Проповідь Блаженнішого Святослава в 17-ту неділю після Зіслання Святого Духа з нагоди 30-річчя заснування парафіяльної громади у Фастові
З глибин взиваю, Господи, до Тебе.
О Господи, почуй мій голос! (Пс. 130, 1–2).
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Достойний пане міський голово Фастова!
Дорогі брати і сестри, парафіяни цієї унікальної парафії
нашої Київської архиєпархії!
Діти нашої Церкви в різних куточках світу й України,
на окупованих територіях, на лінії фронту, які зараз моляться разом із нами завдяки цій живій трансляції!
Дорога наша молоде!
Дорогі наші діти!
Гості сьогоднішнього свята!
Слава Ісусу Христу!
Фастів є містом соборності України, містом особливої зустрічі. Говорячи про це, ми, звичайно, пригадуємо Акт Злуки, підписаний саме тут, у Фастові, у пропам’ятні часи наших національно-визвольних змагань, коли Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналися в одну соборну, вільну й незалежну українську державу.
Та й сьогодні Фастів є особливим простором зустрічі, — зустрічі, яка здатна вивільнити силу, енергію, не тільки людську, а й Божу.
Закони природи кажуть, що, коли зустрічаються два протилежних заряди, за певних умов виникає іскра. І сьогодні ми хочемо тут відсвяткувати момент вдячності Господу Богу з боку нашої Церкви та нашого народу за те, що Він виявив у цій громаді іскру своєї Божественної сили. Вона була присутня тут впродовж останніх десятиліть — у час нашого церковного, народного і державного будівництва.
Сьогоднішнє Євангеліє (Мт. 15, 21–28) також розповідає нам про особливу зустріч, — зустріч протилежностей. Тож прислухаймося до Божого слова, яке є виявом Божої сили і яке нині Господь скеровує до нас саме тут, у славному місті Фастові.
Євангеліє від Матея оповідає нам, що Ісус Христос, покинувши межі ізраїльської землі, прийшов у північні терени сиро-фінікійської культури та релігійного простору. Назустріч Йому вийшла жінка. Євангелисти чітко описують, що вона не була єврейського походження: Матей називає її ханаанянкою, а Марко — сиро-фінікійкою. Тож це була чужинка, яка приходить до Ісуса Христа і взиває до Нього глибокими біблійними словами: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно» (Мт. 15, 22).
Матей, описуючи цю зустріч, зосереджує нашу увагу на мовчанці Христа. Він мовчить, а жінка продовжує кричати. Його мовчання триває стільки, що Петро втручається і каже: «Відпусти її, бо вона кричить за нами» (Мт. 15, 23).
Отже, крик цієї жінки, спрямований до Ісуса Христа, і Його мовчання стають центром уваги цієї події. Що означає мовчання Господа? Цікаво, що, коли ми вслухаємося в голос Святого Письма Старого Заповіту, то знаходимо в них духовний досвід мовчання Бога. Людина кричить серед болю, страждання, а Бог начебто мовчить. У чому тут таємниця? У чому полягає ця драма?
У Псалмах читаємо, що мовчання Бога у відповідь на крик людини в її горі стає моментом, коли Він наче ховає своє обличчя. Каже псалмоспівець: «Доки ховатимеш лице Твоє від мене?» (13, 2). А пророк Ісая цю таємницю Божого мовчання описує ще драматичніше: «З тобою ж — Бог тайний, Бог Ізраїля, Спаситель!» (45, 15).
Ці слова про Бога, який немовби ховається, увійшли в історію християнської думки у відомому латинському вислові «Deus absconditus» — «прихований Бог». Є ціла книга Старого Завіту, яка розповідає про крик і моління праведника, який у час Божого мовчання прагне почути від Нього відповідь, — книга страждального Йова. Боже, чому Ти мовчиш?
У сьогоднішній події Христос наче відкриває цю таємницю Божого мовчання, навіть більше — можливо, її глибокий зміст і намір. Святий апостол Павло говорить, що саме Ісус Христос є Словом — відповіддю Бога Отця на крик, моління і плач людини. Бог не мовчить, а відповідає людині не чимось, а Кимось! Серед мовчання цього начебто захованого обличчя Бог Отець посилає свого Сина як воплочене Слово. «І Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Ів. 1, 14).
І ось ця драма зустрічі Слова Божого із ханаанянкою, яка кричить у всій повноті свого болю, сьогодні розкривається у Святому Євангелії. Жінка взиває до Христа про милосердя, а Він мовчить, хоч сам є Словом Отця до цієї жінки.
Ісус Христос починає говорити, але спочатку звертається до своїх учнів. Якщо ми уважно придивимося до Його слів, то побачимо, що саме до учнів Він каже: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля» (Мт. 15, 24). Адже ізраїльтяни вважали, що, коли Бог говорить, Він звертається тільки до них, а коли мовчить, то це стосується всіх. Проте тут Христос начебто провокує апостолів і тих, хто прийшов з Ізраїлю, по-новому поглянути на свого Бога. Господь промовляє слово милосердя до всіх людей.
Мовчання Ісуса Христа є дією Бога, яка виявляє глибину віри жінки-ханаанянки. Коли Боже слово присутнє навіть у мовчанні, це мовчання не закриває людину, а витягує назовні найглибший крик її серця: «Господи, допоможи мені!» (Мт. 15, 25). І ось Христос, розкриваючи зміст свого посланництва, починає говорити про хліб. Звертаючись до жінки, Він каже: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам» (Мт. 15, 26). Для нас ці слова можуть прозвучати навіть образливо. Але про який хліб ідеться? Коли жінка просить саме того хліба, який Христос призначає дітям Божим, усе змінюється. Слово про хліб стає моментом, коли головні дійові особи начебто міняються місцями.
Давньохристиянський письменник Оріген каже, що той хліб, про який говорить Христос, не є матеріальним хлібом, який задовольняє тільки потреби нашого тіла. Це уділення Божої сили, хліб Божого Слова! (пор. Коментар на Євангеліє від Матея, книга ХІ, розділ 17). Це пожива Божого Слова, що само приходить до дітей, яким було обіцяне. Та водночас це Слово відкрите і дароване всім людям.
Апостол Павло говорить, що воплочене Слово Боже, Господь наш Ісус Христос, є вічним «Так» Отця на крик і прохання людини: «Бо Син Божий, Ісус Христос, що Його ми вам проповідували — я, Сильван і Тимотей, — не був „Так“ і „Ні“; в ньому лише „Так“ було. Скільки бо обітниць Божих у Ньому — „Так“, і тому через нього „Амінь“ Богові на славу через нас» (II Кор. 1, 19–20). Навіть коли Христос мовчить, Він присутній, Він є Словом, Божим хлібом, є «Так» для цієї жінки. Проте вона повинна це зрозуміти, відкрити для себе і прийняти. Він є тією відповіддю — «нехай так буде», яку Господь дарує кожному, хто вірує.
Павло каже, що Христос є «Так» Бога для людини. І жінка отримує те, про що просить, коли відповідає Богові своїм «так»: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх» (Мт. 15, 27). Тоді Христос каже: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш» (Мт. 15, 28). Отже, навіть мовчання Господа в присутності цієї жінки є позитивним словом Божим, яке викликає назовні, розкриває глибину і зміст її крику.
Святі Отці говорили, що крик ханаанянки є криком серця людей усіх часів і народів. Адже її донька, яку мучить біс, наче є образом рабства, у яке все людство потрапило внаслідок гріха наших прародичів. Тому ця жінка стає голосом усього людства, яке, за словами псалмоспівця, взиває до свого Бога, Творця і Спасителя: «З глибин взиваю, Господи, до Тебе. О Господи, почуй мій голос!» (Пс. 130, 1–2). Цей голос перетворюється на молитву, а її прохання — на ісповідь віри: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида!» (Мт. 15, 22). Вона, чужинка, визнає в Ісусі Христі Сина Божого, Господа, Бога, який став тілом і прийшов до людини. Цього Христос не знайшов серед синів дому Ізраїлю!
Це урочисте проголошення віри стає моментом, коли спалахує Божественна іскра, і здійснюється те, про що просить та жінка. Бог більше не мовчить — Він відповідає на її віру, що вийшла з глибини серця: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш» (Мт. 15, 28).
«З глибин взиваю, Господи, до тебе. О Господи, почуй мій голос!» (Пс. 130, 1–2). Я думаю, що кожен українець під час війни хоча б раз пережив цей досвід усього людства — Божого мовчання. Коли ми бачимо, як ворог щодня палить наші міста і села, як гинуть діти, жінки, як Україна стікає кров’ю, ми питаємо: Боже, де Ти? Господи, чому Ти мовчиш? Господи, врятуй нас! Деколи ми справді хочемо повторити слова пророка Ісаї: «З тобою ж — Бог тайний, Бог Ізраїля, Спаситель!» (45, 15).
Те Слово Боже, яке сьогодні Небесний Отець посилає нам у відповідь на наш плач і крик, — це Господь наш Ісус Христос, який дає нам хліб дітей. І тим Словом, яке стало тілом і нині нам подається як хліб, є Таїнство Пресвятої Євхаристії. Щоб сталося те, про що читаємо в Євангелії, ми маємо тільки повірити, що Він присутній між нами, що відвічне Боже Слово стало тілом і перебуває в тілі стражденного українського народу.
Кожному, хто вірить із глибини власного серця, Господь Бог відповідає своєю присутністю — входить в особисту історію того, хто змагається, плаче, страждає, але не перестає шукати. «З глибин взиваю, Господи, до Тебе. О Господи, почуй мій голос!» (Пс. 130, 1–2).
Ми слухаємо ці слова про Боже «так», про зустріч протилежностей, про іскру, яка всіх дивує і долає межі. І саме цю іскру ми святкуємо, відзначаючи два особливих ювілеї цієї парафії у Фастові.
Складаємо подяку Господу Богу за засновників цієї громади, які фактично були дисидентами, політв’язнями, адже багато років чули від багатьох лише «ні». Але саме через воскресіння нашої Церкви Бог промовив до цих віруючих людей своє вічне, спасенне «так»!
Тридцять років тому постала ця громада. Пригадаймо, що тоді нашій вільній, соборній Україні було лише п’ять років. Рівно стільки ж років цій дівчинці, яка сьогодні вітала нас при вході до цього храму. Господь в особливий спосіб сказав «так» тим людям, які з глибини душі, з величі своєї віри просили Його і чекали на Нього.
Сьогодні з вдячністю згадуємо перших будівничих цієї парафії: отця Михайла Кравціва та світлої пам’яті отця Любомира Даціва. Особливо хочу згадати світлої пам’яті отця Романа Мірчука. Саме завдяки його зусиллям ця парафія стала місцем зустрічі українців з усіх куточків України та представників великої української діаспори.
Ми були свідками того, як тут спалахнула Божественна іскра церковної солідарності, єдності та любові. Ми бачили, як ця іскра — Боже «так» у відповідь на молитву громади — змінювала людей і простір довкола них. Так парафія стала осередком трансформації Фастова, а через нього — усієї України. Це перетворення принесло багато нового в життя кожного з нас.
Першою змінилася ця будівля храму. Мало хто сьогодні пам’ятає, що це була міська лазня. Семінаристи нашої Львівської духовної семінарії взяли це темне, занедбане приміщення з неприємним запахом і перетворили його на світлий простір Божого храму. Добре пригадую освячення цього храму двадцять п’ять років тому. На цю подію патріарх Любомир приїхав ще зі Львова. Дивлячись на пройдений за ці роки шлях, ми бачимо, наскільки багато змінилося.
Відновлення цієї парафії стало пророчим голосом воскресіння нашої Київської митрополії та передвісником повернення осідку Глави нашої Церкви додому, до Києва. Парафія у Фастові справді стала простором зустрічі різних людей.
Хочу особливо подякувати отцю Віталієві Марцинюку, адже саме тут він знайшов свою долю. Коли я ще був віцеректором Львівської духовної семінарії, то приїжджав сюди. Багато хто згадував про ангельський спів львівських семінаристів. А цим співом керував тоді ще наш семінарист.
Нині серед нас є отець Орест Демко зі Стрийської єпархії. Ці брати зі Львівської духовної семінарії, об’єднані у братстві Введення в храм Пресвятої Богородиці, свого часу розбудовували цю громаду і парафію.
Як багато маємо за що дякувати! Але це вам сьогодні Христос каже: «Велика ваша віра!». Бо тією євангельською жінкою, яка взивала до Господа, є сьогодні ця громада, ця Церква, ця парафія.
Ваша громада справді виконує особливу місію в нашій Церкві та в нашому народі. Якщо поглянути на неї у світлі Божого задуму, то, можливо, саме в цьому виявляється Божий задум про воскресіння цієї парафії у Фастові: щоб підготувати нашу Україну і нашу Церкву до викликів страшної війни, щоб Його словом, силою, небесним хлібом — Пресвятою Євхаристією — ми стали здатними вистояти в тій борні.
Пам’ятаю, як на початку війни, у перші її тижні, я приїхав сюди, до вас. Фастів тоді був близько до передової. Київ перебував у напівоблозі, значна частина Київської області була окупована, а російські «гради» й артилерія досягали Фастова. Але Фастів вистояв. Навіть більше, він перетворився на центр, де сходилися дороги, щоб звідси вирушати далі — туди, де було найважче.
Пам’ятаю ті зустрічі. Багато водіїв погоджувалися довезти гуманітарну допомогу, харчі до Фастова, але далі їхати боялися. Тоді ви, водії, чоловіки цієї парафії, перевантажували допомогу в менший транспорт і польовими дорогами везли її далі.
Усе це було знаком Божої присутності в найтяжчий момент крику, плачу і болю нашого народу, коли всім нам здавалося, що Бог заховав своє обличчя і зник. Саме ваша громада зуміла показати Христа, присутнього між нами, навіть тоді, коли нам здавалося, що Він мовчить.
Дякую цій парафії за її плідність у духовному житті. Саме з неї походить найбільше священничих покликань. Дякую батькам, які віддали своїх синів на служіння нашій Церкві та нашому народові. Дякую і за те, що ви пам’ятаєте навіть тих, хто загубився в дорозі. Ці хлопці живуть серед вас, а ви й надалі супроводжуватимете їх, щоб вони віднайшли свою дорогу до священства.
Сьогодні ми згадуємо всіх добрих людей, які у цій громаді кажуть Господеві «так». Ми бачимо, що ця церковця вже стала замалою для вас. І ще одне чудо сталося. Нарешті й міська рада сказала своє «так» цій парафії, виділивши земельну ділянку для будівництва нового храму.
Нехай ця громада зростає і розвивається, щоб і надалі служити Богові та своєму народові. Велика твоя віра, наша маленька парафіє у Фастові! Нехай Господь Бог тобі вчинить за твоєю вірою, працею і молитвою. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
