Проповідь Блаженнішого Святослава під час поминальної Божественної Літургії за владику Юліана Вороновського в катедральному соборі Пресвятої Тройці в Дрогобичі
Я ж — добрий пастир і знаю своїх,
а Мої Мене знають (Ів. 10, 14).
Високопреосвященні владики-митрополити!
Боголюбиві владики ‒ члени Синоду Єпископів нашої Церкви!
Достойний наш брате в Христі владико Ярославе!
Високопреподобний отче ігумене!
Всесвітліші та всечесні отці!
Преподобні сестри та брати в монашестві!
Достойний пане міський голово Дрогобича!
Шановні гості цього особливого молитовного моменту!
Дорогий, люблений Богом Дрогобичу!
Христос воскрес!
Святе Євангеліє (Ів. 9, 39–10, 9), яке ми щойно чули, подає нам глибоке Боже слово про нашого Спасителя, Господа Ісуса Христа, який постає перед нами в образі доброго пастиря. А в певний момент цей добрий пастир стає дверима, що ведуть до життя вічного. Цікаво, що коли Христос говорив до своїх учнів про доброго пастиря, то, як каже євангелист, багато з тих, хто слухав Його, не зрозуміли сказаного.
Спробуймо і ми бодай трохи зрозуміти, що означає для нас особисто, для нашої Церкви й нашого народу слово про Христа-Спасителя як доброго пастиря.
Насамперед ми чуємо опис того, як пастир ставиться до своїх овець. Сьогодні говорити про мистецтво вівчарства в містах і селах України не так легко, бо мало хто з нас бачив, як вівчар доглядає свою отару. Однак це мистецтво, зокрема в сухих землях Середземномор’я та Ізраїлю, було і є особливим. Воно відрізняється навіть від вівчарства в нашій бойківській, лемківській чи гуцульській культурі.
У тих біблійних краях добрий пастир жив разом зі своїми вівцями. Як говорив папа Франциск, він пахнув їхнім запахом. Ба більше, сьогодні євангелист виразно каже нам, що вівці, які шукали поодинокі соковиті рослини на випаленій сонцем горі, орієнтувалися в просторі не зором, а слухом. Саме тому ті, кому пастир мав послужити, сприймали через голос, де на них чекає добро: «… І кличе він своїх овець на ім’я, і виводить їх. А коли виведе всіх своїх овець, то йде поперед них, і вівці слідують за ним, бо голос його знають. Не підуть за чужим вони — втечуть вони від нього, бо не знають голосу чужих» (Ів. 10, 3–5).
Добрий пастир завжди був провідником: ішов попереду й немов указував своїм овечкам, де є добра паша. Тому знати, чути й упізнавати голос свого пастиря означало не тільки вижити, не загубитися і не потрапити до рук хижака, а й знайти добру дорогу, — дорогу на зелені пасовиська, як читаємо про це в книзі Псалмів (пор. 22, 1–2).
Саме тому добрий пастир завжди йшов попереду. Хто з вас мав нагоду подорожувати тими країнами, мабуть, бачив невелику отару овець: пастир не йде позаду й не підганяє їх, а веде перед собою. Часом він навіть несе в руці посох і постукує ним по камінню, а овечки йдуть на його голос, бо знають, що там на них чекає повнота життя.
Якби вівці не знали голосу свого пастиря, вони були б приречені. Але водночас цей зв’язок є стосунком служіння і цілковитої довіри. Тому в певний момент для овець пастир стає дверима. Бо лише через його голос вони можуть знайти не тільки вихід з кошари чи дорогу додому, а й шлях до вічного життя.
Отже, добрий пастир є добрим не сам у собі й не для себе самого. Він є добрим для своїх овечок — у стосунку до них. Він добрий тому, що життя своє кладе за свої вівці.
Ще однією прикметою доброго пастиря є те, що він знає своїх овечок. Неможливо бути добрим, якщо не знаєш тих, до кого посланий служити. Цікаво, що це взаємне знання, яке передається через голос, не є знанням книжним, суто науковим чи інтелектуальним. Воно означає стосунок, — означає жити разом і впізнавати голос добра, який мене кличе за собою.
Тому ключем до розуміння цього образу є слова Христа: «… І знаю своїх, а Мої Мене знають» (Ів. 10, 14). Ба більше, сьогодні Боже слово каже, що «кличе Він своїх овець на ім’я» (пор. Ів. 10, 3).
Можливо, вівчар справді дає кожній вівці ім’я, але тут йдеться не лише про назву чи кличку. Він знає їхнє життя, бо особисто присутній у ньому. У нашому народі, коли говорять про людину, яка добре знає іншу, кажуть: знає, чим дихає. Добрий пастир знає, чого потребують його овечки, чим вони живуть, так само як добрий батько чи мати знають, чим «дихає» їхня дитина. Подібно й добрий ректор і наставник наперед знають, із чим приходить до них семінарист, — знають, чого він хоче і потребує, ще перед тим, як той, прийшовши з проханням, відкриє свої уста.
Слухаючи це Боже слово, спитаймо себе: чи знаю я голос мого Доброго Пастиря? Що означає для нас, овечок Господнього пасовиська, як ми самі про себе кажемо в молитві до Спасителя, знати Його голос?
Отці Церкви говорять, що чути й знати голос Доброго Пастиря означає чути голос правди, який промовляє через добре виховане християнське сумління. Святий Григорій Великий каже: «Vocem veritatis cognoscunt qui veritatem diligunt… Alienorum vocem nesciunt» (Голос істини знають ті, хто любить істину… Голосу чужих вони не знають) (Гомілія 14, PL 76). Тому Христос говорить про себе: «Я — путь, істина і життя!» (Ів. 14, 6). Але як важливо нам через щоденне слухання Божого слова навчитися безпомилково впізнавати цей голос! Бо в сучасному світі звучить багато різних голосів. Приходить чимало злодіїв і розбійників, які видають себе за добрих пастирів, за тих, хто нібито хоче добра. Кажуть, що навіть злодій і вбивця у своєму сумлінні мусить переконати себе, що, коли він краде і вбиває, то чинить добро. Але Христос каже: «… А Мої Мене знають» (Ів. 10, 14). Вони ні з ким Його не переплутають.
Навчитися слухати й непомильно розпізнавати голос Доброго Пастиря — це особисте завдання духовного життя кожної віруючої людини. Ми вчимося впізнавати й чути голос Христа через голос Його Церкви, через Святе Євангеліє, яке проголошують наші душпастирі, через той голос, який лунає в нашому серці від Бога, коли стоїмо перед Ним на молитві та слухаємо поради наших духовних провідників, що піклуються про спасіння наших душ. Тому так важливо щодня шукати, впізнавати й слухати голос нашого Пастиря Христа, щоб не загубитися на непростих, подекуди й смертельно небезпечних дорогах життя, а, почувши й розпізнавши цей голос, — іти за ним!
Сьогодні ми синодально, соборно зібралися в цьому катедральному соборі, щоб молитовно подякувати Господу Богу і згадати в молитві доброго пастиря, якого Він дарував нашій Церкві і народу, — світлої пам’яті владику Юліана Вороновського. До цього закликає нас Апостольська традиція Христової Церкви: «Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13, 7).
Думаю, що всі ті, хто пам’ятає владику Юліана, ніколи не забудуть того особливого стосунку, який він дарував нам як батько і вчитель. Ми завжди бачили людину, яка бажала нам добра. Це був батько, голос якого можна було безпомилково впізнати і без страху за ним піти. Хочу лише пригадати одну його фразу, один мовний зворот, який усіх пробуджував і водночас викликав велику довіру. Він завжди говорив: «Але пам’ятаймо!». І тоді ми начебто прокидалися та чули голос доброго пастиря. Це «але пам’ятаймо», думаю, назавжди закарбувалося в нашому сумлінні.
«… І знаю своїх, а Мої Мене знають» (Ів. 10, 14). Світлої пам’яті владика Юліан глибоко розумів свій народ. Він знав це не з книжок, бо жив реальністю цього зболеного народу, уважно слухав і відчував його голос. Вважаю, що саме ці Христові слова мають бути голосом іспиту сумління для кожного єпископа і священника. Гріш ціна такому душпастиреві, який не знає своїх людей. Він не здатний до душпастирства в ім’я нашого Спасителя, якщо він не розуміє, чим живе і боліє народ, якому він покликаний служити. Тому так важливо нам, душпастирям, справді бути й жити зі своїм народом. До цього особливо спонукають нас надзвичайні обставини війни. Кажуть, що саме спільний досвід дає можливість по-справжньому розуміти.
До цього спільного досвіду, до співпереживання з нашим народом сьогодні покликана наша Церква. Дякую всім владикам, отцям, монахам і монахиням, які справді знають, чим у молитві живе сьогодні українське серце, що стоїть перед Божим обличчям.
Через унікальну постать владики Юліана і нині так могутньо звучить спасенний Божий голос, звернений до всього нашого народу: «Не загубіться, не слухайте чужих, які видають себе за ваших добродіїв, а слухайте вашу Церкву-матір, як це було в часи комуністичних гонінь та радянського поневолення». Скільки вже приходило і навіть сьогодні приходить до нас чужих зайд, які намагаються видавати себе за своїх! Скільки чужих голосів прагнуть поневолити нас через різноманітні інформаційно-психологічні спецоперації та через псевдорелігійних діячів! Тому всім нам потрібно мати чутливе і добре сформоване християнське сумління, щоб серед часом жахливих новин уміти відрізнити правду від звичайної пропаганди чи маніпуляції.
Однак тепер ми маємо надію, яку засвідчує нам постать владики Юліана ще від часів його підпільного єпископського служіння, саме тому, що з нами і серед нас живе, дихає та знає нас наш Господь Ісус Христос. Ми віримо у воплоченого Бога, тобто у воплоченого Доброго Пастиря, який узяв на себе болі та страждання всього людства, зокрема й кожного з нас. Ми, християни, віримо, що наш стражденний Спаситель нині присутній у ранах, травмах і навіть каліцтвах нашого народу. Він присутній у сльозах матері, яка, можливо, нині в Києві після нічної атаки оплакує свою загиблу дитину. Він знає нас, а ми знаємо Його!
Сьогодні ми в Євангелії чуємо слово надії. Христос — наш Добрий Пастир — знає нас, але водночас кличе кожного знати і чути Його. Він ніколи не покине нас на земних дорогах життя і завжди йде попереду нас на крок. Амінь.
Христос воскрес!
† СВЯТОСЛАВ
