Проповідь Блаженнішого Святослава у контемплятивному монастирі сестер бенедиктинок Святого Івана Хрестителя в Суб’яко (Італія)
Господні заповіді — праві: вони радують серце (Пс. 19, 9).
Високопреподобний отче абате!
Всечесні отці!
Високопреподобна мати абатисо!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Це для мене велика честь, особливий привілей бути сьогодні серед вас у цьому історичному монастирі, де зародилося західне монашество. Прямую з України до Риму, тому що мене покликав Папа Франциск, як і багатьох владик з усього світу, на чергову сесію папського Синоду крокувати синодальним шляхом. Тож маю нині можливість молитися спільно з вами і поділитися Божим словом.
Перше читання цієї неділі (за григоріанським календарем) розповідає нам у книзі Чисел (11, 25–29) про те, як Господь приходить до свого народу в пустелі, бере частку з того Духа, який Він дав Мойсеєві, і кладе на сімдесятьох старійшин Божого народу, щоб вони з Ним розділили відповідальність за управління цим людом, що його Він веде із Єгипту до обітованої землі. Сповнені Божим Духом, старійшини починають пророкувати, хоча двоє із них — Елдад і Медад — залишилися в таборі і не прийшли з усіма іншими до намету зборів. Ісус Навин просить Мойсея, щоб той заборонив тим двом пророкувати. Однак Мойсей відповідає: «Чого то ти заздриш замість мене? Ох, коли б то ввесь люд Господній та й зробився пророком! Коли б то Господь зіслав свій дух на них!».
Чого хоче Господь навчити свій народ цією подією? Що означає ця таїнственна дія «пророкування», яка є наслідком дії Божого Духа в тих вибраних старцях? Цим духовним даром Господь дарує своєму людові цілком іншим спосіб ставлення до Себе, відмінний від того виду релігійності, якими єгиптяни вшановували своїх ідолів. Він будує собі, як про це навчали Отці Латинської Церкви, не «numen», а «nomen»! Господь не хоче страху та примусу супроти себе (numen) у виконанні релігійних повинностей, натомість шукає місця для свого Духа в людині, прагне від неї стосунку любові, дарує себе, будує в народі своє Ім’я (nomen). Даруючи Духа, Він будує цей люд саме як свій народ, — будує в ньому своє Святе Ім’я. Це означає, що Він дає людині можливість брати участь у Божій святості, бути Його вільним сином чи вільною донькою. Щодня в цьому таборі можна було стати свідком того, як Мойсей ішов до Бога, щоб говорити з Ним як із приятелем. Тому, бачачи, як ті двоє, що не прийшли до табору, пророкують, Мойсей відповідає: «Якби ж усі були пророками в Ізраїлі», тобто якби ж то всі були друзями Бога! Це бажання пророка сповниться лише в дарі П’ятдесятниці, коли народиться новозавітний Божий народ, Церква Христова!
Антифонний псалом (19) говорить нам про радість у виконанні Божих заповідей. Це може нам видаватися дивним: яку радість можуть дарувати заповіді, що змушують кожного з нас щось чинити? Але, чуючи про ці заповіді в Дусі Святому, можемо зрозуміти, що Божий закон є не сліпим підкоренням Всевладному (numen), а правилами відносин між Богом і людиною, котрі випливають з угоди, союзу, заповіту взаємної любові, який Бог уклав зі своїм народом, що ісповідує Його Ім’я та засвідчує перед іншими народами силу Його захисту і мудрості (nomen). Лише тоді, коли людина досвідчує взаємність такого ставлення, розуміє особисту відповідальність у будуванні стосунків із Богом, то починає відчувати радість від того, що бере участь у намірах і діях свого Творця. Саме ця взаємність у стосунках робить нам зрозумілими Його правила, дає можливість особисто переконатися, що «закон Господній — досконалий: він відживлює душу. Засвідчення Господнє — вірне: воно навчає простих. Господні заповіді — праві: вони радують серце. Веління Господнє — ясне: воно просвічує очі».
Другий нинішній біблійний текст, читання із соборного Послання Якова (5, 1–6), картає багатих, які збирають свої скарби — через прихований намір — на останній день. Часто навіть сьогодні люди збирають певні матеріальні ресурси на старість, мовляв, коли буду на схилі віку й стану нікому не потрібним, то, можливо, хтось заопікується мною, якщо матиму статки, щоб забезпечити собі гідну старість. Іншими словами, зможу бути кимось завдяки багатству, яке назбираю на останні роки свого життя. Такі люди не плекають стосунків, а збирають собі матеріальні речі. Тому Господь каже: «Багатство ваше зігнило, одежу вашу міль поїла. Золото ваше та срібло поіржавіло, а їхня іржа буде проти вас свідчити й поїсть, наче вогонь, ваше тіло. Ви назбирали собі скарбів за останніх днів». Якщо ти на останній день збираєш свій скарб, замість плекати стосунки з Богом і ближнім, залишишся убогим і самотнім останнього дня! Господь не збудує тобі імені!
Євангельський уривок від Марка (9, 38–43, 45, 47–48) відкриває все багатство Божого слова Старого Завіту та вказує на його сповнення в Ісусі Христі! Те ім’я, про яке ми чули в першому читанні, — ім’я бути християнином, Божою дитиною, ми отримали в Таїнстві Хрещення. Це найбільше багатство кожної охрещеної людини. Ось чому каже Христос своїм учням: «Хто напоїть вас кухлем води (в Моє ім’я) тому, що ви Христові, — істинно кажу вам, — той не втратить своєї нагороди». І якщо людина приймає іншу людину в ім’я Боже, отримає свою винагороду. Християнська любов є завжди любов’ю в ім’я Боже. Це справжнє багатство. Бог будує своє ім’я через Святого Духа у своїй Церкві, яка є плодом Його діяння, отим «Таїнством, Знаком та Засобом глибокого внутрішнього єднання Бога з людиною і Таїнством єдності всього людського роду» (пор. Lumen Gentium, 1, 1 Deh. 284).
Україна переживає трагедію війни, яку Папа Франциск називає святотатською, богохульством проти Бога. З початку війни 14 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки і переселитися в інші регіони країни. Шість мільйонів покинули Батьківщину. Уявіть собі, що деякі країни нараховують таку кількість населення! Ця трагедія є відкритою раною на Христовому тілі. Зараз, коли ми молимося в цьому святому місці, сотні людей гинуть в Україні. Ця відкрита
Христова рана водночас відкриває нам живу й животворну присутність Бога серед нас, який силою і діянням Святого Духа будує своє ім’я в Україні, — будує навіть там, де злоба агресора руйнує! Цей період великого страждання є також часом великого навернення в Україні. Люди шукають сенсу свого страждання. Мені казав один солдат: «Владико, найбільшого болю я зазнаю не від тілесних ран, а від того, що не розумію його сенсу». Лише Боже слово може допомогти нам зрозуміти сенс людського страждання і подарувати надію. Цей біль звертає нас до автентичних християнських відносин із Богом.
Маю сьогодні унікальну нагоду подякувати вам за любов. Господь нам нині каже: «Кожен, хто напоїв вас кухлем води в Моє ім’я ради того, що ви Христові, істинно кажу вам: той не втратить своєї нагороди». Дякую за вашу солідарність, гостинність, адже тисячі українців знайшли прихисток у ваших домівках, парафіяльних та монастирських спільнотах. Ви не втратите нагороди, особливо в останній день. Ви стали багатими в цих стосунках із Богом.
Водночас хочу залишити вам одне прохання: моліться за нас. Нехай Святий Дух, який допомагає нам зростати в християнському житті, завжди перебуває з вами. Нехай причастя Господніх Тіла і Крові дарує Вам Духа Божого, котрий допоможе вам завжди чувати в молитві. Ми в Україні усвідомили, що молитва є не обов’язком чи примусом, а простором вічності в часі. Вона зцілює наші рани і є секретом нашої витривалості, незламності та стійкості. Вона справді сильніша за зброю. Тому мені особливо приємно розділити з вами сьогодні Боже слово в цьому контемплятивному монастирі. Ви посвятилися Богові і свідчите світові, що Він збудував своє ім’я посеред Церкви Христової через древнє монаше правило святого Венедикта, яке є правилом живого досвіду спілкування людини з Богом у Дусі Святому. Нехай Господь благословить усіх вас. Моліться за Україну! Orate pro nobis! Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
