Проповідь Блаженнішого Святослава у четверту неділю Великого посту
Говори, Господи, слуга Твій слухає (I Сам. 3, 9–10).
Високопреосвященний владико-митрополите!
Всечесні отці!
Дорога наша варшавсько-українська громадо!
Наша молоде!
Наші діти!
Дорогі в Христі брати і сестри, гості сьогоднішнього свята!
Слава Ісусу Христу!
До Варшави прийшла весна. Сьогодні маємо особливий, теплий день. Мені так приємно бути весняною ластівкою з України, яка прилетіла, щоб вас привітати, передати вам тепло з Батьківщини, за якою ви тужите, до якої багато хто з вас не може поїхати, яка нині плаче, тому що зранена! Мені так приємно бути сьогодні голосом із Києва, — бути свідком надії, яку має Україна і якою я хочу з вами поділитися, про яку бажаю розповісти всьому світові! Їдучи до вас, ми були на сніданку в місцевого єпископа Варшавсько-Празької дієцезії. Цей владика послухав мене і сказав: «Бачу, що в Україні все буде добре». Хай це тепло нашої Церкви-матері нас нині огорне, зігріє і надасть нам промінчик християнської надії.
Боже слово (Мр. 9, 17–31), яке ми щойно почули, через писання апостола Марка зображає Ісуса Христа як цілителя. Христос зцілює своїм словом, чинить те, чого ніхто з людей досі не міг зробити. Це зцілення особливе, цікаве. Пригляньмося до нього — побачимо, що те, що зробив Ісус тоді, Він робить і зараз, у цю мить, коли ми слухаємо це Боже слово.
Коли Христос після Преображення на Таворській горі сходить до людей, до Нього приходить батько і починає просити за свого сина, поневоленого злим духом. Цікаво, що звільнення людини від нечистого духа є зціленням, тому що її цілісність, повнота її життя залежить не тільки від тілесного здоров’я чи психічної рівноваги, а й від того, чи в ній спочиває Святий Дух. Господь Бог створив нас, даючи нам духа, душу й тіло. Коли все цілісне, тоді особа є вповні людиною.
Описуючи це зцілення, євангелист начебто вказує на три важливі деталі. Перша річ — головна причина тієї біди, яка сталася. Марко повторює одне й те саме слово «віра», «вірити», немовби даючи нам ключ до розуміння євангельського тексту. Батько, який просить Христа про зцілення свого сина, в той чи той спосіб виявляє головну недугу народу — його невірство. Саме несприйняття та невір’я цього люду робить його «родом прелюбодійним і грішним», і Марко зображає його [невірство] як глухоту, що відбирає в людини дар мови, те, що відрізняє її від тварини.
Ось чому злий дух, який опановує хлопця, має такий особливий вияв і наслідок дії. Христос каже до нього: «Німий та глухий душе!» (Мр. 9, 25). Нечистий усе чує, — чує свого Творця, тому мусить Йому підкоритися. Злий дух чує, що каже Бог, але в людині блокує цю здатність, спричиняє глухоту і німоту. Тож Спаситель оздоровлює не тільки матеріальне вухо сина, а і його здатність чути Бога і спілкуватися з Ним.
У Старому Заповіті, ще до приходу Ісуса Христа в тілі, єдиним способом спілкування людини з Богом було вухо. Недаремно каже Господь до свого народу: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш — Господь єдиний» (Втор. 6, 4). А коли Бог покликає когось до свого служіння, як пророка Самуїла, то передусім робить чутливою його здатність чути Його, і тому цей пророк відповідає: «Говори, Господи, слуга Твій слухає» (I Сам. 3, 9–10).
Як голосно треба говорити, щоб глухий чув? Водночас, коли людина не чує, коли до неї не говорять, вона втрачає дар слова. Наш Бог не є німим. Він посилає своє слово — цим втіленим Словом є Господь наш Ісус Христос. Отож, виганяючи злого духа, Він начебто робить не тільки сина, а й батька та всіх присутніх здатними чути те, що говорить Бог, що посилає їм у своєму слові. Марко описує, що віра людини в Бога є здатністю чути, а відтак проголосити почуте Боже слово. Віра людини в Бога є відкритим слухом, через який Він може діяти.
Друга важлива річ нинішнього Божого слова — зв’язок між вірою батька і здоров’ям сина. Діти є завжди обличчям своїх батьків, бо мають у собі все те, що від них отримали. Коли Христос каже: «О, роде невірний!» (Мр. 9, 19), то вказує на проблеми не тільки хлопця, а і його батька. «… Все можливе тому, хто вірує», — каже Господь, а батько відповідає: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр. 9, 23–24).
Отже, невірство батька спричинило поневолення злим духом його сина. І навпаки, оздоровлення віри батька відразу приносить визволення синові від злого духа. Можна сказати, що батько дав тілесне життя своєму сину, але не навчив його вірити в Бога, із Ним спілкуватися. Каже Христос: «Хто не зо Мною, той супроти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розсипає» (Лк. 11, 23).
І третя важлива річ, до якої нас сьогодні заохочує Марко. Коли учні на самоті питали Ісуса: «Чому ми не могли його вигнати?» (Мр. 9, 28) — іншими словами: «Ісусе, ми теж маємо малу віру?» — Христос каже, що так.
Віра не є чимось таким, що дане людині раз і назавжди. У вірі, як і в людських стосунках, потрібно щодня зростати. Коли батько чи мати приділяють мало уваги своїм дітям, то останні не можуть всебічно й цілісно розвиватися. Якщо ми маємо постійно плекати стосунки із рідними й близькими людьми, то наскільки більше потребує щоденного зростання наш зв’язок із нашим Богом і Спасителем. Стосунки з Господом ми будуємо за допомогою молитви і особистого зусилля над собою, яке називається постом. Христос каже: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом» (Мр. 9, 29).
Зростати у вірі можна тільки через молитву, яка є особистим спілкуванням із Богом, а відтак через утілення в житті почутого від Бога через виховання і вправляння своєї волі в тому, що є добрим, справедливим та істинним. Якщо твої релігійні переконання не впливають на твої життєві рішення та вчинки, якщо твоя віра не кличе тебе до щоразу глибшої молитви — ти поступово станеш глухим на Боже слово, нечутливим до Його голосу.
Саме зараз, у час Великого посту, кожен із нас запрошений перевірити, наскільки віруючою є людиною. Яка твоя молитва — такий ти християнин. Наскільки ти серйозно постиш, тобто приймаєш свою віру як наказ, як покликання, як життєве завдання, — настільки ти справжній і діяльний християнин.
«Вірую, Господи, поможи моєму невірству!» (пор. Мр. 9, 23–24). Вважаю, що ця молитва батька сьогодні має стати зараз, у цій Літургії, молитвою кожного з нас. На днях я зустрів тут, у Варшаві, одного чоловіка, який приглядався до життя нашої Церкви, громади, а потім каже: «Мене охрестили, але не виховали», — іншими словами, мене народили в Таїнстві Хрещення як члена Церкви, але не передали мені віри, не навчили мене молитися і вірити в Бога, не навчили бути вільним від злого! Він висловлював це як жаль до своїх батьків.
Це Боже слово скероване до вас: матері, татусі і діти. Ви маєте сьогодні особливий виклик і водночас особливу нагоду тут, у цій парафії, громаді — чути Боже слово і втілювати його у своєму житті.
Вітаю цю парафію, яка була освячена у день Благовіщення Пречистої Діви Марії, із першим п’ятиріччям існування. Тут Мати Божа, як справжня учителька віри, почула Боже слово, втілила його — і Бог у Ній став людиною і оселився між нами. Дорогі батьки, прошу вас: дбайте не лише про ваш матеріальний добробут чи психічний добрий стан і розвиток своїх дітей, а й про їхнє духовне життя!
Тут ви маєте гарну нагоду подбати про особисте зростання у вірі разом, як християнська родина. Якщо ваші діти бачитимуть, що тато і мама разом моляться, вони від вас навчаться молитися. Якщо вони бачитимуть, що тато і мама, перш ніж приймати важливі рішення, слухають, що Бог про це каже, тоді, будьте певні, вони ніколи не загубляться в цьому житті. Натомість якщо ви дасте дітям все, окрім віри в Бога, вони все втратять, їх буде кидати, як того сина: у вогонь, у воду, у різні крайнощі — однак вільними людьми вони не стануть. Навчіть їх справжньої свободи, яка походить від сили і благодаті Святого Духа.
Дякую тим, хто тут, у Варшаві, гуртується у своїй громаді. Історія поселень українців у різних країнах світу показує, що саме ті люди, які шукають своєї Церкви, які єднаються в ній, які ставлять Бога на першому місці у своєму житті, не загубляться ані для своєї Церкви, ані для свого народу. Тому від імені вашої України-Матері прошу вас: не загубіться! Настане день, — ми в це віримо, — закінчиться війна і ваша Батьківщина покличе вас додому її відбудовувати. Однак цей день треба вимолити, цей заклик вміти почути, а тоді мати відкрите вухо і гаряче серце, щоб на нього відповісти.
Прошу вас: вчіть своїх дітей молитися і говорити рідною мовою! Ми знаємо, що в сучасних обставинах асиміляція відбувається дуже швидко. Гасло нашого душпастирства: інтеграція — так, асиміляція — ні! Інтегруйтеся в це суспільство. Будьте законослухняними стосовно країни, яка вам відкрила своє серце. Працюйте для її спільного блага.
Звертаюся до української молоді, до наших студентів. Сьогодні бути українцем, зокрема за межами України, означає бути найкращим. Ви добре знаєте, що нині в Польщі часто роблять висновок про те, якими є українці, дивлячись на кожного з вас осібно. Якщо ти будеш старанним, чесним працівником, усі говоритимуть про Україну добре.
Закликаю вас добре вчитися, здобувати найкраще становище в цій країні, бо одного дня все те, чого ви навчитеся тут, маєте привезти додому. Проте це все здобувається молитвою і постом, щоденною невпинною працею над собою та в зростанні у вірі та довір’ї до Бога!
Ми сьогодні просимо: Господи, збільш нашу віру! В умовах цієї жорстокої війни не дай нам втратити цей найважливіший скарб наших батьків. Сьогодні Україна стоїть і має надію. Україна вірить у Бога. Наша дія і стійкість є плодом віри в Бога. Не загубіть цього ключа.
Хай Мати Божа, учителька в цій парафії, Благовіщення якої ви переживаєте як головний приклад християнського життя, буде вашою наставницею, помічницею, захисницею і учителькою християнської віри. Хай кожен із вас, щодня встаючи на роботу і навчання, міг сказати у молитві: «Говори, Господи, слуга Твій слухає» (I Сам. 3, 9–10). Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
