Проповідь Блаженнішого Святослава у 12-ту неділю після Зіслання Святого Духа та в день архиєрейської хіротонії отця Володимира Фірмана

28 серпня 2023, 08:07 718

Бо серцем вірується на оправдання,
а устами визнається на спасіння (Рим. 10, 10).

Високопреосвященні та преосвященні владики!
Високопреподобні, всесвітліші та всечесні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Любі браття-семінаристи!
Достойні представники органів державної влади Тернопільщини всіх рівнів, які сьогодні є тут разом із нами!
Дорогі прочани, які прибули до цього святого місця в Зарваниці!
Дорогий співбрате в єпископстві, владико Володимире!
Дорогі в Христі брати та сестри!

Слава Ісусу Христу!

Переживаємо благодатну хвилину. Господь Бог зібрав нас у цьому місці, щоб дати нам несказанний небесний дар як великий знак своєї любові до України та українського народу. Сьогодні тут, у Зарваниці, ми особливо просимо Його про дар перемоги над несправедливим російським загарбником і молимося за наше військо. Знаком Його великої любові до нас і нашої надії на перемогу є народження нового єпископа — наступника апостолів у лоні нашої Церкви. Бог почув плач, крик, стогін свого народу і посилає свого пастиря, якому доручає вести свій народ у життя вічне.

У контексті цієї унікальної події Господь Бог скеровує до нас своє животворне слово (Мт. 19, 16–26). Ми чуємо в євангельському читанні розмову про зустріч Христа і багатого юнака. Можна сказати, що це історія про втрачене покликання.

Молодий чоловік, мабуть багатий та успішний, задоволений собою, приходить до Христа і ставить Йому глибоке запитання: «Учителю добрий! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?». Господь відповідає: «Чому називаєш мене добрим?» — знаючи, що цей юнак бачить у Ньому звичайну людину, можливо, одного з багатьох учителів закону Ізраїлю тих часів, але не живого Бога. Христос каже, що тільки Бог є добрим, як джерело, податель блага.

Навчаючи юнака, досить вправного в єврейському Законі, Христос вказує йому на дорогу до життя вічного — на Божі заповіді. Людина має іти цією дорогою до Бога, докладаючи зусиль. Каже псалмоспівець: «Як юнак берегтиме чистою свою дорогу? Пильнуючи її за Твоїм словом… Ліпший для мене закон уст Твоїх, ніж гори золота й срібла» (Пс. 119, 9, 72).

Мати життя вічне — це щось цілковито інше, як мати маєток, знання чи вміння. Ба більше, мати життя вічне може тільки Бог: «Бог дав нам життя вічне, і це життя — у його Сині. Хто має Сина, той життя має; хто ж Сина Божого не має, той життя не має» (І Ів. 5, 11–12). Людина, ідучи дорогою Божих заповідей, дорогою праведності, наближається до Бога, але не зможе увійти в життя вічне завдяки особистим зусиллям і власній праведності. Життя вічне — це дар від Бога. Апостол Павло навчає, що його можна отримати через віру, а не через діла закону. Каже нам: «Бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння» (Рим. 10, 10).

Той юнак, мабуть, не розумів, що вічне життя не можна мати на додаток до земного багатства та скарбу. Для цього натомість треба бути здатним задля Господа Бога віддати все те, чим володієш у дочасному житті. Треба повірити Христові, цілковито покластися на Того, хто воскрес із мертвих. Ось, що означає — стати причасником життя вічного. Каже Апостол народів: «Віруй у Господа Ісуса, і спасешся ти і твій дім» (Ді. 16, 31).

Отці та Вчителі Церкви говорили, що людина, прямуючи дорогою до досконалості, стараючись виконувати Божі заповіді, повинна на цій дорозі поступово залишати щось із того, що має у земному житті та на що звикла покладатися. Коли людина ще молода, вона зазвичай вважає, що все може сама. Відчуваючи в собі життєві сили, у певний момент вона думає, що нікого більше не потребує. Проте йдучи дорогою досконалості до Бога, вона вчиться переставати покладати надію тільки на власні сили, знання, можливості, багатства чи ресурси. Бо вершиною цієї дороги є вміння самого себе, і один одного, і все своє життя Христу-Богові віддати. Ось чому каже Вчитель юнакові: «Якщо хочеш бути досконалим, піди продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною».

Можна сказати, що Христос кличе цього юнака рости від вміння мати земний скарб до здатності мати життя вічне, бути Його учнем, іти за Ним туди, куди, можливо, цьому хлопцеві й не снилося, — кличе довіряти Богові більше, ніж людина довіряє будь-якій земній, часто ілюзорній, упевненості.

Вершиною досконалості є милосердя. Тому всі заповіді, про які каже Христос юнакові, начебто вінчаються заповіддю любові до ближнього: «Люби ближнього, як самого себе». Наш праведний митрополит Андрей Шептицький говорив: «Милостиня — то як сівба… Вона є не видатком, втратою, а прибутком» (Пастирське послання до духовенства та вірних на Великий піст, Львів, 28 лютого 1928 р.).

Сьогодні, чуючи в Євангелії про втрачене покликання, ми святкуємо історію про збережене, отримане від Бога покликання, на яке людина дала відповідь перед нашими очима. Ця особа зрозуміла, що все те, що вона могла в житті здобути, нічого не варте порівняно з даром вічного життя, яке можна отримати тільки тоді, коли покинеш усе і підеш за Христом.

Дорогий владико Володимире! Можливо, ви сьогодні єдині серед нашого єпископату точно знаєте, що означає сіяти, знаєте, як дихає наша українська земля і як вона, отримуючи від Бога життєву силу, дає її людині. Тут, у Зарваниці, ви усвідомили, що істинна сівба — це любов і милосердя для тих, хто її потребує. Як вчив митрополит Андрей, ви вміли щедро давати. Тому сьогодні здобуваєте щось таке, про що не думали, не мріяли, від чого тікали, адже на це тяжко погоджувалися. Проте сьогодні вашим «так» Богові й Церкві тішиться небо, земля та український народ, який дуже потребує того, хто скерує його на дорогу життя вічного. Христос посилає вас нині на ріллю зранених людських сердець, щоб засіяти в них євангельське слово життя вічного.

Ми кажемо, що єпископ, як наступник апостолів, отримає потрійний уряд: проповідувати Боже слово, навчати, освячувати Божий народ силою благодаті Духа Святого (владика отримує повноту дару Христового священства), а також керувати Божим народом, тобто вести його дорогою до зустрічі з Богом, дорогою до святості.

Владико Володимире, Зарваниця привела вас, як прочанина, до зустрічі з живим Христом за посередництвом Пресвятої Богородиці. Мати Божа була вашою особливою провідницею на цьому шляху. Це Вона дала приклад, як виправити помилки євангельського багатого юнака. Це Вона є сповненням закону і повною Божої благодаті. Для вас Зарваниця стала дорогою до християнської досконалості, до священства. А сьогодні тут Христос об’являє вас завідателем архиєрейської благодаті. І все це — плід вашої синівської довіри до Пречистої Діви Марії.

Однак ваша дорога до досконалості ще не закінчилася і триватиме, мабуть, ще довгі роки. Можливо, на цій дорозі ви вже, як єпископ, відчуватимете, що часом упевненість у собі, усе й усі, на що і на кого можна опертися, покласти надію, буде відходити вправо чи вліво. Богородиця вчитиме вас, що єдиний, хто має життя вічне, на кого вам треба покласти все своє життя, є наш Господь Бог Ісус Христос. Це вам Він сьогодні каже: «Віддай усе, ходи за Мною, і будеш мати скарб у небі». Це ви сьогодні перед Божим народом здійснили слова апостола Павла. Це ви визнали свою апостольську віру, істинну віру Вселенської Церкви. Це ви показали, що серцем віруєте на оправдання і до кінця свого життя, проповідуючи Боже слово, ісповідуючи свою віру, покликані допровадити себе і повірені вам душі до спасіння, — покликані звершити те, що неможливе для людини, але можливе для Бога (пор. Мт. 19, 26).

Сьогодні ми просимо: Пречиста Діва Маріє, візьми за руку цього молодого єпископа! Допоможи нам, тут присутнім, за нього щодня молитися, але Ти, Мати Божа, запровадь його до свого Сина. Зроби його знаком любові Бога до нашої Церкви і нашого народу. Зроби його учителем того, як у цьому житті можна мати в Бозі життя вічне. Амінь.

† СВЯТОСЛАВ