Проповідь Блаженнішого Святослава у Світлу середу і в день освячення оновленого храму Святого Юрія в Дрогобичі
Преосвященний владико-митрополите Теодоре!
Боголюбиві наші владики Ярославе, Миколо і Тарасе!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Достойні представники органів державної влади різних рівнів!
Народні депутати місцевого самоврядування!
Дорога наша молоде, якої сьогодні так багато!
Дорогі діти!
Славний наш Дрогобичу!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Христос воскрес!
Видно, що тут, у Дрогобичі, свято. Дрогобич святкує Пасху Господню.
Ми сьогодні особливо відчуваємо через народні звичаї, через нашу прабатьківську духовність і молитву, що святкувати Пасху означає бути причасником Христового воскресіння. Святкувати Пасху — це не тільки здалеку споглядати, не тільки згадувати, як колись Христос воскрес із мертвих, а бути тепер причасником таїнства: Його страждання, смерті і воскресіння.
У це свято тут, біля підніжжя цього древнього і святого храму, ми відчуваємо, як сила Воскреслого пульсує в тілі, жилах і серці, нашого народу впродовж віків. Ми знаємо, що початком причастя Пасхи Христової є наше Таїнство Хрещення, яке довершується в Таїнстві Миропомазанні і сповнюється в Таїнстві Причастя — Євхаристії. У цих Святих Таїнствах, які звемо Таїнствами християнського втаємничення, Христове воскресіння, наче зерно, закладається в серце, у глибину кожної людської особи, яка приступає до цих Таїнств.
Святкувати Пасху — це відкрити в собі силу Христового воскресіння, яка нині надає мені нові, надлюдські сили і можливості. Той народ, який відчуває в собі пульсування сили воскреслого Господа, є непереможним.
Особливо виявляється сила Господнього воскресіння в мучениках Христової Церкви. Мученик — це свідок, — свідок воскресіння. Він свідчить перед обличчям мучителя, що після смерті є воскресіння. Він не боїться смерті, бо вона вже переможена в нашому воскреслому Спасителеві.
У момент свого мучеництва мученик завжди перемагає мучителя. Це дивне пасхальне таїнство, яке виявляється в цю мить. Мучитель думає, що, вбиваючи християнина, показує свою силу і владу над ним. Тиран вважає, що перемагає через вбивство іншої людини. Один із найбільших злочинців ХХ століття казав: «Є людина — є проблема. Немає людини — немає проблеми».
Однак правда є цілком іншою. Під час мучеництва кров мученика стає силою, яка нищить, вбиває всю смертоносну міць, яку має мучитель. У той момент вони начебто міняються місцями: той, хто думав, що перемагає, вбиваючи, стає переможеним силою воскресіння, яку в собі несе мученик Христовий. Тому сьогодні з особливою радістю ми святкуємо пам’ять великомученика, переможця і чудотворця Юрія (Георгія).
Прислухаймося до того, що хоче нам сказати цей мученик. Насамперед звернімо увагу на його ім’я, яке дуже промовисте. Постать великомученика Юрія для є нас сьогодні живим посланням ранньої Церкви. Як відомо, він, 20-річний юнак, воїн, тисяцький (у римському війську він був начальником тисячі), мав відвагу відкрито виступити про імператора Діоклетіана. Цікаво, що Юрій помер мученицькою смертю в день Пасхи в 303 році.
Збереглися унікальні акти його мучеництва, завдяки яким можна зрозуміти, що його розмова з Діоклетіаном нагадує розмову між Христом і Пилатом. Христос каже: «Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину» (Ів. 18, 37). Пилат запитує: «Що таке — істина?» (Ів. 18, 37). Розмова обривається, бо істина — це не щось, а Хтось.
Так само і Георгій каже Діоклетіанові: «Я прийшов, щоб свідчити». Імператор питає в тисяцького, звідки у нього така мужність. Георгій відповідає: «Я — раб Христа, Бога мого, і, на Нього уповаючи, посеред вас добровільно став, аби свідчити про істину» (Житія святих, Житіє святого великомученика Георгія Побідоносця).
Ім’я Георгій у перекладі з давньогрецької мови означає «землероб» — той, хто обробляє землю, плекає зерно. Це плекання зерна в постаті великомученика набирає цілком іншого, пасхального, значення. Він виплекав у собі насамперед зародок воскресіння, який отримав у Таїнствах Хрещення, Миропомазання і Євхаристії і який у його мучеництві став силою, що посвідчила істину найбільшому мучителеві християн Римської імперії — і перемогла. Уявіть собі: Юрій помер у 303 році, а вже через 10 років Костянтин Великий видав славнозвісний Міланський едикт, який став імператорським визнанням перемоги християнства над державною римською релігією.
Є ще одна важлива риса свідчення Юрія. Він каже: щоб перемогти ворога людського роду, треба не тільки бути краще озброєним від нього, а й духовно й морально переважати того змія. На всіх іконах цього святого великомученика зображають як змієборця. Саме момент публічної сутички з імператором був тією миттю, коли він своєю силою і відвагою переміг прадавнього змія, ворога людського роду.
Той змій і сьогодні вбиває і нищить усе на нашій багатостраждальній українській землі. Ми перемагаємо його тією ж силою, яка виявилася, діяла і перемогла в постаті великомученика Юрія. Тому ми звемо його чудотворцем. Яка іронія — обв’язуватися стрічками, називаючи їх георгіївськими, і бути носієм смерті, а не воскресіння! У такий спосіб неможливо перемогти. Про цих «георгіївських» воїнів зла, драконівських виявів у наш час, дуже влучно сказав апостол Павло: «… Мають бо сповид побожности, сили ж її зреклися» (ІІ Тим. 3, 5).
Сьогодні великомученик, побідоносець і чудотворець Юрій хоче передати нам ще й таке послання: християни, які вірять у стражденного, померлого і воскреслого Христа, культивуючи в собі зародок воскресіння, завжди творять культуру. Недаремно ці слова — «культивувати» і «культура» — спільнокореневі. Культурний чоловік чи культурна жінка — це не просто той, хто знає правила етикету, а хто плекає вічне життя, яке носить у собі, хто втілює віру в Бога у вчинки, перетворює її на спосіб власного існування, існування своєї родини, а відтак цілого народу. Тому ми, український народ, недаремно називаємося народом пасхальної культури.
Нинішня подія — освячення іконостаса, якому майже 400 років, у цьому храмі, збудованому на честь великомученика і побідоносця Юрія наприкінці XV — на початку XVI століття — промовляє до нас. Святий Юрій каже нам тут: ви — спадкоємці великої культури. Вона постала завдяки тому, що наші батьки, діди й прадіди носили в собі зародок воскресіння і вічного життя. Вони будували храми, писали ікони, бо вірили у воскреслого Господа і жили в Ньому. Саме те життя Христа в нас і наше життя в Христі є джерелом надії українського народу, нашої невмирущості. Бо над пасхальною культурою жоден носій смерті ніколи не мав і не має влади. Не за ним, а за нами — останнє слово перемоги.
Той самий Юрій продовжує до нас говорити: хто хоче від’єднати українську культуру від її християнського коріння — той нічого не знає ні про те коріння, ні про саму культуру. Ба більше, культивуючи зародок воскресіння в культурі, ми завжди його звершуємо, і він розцвітає в Божому культі, подібно до цвітіння маминої вишні в саду. Це саме те, що ми зараз звершуємо. Культура має своє коріння в зародку воскресіння, а розквітає, коли стає однією із форм прослави нашого воскреслого Христа-Спасителя. Не відкрившись до вічності й не перетворившись на прославу Божу, людська культура завмирає, як те правічне дерево, що вже не здатне цвісти і плодоносити в сучасності. Великомученик Юрій вчить нас, що зберігати культурний скарб віри батьків і прадідів означає жити ним і оживляти його, відкриваючи його для духовного світіння нашого народу в сучасності.
Те, що чуємо нині про великомученика Юрія, стосується не минулого, а сучасності, ба більше — це світло надії на майбутнє. Бо ми носимо в собі воскреслого Спасителя. Творимо християнську культуру третього тисячоліття, розвиваючи спадок батьків. Ми вміємо молитися, вміємо зберігати все те, що отримали відкритим до вічності у нашому пасхальному паломництві.
Складаю слова подяки всім, хто розвиває християнську культуру нашого народу і зберігає скарб батьків. Культурний народ не тільки вміє творити щось нове, а й здатний не «розбазарити» і не знищити того спадку, який отримав від попередників.
Тому мені так хочеться згадати праведного митрополита Андрея Шептицького, який дбав про цей храм, опікувався ним, який завдяки своїй особливій місії, збираючи скарби нашої культури, заснував Національний музей у Львові. Без праведного митрополита ми б не мали цього скарбу, яким сьогодні втішаємося.
Можна сказати, що цей храм та іконостас — це документ нашої європейської культури, — культури найвищого європейського зразка. Тому мені так приємно, що на цьому святі є гості з-за кордону. Коли хтось нині каже, що не розуміє українців, — ми промовимо до нього словами Христа, які Він скеровував до своїх учнів: «Ходіть та подивіться» (Ів. 1, 39).
Цей храм і ці ікони самі промовляють до тих, хто хоче пізнати наше серце, нашу історію та наше майбутнє. Щиро дякую всім реставраторам, музейним працівникам. Сьогодні свято нашого культурної сучасності. Бо ми всі разом — держава і громада, Церква і фахівці культури й мистецтва, ті, хто вміє відновлювати і зберігати ці пам’ятки — працюємо і йдемо разом у цій особливій місії.
На цьому подвір’ї в червні 1941 року був проголошений Акт відновлення нашої державності. Де, як не тут, нам сьогодні молитися за нашу Українську державу та перемогу над російським драконом?! Не даймо нікому торгувати її свободою, волею, суверенністю і незалежністю.
Великомученику і побідоносцю Юрію, допоможи нам перемогти так, як ти свого часу переміг! Поблагослови наше військо. Дай нам силу правди, яка б у нас і через нас могла подолати зло. Будь між нами і разом з нами. Поможи нам бути гідними спадкоємцями і свідками віри наших батьків, носіями нашої культури і справжніми молільниками, християнами третього тисячоліття, які сьогодні кажуть: Христос воскрес! Воістину воскрес!
† СВЯТОСЛАВ
