Проповідь Блаженнішого Святослава у 10-ту неділю після Зіслання Святого Духа та в день Всецерковної прощі до Патріаршого собору
Благодаттю Божою я є те, що є,
а благодать його в мені не була марна (I Кор. 15, 10).
Високопреосвященний владико Вісвальдасе —
Апостольський нунцію в Україні!
Преосвященніші митрополити!
Наші дорогі владики, які так численно прибули сьогодні на цю прощу
до Патріаршого собору!
Високопреподобний отче протоігумене!
Преподобні, всечесні та всесвітліші отці!
Дорогі сестри в монашестві!
Дорогі брати-семінаристи!
Дорогі діти України й нашої Церкви на Батьківщині та в різних куточках світу,
які моляться й переживають цю духовну хвилю разом із нами завдяки живій трансляції!
Дорогі сумівці, що в Патріаршому соборі святкують своє перше століття!
Дорога молоде! Дорогі діти!
Дорогі парафіяни нашого собору в Києві!
Слава Ісусу Христу!
Слово Святого Євангелія (Мт. 17, 14–23), яке ми щойно чули, представляє нам зустріч сили й безсилля. Ми бачимо Ісуса, який торкається різних виявів людської немочі. Спершу був дотик до горя батька, який приносить до Нього свого сина, одержимого злим духом. Далі — до безсилля учнів, які думали, що вже все знають і можуть. Вони мали досвід, що біси їм коряться, та раптом переживають неміч власної апостольської дії. Усе це відбувається для того, щоб ми щоразу глибше усвідомлювали силу, яку Господь Бог передає віруючій людині.
У першому випадку Христос каже: «Роде невірний та розбещений…» (Мт. 17, 17). І ми стаємо таким родом щоразу, коли, зіткнувшись із нерозв’язною проблемою, шукаємо допомоги всюди, тільки не в Бога. Вдаємося до ворожбитів і гадалок, сподіваємося на вплив і підтримку могутніх світу цього, шукаємо іншої сили поза Господом. Тоді уподібнюємося до тих, кого пророки називали перелюбодійниками — хто зрадив Бога і кланявся чужим ідолам.
Апостоли, виконуючи Христовий наказ, гадали, що самі по собі мають владу над нечистими духами. Думали, що лише їхнє людське зусилля може перемогти зло. Але ж ні — Божа сила виявляється навіть через їхнє безсилля. Кульмінацією події стає розмова про віру. Христос каже: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди — і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого» (Мт. 17, 20).
Цей образ руху гори є мовним зворотом ізраїльського народу, що означає можливість розв’язати нерозв’язне, ми б сьогодні сказали — здійснити неможливе. Коли людина вірить у Бога, вона впускає в себе Його благодать. Саме про це сьогодні говорить апостол Павло: «Благодаттю Божою я є те, що є, а благодать Його в мені не була марна; бож я працював більше всіх їх, та не я, але благодать Божа, що зо мною» (І Кор. 15, 10).
Віруюча людина приймає від Бога цю благодать, яка не є статичною і нерухомою, а виявляється дієвою силою дару Святого Духа. Вона спонукає, кличе, надихає. Саме благодать Божа стає в людині внутрішнім джерелом її зростання, розквіту і сили. Тому Павло каже, що благодать Божа в ньому не була марною. Чому? Бо у співдії з Господом він приніс у цій благодаті дивні плоди, які Бог дав своєму народові. Сила Божа виливається на кожного, хто вірує. Тож не вагаймося принести Йому все наше безсилля — і тоді побачимо: силою Божої благодаті для нас немає нічого неможливого.
Дорогі в Христі брати і сестри! Ми сьогодні зійшлися на цю ювілейну прощу надії до Патріаршого собору, щоб подякувати Богові за те, що в нашій Церкві Його благодать не була марною. Ми хочемо скласти подяку також за те, що 30 років тому тут, у Центрі, на Сході, Півдні та Півночі України наша Церква воскресла і відродилася. Вінцем цього відродження та відбудови структур стало повернення осідку Отця і Глави нашої Церкви до Києва після довгих сторіч ліквідації, нищення й вигнання.
Відбудувати Церкву, церковні структури — це те саме, що зрушити гору. Це справа, що не під силу людині. Але як це сталося? Це сталося силою Божої благодаті та вірою простих людей. Відродження нашої Церкви тут, у колисці Київського християнства, стало можливим завдяки віруючим мирянам, які ще у 90-х роках перестали боятися комуністичного режиму і почали шукати своєї Церкви. Я, ще будучи солдатом у радянському війську, перераховував свою зарплату солдата на рахунок нашої парафії в Донецьку, яка у 1990 році, за радянських часів, мала відвагу вимагати отримання офіційної реєстрації. І подібним шляхом ішли наші вірні в Харкові, Сумах, Одесі, Сімферополі та, звісно, у серці славетного Києва. Багато хто пам’ятає, що перші греко-католицькі відправи відбувалися в Ботанічному саду в Києві.
Як це сталося? Апостол Павло сьогодні нам на це вказує: «Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося» (I Кор. 12, 13). Нашою терпеливістю, лагідністю та люб’язністю в Дусі Святому довелося долати гори релігійних упереджень, політичних маніпуляцій, чиновницького свавілля та елементарної безграмотності. Але благодаттю Божою ми сьогодні є тут, у Києві! Ми є тими, ким ми є! Дякуємо Богові за все і святкуємо наші ювілеї!
Завдяки терпеливості віруючої людини благодать Божа почала плодоносити. Спершу відродився Києво-Вишгородський екзархат, що охоплював усю територію України поза межами Галичини. Потім були створені нові екзархати, відроджена Київська архиєпархія і відродилася Київська прадавня митрополія — спадкоємниця і правонаступниця древніх київських митрополитів. Саме тому сьогодні виставили для публічного почитання мощі рівноапостольного великого князя Володимира.
Ми прагнемо пригадати і на весь світ проголосити: ми є Церквою Володимирового хрещення. Коли блаженніший Любомир повертався до Києва, він приїхав із маніфестом єдності Церков Київського християнства. Його славний заклик має пророчу назву: «Один Божий народ у краї на київських горах».
Блаженніший Любомир звернувся до наших православних братів із закликом до єднання — перейти від взаємного поборювання до першості в любові та служінні своєму народові та своїй Державі. І таким чином ми зрушили гори. Ми здійснили неможливе. Сьогодні на цій Божественній Літургії ми дякуємо Господу Богу за те, що Його благодать упродовж цих років не була марною. Усе це сталося, щоб здійснилося слово пророка.
Тими словами Євангелія хочу пригадати пророче слово про Київ, сказане українським пророком, праведним митрополитом Андреєм Шептицьким, 160-річчя з дня народження якого ми святкуємо. У період між двома світовими війнами він сказав про Київ: «Не тільки у глибокому середньовіччі, але й, найімовірніше, також у майбутньому український Київ відіграватиме для цілої Західної Европи велику — можливо, вирішальну — роль» (Передмова до праці «Церква та східне християнство», Львів, жовтень 1929 р.).
Митрополит Андрей говорив це тоді, коли Київ був цілком неукраїнським, коли України не було на карті світу. Проте він уже думав про суб’єктність українського Києва, який ще відіграє важливу й вирішальну роль не лише для Західної Європи, а й для всього світу. Він бачив наново об’єднану Київську Церкву, яка стане провідним християнським центром майбутнього та матиме визначальний вплив на Вселенську Церкву Сходу і Заходу.
Нині ми на власні очі бачимо, що його пророцтво починає здійснюватися, особливо цими днями, коли говорять про Київ без Києва, про нас без нас. Але ми розуміємо: наша боротьба і благодать Божа, дана нам, буде вирішальною для Європи і всього світу.
Ми сьогодні просимо: Господи, прийми наші подячні молитви. Віддай сторицею всім тим, хто повірив і продовжує вірити, що це Ти воскресив нашу Церкву на рідних київських землях, і Твоє воскресіння мало, має та матиме вирішальний вплив на Україну, Європу і весь світ.
Боже, благослови нашу багатостраждальну Батьківщину Україну Твоїм справедливим, небесним миром! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
