Проповідь Блаженнішого Святослава у неділю після Різдва
Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло Мені…
Тоді Я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про Мене,
щоб учинити Твою волю, Боже (Євр. 10, 5–7).
Високопреподобний отче протоігумене!
Преподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі брати і сестри в різних куточках України та світу,
які моляться з нами за допомогою живої трансляції
та які присутні тут, у храмі Святого Василія Великого нашої василіанської обителі!
Дорогі парафіяни!
Дорогі гості свята, діти!
Христос народився!
Святкуючи Різдво Христове, ми по-особливому відкриваємо для себе нашого живого Бога. Слухаючи Боже слово про дитинство Ісуса (Мт. 2, 13–23), розуміємо, що Різдво Христове — це не новорічна казка про щось ідеальне, нездійсненне, а реальність, частиною якої є ми. Різдво Христове — це Божественна історія про кожного з нас зокрема, про наше, вповні людське, життя.
Заглиблюючись у книги Святого Писання, можемо збагнути, що Господь Бог дає нам себе пізнати через історію, зокрема історію людини. Відчуваємо, що ось Він тут, з нами, пізнаємо Його, коли переживаємо біль або радість, коли переживаємо історію нашого спасіння: як родина, як народ, як Церква. Відчуваємо, що Святе Письмо, Боже слово, Євангеліє — це сувій книги, у якому написано про мене, про історичну особу, а не тільки про нашого Спасителя, що прийшов до нас у людському тілі.
Цікаво, що слово «тіло» в Божому одкровенні означає не лише людську фізичну оболонку, а й існування людини в усіх її вимірах у видимому, матеріальному світі. Тіло — це родина, народ. Тіло — це болі, страждання, а також радощі й надії людини. Ми чуємо сьогодні, що сам Син Божий на небесах каже до Небесного Отця: «Боже, Ти не хотів жертв, всепалень, але приготував Мені людське тіло. Ось Я іду чинити Твою волю» (пор. Євр. 10, 5–7).
Слово Божественного Євангелія, яке ми щойно прослухали, розповідає про три моменти відчуження Божого народу від Господа, відкинення цим народом свого Спасителя, новонародженого Дитятка Ісуса: про те, як Ірод, довідавшись від мудреців про народження нового царя Ізраїлю, хоче Його вбити; як у Рамі плаче Рахиль над невинно вбитими у Вифлеємі дітьми до двох років; як Пресвята родина втікає до Єгипту, а повертаючись, шукає місця проживання на ізраїльській землі, проте не знаходить у Юдеї, у Вифлеємі, і спішить на північ, у Галилею, у місто Назарет, щоб здійснилося слово Писання: «… що Назорей назветься» (Мт. 2, 23).
Роздумаймо над тим, що означає назватися Назореєм. Уживаючи це грецьке слово, Матей, найімовірніше, говорить про мешканців Назарета. Знаємо зі Святого Письма, що Ісусові написали на хресті: «Ісус Назарянин, Цар Юдейський».
Грецьке слово «Ναζαρηνός» зачіпає глибокі струни з історії Ізраїлю. Воно начебто підсумовує три єврейських поняття: «neșer», що в перекладі означає «паросток»; «nașûr» — «залишок»; «nazir» — «посвячений Богові». Цієї неділі після Різдва ми вшановуємо пам’ять трьох осіб: царя Давида, Йосифа Обручника і Якова, брата по плоті нашого Спасителя, першого єпископа Єрусалимської Церкви. Вищезгадані три єврейські поняття начебто відкривають нам те, як сенс життя і покликання кожного з цих історичних осіб здійснюється в постаті Ісуса Христа.
У Христі ми впізнаємо довгоочікуваного паростка, нащадка Давидового; Йосиф опікується Ним як залишком вірного Богові народу, збереженим Ним; апостол і мученик Яків вказує нам на Христа як на всепальну жертву Отцеві, цілковито посвячену Богові людину. Давид заснував був династію царів Ізраїлю, яку свого часу зрубали під корінь. Рахиль плаче, бо все знищено. Проте в Ісусі Христі той старий пень, про якого всі забули, дає паросток — народжується надія. Саме про Христа-Спасителя пророк Ісая говорить як про «паросток із пня Єссея» (11, 1).
Святий Йосиф Обручник, який був опікуном новонародженого Спасителя відповідно до Божого закону, показує, що захист цього залишку Ізраїлю гарантований самим Господом, тобто що ізраїльський народ буде завжди Ним збережений, хоч би які війни, переселення чи знищення відбувалися. Господь Бог завжди захистить якесь ядро, що його потім відродять (релігійне, суспільне, громадське життя Божого народу завжди буде відновлене). Ми чуємо сьогодні, що з Єгипту під проводом святого Йосифа повертається Пресвята родина, щоб здійснилося слово, сказане пророком: «… і з Єгипту покликав Я Мого сина» (Ос. 11, 1). Це якраз народився старозавітний Ізраїль як Божий народ, коли виходив з Єгипту. А Йосиф, який захищає, — це життєдайне начало народу, Спасителя. Він несе нову надію, з якої народиться майбутнє.
Яків, брат по плоті нашого Господа Ісуса Христа, є нібито здійсненням поняття, яке означає посвяту Богові. Адже спасіння Божого народу не буде обмежене однією етнічною групою, певною нацією. Тим новим народом, новим Ізраїлем буде Церква Христова — ми належатимемо до нового месіанського народу, якого апостол Павло назве таїнственним Тілом Ісуса Христа (пор. Еф. 5, 31–32). Постать апостола Якова, першого єпископа Єрусалима, який загинув мученицькою смертю, будучи скиненим із вершини єрусалимського храму, вкаже нам на розп’ятого і воскреслого Спасителя як на здійснення слова пророка Давида про всепалення і жертви (пор. Пс. 40, 7–9). Саме існування Сина Божого в людському тілі й цілковита посвята в Його особі людини Богові буде справжньою жертвою, про яку написано в сувої священної книги.
Слухаючи слова про здійснення в особі Ісуса Христа, у Його народженні старозавітних пророцтв, про відкриття змісту Його історичного моменту та відтак про народження надії на майбутнє, ми роздумуємо про сенс нашого життя та нашої історії.
Сьогодні Київ, як Рахиль, плаче над своїми невинно вбитими дітьми. Завтра, за розпорядженням міської влади, у столиці оголошений день жалоби. Цей найбільший удар з неба по наших містах і селах відбувся саме в той день, коли Церква вшановувала пам’ять дітей, невинно вбитих Іродом у Вифлеємі. Це невипадково. Сьогодні плаче Україна над своїми дітьми, яких у неї забрав сучасний Ірод.
Проте ми відчуваємо, що стоїмо на порозі якогось нового часу. Підсумовуємо нині прожити рік. Завершуємо спільною молитвою один із, можливо, найбільш трагічних років в історії нашого народу. Вступаємо в новий рік, не тільки календарний, а й церковний. Питаємо себе: Господи, яким буде цей рік?
Чуємо слово про Ісуса як родоначальника, про цей могутній силою воплочення Божого слова зародок Христової Церкви. У Ньому пізнаємо, що всі ми, зболений люд, є Богом береженим залишком, якого Він супроводжує в новий час. Чуємо слово запевнення: хоч би що там діялося, Господь Бог сам збереже український народ! Ба більше, зробить його надією та орієнтиром для всього світу.
Живемо начебто на межі часів та епох, коли людство втрачає цінності, не знає, що буде далі, боїться всього нового, коли світ потребує орієнтирів і людей, здатних прокладати шлях. Живемо не тільки на межі життя і смерті в умовах війни, не тільки на межі старого і нового року, а й, міцно тримаючи за руку нашого Спасителя, разом із Ним входимо в нову історичну епоху існування всього людства.
У новий рік, у новий час входимо як посвячений Богові народ. Ба більше, відчуваємо, що наш Спаситель воплотився, увійшов у тіло українського народу. Це Його вкотре вбивають у загиблих синах і дочках України. Це Його вкотре ранять, атакуючи наші мирні міста і села. Проте саме в Ньому є наша сила, бо разом із Ним ми входимо в новий рік. Знаємо, що новизна приходить не тільки від календаря чи дня в році. Справді нове, сповнене життям, світлом і надією, приходить від Господа Бога. Саме Йому ми маємо в молитві віддати, скласти в офіру Новий 2024 рік, у який вступаємо.
Ми сьогодні також започатковуємо ваше парафіяльне свято. Бо завтра свято Василія Великого, одного зі взірцевих богопосвячених осіб, отого «Назорея» Нового Завіту. Недаремно тут зібралася вся василіанська родина. Ми разом просимо в Бога благословення на новий рік. І вкотре хочемо сказати, що наше майбутнє не є страшним. Адже нашою надією, історією та нашим майбутнім є сам Господь Бог наш Ісус Христос. І з Ним ми крокуємо в новий рік і час.
Господи, перебувай з нами в новому році. Коли Ти з нами, ми нічого не боїмося. Коли Ти з нами, наше майбутнє щасливе і світле. Коли ми віддаємо, посвячуємо Тобі все наше життя, то знаємо, що й Ти, як вічний і всемогутній Бог, посвячуєшся нам, і в Тобі перебуває наша надія. Ти — сувій нової книги часу, яка розгортається перед нашими очима. Це сьогодні в нас і разом з нами каже Господь Ісус Христос: «Отче, ось Я іду чинити волю Твою!» (пор. Євр. 10, 7). Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
