Отець Роман Ільницький: Коли бачиш українську Літургію в ОАЕ — розумієш глобальність нашої Церкви
Отець Роман Ільницький уже 11 років працює в Пасторально-міграційному відділі: активно налагоджує контакти із вірними УГКЦ у країнах компетенції відділу, вивчає їхні духовні потреби, взаємодіє зі священниками, допомагаючи їм вирішувати численні питання, які виникають під час служіння за кордоном. Окрім виконання обов’язків секретаря ПМВ, о. Роман також є настоятелем парафії Пресвятої Богородиці УГКЦ у Пирогові.
Про свої місійні поїздки ще в семінарійний час, шлях до Києва, парафіяльне служіння й успішні волонтерські проєкти о. Роман розповів у цьому інтерв’ю.
— Отче Романе, Ви почали їздити на місії ще семінаристом. Інформацію про свої візити до Молдови надсилали до ПМВ. Як Ви долучилися до такого служіння в Кишиневі?
— Памʼятаю, я вчився на другому курсі семінарії, то був 2009 рік, у нас було братство «Введення в храм Пресвятої Богородиці». На свята ми завжди їздили допомагати нашим священникам на Сході та Півдні України.
Тоді в нашій Дрогобицькій семінарії працював отець Василь Поточняк. Він періодично їздив до Молдови у справах Пасторально-міграційного відділу. Якось із ним поїхало двоє наших семінаристів посвячувати Центр митрополита Андрея Шептицького. І мені стало так цікаво вийти за рамки — не їхати на Схід чи Південь, а поїхати кудись далі. Я розпитав семінаристів, як вони потрапили в таку поїздку. Вони сказали, що це був ситуативний візит і що там служить наш священник — отець Роман Поправка. Я знайшов його електронну адресу і написав: «Чи зацікавлені Ви, щоб до вас ще приїжджали?». Отець відписав: «Дуже добре було б. Приїжджали двоє хлопців, співали (це був Різдвяний час), зустрічалися з людьми. Приїжджайте і Ви».
Тоді в нас проректором був теперішній владика Григорій Комар, він же ж був і духівником братства. Я йому озвучив свою думку про поїздку. Він сказав: «Якщо є бажання, то ми підтримаємо. Знайди собі когось до пари». І благословив поїздку.
Тоді був прямий автобус Трускавець—Кишинів. На Великдень 2010 року я вперше поїхав до Молдови.
— Які перші враження від Кишинева і тамтешньої громади українців?
— Усіх деталей уже не памʼятаю, але було пізнавально. Люди дуже зраділи, що ми приїхали. Нам було цікаво побачити, як живе наша Церква за кордоном, чим живе, хто ті люди. Ми почали працювати, потоваришували з отцем, коли приїжджали, то жили в нього. На Великдень проводили Богослужіння в різних містах. У Бєльці, наприклад, їздили, співали, робили майстер-класи з писанкарства. Наповнювали той тиждень не тільки Літургіями, а й іншим служінням. Зустрічалися з людьми. На Різдво ходили по домівках парафіян із колядою. Таких речей там не було.
Влітку приїжджали на свячення отця Ігоря Плевського.
— Ще будучи семінаристом, Ви зрозуміли, що Вас тягне до служіння за кордоном? Чи це збіг, що згодом Ви почали працювати у відділі, який опікується українцями в різних куточках світу?
— Напевне, тоді я усвідомив, що мені цікаве таке служіння. Після мене почали їздити інші семінаристи до Кишинева, а я — відвідувати Херсонщину: Антонівку, Зеленівку. Загалом, за час навчання в семінарії десь разів 10 був у Молдові.
Отець Роман Поправка сказав, що за декілька років його потрібно буде замінити, бо він уже старший чоловік. І в мене зародилося усвідомлення, що якщо служити, то десь за кордоном. Але це не було остаточним рішенням.
— Як Ви потрапили до ПМВ?
— Усе змінила Революція Гідності. Я був на останньому курсі семінарії, ми з братами приїхали на Майдан, де я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Це — поворотний момент у моєму житті та служінні. Я залишився в Києві. Тут одружилися, тут почав мешкати, тут прийняв свячення, став належати до Київської архиєпархії.
Владику Йосифа Міляна я знав ще з Кишинева, бо він був святителем отця Ігоря Плевського. Він знав, що я їздив періодично до Молдови. Після закінчення семінарії ми ще їздили до Вільнюса допомагати отцям василіанам із братом, який зараз є військовим капеланом.
Тож я знав про існування такої структури Церкви як ПМВ, владика Йосиф знав про мене, і він запропонував прийти, допомагати, оскільки я мешкаю в Києві й належу до архиєпархії. Це було якраз після смерті отця Василя Поточняка — у відділі бракувало робочих рук. Тож у листопаді 2014 року я почав працювати у ПМВ.
— Отче, розкажіть про Вашу працю, як допомагаєте налагоджувати контакти з українцями в різних країнах, якими опікується ПМВ?
— Наша Церква одна з небагатьох Східних Церков, яка має окремий відділ, що опікується мігрантами в тих країнах, де ще немає церковних структур. Як найбільша Східна Церква, ми маємо дуже багато вірних поза межами України. Це повʼязано з різними міграційними хвилями, зараз — із війною. Думаю, це дуже непересічна річ — мати такий відділ, який очолює єпископ, що дбає за ті парафії, організовує там духовне життя. Наша мета — щось розвинути в тих країнах, щось підтягнути, щось створити і довести до чогось більшого. Щоб запити поодиноких українців, які шукають свою Церкву, мову, традицію, культуру, згодом перетворювалися на живі спільноти. Над цим і працюємо. Десь уже є організоване служіння. Деколи більші парафії народжують нові парафії. Священник починає служити в каплиці, переходить до церкви, потім уже служить у кількох містах, потім уже декілька священників служать у тій країні — так і зростає наша Церква.
— Поділіться історією становлення УГКЦ у якійсь конкретній країні, до якого Ви були причетні.
— Найсвіжіший приклад — це Словаччина. Наше служіння там почалося зовсім нещодавно — у час ковіду, у 2021 році. До того там ніколи не було наших священників.
Там була дуже гарна синергія. Посольство України було зацікавлене в українському душпастирі. До того ж на той час секретарем Нунціатури у Словаччині був отець Андрій Євчук, який також всіляко допомагав. Місцева влада у Братиславі була готова надати храм Святої Розалії у районі Ламач.
Це — один із найшвидших, найуспішніших проєктів. Зараз там напостійно є три священники, які обслуговують шість громад. Це — результат за 4 роки. Церкви повні людей. Отці активно працюють із молоддю, з дітьми, проводять колосальну гуманітарну місію для України. Там велике обʼєднання українців, вимушено переселених осіб, які навчаються в місцевих словацьких університетах. Отець Ігор Марусин створив спільноту, яка ними опікується. А також започаткував прощу українців до Лютини, відомого відпустового місця у Словаччині.
Це — найяскравіший приклад, де ще 5 років тому не було нічого, але небайдужі люди, українці, хотіли мати свою Церкву, молитися своєю мовою. І Церква, зокрема ПМВ, працювала над тим, щоб їм у цьому посприяти й налагодити душпастирство.
На сьогодні наші священники там уже служать у пʼяти містах: Братиславі, Трнаві, Нітрі, Кошице і Пряшеві.
— Ви згадали про велику гуманітарну допомогу від Словаччини, можете про це детальніше розповісти?
— Перше, що робили наші отці та парафіяни, — приймали людей. Вони створили український центр, окремий будинок, спільно з парафією, з добродіями. Владика Степан Сус освятив цей центр. А потім почалася гуманітарна місія, підтримка вже Словаччиною України, і вийшла дуже добра співпраця з УГКЦ, бо на початку повномасштабної війни в нашого місцевого священника склалися дуже гарні відносини з Міністерством внутрішніх справ, яке як урядова структура передавало допомогу через нашу Церкву. Найперший успішний проєкт реалізовано восени 2022 року — у час, коли Україна переживала перші блекаути, від Словаччини прийшли генераторами й інші дуже потрібні речі, прилади опалювання.
Загалом співпраця виглядає так, що уряд Словаччини у співпраці з Патріаршою фундацією «Мудра справа» передає вантаж в Україну, а наша Церква розподіляє його тим, хто потребує, бо має велику мережу пунктів незламності, парафій, різних харитативних спільнот, Карітасу, кухонь, де видають гарячі обіди. Тож така співпраця триває вже 4-й рік, Міністерство внутрішніх справ Словаччини довіряє нашій Церкві, яка тут, в Україні, ніби є його руками.
— У скількох країнах побували з душпастирськими візитами за час праці у ПМВ і які найбільше вразили?
— Відвідав понад 30 країн. Побував у всіх, які належать до компетенції Пасторально-міграційного відділу. Більшість — по декілька разів, відповідно до робочих обовʼязків.
Найяскравіше враження залишили, напевне, Обʼєднані Арабські Емірати. Було цікаво побачити, що таке українська спільнота на Аравійському півострові, у мусульманському світі. Багато з наших людей приїхали туди в 90-ті, зрозуміли культуру, традиції, адаптувалися, а тоді почали шукати свою Церкву, свою мову, звернулися до ПМВ із проханням про священника. Зараз там служить уже третій отець, якого ми делегували. Коли бачиш таке служіння безпосередньо в ОАЕ, то розумієш глобальність нашої Церкви.
Я був і служив у всіх еміратах, де представлена УГКЦ: Абу-Дабі, Дубай, Рас-ель-Хайма. Кожен цікавий по-своєму. Європа більше усталена і класична, ближча нам. А в Еміратах було щось нове, незвичне.
— Ви моніторите, як змінилися наші громади за кордоном у час війни?
— Нас завжди питають про зміни у громадах, щоби зрозуміти, скільки українців були змушені поїхати з початку повномасштабного вторгнення. Але відчутної різниці в наших громадах немає. Додалося десь 20 %. Я зараз говорю саме про країни компетенції ПМВ.
Чому так? Ми багато років працювали над тим, щоби там, де є потреба, були наші парафії, священники, храми, устрій. І ці громади з початком війни просто наповнилися. Очевидно, створилося десь десяток нових. Були випадки, коли вірні почали не поміщатися у храмі, то їм дали більший. Але значних змін не відбулося. Виглядає так, що наші парафії і духовенство були готові зустріти тих людей.
Ми також багато працювали з нашим священниками, щоби вони були готові приймати українців. Були різні зустрічі, вишколи — як онлайн, так і офлайн. У Греції ПМВ проводив формаційний семінар для наших священників на тему «Зцілення ран війни», щоби вони знали, як краще допомогти тим людям, які пережили втрату, мають стрес або депресію, чи втратили майно, як їх підтримати, як краще послужити.
Коли новоприбулі українці осіли, парафії збільшилися, наші отці почали активніше працювати з молоддю і дітьми. Зараз у багатьох країнах, зокрема в Іспанії та Португалії, створили молодіжні комісії. Бачимо, що є багато молоді, є молоді активні священники, які працюють із нашими дівчатами і хлопцями, організовують зʼїзди, паломництва, табори. Ми всі ці заходи підтримуємо — і владика Степан, і дотичні комісії: катехитична, молодіжна, літургійна. За запитом священника надаємо всі потрібні матеріали для кращого служіння або знайомимо душпастирів з очільниками комісій, щоби вони мали прямий контакт і могли оперативно вирішити всі питання, які виникають.
Буквально нещодавно мені телефонував отець з Іспанії, який очолює там катехитичне служіння. Сконтктував його із заступником голови Катехитичної комісії Назаром Дудою, який надав йому потрібні матеріали для праці, поділився ідеями, що можна робити влітку для молоді, запропонував навчання для катехитів, яке можна пройти онлайн в Українському католицькому університеті.
Якщо є прохання чи запити від наших отців, то ми завжди допомагаємо.
— Під час спілкування з нашими священниками, які служать у різних країнах, вони вказували на головний виклик — відсутність свого місця служіння. Треба завжди підлаштовувати служіння і години Літургії під католиків чи інші Церкви, які надають храми. Чи вирішує УГКЦ це питання глобально?
— Щодо храмів — це вічна історія. Але правда така, що ми завжди перебуваємо, по суті, у гостях, тому мусимо це враховувати. Будувати свої храми в Європі чи в Азії майже неможливо. І, напевно, не потрібно, бо коли в Європі є пусті церкви, тут якраз постає питання пошуку найкращого місця, де буде найзручніше всім. Звісно, ми не можемо і не будемо нікого посувати, але маємо повне право молитися своєю мовою, у своїй традиції. Справді, часто буває, що якщо ми є десь гостями, то ранішні Літургії служать Католицька чи інші Східні Церкви, а ми вже в той час, який залишається. Хоча з часом наші священники знаходять порозуміння на місці, знаходять можливості, де можна посунути час, щоби було зручно нашим людям саме в тому місці і в тій країні. Наприклад, коли влітку в Іспанії чи Португалії шалена спека, то переносять Служби на вечір.
— Як Ви шукаєте кандидатів на служіння в певну країну, за якими критеріями обираєте душпастиря?
— Насамперед важливі знання мови й ментальності людей тієї країни. Треба розуміти, як приймають рішення, наскільки можна бути настирливим у своїх проханнях, щоб тебе почули, зрозуміли. Ну і обовʼязково — мова, щоби спілкуватися з місцевою ієрархією, з духовенством, бо треба знаходити порозуміння і жити в єдності з ними, брати участь в їхніх подіях. Мова — це ключ у будь-якому випадку.
З кандидатами на початку ми знайомимося у двох вимірах: через живе спілкування і пакет документів, за якими бачимо, де людина вчилася — в українській семінарії чи за кордоном, чи мала якісь студії за кордоном, чи працювала з молоддю або дітьми, дивимося характеристику від єпископа. Також важлива мотивація. Священник має розуміти, що він житиме в іншій країні, в інших реаліях, мусить перевозити свою сімʼю (це також певний виклик — як це сприйме сімʼя, бо це буде інша мова, інша культура, інші традиції, і діти та дружина також мають до того готуватися).
Зараз зазвичай приходять свідомі люди, які розуміють куди і для чого вони їдуть. Світ уже відкритий, інформації про те, що таке наша Церква за кордоном, є більш ніж достатньо. Плюс багато хто вже відвідував країну, у якій планує служити, бо там живуть друзі чи батьки, або відбувалися табори чи реколекції.
До війни ми влаштовували поїздки для семінаристів на літні й зимові канікули на парафії за кордон, щоби вони наживо побачили тамтешнє служіння. Мали проєкт, у межах якого наші семінаристи після третього року навчання переводилися в семінарії до Іспанії і Португалії. Вчили там мову, знайомилися з людьми, могли відчути, чи підійде їм таке служіння.
Такі проєкти дуже успішні. Були брати, які приїхали і в перший місяць сказали, що «то не моє». Але більшість завершили навчання, стали священниками, залишилися там, знаючи мову, традиції, культуру, середовище. Пережили всі адаптаційні речі й готові до служіння.
— Окрім виконання обовʼязків секретаря ПМВ, Ви ще є настоятелем парафії Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ у Пирогові. Як одержали таке призначення і які перші враження від служіння в такому непересічному храмі?
— Я був дияконом у Патріаршому соборі, рік на практиці, згідно із приписами, а потім ще рік служив там священником. У той час відбувалася ротація священника в Пирогові. А оскільки я мешкаю в Голосіївському районі, де розташований Національний музей народної архітектури і побуту, то мене призначили туди на служіння розвивати громаду і постановили завдання — служити щонеділі, а священник, який там був до того, повернувся до собору.
Я вже 9 років стараюся виконувати поставлене завдання.
— У Києві люди переважно шукають церкву поближче до дому, щоби в неділю витрачати менше часу на дорогу. Ваш храм розташований на околиці столиці. Як Вам вдалося зібрати таку дружню й активну громаду? І як даєте собі раду, служачи в заповіднику?
— Завжди непросто. Навіть тепер. Бо виклики ніколи не зникають.
Як такого щонедільного служіння в Пирогові не було. Тож довелося започаткувати стабільність. Те, що Ви кажете про відстань, — абсолютна правда. Навіть є жарт: «Наша Церква ближче до Бога, а наша — до станції метро».
Наша парафія віддалена — треба фактично виїхати з міста, щоб заїхати в Пирогів. Якщо немає власного транспорту, то громадським це фактично неможливо. Ну і зима дуже складна, бо температура у храмі така сама, яка на вулиці. Але за 9 років у нас зібралися люди, готові всі ці виклики долати і їм там комфортно, їм там добре. Деяким це місце нагадує рідний дім, Карпати.
Влітку, очевидно, легше, хочеться прийти помилуватися, насолодитися багатством музею. Але, дякувати Богові, маємо дружню громаду і тих самих людей на Літургії щонеділі.
— Розкажіть про Вашу спільноту.
— Це дуже різні люди: від малого до великого. Є молоді сімʼї з маленькими дітьми, які мешкають неподалік, у Голосіївському районі. Дехто приїжджає з Лівого берега, з центру міста. Є люди, які щонеділі долають до парафії 35 кілометрів тільки в один бік. А є такі, що мешкають прямо біля входу до музею.
Цього року святкували 226 років храму. Люди розуміють, яка це памʼятка і яка це честь бути там, молитися, жити спільнотою. Звісно, є певні обмеження, складності, але ми їх долаємо. Без того не буває.
— Якщо подивитися стрічку парафії у Фейсбуці, Ви дуже активні, завжди проводите якісь збірки. Нещодавно передали до війська пікап, до цього — лазні. Як вдається втілювати в життя такі амбітні проєкти на допомогу ЗСУ?
— Одного разу ми з парафіянами зібралися на традиційну каву після Літургії. Це був кінець першого року війни, і наш пан Олександр сказав: «Кожен із нас щось робить: донатить, кудись вкладає, когось фінансує, підтримує. Ми ж парафія, давайте обʼєднуватися в якісь проєкти, тоді ми можемо зробити більше». Тож ідея народилася раптово. І вже за два—три місяці ми передали до війська першу лазню. Ми шукали, що найбільш корисне й потрібне може бути взимку, і зупинилися на лазнях. Спочатку пішло легко. Потім стало важче. Ми почали брати амбітні проєкти по півмільйона гривень спільнотою з 30–40 людей. Почали шукати інших добродіїв. Дуже багато нашій парафії допомагали друзі та знайомі з Європи і США. Парафія з мого рідного міста також долучилася.
Коли стає геть погано, я починаю дзвонити до друзів, до інших парафій, до співбратів у священстві, до знайомих, до різних добродіїв, мовляв, ще трошки залишилося, допоможіть.
Зараз збираємо на авто для капелана, мого одногрупника, з яким ми їздили до Литви.
Тепер відбуваються такі приємні речі, що люди самі пишуть, до кого навіть не зверталися, що бачили нашу працю і також долучилися до збору. Це вже наша репутація, плід нашої праці. Ми завжди передавали все, що купували, і це були справді дуже потрібні й актуальні речі. Чесно і прозоро звітували. Мали багато гарних співпраць із військовими.
Передачу лазень, пікапів, швидких завжди робимо в неділю, після Служби. Посвячуємо. Часто приїжджають командири, які забирають і дивуються: «Як це Церква купила машину? Це ж не благодійний фонд, не бізнес, не уряд». На кінець третього року війни до нас приїжджало командування Сухопутних військ. Ми реалізували девʼять проєктів, досить великих. Спільно зібраних коштів — понад 2 мільйони гривень. Вони приїхали привітати мене в неділю. Роздивлялися, побачили у храмі людей 20–30, а потім запили: «Так, а гроші звідки?».
Я розповів, що є багато парафій як в Україні, так і за кордоном, які в різний спосіб допомагають: і приймають людей, і годують, і поселяють, і підтримують військо. Є наші парафії за кордоном, які передали до 100 автомобілів на Збройні сили під час війни. Це ще одна грань служіння нашої Церкви.
У мене був випадок: ми передали одній із бригад швидку, придбану коштом нашої парафії Покрову Пресвятої Богородиці і відповідно забрендовану. І якось мені пише наш отець зі Славутича, що водієм тієї швидкої в тій частині став його парафіянин: «У бригаду прийшла швидка, мене призначили відповідальним, я водій. Дивлюсь на машину, а вона з наклейкою — УГКЦ». Як було приємно тому парафіянинові зі Славутича побачити, що це його Церква передала йому швидку, яка рятує життя, транспортує поранених.
— Якось на курсах ПМВ для семінаристів владика Михайло Бубній сказав, що «добра дружина священика — це 70 % його пасторального успіху». Ви одружений священник, чи відчуваєте підтримку дружини у своєму священстві? Чи має рацію владика?
— Думаю, єпископ знав, що говорив (сміється). Це правда. Коли є плече допомоги, ти набагато більше можеш робити. Моя дружина Діана надихає своїм служінням, бо дуже багато і ревно робить. Харизмою її праці, служіння і діяльності загалом завжди є ефективність, щоби все, що робиться, робилося зі стовідсотковою віддачею. Очевидно, що біля такої жінки вже жити по-іншому не можеш (сміється). Якщо щось робиш, то мусиш робити дуже якісно, все доводити до кінця. І плід праці має бути на 100 % успішний. Не кажу, що завжди так виходить, але того вчуся. Я справді щасливий, що в мене така дружина. Очевидно, бувають моменти, коли вже немає сил або бажання, або приходить розчарування, але завжди є спонука і підтримка, щоб рухатися далі.
— Часто священники, які турбуються про всіх і вся, не встигають подбати про власну родину. Чи знаходите час на виховання дітей, можливо, маєте сімейні традиції?
— Дуже люблю ходити з дітьми на прогулянки, але на це не вистачає часу. Деколи просто треба взяти усіх за руки і піти. Довгі прогулянки на свіжому повітрі, без телефонів — це ідеально, це допомагає перезавантажитися. Стараюся, що могти робити, щоб діти, попри війну, мали повноцінне життя, бо навколо багато поганого, мало доброго, мало приводів для радості й веселощів, то час від часу такі моменти намагаємося для дітей організовувати.
Одна із традицій — ми завжди ввечері разом молимося «Отче наш», «Богородице Діво», дякуємо Богові за прожитий день, де б не були. Ми вимикаємо світло, накриваємося ковдрою і молимося. Навіть якщо я чи дружина далеко, зідзвонюємося і нехай коротко, але промовляємо молитви разом. Без того ніхто не засинає.
— Як Ви відчули покликання до священства? Як прийшли до Церкви?
— До Церкви я прийшов так, як, напевне, більшість людей на Заході Україні — з мамою за руку. Моя мама була, можна сказати, новонавернена, тому її віра була дуже жива, щира, палка. Вона хотіла жити максимально християнським життям, дотримуватися всього, і я біля того зростав, набирався, прислуговував у храмі, спілкувався з духовенством. І коли прийшов момент вибору, то нічого іншого для себе не розглядав. З першого разу не вступив до семінарії, то мав ще рік, щоб подумати, чи точно я того хочу. І за той час ще більше переконався, що хочу.
— Хто або що Вас надихає в душпастирстві?
— Рано чи пізно прийде момент, коли мені треба буде звітувати. Тож постійно кажу собі: «Бог спитає, бо поклав на мене таку відповідальність: і ПМВ, і Пирогів, і сімʼю». Тож роблю так, щоб потім не було соромно.
Розмовляла Анна ЯщенкоПасторально-міграційний відділ УГКЦ
