Пресвята Богородиця — Мати надії
У цій статті роздумуємо над глибоким значенням образу Пресвятої Богородиці — Оранти. Вона втілює надію та незламну опіку для всього християнського світу, а особливо для нашого українського народу. Через призму історичних випробувань і духовних перемог — від Хрещення Київської Русі до сучасності — досліджуємо Її роль у нашій історії. У молитовному заступництві Богородиці ми знаходимо джерело сили й натхнення у боротьбі за правду, свободу та гідність.
Непереможній Владарці на честь перемоги ми, врятовані від лиха,
благодарні пісні виписуємо Тобі, раби Твої, Богородице.
А Ти, що маєш силу нездоланну, від усяких нас бід охорони,
щоб звати Тобі: Радуйся, Невісто неневісная!
(Кондак Акафісту)
Цей перший кондак, яким розпочинається Акафіст до Пресвятої Богородиці, відображає багатий досвід небесної опіки Божої Матері над Константинополем. Столиця Візантійської імперії неодноразово зазнавала нападів аварів, персів і арабів, які прагнули підкорити це стратегічно важливе місто. Однак кожного разу Константинополь дивовижним чином зберігав свою незалежність і силу, що мешканці та правителі пов’язували із заступництвом Пресвятої Богородиці, яка для них була джерелом надії і захисту.
Особливим символом цієї небесної опіки став величавий храм, споруджений близько 450 року на Влахернах в Константинополі, присвячений Богородиці. Цей храм не лише був місцем молитви, але й слугував постійним нагадуванням про присутність Божої Матері серед її вірних. Саме у Влахернському храмі зберігалася чудотворна ікона Богородиці та її омофор, які віруючі вважали джерелом численних чудес. Під час облоги міста ворогами мешканці Константинополя збиралися у Влахернському храмі, молилися до Богородиці, співали їй подячні гімни, як це описано у тексті кондака, і знаходили в ній надію та силу. Сам кондак став поетичним відображенням глибокої віри і вдячності народу за небесну опіку Пресвятої Богородиці. Він сповнений надії на те, що Божа Мати завжди поруч із тими, хто звертається до неї з вірою і любов’ю. Це духовне піднесення і досвід небесного покрову, який зміцнював людей у боротьбі з ворогами, яскраво виражені у словах молитви: «Ми, врятовані від лиха, благодарні пісні виписуємо Тобі».
Досвід небесної опіки Богородиці, що дарував надію і впевненість у перемозі, перегукується з історією нашого народу. Коріння віри та єдності українського народу глибоко пронизує нашу багатовікову історію, яка формувала і збагачувала нашу унікальну духовну та культурну спадщину. Ця спадщина протягом століть була основою національної ідентичності та джерелом надії.
Акт Хрещення Київської Русі у 988 році, здійснений святим рівноапостольним князем Володимиром Великим, став наріжним каменем християнської віри на наших землях. Цей історичний момент відкрив перед нашим народом нову епоху духовного й культурного відродження, започаткувавши процес формування моральних засад суспільства та духовного переображення. Християнство принесло надію на краще майбутнє та глибше розуміння свого покликання у Божому плані спасіння.
Прийняття християнства не лише змінило зовнішній вигляд життя наших предків, але й стало каталізатором їхнього внутрішнього духовного переображення. Київський митрополит Іларіон у своєму знаменитому «Слові про закон і благодать» глибоко осмислив це переображення, стверджуючи: «І вже не ідолослужителями звемося, а християнами; не позбавленими надії, а з надією на життя вічне» [1]. Ці слова підкреслюють, що християнська віра принесла в серця нашого народу новий сенс і перспективу, які стали основою для національної єдності та невичерпного джерела надії в боротьбі за духовні й моральні цінності.
Хрещення Київської Русі, здійснене святим рівноапостольним князем Володимиром Великим, мало далекоглядні наслідки. Справу свого батька продовжив його син, великий київський князь Ярослав Мудрий, який став одним із найвизначніших правителів в історії Київської Русі. За час його правління держава пережила небувалий розквіт у всіх сферах суспільного життя. Ярослав активно сприяв розвитку освіти, створенню перших шкіл, бібліотек та перекладу богослужбових текстів, що зміцнило духовний фундамент суспільства.
За правління Ярослава Київська Русь перетворилася на одну з найрозвиненіших і найвпливовіших держав середньовічної Європи, а Київ, справедливо названий «матір’ю міст руських», став важливим центром міжнародної політики, культури та духовності.
Сучасник Ярослава митрополит Іларіон у своєму творі «Слово про Закон і Благодать» утвердив ідею рівності Київської Русі серед інших християнських держав. Іларіон підкреслював, що Київська Русь, прийнявши християнство, стала невід’ємною частиною світової спільноти християнських народів. Цей твір не лише окреслював духовні і культурні здобутки народу, але й вселяв надію на велике покликання Русі у світовій історії.
Християнська надія, утверджена діяннями Володимира Великого, Ярослава Мудрого та митрополита Іларіона, нерозривно пов’язана з Божою мудрістю — Софією. Ця мудрість надихає на активну співпрацю людини з Богом. «Взірцем досконалої співдії Божої благодаті і людської волі є Благовіщення Пречистої Діви Марії… Богородиця завдяки своїй згоді стала співучасницею таїнства спасіння» [2]. З нагоди Ювілейного 2025 року Божого, у посланні «Ісус Христос — наша надія» (І Тим. 1, 1), Блаженніший Святослав наголошує на глибокій побожності українського народу до Матері Божої. Він згадує ініціативу князя Ярослава Мудрого, який довірив «Непереможній Владарці» нашу землю під Її святий покров. «Наші предки добре розуміли важливу роль Матері Божої в історії спасіння і плекали до Неї глибоку побожність. Ще князь Ярослав Мудрий віддав нашу землю під Її святий покров, а згодом наші церковні й державні мужі неодноразово поновлювали цю посвяту. І так, будучи „надією безнадійних“, Богородиця-Оранта століттями провадить наш народ, опікується ним і молиться за нього, допомагаючи йому долати різноманітні випробування» [3].
Таким чином, від часу Хрещення Київської Русі Церква стала невід’ємною частиною української ідентичності, формуючи духовний, культурний і суспільний світогляд нашого народу. Цей історичний акт не лише об’єднав нас із християнським світом, але й проклав шлях до глибокого духовного та інтелектуального розвитку, який триває й досі, постійно оновлюючи нашу надію на краще майбутнє.
Сьогодні, зазнаючи смертельної загрози з боку північного агресора, ми щиро благаємо у Богородиці захисту і порятунку. У цих молитвах нас надихає її незліченна допомога, яку наш народ відчував протягом усієї своєї історії. Символом цього заступництва для нас є велична постать Оранти-Молільниці в Софійському соборі Києва, яка уособлює материнську опіку Пречистої над Україною.
Софійський собор Києва — духовна колиска української душі, місце нашої пам’яті та обрій нашої надії. Центральна мозаїка Богородиці Оранти, яка розташована у надвівтарній частині Собору, належить до найдавніших і найважливіших християнських ікон Східної Європи. Вона втілює глибокий богословський зміст, символізуючи непереможність Церкви, заступництво Божої Матері та її незмінну присутність у житті християнської спільноти. Саме звідси Пресвята Богородиця-Оранта виглядає крізь численні століття невпинної боротьби свого народу, позначені ранами та звитягами, щоб звістити нам сьогодні рік Божого милосердя та щедрості.
Ікона Богородиці типу Оранта (лат.: orans — «та/той, що молиться») відома з найдавніших часів. Її зображення археологи виявили навіть у катакомбах. На них Діва Марія постає з піднесеними до неба руками, в жесті молитви й благання, зверненими до Її Сина і Господа. Вона є яскравим образом і живим втіленням Божественної Премудрості — Її Матір’ю і Її Престолом: «Софія, Премудрість Божа, прийшла на київські пагорби з Володимировим хрещенням і лягла в основу всієї київської цивілізації. Ідеться про євангельські цінності та моральні принципи, що осяяли культуру наших предків і стали міцними підвалинами для обʼєднання українського народу та розвитку нашої державності. Дивовижним втіленням, непорушною святинею Премудрості Божої стала Свята Київська Софія, собор, що донині є промовистим символом первинної цілісності й повноти єдиної та неподільної Київської Церкви» («Наша Свята Софія», 2).
Нагадуючи своєю поставою боговидця Мойсея, який під час боротьби з амалекитянами здійнятими у молитві до неба руками забезпечував звитягу ізраїльського війська (пор. Вих. 17, 8–16), Богородиця-Оранта залишається і сьогодні для мільйонів наших співвітчизників, розсіяних по цілому світу, промовистим образом нездоланної надії. Своєю молитовною поставою вона єднає усі покоління українців — «і мертвих, і живих, і ненароджених» — наших пращурів і нащадків, які, сповнені непохитної вірності Євангельській істині, «силу вогню гасили, вістря меча уникали, ставали сильні, бувши недолугі, на війні проявляли мужність, наскоки чужинців відбивали» (Євр. 11, 34). З мозаїки Софійського Собору погляд Богородиці, ніби пронизуючи саму вічність, заглядає в очі кожного з нас, щоб нагадати нам про силу віри, про твердість людського духу та багатства Божого милосердя.
Пам’ять і надія — два виміри українського часу. Ціла історія нашого народу розгортається навколо пам’яті про тих, хто, як Апостол Павло, «боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг» (2 Тим. 4,7), особливо ж про тих, які «за своїх друзів своє життя віддали» (Йо. 15, 12), являючи світові найвищу любов. А також навколо нашої спільної надії на те, що правда та добро розсіють облудну темряву, що справедливість переможе, що наш Бог буде з нами і «витре кожну сльозу», «і смерті не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло» (Одкр. 21, 4).
Оранта, Та, Яка невпинно молиться, стоїть у вічному заступництві перед Христом за весь людський рід. Наш український народ протягом століть неодноразово відчував силу її заступницьких молитов і благодатної підтримки. Саме тому серед людей утвердилося глибоке переконання: доки в Києві стоїть Оранта — Непорушна стіна, доти стоятиме і Незалежна, Соборна Україна. Нині вона, як і завжди, залишається Непорушною, піднімаючи свій народ на боротьбу за свободу та гідність у час жорстокої російської агресії. Стоїть Оранта — вистояв Київ — вистоїмо і ми! Такою є тверда віра і надія українського народу.
Іконою Ювілейного року — 2025 у нашій Церкві обрано образ Богородиці-Оранти, яка розташована у надвівтарній частині Собору Святої Софії Премудрості Божої в Києві. Урочисто освячений 1049 року, Собор разом зі своїм народом пройшов через безліч випробувань і за сприяння Божої благодаті у чудодійний спосіб вистояв. Сплюндрований військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського (1169), пошкоджений монгольською ордою хана Батия (1240), згодом тривалий час залишений у стані розрухи, неодноразово відновлюваний, пережив наміри більшовиків бути цілком стертим із лиця землі та вкотре пограбований німецькими окупаційними військами. Єдиною стіною Собору, що не зазнала жодних пошкоджень із моменту освячення й до сьогодні — це стіна, на якій ось уже майже тисячу років із високо піднятими руками молиться Богородиця-Оранта, охороняючи українську землю. Вона справедливо зветься «Непорушною стіною міста і держави» (Акафіст до Пресвятої Богородиці, VII ст.)
Наше спасіння звершується в межах двох вимірів — пам’яті про минуле та надії на прийдешнє. Ми живемо пам’яттю і ходимо надією. Ювілейний рік стає своєрідними воротами у нашій земній мандрівці, що відкриває змогу, оглядаючи історію крізь призму надії, віднаходити спасительну присутність Бога у знаках сьогодення. Поміж цією пам’яттю і надією височіє наша Заступниця і Розрадниця — Пресвята Богородиця-Оранта, яка невпинно здіймає свої руки в молитві перед Престолом Всевишнього. У її милостивих долонях час нашої земної мандрівки стає виміром вічності, а вимір нашої духовної боротьби — простором звитяги Божої благості. Її материнський погляд, який бачив і страждання, і воскресіння її Сина, нагадує нам з висот Софійського Собору: попереду ще довгий шлях до остаточного визволення та зцілення, але зупинятися не можна — цей шлях варто пройти до кінця.
У біблійній історії Ювілейний рік — це час для відпочинку землі, прощення боргів і визволення з рабства. Вирушаючи з вселенською родиною Христової Церкви в духовне паломництво, ми покладаємо надію на те, що за молитовним заступництвом Богородиці-Оранти, цей Ювілейний рік стане для нас часом, коли виснажена війною українська земля зможе нарешті відпочити від безумного насилля; що зниклі безвісти повернуться до своїх родин, а полонені — додому. Молимося, щоб з рабства зла та жорстокої ненависті Божою силою буде визволено уми агресора, а серця українських матерів знайшли втіху замість сліз і болю за своїми дітьми. Богородиця-Оранта — образ невмирущої надії нашого народу, а ми, її вірні діти, народжені у хрещальних водах Володимирової купелі, невпинно перебуваємо під її милосердним покровом і захистом.
Велика любов до матері-України сьогодні надихає мільйони її синів і дочок до героїчної боротьби. Разом із нашою стражденною Батьківщиною ми проходимо власну Хресну дорогу, прямуємо до перемоги — до воскресіння, адже на цій священній землі ми виросли, увібравши її духовне, культурне й національне багатство. Молитви мільйонів українських матерів і сестер невидимим омофором покривають і захищають Україну, кожного воїна, кожну сім’ю як запоруку майбутнього нації. Вирушаючи назустріч надії, «що не засоромить» (Рим 5,5), скеровуємо наш погляд на київські пагорби, до стіп Софійського Собору, звідки нас благословляє Богородиця-Оранта — Мати Господа Бога нашого Ісуса Христа. У її молитовному заступництві Україна стоїть, Україна молиться, Україна бореться.
Оргкомітет Ювілейного 2025 року Божого[1] Іларіон (Ларіон) Київський. Слово про закон і благодать // Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя IX—XV століть, т. 1. Київ 2002, с. 291.
[2] Катехизм УГКЦ «Христос — наша Пасха», 745.
[3] Послання Блаженнішого Святослава, Глави й Отця УГКЦ, до духовенства і вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі з нагоди Ювілейного 2025 року Божого «Ісус Христос — наша надія» (І Тим. 1, 1), 13 грудня 2024 року.
