слово (Мт. 10, 32–33; 37–38; 19, 27–30). Ми чуємо глибокі висловлювання нашого Спасителя, які водночас є запрошенням і попередженням, покликанням, а відтак відповідальністю. Каже Христос до своїх учнів: «Кожний, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед Моїм Отцем Небесним. А хто Мене зречеться перед людьми, того й Я зречусь перед Отцем Моїм Небесним» (Мт. 10, 32–33).

Що означає визнати Христа перед людьми? І що Він учинить, коли визнаватиме нас перед своїм Небесним Отцем? Що це за слово «визнавати»? Очевидно, що ранні учні, які слухали Вчителя і записували Його слова, розуміли, що визнати в той час Його перед людьми означає бути християнином, признатися до Нього у ворожому для Церкви і християн світу, який за кожне таке визнання віри погрожував муками чи навіть смертю. Така ісповідь віри Христа була силою мучеників, героїзмом, покликанням, а водночас великою відповідальністю. Бути християнином у ті часи, коли це невигідно, не соромитися Його тоді, коли всі від Нього відвертаються — це особливе завдання і покликання Його учня. Визнати — це вказати на подібність, на спорідненість. Коли я когось визнаю своїм, то кажу не тільки про нього, а й про себе, ким він є для мене, а я для нього. Визнати Христа перед людьми означає заявити, ким Він є для мене і я — для Нього; виявити Його силу, зародок святості, яку Він дав мені в Таїнстві Хрещення; показати все багатство дарів, якими Він мене наділив, а врешті, показати свою подібність до того Божого образу, який я ношу в собі як Його син чи донька. Цей особливий момент, коли Христос визнає нас перед своїм Отцем Небесним, означає, що Він у нас пізнає свій образ, свого Святого Духа, якого нам дарував, — упізнає нас як своїх братів і сестер, до яких уподібнився, ставши людиною, щоб ми стали подібними до Нього. «Бог став людиною, щоб людина стала Богом», — сказав святий Іриней Ліонський.

Зростати в Божій святості, яку кожен із нас отримав — це покликання до подібності, до ісповіді Христа в сучасному світі й до надії, що Він у вічності на Страшному суді впізнає кожного і кожну з нас, покаже ангелам і людям, що ми є свої, домашні Божі, як про це навчає апостол Павло: «Отже ж ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем — сам Ісус Христос. На Ньому вся будівля, міцно споєна, росте святим храмом у Господі; на Ньому ви теж будуєтеся разом на житло Бога в Дусі» (Еф. 2, 19–22).

Отже, ми — спадкоємці, сини і доньки Небесного Царства! Визнати своє означає не соромитися того, ким я є, — це те загальне покликання до святості кожного, про яке чуємо нині у Святому Євангелії.

Ми сьогодні з’їхалися сюди з різних куточків Європи, з України, щоб відсвяткувати дуже важливу і знаменну дату. Складаємо подякувати Господу Богу за 65 років непростої, але славної і світлої історії цього Апостольського екзархату для українців у Німеччині та країнах Скандинавії. Блаженніший Любомир казав, що будь-яка річниця завжди є доброю нагодою згадати минуле, поглянути в очі сьогоденню, а також подивитися вперед, побачити мету, до якої покликані крокувати разом як Церква і Божий народ.

Передусім дякуємо Богові за наших великих і, не побоюся цього слова, святих попередників, які стояли біля витоків місцевої спільноти нашої Церкви. Дякуємо, що Він дарував нам блаженного священномученика Петра Вергуна, який у лихоліття Другої світової війни не побоявся визнати перед лицем різних атеїстичних ідеологій, що він є християнином, душпастирем для тих, кого тогочасна Європа не хотіла зауважувати чи навіть прирікала на вірну смерть. Дякуємо всім українцям, які, зокрема, після Другої світової війни визнали, ким вони є, призналися до своєї Церкви і рідного народу, — призналися навіть тоді, коли юридичні обставини того світу не могли окреслити їхню громадянську тотожність. Мабуть, сьогодні багато хто забув ту дивну назву, яку давали українцям, — «displaced persons» («чужинці, позбавлені своєї землі»). Наші люди тут, у Баварії, творили свої школи, гімназії, освітні заклади навіть у таборах для біженців, — творили разом свою Церкву. Українські греко-католики робили це тоді, коли чужинці не розуміли, ким ми є (до сьогодні не всі можуть збагнути, хто такі католики візантійського обряду: або неправильні православні, або несправжні католики). Як непросто було зберігати свою тотожність у цьому великому морі переселених народів після Другої світової війни! Ми вдячні мудрому рішенню Апостольської столиці про створення окремого екзархату і про дар єпископа для скитальців у Німеччині в ті непрості повоєнні роки. Як нам сьогодні тут не згадати світлої пам’яті владик Платона Корниляка та Михайла Гринчишина? Як із вдячним словом не звернутися до владики Петра Крика? Як не згадати тих, хто будував, організовував наші громади, парафії і церкви?

Як нам не подивитися і на наше непросте сьогодення? Думаю, творці цього екзархату не могли собі уявити, що на початку третього тисячоліття північний агресор знову повернеться в сталінські часи в тих самих кремлівських кабінетах, що він знову заперечуватиме право українців на життя, що казатиме, буцімто нашого народу не існує і немає рації для існування нашої країни. Нам, вірним Української Греко-Католицької Церкви, кажуть прямо в очі: вас мало не бути. Але ми є як Божий народ, який пам’ятає, ким він хоче бути. Навіть більше, у нових обставинах секуляризованої Європи ми не соромимося того, що є християнами, народом Божим. Визнаємо Христа перед тим світом, який Його зрікається. Не цураємося ані своєї культури, ані кривавої героїчної долі, якою сьогодні позначена Батьківщина. Дякую всім вам за те, що ви перед Богом і світом визнаєте дар віри батьків, який носите у своєму серці. Дякую за те, що гуртуєтеся в цьому екзархаті.

А тепер погляньмо в майбутнє. Яке воно? Можливо, ми ще не знаємо, але віримо і відчуваємо, що сам Христос вважає нас своїми. Наш Спаситель є запорукою того, що сила благодаті Святого Духа, яка пульсує в жилах нашого народу, є джерелом надії не тільки на певну перемогу України на власних землях, а й на майбутнє нашого народу. Сила Святого Духа перетворить кожну біду на нагоду, а кожне терпіння, кожен біль — на скарб ісповідництва нашої Церкви. Тому ми сьогодні бачимо, чуємо і навіть торкаємося майбутнього, яке позначене надією, що ми — Христові, що Він сам визнає нас своїми вже зараз і провадить нас перед обличчям Отця нашого Небесного! Та сила Божа, яка виявилася колись, пульсує в нас тепер. А вповні виявиться як повнота Духа Святого серед нас.

Прагну щиро подякувати владиці Богданові Дзюраху, невтомному трудівникові, який будує цей екзархат на фундаментах своїх попередників, і ми бачимо, як він [екзархат] преображається під його душпастирською опікою. За цих кілька днів ми спостерегли, як помолодшало за ці роки наше священство: 53 священнослужителі у 107 наших парафіях і спільнотах за середнім віком набагато молодші від священників Римо-Католицької Церкви. Ми є молодою, гарною, мудрою Церквою, що під проводом молодого владики-поліглота, який вміє молитися, вірить у Бога і бачить славу своїх попередників і до тієї слави веде всіх вас. Ми, як Постійний Синод, приїхали сюди, щоб ви в Німеччині та різних країнах Півночі Європи відчували, що Україна стоїть, бореться, але й не забуває про вас. Ваша Церква-мати про вас дбає. Бажаю, щоб ви відчули, що ми молимося на Київських горах за кожного з вас. Ми вас не соромимося, тому й ви не соромтеся своєї Церкви й Батьківщини і «во время люте, в остатню тяжкую минуту за неї Господа моліть», як заповідав Тарас Шевченко.

Ми сьогодні просимо: Господи, вияви силу святості Твого Святого Духа у нашому народі! Покажи нас Твоїм, святим народом, який признається до Тебе і вірить, що Ти признаєшся до нього. Сьогодні бути українцем у Німеччині — це бути найкращим. Вчора молоді люди говорили мені, що для того щоб їх поважали, вони мусять вдвічі або й утричі більше вчитися, ніж їхні однолітки, які тут народилися, і стати найкращими учнями, працівниками, науковцями і підприємцями. Бути українцем означає бути справжньою людиною та справжнім патріотом, християнином. Хай та правда нашої віри в Бога буде силою, завдяки якій ми переможемо. Свого часу святий Августин сказав, що правду не потрібно захищати, вона, як лев, має власну силу, її треба лише вивільнити. Це ще одне значення слова «визнати», про яке нам каже сьогодні Христос. Визнайте Його перед людьми сьогодні, не соромтеся того, ким ви є, вивільніть силу правди, святості, яка прагне виявитися в нашому житті та яка, як зародок вічного блаженства, вже спочиває в кожному з вас. Амінь.

† СВЯТОСЛАВ

Локації

Персони

Дивіться також