EN
Поет на фронті: «Я побачив, що з болем прийшла надія». Артур Дронь про війну й літературу

Поет на фронті: «Я побачив, що з болем прийшла надія». Артур Дронь про війну й літературу

21 лютого 2024, 08:00 307

«Це був мій найприватніший літературник», — усміхається Артур, згадуючи про зустріч із Блаженнішим Святославом 27 грудня в останній день своєї відпустки перед тим, як знову вирушити на фронт. «Ми прийшли, перед входом зупинилися і думаємо: колядувати чи не колядувати? Та пасувало би… Вирішили заспівати один стовпчик колядки. А потім Блаженніший сказав, що ми в нього перші колядники цього року. Знали б, що перші, то підготувались би краще».

Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.
І тоді вона
переходить живим.


Артур Дронь


У 2020 році, коли я ще був студентом, ми приїжджали з вертепом до Блаженнішого Святослава. Його Блаженство хотів приділити бодай трішки часу всім, з усіма поговорити. А я тоді працював над першою поетичною збіркою. Тож сказав йому, от, мовляв, пишу вірші. І отримав на це його батьківське благословення.

А зустріч 27 грудня довгоочікувана. Це був єдиний день відпустки, коли я міг потрапити до Києва, тож мій друг Богдан звернувся до о. Олега, секретаря Блаженнішого. На щастя, Блаженніший Святослав зміг нас того дня прийняти. Я хотів зустрітися, щоб подарувати книжку, поспілкуватися, прочитати йому декілька віршів.

Для мене Блаженніший Святослав — великий авторитет. Дуже люблю його як проповідника, люблю його глибокі проповіді. Він на мене справляє враження відкритого, простого, щирого й дуже мудрого чоловіка. І принципового. Його лідерська харизма сильно мене приваблює.

Коли я був у 10-му класі, то дуже хотів зустрітися із блаженнішим Любомиром Гузаром. Тоді я не знав, як це зробити, і вчинив дуже самовпевнено. Зараз я б такого не робив (усміхається). Отож мені 15 років, я самовпевнений молодий чоловік. Знаходжу в інтернеті електронну пошту секретаря блаженнішого Любомира, тоді отця, а тепер уже владики Миколи Семенишина. Пишу йому великого пафосного листа про те, як я хочу зустрітися із блаженнішим. І на моє величезне здивування отримую відповідь! Отець Микола під диктовку його блаженства відписує мені. Це дуже дивний та особливий досвід — бути школярем-десятикласником і листуватися з кардиналом Католицької Церкви. У 2017 році, у березні, я приїхав до Києва і таки побачився з Любомиром Гузаром. Коротенька, але дуже важлива для мене зустріч. У другий день весни ми зустрілися, а в останній — він перейшов до вічності. Зараз думаю, що десь тільки з роками усвідомлю цінність тієї розмови.

Окопний солдат

Мені здавалося, що в сучасному світі війна таких масштабів неможлива. А виявилося, що цілком і можлива, і триватиме роками. А світ звикає до цього. 24 лютого я був шокований, але треба було швидко вирішувати, що робити і де себе найкраще задіяти, тому багато часу на шок не було. Вирішив іти в армію. Тоді ще у військо треба було пробитися: шалені черги у військкомати, величезний потік людей, багато ветеранів із досвідом АТО. А між ними — студенти без служби за плечима, з аудиторій та гуртожитських кімнат.

У перші тижні війни не всі розуміли, що таке тероборона. Це пішло мені на користь у контексті рідні, бо про свою службу я повідомив уже постфактум. Сказав, що пішов у львівську тероборону. А в уявленні мами це було щось таке, як по наших селах зробили чи в Рогатині — якісь такі неофіційні самоутворення, чоловіки, які патрулювали вночі або чергували на блокпостах. Ну, а потім, коли я згадував у розмовах якісь документи чи складання військової присяги, то родичі, звісно, зрозуміли, що це якась трішки інша тероборона (сміється). Але, зрештою, сприйняли це мудро й адекватно. Так, усі мої рідні переживають, але розуміють, що так треба, розуміють для чого. Зараз такий час, що багато молодих людей воює.

У зону бойових дій ми потрапили в серпні 2022 року. Перед тим кілька місяців служили у Львові й на Волині. А на початку жовтня у Торському, неподалік Лимана, вперше почали виконувати серйозні бойові завдання. Вибудували лінію оборони й мали завдання утримувати звільнені території. Відтоді і всю війну я — окопний солдат — весь час сиджу в ямках.

Довгий час воювали в «лісі чудес» — так називають Серебрянське лісництво, неподалік окупованої Кремінної. Вісім місяців, здається. Особливо важко було взимку… А наприкінці липня 2023 року наш батальйон, уже ледь боєздатний, перевели в Харківську область, на кордон. Наразі ми досі тут.

«Боже, то ви — українська армія!»

Коли ми заходили в Торське і йшли вулицею, нам назустріч вийшла жінка. Вона подумала, що ми російські військові, щось запитувала. І от вона підходить до нас близько, бачить українські шеврони і запитує: «То ви — українська армія?». А ми стоїмо, всі знервовані, кажемо щось там різко: «Та-та, українська. Не ходіть вулицею, заходьте в хату». А вона знову: «Чекайте, то ви — українська армія?!». І починає плакати. Роздивляється наші шеврони, плаче і все повторює: «Боже, ви — українська армія».

Я ще не до кінця знаю, як саме про все це говорити. Поряд із жахливим досвідом є й щось таке, як спогади про цю жінку.

На Донбасі ми тривалий час жили в селі Зарічне, неподалік Лимана. І добре спілкувалися з нашою сусідкою, яку звати Валя. До речі, у моїй книжці є цикл (три або чотири вірші), який називається «Вулиця Партизанська». Там тексти від імені місцевої жительки, яка говорить із військовими. Це, власне, голос Валі, її розповіді. Вона жила з мамою і ще однією родичкою — обидвом жінкам понад 80 років, а Валі — 50. Ми гарно потоваришували — ще разом вареники на Святвечір ліпили і колядували.

Серед місцевих жителів, які залишилися у прифронтовій зоні, є різні. Є справді антиукраїнські, які чекають і сподіваються повернення росіян. Але є багато свідомих і дуже сильних, скалічених тим, через що пройшли. Це — люди, до яких часто ставляться упереджено. Не всі, хто не виїхав, — проросійські та чекають на «русскій мір». Багато хто просто не мав і не має можливості покинути свій дім. А хтось не робить цього принципово.

Валя, про яку я згадував, — живий приклад. Можливо, сама вона й виїхала би, але дві літні й хворі жінки вдома. Це — абсолютно свідомі й проукраїнські люди, але можливості виїхати в них нема. У Торському я зустрів чоловіка, у якого були дуже хворі батьки, лежачі. Він був змушений свідомо залишитися і давати собі раду всі місяці під окупацією, бо вивезти батьків не міг. І залишити не міг.

Любов між побратимами

Із найближчими побратимами ми ладнаємо дуже добре. Нещодавно я дивився інтерв’ю одного з останніх ветеранів висадки в Нормандії. Він розповідав про побратимство. Казав, що їхню любов один одного не можна порівняти з жодною любов’ю між чоловіком і жінкою. Любили один одного сильніше, ніж люди можуть зрозуміти.

Думаю, це справді особливий вид любові. Коли ти живеш у стабільно складних умовах, де борешся не тільки фізично, а й морально та духовно, і бачиш, як одні люди, яким важко, знаходять сили потурбуватися про інших, яким теж важко. Мабуть, це є виявом Бога всередині людини. Я вже казав, що попередня зима була дуже складною. Температура опускалася нижче 20 градусів, ніяких буржуйок чи вогню, вода замерзає, їжа замерзає, ти замерзаєш. Словом, важко. Нещодавно ми дізналися, що наш Старий (один із сержантів у моєму взводі) в той час пішов до ротних командирів і просив не відпускати молодняк на бойові чергування — він сидітиме на позиціях за всіх нас. Звичайно, ніхто його не послухав, і дякувати Богові, бо це неможливо. Але тут ідеться про сам вчинок. Що треба мати в собі, щоби про таке думати? Тут не знаєш, як із самим собою дати раду, а ще намагаєшся про інших піклуватися.

Моя Церква приходить до мене

Восени 2022-го до нас приїздив капелан — о. Осип Славич. Він спілкувався з нами, служив Літургії, сповідав. Підрозділ тоді вже був перемучений, було багато поранених, контужених, хворих. В останній день його перебування ми ще помолилися Службу Божу, потім отець поїхав, а нашим командирам того ж дня сказали, що батальйон відводять на відновлення, і зорієнтували по датах, коли нас поміняють. Я тоді жартував, що то аж ксьондза треба було на фронт привезти, щоби вимолив нам ротацію (усміхається).

Тепер є штатний капелан бригади — о. Роман, який приїжджає до нашого батальйону щотижня. Це дуже добре. Для мене це присутність Церкви навіть тут, на фронті. Це не про присутність Бога, бо Він і так є завжди. Радше про Церкву, спільноту, про «де двоє або троє зберуть в моє ім’я». Якщо колись я приходив до церкви, то тепер церква приходить до мене. Це говорить про її справжність. Вона приходить, коли ми у складних обставинах і потребуєм її. І то не великий храм із позолоченими іконами — це молитва перед якимось столиком для настільного тенісу, з маленький образом і «похідним» капелановим Євангеліє.

Віртуози у вірі

Капелани, які хочуть принести Церкву до військових на фронт і допомогти їм краще зрозуміти Бога, мають бути, як я це називаю, віртуозами у вірі. У них має бути живе ставлення до християнства і того, що вони проповідують. А також — мінімум категоричності. На фронті різні люди, з дуже різним ставленням і до Церкви, і до Бога, і до релігій, і до духовності загалом. Можливо, хтось саме на фронті вперше цим зацікавиться та зробить перший крок. І цей перший крок відбудеться за посередництва капелана, тому він неабияк залежить якраз від того, яким буде цей капелан.

У мене є духовний наставник у Львові. Він — дуже добрий приклад такої віртуозності у вірі. Якось ми сконтактували, і я почав скаржитися. Щось там про якусь кризу духовності кажу, про почуття провини, занедбання якихось духовних речей, ще там щось. І думаю, що говорю страшне, які розумні речі. А він зупиняє мене і каже: «Чекай, не говори мені того всього. Якби я був у тих обставинах, що й ви, якби я це все переживав і побачив, якби хоронив друзів, то взагалі не знаю, чи ще вірив би в Бога». Це останнє, що очікуєш почути від священника, правда? Він каже: «Якщо тобі в тих обставинах вдається зберегти первісний фундаментальний стосунок із Богом, продовжувати його бачити, продовжувати його любити, то це основне. Перейматися якимись другорядними атрибутами будеш в інших умовах».

Біль ніколи не ходить сам

Ні, на мене не сходить якийсь промінь світла з неба, коли пишу вірші (сміється). І не сідаю писати з якимось планом. Живу собі, ходжу, проживаю, обмірковую. Якщо говорити про книжку «Тут були ми», то мені було важливо показати в ній багатоголосся. Говорити не лише про свій досвід, а про досвід різних людей їхніми словами. Наприклад, я знаю, що означає бути військовим на війні, але не знаю і ніколи не зрозумію, що означає бути мамою військового на війні. Якщо я хочу якось це в тексті передати, то найкраще словами жінки, яка власне і є мамою військового.

Часто запитують, звідки був час на війні написати? Саме написання віршів займає небагато часу. Їх перше думаєш, а потім уже десь занотовуєш собі в телефоні. Ну, а тоді десь у спокої можна переписувати, доопрацьовувати. Коли пишу вірш, то мушу дійти розуміння, що це єдиноможливий вигляд того тексту. Має бути відчуття, що звідси жодного слова не можна ні забрати, ні додати, ні змінити.

До війни я писав про те, що мені особисто найближче. І зараз ця суть не змінилася. Змінилися, власне, ті важливі речі. Якщо в першій книжці «Гуртожиток № 6», були вірші про студентське життя, про почуття, то зараз теми зовсім інші. Бо що мені зараз найближче і найважливіше? Те, що обертається навколо нашої війни за виживання.

Справжня література і нещирість несумісні. А функції письма більші, ніж я думав. Раніше скептично ставився до слів про терапію письмом. Але зараз розумію, що це працює. Інколи ми пишемо, щоби стало легше. І читаємо, щоб нагадати собі про спільність, про те, що не самі.

Звісно, жоден вірш не забере нашого болю. І навіть не зменшить… Ні на краплю… Що він може зробити? Нагадати, що я не сам — нас багато. А ще нагадати (і якраз християни це мають добре розуміти), що біль не ходить сам. Завжди є ще щось. Ми можемо це менше відчувати, менше про це думати або нам може здаватися, що, крім болю, нічого нема. Але це «ще щось» насправді завжди присутнє. Якась така, інколи ледь помітна, але надія. Надія, що це не остаточно, не назавжди.

Бог завжди вірить у тебе

Найбільше відчуття надії мені дають діти. Я хотів, щоби книжку «Тут були ми» зробили повністю благодійною. Із «Видавництвом Старого Лева» ми віддаємо весь прибуток із неї Благодійному фонду «Голоси дітей». А він вкладає ці гроші у психологічну реабілітацію дітей, постраждалих від війни. Хочу, щоби від цієї книжки було якнайбільше користі. Не тільки духовної і розумової для людей, які її читають, але й практичної допомоги цим дітям. Тому, звичайно, бажаю книжці якнайширшого розголосу і багато читачів. Намагаюся максимально над цим працювати.

Думаю, займатися мистецтвом, творити (в будь-який спосіб, тут не лише про літературу) — це у якомусь сенсі розбуджувати в собі ту частину, яка від Бога. Ми віримо, що він головний Творець, такий собі перший кріейтор. Тоді здатність людини щось створювати — це одна з найбільших із Ним спорідненостей. Після здатності любити, звичайно.

Я переконаний, що ця частинка Бога діє в тобі незалежно від того, чи ти це розумієш і чи віриш у це. Колись у Блаженнішого Любомира запитали, чому у Греко-Католицькій Церкві причащають малих дітей ще до першої Сповіді, якщо вони нічого не розуміють? Він відповів, що незалежно від їхнього розуміння, той правдивий Христос, який є у Причасті, все одно в них діє. Я щось подібне і на творчість проєктую. Коли щось створюєш — текст, пісню, страву, чистоту з безладу, годівничку для птахів, зачіску, лінію оборони, будь-що корисне і з добрими намірами, то пробуджуєш у собі частинку Бога. Думаю, воно працює, навіть якщо в це не віриш. Зрештою, ти і в Бога можеш не вірити, головне, аби Він в тебе вірив. А за своєю природою Він вірить у тебе завжди.

Марта Синовіцька
Департамент інформації УГКЦ

Інші історії