Отець Йона Максім: студит — ігумен унівської лаври — глава Греко-Католицької Церкви Словаччини

28 жовтня 2023, 17:21 2551

26 жовтня з Ватикану надійшла несподівана звістка про те, що Папа Франциск іменував ігумена Свято-Успенської унівської лаври високопреподобного о. Йону Йозефа Максіма архиєпископом і митрополитом Пряшівським Греко-Католицької Церкви Словаччини. Осідок очільника Греко-Католицької Церкви Словаччини був вакантним від квітня 2022 року, після зречення тодішнього митрополита Яна Баб’яка.

Це призначення цікаве і знакове з багатьох причин: і щодо особи самого о. Йони — словака, покликанням якого став чин Студитів і унівська лавра, і зважаючи на ситуацію у Греко-Католицькій Церкви Словаччини. І, можливо, у зв’язку із внутрішніми процесами в Католицькій Церкві, зокрема у Ватикані, у фокусі уваги якого перебуває УГКЦ та Церкви Східної і Центральної Європи.

Несподіванка і виклик

Як сприйняв ідею цього призначення сам о. Йона, зважаючи на те, що 20 чи й більше років його життя було пов’язане з Україною і Свято-Успенською лаврою? Про це в коментарі Департаменту інформації УГКЦ преподобний отець сказав так: «Думав кілька днів, чи прийняти це призначення. Але врешті відчув, що це — воля Божа, що треба йти, що голос Церкви до мене промовляє, і мені треба відсторонити особисті плани чи очікування. А коли прийняв — отримав такий мир у душі, що зрозумів: я правильно відреагував. Співбрати сприйняли цю новину і радо, і трохи сумно, але так є у монастирях: люди відходять із різних причин, коли є потреба Церкви у служінні, — всі це знають і розуміють, що таке може статися. Я колись і сам був у такій ситуації, коли забирали мого ігумена, — це дуже непросто. Але ми покоряємося волі Божій. Надіюся, що і мої співбрати, як би не було важко чи по-людськи непросто, як люди віруючі, які віддали життя Богові, сприймають цю ситуацію саме в такому ключі».

Щодо нового місця служіння і повернення на батьківщину, до Пряшева, у статусі Глави Греко-Католицької Церкви Словаччини, о. Йона Максім говорить: «Ситуацію в Церкві знаю швидше фрагментарно, у загальному, через тих, із ким спілкувався. Усі ці роки їздив до Словаччини переважно, щоб навідати рідних. Тому найперше, що собі кажу: на початках не треба нічого змінювати. Хочу продовжувати добрі речі, які були розпочаті, — а там було багато доброго. Старатимуся читати якісь Божі знаки, слухати людей, які там живуть і працюють. Побачимо, як буде. Я дуже сильно вірю у Божу присутність і Божий супровід, у ту доброту, яка була вкладена. Напевно, у тому супроводі все і відбуватиметься».

Отець Йона на Чернечій горі в Уневі, фото: Дмитро Ларін / УП

Про Божий супровід і покликання

Ієромонах Йона Максім народився 21 листопада 1974 року в м. Левоча у Словаччині.

«Я зі східної Словаччини, із багатодітної греко-католицької сім’ї: нас було шестеро братів і сестер, — розповів о. Йона про себе у програмі Тараса Бабенчука 3 роки тому, коли його обрали ігуменом в Уневі. — Думка про те, що хочу бути монахом, з’явилася десь у 12–15 років, коли вчився у гімназії: я ще не знав, що це означає, — це була просто якась мрія чи бажання. Тоді ж почав спілкуватися зі салезіанами, які були в нашому містечку, читав якісь книжки, тому по трохи починав уявляти, що таке богопосвячене життя, хоча воно для мене не ототожнювалося з тим, що означає бути монахом.

Коли за порадою мого пароха вступав до семінарії, я не мав конкретної відповіді, що мені робити далі: парох мені так і сказав — іди в семінарію, а там побачиш. І я вступив у греко-католицьку семінарію у Пряшеві, де пробув 5 років.

Греко-католицька духовна семінарія блаженного Павла Гойдича у Пряшеві

У кінці десь 1-го курсу зрозумів, що маю бути сам — у мені відродилося це бажання монашого життя. Я тоді не знав, що це означає, але довірився йому. Десь на 2-му курсі захворів, і один із братів дав мені невеличку книжечку про унівську лавру 1994 року видання, українською мовою: там був розпорядок дня, було про те, чим монахи займаються, було трохи історії цієї лаври. Я читав цю книжечку і розумів — от, це і є те, чого ти бажаєш! Але для нас тоді у Словаччині України як такої ніби не було: у ментальності це був радянський союз, росія. Я поклав тоді ту книжечку під подушку і сказав собі: та це нереально, це якась фантазія, — де ж ти там підеш, у ту росію, там людей вбивають, у цемент заливають, обкрадають… То був початок 90-х і таке тоді було уявлення про Україну. І я продовжував своє життя в семінарії, готуючись до священства. Але ідея монашого життя мене не полишала: було, що я хотів вступити до бенедектинів у Празі, тоді ще в Чехословаччині. Але Господь мені показував, що це — не моя дорога, і я там не затримався.

У 1998 році став священником, і мене послали на навчання до Рима. Там я зустрів студитів із Кастель-Гандольфо — владику Гліба, отця Атанасія, інших. Тоді про монашество я дізнався більше — ніби побачив, ким є і повинен бути монах. Вирішальним у цьому сенсі став мій візит (чи проща) у групі студентів до Києва і Львова в 2001 році, коли Україну відвідав святий папа Іван Павло ІІ. Тоді я скористався нагодою і вперше відвідав унівську лавру — і ті мої бажання, й та маленька книжечка пригадалися та відновилися. До того я їздив до інших студитських монастирів, був у Шевтоні, в Бельгії, і мав із чим порівнювати: зіставив свої досвіди і зрозумів, що моє місце — саме в унівській лаврі. Чому? Бо бачив там реальне життя реальних людей — нічого ідеального, але вони не фальшивили. Зустрів там ще кількох монахів, говорив із ними, і зрозумів, що це Господь до мене промовляє.

Після повернення з Рима та ліценціату я був духівником у Пряшівській греко-католицькій семінарії: дуже гарні 3 роки там провів. Але у 2003 році наважився ще раз прийти до Унева, щоб на довший час спробувати монашого життя: був два тижні влітку, потім ще на Різдво — два тижні. Багато говорив зі своїм духівником, ділився думками. А тоді пішов до владики Яна Баб’яка (єпископа Пряшівської єпархії — ред.), щоб мене відпустив, бо хочу йти до монастиря, у Свято-Успенську унівську лавру».

Цікаве в цій розповіді відчування харизми місця і певного монашого чину: чому людина, яка обирає монаше життя, прагне саме цього й нічого іншого. Тому треба застановитися, ким і якими були саме студити. Відродження чину студитів пов’язане з діяльністю митрополита Андрея Шептицького: це був один із напрямів відродження монашого життя у традиції Східної Церкви, яке було фактично знищене впродовж XIX століття. У 1919 році студити заснували унівський монастир: там була малярська школа і палітурня, ремісничі майстерні, власне господарство монахів. Студити заснували бібліотеку «Студіон» у Львові, опікувалися сиротинцями й бурсами. У 1939 році у студитів було 225 ченців, 22 ієромонахи, 8 монастирів і 3 місійні станиці. Головним настоятелем студитів був митрополит Андрей Шептицький, а по його смерті — його брат блаженний Климентій Шептицький.

Після приходу радянської влади в 1944 році більшість студитів загинули, а у Свято-Успенській унівській лаврі було влаштовано концентраційний табір для греко-католицького духовенства, яке не визнало російського православ’я. Невелика частина студитів змогла виїхати за межі окупованої більшовиками України: частина осіла в Бельгії, у Шевтоні, частина — у Канаді. У 1965 році патріарх Йосиф Сліпий, який після звільнення після 18 років радянських таборів, осів у Римі, заснував Студіон — студійський монастир у Кастель-Гандольфо. Там свого часу жив і працював блаженніший Любомир Гузар. З 70-х років до Студіону вступали не тільки українці за походженням, а й італійці, і представники інших народів: багато з них після здобуття Україною незалежності та відродження УГКЦ приїжджали до унівської лаври, дехто доживав тут свого віку і навіть похований на монастирському кладовищі.

Фото: Дмитро Ларін / УП

У дорозі до Унева

Після тієї розмови владика Ян Баб’як відпустив о. Йону Максіма — фактично в іншу Церкву, в Українську Греко-Католицьку, у лоні якої перебуває чин Студійського уставу.

Важливий момент для розуміння ситуації та обставин Греко-Католицької Церкви у Словаччині: на час розповіді, наприкінці 90-х — на початку 2000-х, вона була представлена як Апостольський екзархат у Кошице, закладений папою Іваном Павлом ІІ 1997 року. У 2008 році папа Бенедикт XVI підняв екзархат до рівня єпархії і заснував ще одну єпархію — у Братиславі. Тоді ж папа Бенедикт проголосив Словацьку Греко-Католицьку Церкву митрополичою Церквою sui juris (свого права), а Пряшів підняв до рівня столичного престолу.

«Владика бачив, що я мав певну потребу: був у мене такий внутрішній конфлікт — любиш одне, але серце тягне тебе до чогось іншого, — розповідає далі о. Йона. — І після тих досвідів в Уневі я наважився піти з цим до владики. Він мені тоді сказав: „Пішли на гриби — там і поговоримо“. Любив владика ходити до лісу на гриби. І дорогою я йому сказав, що маю на душі. Він відповів: „Добре. Якщо хочеш, то хоч завтра“. Я очікував якоїсь аргументації від владики, але він сказав лише „хоч завтра“. І я попакував речі, наступного тижня попрощався зі своїми та й поїхав до Унева».

Тоді ігуменом Свято-Успенської унівської лаври був Венедикт Алексійчук (тепер — єпископ Чиказької єпархії УГКЦ).

«Мені запропонували: пожийте в монастирі — тиждень, два, три, місяць. Такий порядок для усіх кандидатів: цей процес може тривати і до пів року. Звичайно, для священиків після семінарії, з якимсь досвідом, є певні винятки. І десь після тижня чи двох мене прийняли: з 1 жовтня 2004 року я вже був на новіціаті в унівській лаврі як отець Йозеф», — згадує. о. Йона.

Фото: Олександр Савранський / Департамент інформації УГКЦ

Унівські часи

«Перші 5 років в Уневі я був просто рясофорним священником, оскільки ще не мав схими, — розповідає о. Йона. — Виконував обов’язки священника, сповідав, проводив реколекції. У 2008 році прийняв схиму. Почав їздити по наших (студитських — ред.) монастирях: був у Підкамені, був настоятелем у скиті Святого Андрея в Лужках, коли там добудовували церкву. Потім пів року був магістром у нашому новіціаті: ми тоді перенесли новіціат за межі лаври, до Рудно біля Львова, — там колись був студитський монастир при семінарії. Потім — 3 роки настоятелем монастиря при церкві Святого Михаїла у Львові.

18 червня 2020 року внаслідок чотиритурового голосування студити обрали о. Йону Максіма ігуменом Свято-Успенської унівської лаври. Він став ігуменом і цього монастиря, і шести його філій — студійських монастирів у Львові, Підкамені, Яремчі та Лучках (Івано-Франківська область). Вибори ігумена відбуваються що 5 років, при цьому обирати можуть тільки монахи-схимники.

Отець Йона Максім мав би очолювати унівську лавру щонайменше ще 2 роки. Але доля вирішила інакше: він повертається на батьківщину, до Словаччини, як глава Церкви, яка переживає період великої реформації. На місце свого владики, Яна Баб’яка, який колись відпустив його в Україну.