Полон, який убиває: розмова з матерями і дружинами військовополонених захисників Маріуполя
1 071 день війни — 2 роки і 11 місяців — час від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Що можна зробити за майже 3 роки? За цей час можна створити сімʼю, побудувати будинок, народити дитину, змінити роботу. Хтось за цей час пішов у 1-й клас, хтось — закінчив школу. Хтось побував не в одній країні, хтось зробив не одне відкриття. Хтось просто жив, насолоджуючись різними барвами цього світу.
Так жив кожен із нас до початку великої війни: планував, мріяв, сміявся, плакав — жив. На початку війни все наше єство охопили емоції жаху, болю, невідомості, але ми зуміли зібратися й об’єднатися в бажанні продовжувати жити у вільній незалежній Україні: від Львова до Донецька, від Чернігова до Криму.
Наші мужні й віддані чоловіки та сини стали на захист Батьківщини-України. Вони боролися та борються за майбутнє, за життя усіх нас.
За майже 3 роки ми вже звикли засинати і прокидатися під звуки вибухів, розрізняти типи ракет. Наші розмови тепер змінилися на обговорення останніх новин про війну, прильоти, влучання.
За цей час ми втратили багато людей, стали свідками неймовірного звірства росіян, побачили розбиті та знищені міста і села. Якось непомітно для нас самих ми проживаємо війну, навчившись у ній бути вільними у своїх пересуваннях, вчинках, думках. Саме цю можливість нам забезпечили наші воїни, які з першого дня захистили й зуміли зберегти державність.
Деякі з воїнів-захисників Маріуполя, які дали нам можливість жити, самі її не мають — уже майже 3 роки перебувають у російському полоні, у нелюдських умовах, живучи в невідомості.
Поки ми ходимо на роботу — вони в російських тюрмах, поки ми п’ємо каву — вони переживають російські знущання, які виходять далеко за межі людської свідомості та розуміння.
У такій самій невизначеності, переживаннях живуть і родичі, батьки, дружини наших воїнів-військовополонених. Щоденно вони борються за своїх рідних, нагадуючи всьому світу про те, що їхні рідні — в полоні.
Нещодавно матері та дружини полонених азовців зустрілися з Отцем і Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом, щоб розповісти про свій біль. А також поділилися своїми мріями — хочуть стати мамами, бабусями. Такі прості, але надважливі мрії, обов’язково повинні здійснитися. Діти — це майбутнє нашої країни, це підтвердження її існування та розквіту.
2025 рік. Січневий ранок у серці столиці — на майдані Незалежності. Вони зібралися, щоби знову розповісти свої історії та вкотре нагадати всім нам і всій світовій спільноті про полонених.
Найгірше, що ми можемо зробити, — це забути. Лише в єдності, солідарності та підтримці ми здатні досягти цілей і домогтися визволення наших захисників, боротися за них, як вони боролися за нас.
Юлія, дружина військовополоненого
Мій чоловік Микола вступив до лав полку «Азов» у кінці 2020 року. До цього працював начальником дільниці на заводі. 24 лютого 2022 року мій чоловік разом із побратимами обороняв Маріуполь. Були запеклі бої, і наші воїни героїчно, при повному оточенні, з мінімальною кількістю боєприпасів, їжі, води, ціною власного життя і здоровʼя захищали місто.
16–20 травня, за наказом Головнокомандувача, бійці вийшли в полон з Азовсталі. З 18 травня по тепер, а це вже 32 місяці, мій чоловік у полоні. Полон не є гарантією життя. Це підтверджує теракт в Оленівці, де загинуло понад 50 азовців.
У полоні є важкохворі та важкопоранені, яким щодня потрібні ліки, а там відсутня медична допомога. Мій чоловік хворий на діабет — ліки для нього життєвонеобхідні. З відео російських телеграм-каналів було видно, наскільки він схуд. Я не знаю, який стан його здоровʼя, де зараз його утримують. Червоний Хрест ніякої інформації не має, жодного разу не відвідав мого чоловіка. Кожен день вони виживають, піддаючись тортурам, голодуванню, моральному знущанню.
Зараз триває боротьба за звільнення чоловіка. Ми з донькою віримо в нього, він — сильний, мужній. Дуже сильно чекаємо на нашу рідну людину й віримо, що вже незабаром зможемо його обійняти.
Тетяна, мати захисника
Моя сила — це мій син, який не дає впасти. Моя підтримка — це дівчата, які допомагають, і з ними я готова на будь-які дії, вони справді надихають та підтримують.
Мій син Артем захищав Маріуполь. Він також у полку «Азов», служив із 2019 року. На момент повномасштабного вторгнення він був у Маріуполі, у подвійному оточенні. У квітні вдалося прорватися на Азовсталь. 18 травня він був евакуйований в окуповану Оленівку.
Зв’язок із ним був рідко. 12 квітня він писав пів ночі — це було для мене дивно. Потім звʼязок пропав до 19 квітня. Ми з дівчатами зібралися, бо розуміли, що щось відбувається. Я знайшла дружину його побратима і з нею сконтактувала — потрібно щось робити.
Ми зібралися, мами і дружини, на Софійській площі, вийшли і просили деблокади. Саме в той день кожному з нас зателефонували наші рідні. Я сказала: «Син, ми тут стоїмо за вас», — за що він подякував.
Потім уже дізналася, що з 12 по 15 квітня було здійснено прорив — вони зуміли прорватися до побратимів. За день у нас почалися масові акції на Майдані — просили деблокади, якої не відбулося.
За те, що вони живі, я висловлюю вдячність передовсім командирові Редісу, бо, якщо би він віддав наказ обороняти, то вони б там всі залишилися. Він прийняв для мене дуже важливе рішення і зберіг життя багатьом людям.
Потім відбувся теракт в Оленівці, де понад 50 хлопців-азовців, на жаль, загинули. Я не мала інформації, що з моїм сином, чи він там був. У списках не було, але ж ніхто не знав, чи ті списки точні. Лише у вересні мені сказали, що мого сина там не було, він — живий.
У лютому звільнений цивільний, який перебував із моїм сином у Донецькому СІЗО, відшукав мене та передав також інформацію щодо нього.
У травні 2023 року вийшли з полону його побратими, розповіли, що він у Донецьку, вони його чули зі сусідніх камер, тому що в Донецькому СІЗО не випускають на вулицю. Потім інформації в мене не було до березня 2024 року.
22 березня 2024 року на російських каналах я знайшла інформацію, що мого сина і ще девʼять його побратимів росія засудила. Він був у Донецьку, потім його етапували в Макіївку. Зараз він очікує на другий суд у Донецьку. Їх незаконно судять за захист Батьківщини. На момент повномасштабного вторгнення йому був 21 рік. Усі наступні дні народження він зустрічав у колонії. Я не бачила свого сина четвертий рік. Чула його голос 9 травня 2022 року, коли він зателефонував привітати мене з Днем матері.
Юлія, дружина військового
Я з Хмельницької області, мій чоловік — із Львівської. Познайомилися ми в Тернополі, коли навчалися. Він старший від мене на 4 роки. Ми жили на одному поверсі і так вийшло, що він шукав, де нагріти їжу, а знайшов дружину.
Він має дві вищі освіти, але жодного дня не працював за спеціальністю. Він прийняв рішення доєднатися до лав «Азову». Я підтримала його. Він постійно тренувався. Коли інші пари ходили на побачення в кафе, кіно, ми з ним ходили на турнік, бігали, — так проходили наші дні. Майже 2 роки я прожила з ним у Маріуполі.
Мій чоловік у полоні вже 2 роки і 8 місяців. Нормальним сімейним життям нам вдалося пожити лише пів року. 20 липня 2021 року ми розписалися, а 20 лютого 2022 року він відправив мене додому, сказавши, що купив мені квиток, я їду додому і це не обговорюється.
Він завжди намагався перестрахуватися і наперед обдумати всі кроки для того, щоб гарантувати мою безпеку. Вже коли був на Азовсталі, написав мені повідомлення, що дуже радий, що все ж таки відправив мене додому, бо не знав, як би тут нормально працював, якщо би знав, що я в Маріуполі.
Коли хлопці вийшли в полон, я не мала про нього ніякої інформації, але знала, що він у полоні, тому що написав мені за день до виходу і повідомив, що довго не буде звʼязку, будуть виходити, це наказ, статус полону. Після того повідомлення я дуже розплакалася, але водночас відчула полегшення, бо розуміла, що вони вже не перебуватимуть під постійним бомбардуванням. Щодня там знищували по бункеру і було зрозуміло, що довго бути там вони не зможуть.
Рано чи пізно, якщо не було би прийнято цього наказу виходити в полон, то вони би всі залишились там — просто під завалами. Я довгий час не мала інформації про чоловіка. Усі, хто виходив, ніхто його не бачив, не чув.
Тоді я почала думати, що, можливо, він у Таганрозі і за деякий час мені повідомили, що він справді там. Таганрог — це одне з найгірших місць утримання. Хлопців піддають там постійним моральним і фізичним тортурам та катуванням, декого навіть сексуальним. Також, як в усіх СІЗО та колоніях, відсутнє нормальне харчування. Там мій чоловік пробув 2 роки, після чого вкінці літа був етапований на Урал, у Пермський край. Там також над хлопцями постійно знущаються фізично й морально. Вони не мають теплого одягу: з вересня на Уралі лежить сніг, а хлопці не мали теплого одягу і ходили в резиновому взутті.
Там їх виводили на «прогулянки»: вишиковували в одну шеренгу, без теплого одягу, без теплого взуття, де вони стояли на снігу і їм не можна було рухатися.
Порції їжі маленькі, камери холодні. Відповідно, такі умови й порції їжі не дають їм можливості ні зігрітися, ні відчути ситості. У камерах діє постійний стоячий режим: вони цілодобово стоять і чотири рази на день бігають по декілька хвилин на місці. Їм не дозволено спілкуватися між собою. У камерах стоять камери спостереження і гучномовці. У туалет ходять двічі на день із дозволу керівництва колонії через гучномовець.
Найбільша моя мрія — це повернення чоловіка додому. Коли він повернеться, то здивується, що я не сиділа вдома і плакала, а боролося за його звільнення.
Віра, надія і любов — це те, що допомагає мені триматися. Вірити в його повернення додому живим та здоровим і в те, що в нас попереду щасливе світле майбутнє.
Наталія, мати захисника України
Я — мати захисника України Андрія, оборонця Маріуполя, який з 18 травня 2022 року перебуває в російському полоні. Шлях оборонця, шлях захисника мій син обрав ще 2014 року. Оскільки він був неповнолітнім, то почав себе до цього готувати. Багато займався спортом, ходив на стрільбище, вивчав військові справи. У 2017 році був оборонцем на Донецькому напрямку, тоді ще був підрозділ «Правий сектор». У 2019 році перейшов до бригади «Азов». Відтоді ще більше готувався, займався і знав, що прийде час, коли захищатиме Батьківщину. У квітні 2022 року, обороняючи Маріуполь, отримав поранення і був евакуйований на Азовсталь.
З 5 березня і по той день, коли він отримав поранення, я нічого не знала про те, де він, на яких позиціях. Тільки через хлопців по ланцюжку знаходила інформацію, що живий і здоровий. У квітні він написав мені, що своє відвоював, тобто це було поранення.
Постійне бомбардування — це ризик. Усі ми молилися, щоб наші хлопці вижили. 18 травня по наказу вищого керівництва він зі всіма своїми побратимами виходив у полон.
Коли був теракт в Оленівці, усі, хто знав, що там наші хлопці, ніби померли. Але ввечері 29 липня син написав мені, що його там не було — він живий. Відтоді інформацію про те, де він, я збирала через хлопців, які виходили з полону. Це була Оленівка, потім — Донецьк, недовго — Горлівка і на зараз — Кіровська колонія.
Умови у всіх колоніях жахливі: ні їжі, ні медичної допомоги, а хлопці поранені, хворіють. У Донецькому СІЗО їх тримали в підвальному приміщенні — вони навіть не бачили сонця.
З 24 лютого життя на паузі. З 18 травня ми почали жити в зовсім іншому ритмі. Щодня це боротьба за наших рідних, щодня спілкування, інтервʼю. Ми хочемо говорити всюди, де можна, про те, що досі дуже багато хлопців і дівчат в полоні та в яких умовах вони перебувають.
Полон — це не збереження життя. Там гинуть від катувань, поранень, захворювань. Ми бачимо це по тому, у якому стані виходять наші з полону.
Дуже мрію якнайшвидше обійняти свого сина, він — усе моє життя. Окрім нього, у мене немає рідної людини. Це — моє серце, мій подих. Усе, про що я мрію, — обійняти й почути, що він вже в Україні. Дуже хочу стати бабусею, тому що моєму синові 24 лютого вже буде 27 років.
Алла, наречена захисника
Мій наречений Олексій — військовослужбовець бригади «Азов» перебуває в полоні вже понад 32 місяці. Він обороняв Маріуполь, Азовсталь, звідки вийшов в полон 18 травня 2022 року. У Маріуполі в нас із ним майже не було звʼязку.
Все, що він мені міг написати: «плюс», «живий», «все ок», «все нормально». Все це він писав через побратимів. У квітні 2022 року він отримав кульове поранення, уже тоді був на Азовсталі.
Ми з ним були на звʼязку, на який він виходив десь раз на 3–4 дні. Я завжди запитувала, як його рука, як він, що відбувається? Намагалася підбадьорити, наскільки це було можливо.
Крайній раз він мені зателефонував 18 травня 2022 року о 7:00, сказавши, що на деякий час із ним не буде звʼязку, що вони виходять у полон за наказом. Передавав усім вітання, казав, як усіх нас сильно любить. Це був крайній дзвінок, коли я чула його голос.
Після того, як він вийшов у полон, з 28 на 29 липня відбувся теракт в Оленівці, де загинули наші хлопці. Понад 50 хлопців, яких безжалісно підірвали вночі. Серед них був побратим Олексія, його близький друг. Це — жахлива трагедія для кожного з нас.
Наступну інформацію про Олексія я вже дізналася у вересні 2022 року. Спочатку вийшло відеоінтервʼю з Донецької лікарні, де перебував мій Олексій. Це відео знайшла на одному з телеграм-каналів росії. Після цього був обмін командирами, де вийшов наш командир і хоч трішечки розказав за Олексія, як він, як його рука.
Наступну інформацію я одержала майже за рік, 6 травня 2023 року, тоді було обміняно 45 військовополонених із нашої бригади «Азов». Там був побратим Олексія, який сидів із ним в одній камері в Донецькому СІЗО. Він мені розповідав, що наречений тримається, як морально, так і фізично. Рука працює десь відсотків на 30. Пальці деякі не згинаються, не розгинаються на лівій руці. Рана продовжує гнити, тому що так йому операцію ніхто не провів, хоча він її потребує до сьогодні.
У листопаді 2023 року його незаконно засудили. Росія винесла вирок — 24 роки позбавлення волі, його судили в Донецькому СІЗО.
За декілька місяців, у квітні 2024 року, росія знову його незаконно судила і додала ще 4 роки до попереднього вироку. Мій Олексій на сьогодні отримав 28 років суворого режиму. З інформації, яку маю, у нього ще має бути третій суд, третій вирок. Суд має вже відбуватися на території росії. Є вірогідність пожиттєвого вироку. Якщо такий буде винесено, то його відправлять у найжахливіші тюрми росії, на Сибірі, як-от Чорний дельфін, Полярна сава. Це може статися, якщо наша сторона, Україна, не встигне повернути його до того, як його засудять втретє.
Ми, рідні військовополонених, живемо 24 на 7, засинаємо і прокидаємося з думками про те, що ще можемо зробити, куди ще можемо звернутися, поїхати, написати, аби нас почули, аби нам, нарешті, змогли допомогти. Обміни відбуваються й дякуємо всій нашій перемовній групі, але вже майже 3 роки полону і ця цифра з кожним днем морально знищує.
Важко думати щодня про те, що вони там уже 3 роки, і можемо тільки здогадуватися, що за цей час із ними там відбувалося. Тому завжди виходимо на акції, говоримо про наших полонених усюди, де тільки можливо, аби світ почув, щоб українці памʼятали і боролися за наших полонених, бо на їхньому місці може бути кожний із нас.
Серед жінок, що очікують на звільнення рідних із полону, також щаслива мама Валентина, яка боролася за звільнення і дочекалася повернення сина Максима.
Валентина, мати звільненого з полону Максима
Я — щаслива мама, яка дочекалася повернення свого синочка. 24 серпня я отримала той довгоочікуваний дзвінок, який повідомив, що мою дитину обміняли.
Після 27-ми з половиною місяців полону я почула його голос, обійняла його, поспілкувалася з ним. Це був той момент, коли він народився вдруге.
Мій син у червні 2021 році пішов на строкову службу. Після закінчення університету йому треба було відслужити рік, але почалася повномасштабна війна. На той момент він був у Маріуполі.
7 лютого він приїжджав додому, а 18-го, після 10 днів відпустки, ми його відправили, нічого не очікуючи. Коли він їхав, я навіть не плакала, посадила його в автобус і він поїхав. Серце було спокійне, тому що йому залишалося служити три місяці. 24 лютого змінило все наше життя.
Він був там. За наказом Головнокомандувача вийшов у полон: Оленівка, Горлівка, Торез. Його повернули з Тореза — потрапив під обмін. Пройшов усі ці випробування.
Разом із мамами я почала свою боротьбу за сина 4 серпня 2023 року. Щоденні відвідування Офісу Президента України, Координаційного штабу. Цілий рік ми простояли під Офісом Президента. Щодня, зранку до 18:00 вечора, передавали звернення.
На той момент їздили іноземні представники, які заїжджали до Офісу Президента, проїжджали депутати, які з нами спілкувалися. Ми стояли з плакатами, демонструючи, що вимагаємо повернення, наших рідних додому.
Зараз мій син вдома, прийшов лікування, реабілітацію, але досі лікується, психологічно, фізично, морально, а я продовжую його підтримувати.
Ми родом з окупованої території — Херсонської області, міста Каховка. У червні 2022 року ми приїхали сюди. Нам треба було виїжджати, тому що були всі списки, дані — не можна було там залишатися. І ми з чоловіком виїхали сюди.
У червні буде 3 роки, як ми тут, але маємо результат — наш син удома.
Підготувала Вікторія МазурДепартамент інформації УГКЦ
