EN

Про календарну реформу УГКЦ: подробиці від Глави Церкви Блаженнішого Святослава

7 лютого 2023, 18:00 3149

Вчора ввечері Глава УГКЦ Блаженніший Святослав оголосив, без перебільшення, історичне рішення 93-ї сесії Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні щодо календарної реформи, яка набуває чинності з початку нового літургійного року — 1 вересня 2023 року. І йдеться не лише про святкування Різдва 25 грудня, про що давно точаться дискусії, які спалахують за місяць до свята і вщухають одразу після нього, а про перехід на григоріанський календар усіх нерухомих свят. Усіх, окрім Пасхалії.

Про календарну реформу УГКЦ: подробиці від Глави Церкви Блаженнішого Святослава

Глава УГКЦ анонсував це рішення Синоду минулої п’ятниці на зустрічі з молоддю у Тернопільському медичному університеті. Про мету літургійної реформи, її сенс, нюанси і значення цих змін для всієї Церкви — у прямій мові Блаженнішого Святослава у програмі «Відкрита Церква».

Синоди єпископів УГКЦ — механізм прийняття колегіальних рішень

Рішення про літургійну реформу було прийняте 1–2 лютого на 93-й сесії Архиєрейського Синоду єпископів УГКЦ в Україні. Це питання тривалий час вивчали, дискутували й обговорювали на сесіях Синоду, і ось — рішення прийнято. Що таке синодальні рішення Церкви і на яких рівнях Синодів вирішують які питання?

Наша Церква за природою синодальна: ми не є монархічною структурою, ми — колегіальне тіло. І коли вирішуємо якісь справи, що стосуються усіх і кожного, коли це кожен потім на своєму рівні повинен втілювати в життя, то хочемо це робити разом.

У нас є, щонайменше, три рівні Синоду. Великий Синод Єпископів, коли сходяться усі владики зі всього світу і це відбувається раз у рік. Це — надзвичайно важливий світовий форум нашої Церкви, на якому ми вирішуємо питання, які стосуються кожного вірного у всіх куточках Земної кулі.

Але Україна, як матірня територія нашої помісної Церкви, має свій Архиєрейський Синод, до складу якого входять усі греко-католицькі єпископи України, до них долучається владика Ніл із Закарпаття, єпископ Мукачівський. Тобто Архиєрейський Синод — це не маленька групка владик, а всі греко-католицькі єпископи України, зібрані разом. Коли йдеться про певні реформи, що стосуються літургійного життя, зокрема календарну, в Україні компетентним колегіальним органом для прийняття відповідних рішень є саме цей Синод.

Такий Синод відбувся 1 лютого у Брюховичах, поблизу Львова, і на ньому були присутні всі греко-католицькі єпископи України. До речі, центральною темою став не календар, а душпастирство і зцілення ран війни. Між нами була пані Ірина Микичак, заступник міністра охорони здоров’я, військові медики, які розповіли в чому полягає весь трагізм цих травм і ран, котрі війна наносить людям, українському народові. Ми прийняли певну стратегію, певний напрям душпастирства, щоб могти долучитися до зцілення ран війни.

Одним з елементів дискусій було питання не так літургійної реформи, бо це, я би сказав, дуже широке розуміння, а реформи літургійного календаря саме для вірних нашої Церкви в Україні, бо в інших країнах світу це питання стоїть трохи по-іншому. Ми заслухали кожного єпископа, який перед тим провів певні консультації зі своїм духовенством. В Україні є чотири митрополії, і кожна з них вивчала це питання по-своєму. Наприклад, Львівська навіть провела окремий Митрополичий Синод, де єпископи обмінювалися думками і досвідом слухання вірних із цього питання у Львівській області. Івано-Франківська митрополія, яка охоплює і Чернівецьку область, провела анкетування священників з конкретними питаннями, на які просила дати конкретні відповіді. Тернопільська — консультації з духовенством і була підготовлена до того, щоб показати результати цієї праці. Ну і Київська митрополія: я особисто просив кожного владику, кожного екзарха провести зустріч зі своїм духовенством і в такий спосіб бути голосом своєї єпархії, свого екзархату — вірних, монашества, духовенства, на Архиєрейському Синоді, який ми провели минулого тижня.

Є ще Постійний Синод — це мале коло єпископів. Згідно з канонічним правом, їх обирає Великий Синод Єпископів зі всього світу: трьох — прямим таємним голосуванням, одного призначає Глава Церкви. Так, ці чотири єпископи збираються на заклик і під керівництвом Глави Церкви. Кодекс канонів Східних Церков визначає певні питання, які Глава Церкви не може вирішувати без поради Синоду. Тобто Постійний Синод — це колегіальний орган, який допомагає Патріархові управляти Церквою в міжсинодальний період.

Календарна постанова Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні

Отже, у постанові Архиєрейського Синоду Єпископів УГКЦ, п. 5, йдеться: «Взявши до уваги численні прохання віруючих та провівши попередні консультації із духовенством та монашеством нашої Церкви про назрілу потребу реформи літургійного календаря УГКЦ в Україні, а також зважаючи на душпастирські рації Синод вирішив…».

Вирішив, що починаючи з 1 вересня 2023 року, ми переходимо на новий стиль святкування нерухомих свят. Інколи цей новий стиль називаємо григоріанським календарем, але потрібно зауважити, що Літургійний календар має два цикли, або два види свят. Одні ми відзначаємо за сонячним календарем — нерухомі, які щороку припадають на одну й ту ж дату. Інші — за місячним календарем — Пасхалію (свята, пов’язані з Пасхою). Це — рухомі свята, тому що Пасха завжди випадає в неділю, але на іншу дату, яка змінюється, рухається, відповідно до тих чи тих приписів.

Наше рішення — перейти на новий стиль лише щодо нерухомих свят. Інколи цей новий стиль називають григоріанським. Але це не зовсім так, тому що ми вирішили залишити Пасхалію такою, якою вона є сьогодні.

Деколи наші православні брати таке поєднання — григоріанський календар для нерухомих свят і стару Пасхалію — називають новоюліанським календарем, хоча багато наших спеціалістів із Літургії кажуть, що це теж неточне визначення. Ця термінологія має недоліки і тому ми її не використовуємо — такого терміна немає в нашому рішенні.

Чому з 1 вересня?

«УГКЦ в Україні перейти з 1 вересня за новим стилем (початок Індикту) 2023 року Божого на новий стиль для нерухомих свят із збереженням чинної Пасхалії…» (Із постанови Архиєрейського Синоду УГКЦ, 1–2 лютого 2023 року)

Літургійний рік, згідно зі візантійською традицією, починається не 1 січня, а 1 вересня. Відповідно до традиції першого тисячоліття це називається «началом індикта» — початком нового церковного року. Коли ми жили за юліанським календарем, «начало індикта» припадало на 14 вересня (1 вересня у юліанських літочисленнях, але в наших цивільних — на два тижні пізніше). Тому наше нове літургійне життя ми хочемо розпочати з початком нового літургійного року і переходимо до нового календаря 1 вересня. Але 1 вересня буде тільки 1 вересня і нічим більше, не як 1 січня — Новий рік і 14 січня — старий Новий рік. Богу дякувати, ми вже від цього відійдемо і в нас не буде нового та старого початків нового церковного року. Тож 1 вересня ми розпочинаємо новий церковний рік за григоріанським календарем для нерухомих свят.

Різдво — 25 грудня

Я би наголосив: і не тільки Різдво! Ба більше, під час дискусій і підготування до нашого Синоду ми говорили не про Різдво, а про всі свята, які належать до нерухомого циклу. Адже це абсолютно проти будь-яких літургійних правил — змінювати дату святкування тільки одного свята. Не можна змінити дату Різдва на 25 грудня, а всі інші залишати за старим стилем. Пригадую, було багато питань: якщо Різдво — 25 грудня, то коли Миколая — 6-го чи 19-го? Ця календарна реформа стосується усіх свят, тому нам треба буде перелаштуватися на новий лад: ми освячуватимемо воду на Богоявлення 6 січня, Покров відзначатимемо 1 жовтня, Воздвиження чесного і животворного Хреста — 14 вересня. Отже, йдеться про комплексну реформу церковного календаря, яка давно вже назріла.

Чому — напівкрок, без Пасхалій

Календарна реформа матиме два етапи. Зараз ми робимо перший крок і переживаємо перший етап. Чому? Бо обрахунок дня, на який припадатиме Пасха того чи того року, пов’язаний із рішеннями Першого Вселенського Собору в Нікеї. У 2025 році ми святкуватимемо його ювілей — 1700 років. Якщо прискіпливо аналізувати дві Пасхалії, які сьогодні має християнський світ: одна, за якою живуть візантійські Церкви, як католицькі, так і православні, — стара, у нашому випадку — актуальна, має плюси та мінуси і потребує реформи; друга, за якою живе Римо-Католицька Церква, — григоріанська — теж недосконала. Готуючись до ювілею Нікейського собору у 2025 році, ведеться праця в діалозі між Римом і Константинополем, Апостольською столицею і Вселенською Патріархією над спільною оновленою Пасхалією, щоб християнам усього світу можна було святкувати Пасху в один день. Тому наші владики вирішили ще тих кілька років зачекати. Бо коли ми перейдемо на григоріанський календар для нерухомих свят, то, залишаючи актуальну Пасхалію, святкуватимемо Пасху разом з усіма Церквами візантійської традиції.

Очевидно, було дуже багато пропозицій: зробімо одним махом все і перейдімо на ту Пасхалію, за якою сьогодні живе Римо-Католицька Церква. Але багато наших владик говорили і про те, що, можливо, нам не треба вносити в наше літургійне життя вдома, в Україні, додаткові труднощі й розподіли. Нам треба так мудро підійти до питання календаря, щоб календар більше не роз’єднував нас, а об’єднував. Спостерігаючи, як живе сьогодні Православна Церква в різних країнах світу, бачимо, що вона зробила цей перший крок реформи, але Пасхалію поки залишили стару. І ми вирішили залишитися з ними. Отож разом працюватимемо, долучаючись до всіх видів праці вселенського християнства для реформи і Пасхалії. Сподіваюся, що це буде спільне рішення недалекого, але все-таки майбутнього.

На часі

Чому рішення про календарну реформу прийняте саме зараз, у час війни? Чи немає побоювань, що можуть виникнути додаткові конфлікти на цьому ґрунті?

Тут є кілька рацій — і тактичних, і педагогічних. Тактичні полягали в тому, у всіх тих дискусіях, потребах, особистих відношеннях людей до питань календаря відбулися певні зміни. І ми, як ієрархія, виконували дуже невдячну для нас роль — не хотіли повторювати помилок ієрархів і цивільної влади минулого. Ми не хотіли нікому нічого накидати, не хотіли нікого ні до чого примушувати. І що тоді робити? Тих, хто забігав наперед, треба було стримувати, а тих, хто відставав, боявся чи мав прив’язання до старого юліанського календаря, — приспішувати. Це і є завданням пастиря — щоб стадо не розбіглося. Тих, хто попереду, він має зупиняти — мовляв, чекайте, майте відчуття, що за вами хтось не встигає, а тих, хто позаду, — вчити, що все-таки не можна зупинятися, потрібно рухатися вперед. Але це не означає, що ієрархи та єпископи це не відстежували і не відчували цього динамізму.

І ось в останньому півріччі відбулася зміна. Можливо, ще на початку 2022 року питання календаря розділяло українців. Це стверджували й очільники інших Церков України. Пізніше, коли ми почали переживати й усвідомлювати різні обставини, передовсім війни, це питання уже не розділяло, а навпаки — об’єднувало українців. І коли ми чули певні дискусії довкола дати святкування Різдва (які були емоції, навіть політичні навантаження!), то зрозуміли, що справді, одностайність українців тут дуже і дуже почала зростати.

Хоча ми відчували, що навіть вірні нашої Церкви питання зміни календаря сприймали як щось зовнішнє. Це були рації, які нуртували здебільшого в політичних й інтелектуальних середовищах, не до кінця воцерковлених. Але тепер це питання глибоко турбує наших вірних. І головне: серед наших вірних, які вимагають церковної реформи, ми маємо абсолютну більшість. Коли ми робили опитування, то постановили: якщо буде близько 70 % тих, хто підтримує реформу, тоді можемо рухатися вперед. А виявилося, що є підтримка майже 90 % практично в кожній єпархії. Тобто бажання і потреба календарної реформи виявилися набагато більшими, ніж ми могли сподіватися, і це не може не тішити. Це — тактичні моменти.

Був і педагогічний: ми мусили навчити наших людей, що треба залишити дискусії довкола Різдва і думати про комплексну реформу. Зауважте, питання календаря завжди піднімалося саме наприкінці року: у вересні—грудні — багато різних емоцій, а в січні—березні — про календар уже ніхто не згадував. Видається, що ми дискутуємо лише про один день у календарі. І тому ми спеціально, вичекавши, коли відшумлять емоції, відчувши до кінця ставлення людей до потреб зміни цього календарного ритму, почали спокійну конструктивну дискусію, щоби люди усвідомили — мусимо це зробити комплексно.

Бачите, Різдво відшуміло, а ми говоримо про календар. Це дуже добре, і, сподіваюся, такий педагогічний підхід матиме плоди.

Перехідний період

«Для тих парафій чи окремих громад, які почувають себе не готовими до такого кроку, (за окремим благословенням єпархіального єпископа) залишити можливість літургійного життя за юліанським календарем до 2025 року» (Пункт Б постанови 5 Архиєрейського Синоду)

Ми маємо досвід календарної реформи в різних країнах світу — побачили, що календарну реформу потрібно робити разом. Ба більше, наші вірні очікують, що не парафії керуватимуть єпископами, а єпископи продемонструють лідерство в цьому питанні. Заручившись такою великою підтримкою, наш Синод — владики, монашество — разом зроблять цей крок, рух уперед. Тобто цей наш синодальний досвід буде засобом нашого єднання — не буде хаосу. Це стане певним прикладом, бо ми очолюємо цей рух.

Очолюючи цю реформу, ми її нікому не накидаємо. Знаємо, що в нас є громади з дуже особливими обставинами: інколи є поділені села, є громади, які мають окрему історію, навіть щодо календарних питань. Були в історії нашої Церкви навіть цілі єпархії, які робили календарну реформу, а потім поверталися до юліанського календаря.

Тому ми вирішили рухатися у цій реформі разом. І поважаючи потреби інших, дали їм можливість дозрівати до такого кроку. Але це не означає, що ми їх залишили позаду і побігли вперед без них!

Такого типу чування над місцевими громадами — це найперше компетенція місцевого єпископа. Він мусить вислухати священника і вірних, які представлять аргументи, чому хочуть залишитися на юліанському календарі. І він може дати їм на це дозвіл — для цього не потрібно рішення цілого Синоду — це питання компетенції місцевого правлячого архиєрея. Але ця диспенза (дозвіл) не буде надана на неозначений термін. Ми все-таки виставили реченець (термін) — до 2025 року. Це означає, що громада, яка просить дозволу святкувати всі свята за юліанським календарем, мусить працювати — дискусія має визрівати, священник повинен проводити відповідну працю. Якщо йому важко, то ми готові допомогти пояснювати, чому вся Церква вже зробила крок, і чому ви теж повинні до цього долучатися. І це триватиме, щонайменше, три роки.

Тож сподіваємося, що до 1 вересня 2025 року ми в Україні всі відзначатимемо нерухомі свята за григоріанським календарем. Але хочемо залишити момент свободи і зрілості у прийнятті цього кроку. Тому в цьому другому рішенні пояснюємо механізм, як це можна робити. Як на мене, він доволі простий, прозорий і має допомогти всім тим, хто хоче ним скористатися.

УГКЦ і ПЦУ у календарній реформі

У кінці минулого року предстоятелі УГКЦ та ПЦУ — Блаженніший Святослав і Митрополит Епіфаній — мали зустріч, на якій, окрім іншого, обговорювали питання календарної реформи. Йшлося, зокрема, про створення спільної робочої групи для узгодження позицій українських Церков у цьому питанні. Якою може бути реакція ПЦУ на оприлюднене рішення УГКЦ?

Сподіваюся, що наші православні брати підуть за нами, що будуть єпископи, які матимуть відвагу перейти на новоюліанський календар, як вони його називають. Щиро скажу, що я дуже вдячний Його Блаженству Митрополиту Епіфанію за відкритість, щирість і можливість зустрічей для братніх дискусій на цю тему.

У грудні минулого року ми ще не були готові озвучити дати, коли наша Церква буде готовою до такого кроку. Але я представив міркування нашої Церкви, озвучені на Архиєрейському Синоді в листопаді минулого року. Наш Синод над цим дуже пильно і серйозно працював. Ці письмово викладені міркування охоплювали кроки, про які ми говорили, — як тактичні, так і педагогічні.

Справді, я запропонував створення спільної робочої групи УГКЦ і ПЦУ, щоб можна було обмінюватися досвідом. Тому що треба поважати традиції, звичаї, динаміку, канонічне право кожної Церкви. Тут наша Церква, можливо, трошки інакша і наші підходи можуть бути відмінними. Але я б дуже хотів, щоб наша традиція і наш досвід календарної реформи міг послужити православним братам.

Дуже важливо, щоб ми розуміли, що рухаємося до однієї мети. Хоча, можливо, йдемо до неї різними способами: ПЦУ спочатку дала можливість рухатися вперед парафіям, а потім прийматиме повноцінне рішення їхній Архиєрейський Собор, на якому зберуться всі їхні владики. Я так розумію, він відбудеться у травні.

Поки що ми такої робочої групи не створили, але я б хотів, щоби вона запрацювала. Ба більше, ми тепер матимемо конкретні пропозиції. Сподіваюся, така спільна праця допоможе нам краще розуміти один одного. Але вже всім очевидно — ми рухаємо до однієї мети. Я щиро вірю, що цього року ми разом із православними братами святкуватимемо Різдво 25 грудня і разом освячуватимемо воду у Дніпрі 6 січня.

УГКЦ за кордоном: попередні календарні війни

Є ще один нюанс: як сприймуть календарну реформу вірні УГКЦ за кордоном? Адже святкування, скажімо, Різдва 7 січня разом з Україною було для них одним із моментів національної самоідентифікації. І багато де так є по сьогодні. Чи не буде на цьому ґрунті конфліктів і несприйняття?

Я переконаний, що всі з цього переходу тільки зрадіють і, можливо, вдасться розв’язати старі вузлики, нав’язані різним баченням та чутливістю щодо календарного питання.

Щиро скажу, що в нас у світі є дві єпархії, які принципово не прийняли григоріанського календаря. Вони засновані нашою еміграцією після Другої світової війни в Англії та Австралії. Наша повоєнна еміграція, яка виїхала, зокрема з Галичини, тоді привезла зі собою на поселення особливе наставлення щодо календарної реформи. Треба пригадати, що тоді, між Першою і Другою світовими війнами, наша свідома патріотична інтелігенція, аби зберегти українську ідентичність, свою окремішність від інших народів, з якими близько спілкувалася, сформулювала абсолютно інше гасло, ніж те, що ми сьогодні чуємо. Тоді це гасло «Геть від поляків!», і вважалося, що перехід на григоріанський календар — це полонізація. Були патріоти, які навіть на Святому Письмі присягали, що ніколи не перейдуть на григоріанський календар. Тобто певні національні патріотичні почуття спонукали до такої позиції і створювали певні проблеми. Коли вони приїхали у країни, де вже існувала українська громада попередніх хвиль еміграції, яка перейшла на григоріанський календар, там, очевидно, виникали напруги й непорозуміння.

Але стежачи за подіями в діаспорі, ми бачимо, що це поволі загоюється. Більшість наших старокалендарних парафій сьогодні складаються з нової еміграції — українців, які недавно залишили Батьківщину. Інколи таке душпастирство наші наковці з пасторального богослов’я називають ностальгійним. Тобто зберігаються всі звичаї і літургійні цикли саме для того, щоб у них там було так, як є в Україні. Але коли Україна почне рухатися вперед, думаю, всі ці упередження і страхи по трохи відходитимуть в минуле і в діаспорі. Хоча, очевидно, що в кожній єпархії кожен владика і священник має подбати, щоб громада, яка переходить на новий стиль, зберігала свою ідентичність, тотожність. Адже інтенсивність асиміляції — розчинення українців у тому великому морі чужинецького життя — дуже агресивна і потужна.

Ми розуміємо, що календарні реформи в Україні впливатимуть і на діаспору. Думаю, аналогічне відбудеться і в наших православних братів. Бо, наприклад, я не чув, щоб якась українська православна громада в діаспорі перейшла на новий стиль. Наші православні брати теж вважали, що старий добрий юліанський календар є частиною їхньої православної ідентичності. Але бачимо, що і це не абсолют — теж ситуація починає по трошки змінюватися.

Сьогодні відбуваються дуже цікаві процеси, і ми мусимо бути виваженими, вправними, мудрими, відважними. Тут дуже велика відповідальність єпископату — правильно очолити ці рухи. Люди цього очікують та потребують.

Звернення Блаженнішого Святослава до вірних

Найперше хочу подякувати всім братам і сестрам, вірним нашої Церкви, інтелектуалам, діячам культури, науки, суспільним лідерам за всі ті листи, які ви мені написали. За останні пів року я отримав їх дуже багато — так багато, що на кожен окремо відповісти не зміг. Сьогодні, користуючись нагодою, хочу відповісти, що ми вас чули і почули, ваші мудрі думки та поради для нас були дуже важливим орієнтиром. Для нас — це для нашого єпископату, Синоду Єпископів нашої Церкви.

Я дякую за критику — було дуже багато тих, хто відверто критикував нас за нерішучість чи острах. Але, думаю, ви розумієте, наскільки делікатним було це питання і наскільки виважено ми повинні були підійти до цієї справи. Кажуть, перша заповідь лікаря — «Не нашкодь!». Отож і ми, роздумуючи над моментом та способом цього кроку, намагалися не нашкодити. Ми хотіли, щоб календар нас не розділяв, а об’єднував, давав нову перспективу для нашого церковного, літургійного, громадського, державного, суспільного життя.

Особливо хочу звернутися до наших вірних, особливо до тих, хто трошки переляканий, почувається не дуже впевнено: не біймося змін! Ми так хочемо, щоб наша Україна була інакшою. Ми кажемо, що вона має стати кращою, ніж була до війни. А це означає, що найперше повинні змінитися ми. Тому змінюймося! Зробімо цей крок у довірі до вашої Церкви-матері, зокрема коли йдеться про певні зміни в нашому літургійному церковному житті.

Не біймося ставати інакшими, кращими, щоб ми, як християни, могли жити краще і втілювати нашу віру в сьогодення: щоб не було так, що християни живуть у вимріяному нереалістичному замкнутому світі, і навіть їхні свята чи календарі відстали від життя, щоб ми були Церквою живою, сучасною, яка вміє вносити благодать Духа Святого в родинне, громадське, суспільне життя.

Я розумію, що багато з нас прив’язані до певних свят, дат, які святкували за юліанським календарем. Наприклад, я був свячений на єпископа на Благовіщення — 7 квітня. Нема ради — тепер Благовіщення святкуватимемо 25 березня. Ця дата — 7 квітня — для мене завжди буде дуже дорогою. Але мої особисті емоції і прив’язання не повинні зупиняти здорового розвитку нашої Церкви. Якщо ви носите ім’я Степан, то тепер святкуватимете іменини 27 грудня, а не 9 січня. Не переживайте, не бійтеся, відважтеся на цей крок! Будьмо готові навіть на певну жертву особистих релігійних стереотипів в ім’я оновлення нашого церковного життя. Бо війна — це час жертв. Наші захисники щодня жертвують найдорожчим — життям і здоров’ям — в ім’я оновленої, вільної, незалежної України. Тому і ми, як християни, зробімо щось для перемоги Батьківщини, перемоги над свідомістю, що ми не повинні озиратися на старі імперські стереотипи, а маємо рухатися відважно вперед. Робімо те, що відчуваємо правильним, добрим, що дає нову перспективу для життя і розвитку.

Хочу особливо звернутися до наших священників. Дорогі отці, на ваші плечі сьогодні лягає великий обов’язок втілити рішення ваших єпископів у життя. Бо це ви маєте навчити наших людей відзначати свята по-новому. Це ви повинні зробити все, щоб зі зміною календаря не зникло жодне велике свято, зокрема одне із дванадесятих. Це ви тепер маєте невтомно нагадувати людям, коли святкувати Різдво Богородиці, Чесного і животворного Хреста, коли починається Різдвяний піст, Пилипівка, коли Різдво, Йорданські свята чи інші великі празники літургійного року. Хочу побажати всім нам, щоб ця реформа послужила для оживлення літургійного життя. Щоб можна було при тій нагоді ще раз людям донести правду вчення Церкви про ту чи ту подію з життя Христа, Богородиці, святих, які ми святкуємо як літургійне свято. Нехай ця літургійна календарна реформа стане нагодою для просвітництва, навчання, катехизації.

Хочу особливо подякувати монашеству. Згідно з попередніми опитуваннями, наше монашество майже одностайно підтримало ці зміни, які владики сьогодні оголосили вже як синодальні рішення. Я дуже прошу наших монахів і монахинь активно долучитися до цієї просвітницької, катехитичної діяльність. Ваша позиція, ваше свідчення для нашої Церкви сьогодні надзвичайно важливе. Бо на те, як монастирі проживатимуть цю літургійну реформу, взоруватимуть ті наші вірні брати і сестри, які потребують духовної поради й духовного проводу.

Хочу окремо попросити виконавчі структури Патріаршої курії — Літургійну і Катехитичну комісії: попрацюйте над тим, щоб люди до кінця зрозуміли всі тонкощі змісту цієї календарної реформи. Бо ми відчули, що такі поняття, як Пасхалія, юліанський чи новоюліанський календар, важко зрозуміти навіть деяким священникам. Поясніть людям, у чому полягає вся цінність цієї літургійної реформи, її життєдайність для розвитку нашої Церкви.

Хочу перепросити книговидавців, друкарні, які надрукували календарі на цей рік. Ну, нема ради, браття і сестри, — мусите передрукувати, щоб люди й духовенство точно знали, на який день яке припадатиме євангельське читання, читання Апостола, який устав відповідно до тих нових циклів григоріанських нерухомих свят, на які накладаються недільні читання старої актуальної Пасхалії. Тобто перед усіма вами є величезний шмат праці. Але це щось дуже гарне, радісне, позитивне. Це — відчуття, що ми живемо, рухаємося, розвиваємося.

Усіх вас прошу: послухате голосу вашої Церкви-матері! Нехай ця реформа принесе щедрі плоди, нехай буде світлом гарного майбутнього. Перше відчуття, коли я так делікатно анонсував це рішення серед студентства в Тернопільському медичному університеті, — це радість. Всі дуже зраділи! Я би хотів, щоб ми теж все це робили радісно. Не біймося! Всі ці фобії відкладімо у сторону і йдімо вперед разом. Бо це рішення Синоду — одностайний кроком вперед. Інколи, щоб щось зробити разом, кажемо: «Раз! Два! Три! …» — і синхронно робимо крок вперед. Так само зробімо й тепер: «Раз! Два! Три!» — до нової календарної реформи!

Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ

Персони

Дивіться також