Проповідь Блаженнішого Святослава у 20-ту неділю після Зіслання Святого Духа
Люблін, 10 листопада 2024 року
…Він віддав його матері (Лк. 7, 15).
Високопреосвященні та преосвященні владики!
Всесвітліший отче пароху!
Всечесні та преподобні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Якесь дивне Боже провидіння і дивна Божа опіка над цим містом і над цією парафією! Ви, можливо, пригадуєте, як рік тому Господь дозволив нам тут разом бути і переживати історичну подію, коли в присутності місцевого архиєпископа Станіслава та нашого владики-митрополити Євгена ми підписали акт передачі цього храму Святого Йосафата для потреб нашої громади тут, у Любліні. І ось з того моменту минув цілий рік, тяжкий рік, можливо, один із найважчих в історії України й Української Церкви. За той рік сталося так багато всього, що колись ставалося за десятиліття. Але ми сьогодні знову разом. Ми живі, можемо разом молитися і навіть маємо відвагу дивитися в майбутнє, мріяти про майбутнє нашої Церкви і нашого народу.
Дивні Божі діла відкриваються перед нашими очима. У цей момент нашої особливої зустрічі Господь знову промовляє до нас через слово свого Святого Євангелія. Ми чуємо історію про воскресіння. Бо кожна неділя є, по суті, маленькою Пасхою. Щонеділі ми, християни, збираємося, щоб відчути присутність між нами воскреслого Христа.
Лука розповідає про рух похоронної процесії. Чітко і ясно описує обставини цієї події. Єдиного сина матері-вдови виносять мертвим через міську браму. І ось у це царство смерті і сліз приходить Христос. Він приходить, щоб перетворити скорботну, похоронну процесію на процесію радості, віднайденої надії, ба більше, щоб повернути всіх назад до міста, змінити напрямок руху. І віддає сина його матері живим, воскреслим.
Щоб зрозуміти цю подію, пригляньмося до деталей, які подає Лука, бо в них є ключ до розуміння цього Божого слова. У давні часи люди по-іншому будували міста, ніж це робиться сьогодні. Будівництво міста було виявом людського розуміння життя і смерті. Міська брама слугувала своєрідною невидимою лінією, яка відокремлювала місто живих від міста померлих. Згідно з римським правом, для того щоб збудувати місто, насамперед потрібно було обмалювати довкола нього коло. У такий спосіб Константин побудував Константинополь. Цей обряд називався «limitatio». Лінія кола, «limes», відокремлювала місто живих від міста померлих. За межею міста живих (поліс) було місце поховання померлих (некрополіс). Описана в Євангелії процесія рухалася із міста живих до міста померлих.
Христос стоїть у брамі з того боку, де було місто померлих. Він випереджує процесію в її русі. Торкаючись мар, начебто входить у те царство смерті, щоб її перемогти і дати людині нове життя. Христос є життям і воскресінням. Він змінює всі межі, які розділяли людей того часу. Перетворює смуток і плач на радість. І навіть там, серед царства мертвих, дає життя. Він випереджує кожного з нас на нашому життєвому шляху.
Дуже цікаво описує Лука момент воскресіння. Христос заговорив, скерував своє слово до мертвого — і той почув, навіть більше, почав говорити. Слово Христове оживило юнака своєю силою, і він знову став словесним. Обмін життям відбувся між Христом, Сином Небесного Отця, у якому є життя, і тим юнаком, сином скорботної матері, яка вбачала в ньому своє майбутнє. Життя перемагає смерть.
Сьогодні цей храм, освячений століттями на честь святого Йосафата Кунцевича, святкує свій престольних празник. Священномученик Йосафат для нас є особливим святим, бо показує, що переслідувана, нищена Церква завжди перемагатиме. Можливо, хтось із могутніх цього світу вважає, що Церкву можна знищити, але це неправда. Церква — це Тіло воскреслого Христа, який завжди дихає своїм вічним життям на тих, хто вірить у Нього. Вірити в Бога — це вірити у воскресіння. Мученик, особливо священномученик, посідає особливе місце в житті Христової Церкви. Слово «мученик» означає «свідок», — це свідок воскресіння. Він є свідком того, що за межею смерті існує життя, що смерть — це не брама в ніщо. Навіть серед царства померлих присутній живий Господь. Він є запорукою майбутнього воскресіння кожної людини, яка після земного життя відходить у вічність. Христос і там випереджує кожного з нас на нашому життєвому шляху.
Сьогодні для України є дуже важливим свідчення мученика, адже він іде на смерть, насміхаючись з неї, бо знає, що вона вже переможена. Тому Україна каже: «Герої не вмирають». Ідеться про героїв, які вміють знайти Бога там, де хтось сіє смерть і зневіру.
Священномученик Йосафат є провідною зіркою нашої Церкви. Ми нині з усмішкою дивимося в очі ворогові, який нас убиває. І разом з апостолом Павлом та нашим Йосафатом, як у день Пасхи, кажемо: «Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (І Кор. 15, 55). Христос воскрес, і ти повалена!
Слухаючи сьогодні ті слова про воскресіння, про надію навіть серед царства смерті, про Христа, який завжди є попереду нас на нашому життєвому шляху, ми бачимо роль і місце нашої української парафії тут, у Любліні. З польського боку це місто завжди було дверима на схід, а з українського — містом, яке приймало українців, які рухалися на захід. Тому це місто є місцем зустрічі між Сходом і Заходом, між Церквою латинського обряду і Церквою грецького, візантійського обряду. Свідком тієї зустрічі є цей храм, який будували грецькі купці.
Люблін — це велике студентське, молодіжне місто. Тут вчаться юнаки й дівчати, щоб у майбутньому будувати особисте, громадське, народне й церковне життя. І сьогодні на це місце зустрічі до нас приходить живий, воскреслий Христос. Він і тут випереджує нас на нашому життєвому шляху!
Тож попросімо Його: промов до нас, Ісусе! Воскреси нашу надію, бо ми сьогодні плачемо, можливо, як та мати, яка втратила єдину надію, особливо тепер, цими днями, коли весь світ, Європа, а особливо Україна, стривожені. Що ж буде далі з нами після виборів у Сполучених Штатах Америки? Що буде там далі? Як каже апостол Павло, далі буде Христос, бо «[Він] учора й сьогодні — той самий навіки» (Євр. 13, 8). Не президенти, не могутні світу цього є надією України, а наш Господь Христос — Життєдавець. Тому коли ми усі шукаємо відповіді на ці питання, які сьогодні нас лякають, послухаймо слова пророка Ісаї: «Бо так говорить Господь Бог, Святий Ізраїля: „В наверненні й спокої ви спасетеся; у тиші та в довір’ї [до Бога] — ваша сила“ (Іс. 30, 15). Це ті слова, якими до нас нині промовляє святий Йосафат і свідком яких він є своїм життям, своєю мученицькою смертю, а також своїм заступництвом над своєю Церквою сьогодні й навіки.
Хай та Божа сила воскреслого Христа поверне нам нашу надію. Ми сьогодні просимо: Господи, поверни матерям їхніх синів! Поверни всіх тих, хто дивиться в очі смерті на фронті. Ми сьогодні просимо за заступництвом святого Йосафата про перемогу для нашого війська, про стійкість для нашого народу, — просимо про зцілення всіх поранених, про визволення з полону бранців, віднайдення тих, хто пропав безвісти, визволення тих, які є ще донині на окупованих територіях. Ми просимо: Боже, поверни додому розсіяних, навіть тих, що з Любліна. Хай одного дня вони зможуть повернутися на рідну землю і відбудують те, що було знищене. Бо сьогодні Христос каже до заплаканої України, як до матері із сьогоднішнього євангельського читання: «Кажу тобі, не плач» — і дарує нам здійснення нашої надії! Амінь.
