Останній висвячений у підпіллі єпископ, який хотів бути науковцем
Українська Греко-Католицька Церква пережила чимало випробувань, переслідувань і поневірянь. Але в ті темні часи жили світлі люди, які зберігали віру в Бога, надію на Нього, таємно розбудовували Церкву й підтримували її традицію. Один із таких — владика Іриней Білик — останній висвячений єпископ у підпіллі, який усе життя присвятив Богові й Україні. Про свій життєвий та церковний шлях, силу духу, віру, зростання та становлення він розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ.
Сімейне середовище було колискою нашого релігійного та національного виховання
— Яким було Ваше дитинство? Хто мав вплив на Ваше релігійне виховання?
Основними вихователями релігійної і національної свідомості в умовах тодішнього тоталітарного атеїстичного режиму були бабуся та батьки. Бабуся мені багато розповідала про життя Ісуса Христа. Наша родина святкувала релігійні свята, плекала та зберігала традиції й обряди. У такому дусі виховували і мене.
Пригадую, тоді навіть радіо ще не було. Бабуся в неділю готувала їсти і просила мене читати літургійні тексти. Я читав їй текст Літургії, а вона варила вареники чи готувала якусь іншу страву.
Сімейне середовище було колискою нашого релігійного й національного виховання. Коли почали ходити до школи, там, звичайно, був атеїстичний режим, диктатура. Батьки просили нікому не розповідати, що відбувається вдома.
У нас дві тітки були підпільними монахинями, належали до Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії, були знайомі з нашими підпільними священиками. Час до часу вони навідувалися до нас. Перед Пасхою тітка приносила свячене яйце, яке освятив підпільний священник, і ми ділилися ним під час святкування. На Водохреща тітка приносила освячену воду.
Батьки знали історію нашої Церкви, і розповідали її нам. Увечері в нас була спільна молитва, вервиця, Хресні дороги, молебні. Таким було молитовне середовище.
Найбільше, що можна зробити для народу, — стати духовним наставником, священником
— Коли Ви вирішили стати священником, присвятити життя служінню Богові?
Я дуже любив математику, фізику і думав, що було б цікаво та корисно зробити якесь відкриття, працюючи в науковій сфері. Водночас думав, що більшість відкриттів уже зроблено.
Також міркував, що це відкриття буде суто для науки, а що було б найкористніше для народу, для нації? Оскільки я був знайомий із підпільними священниками, тітками-монахинями, то вирішив, що найбільше, що можна зробити для народу, — це стати духовним наставником, священником.
До нас приїздили підпільні священники, у нашій хаті відбувалися богослужіння. Першим приїздив отець Василь Вороновський. Він привозив книжки, вчив мене англійської мови. Згодом — отець Михайло Винницький, отці василіяни: Матей Шипітка, Пахомій Борис, Дем’ян Богун, а також підпільний владика Йосафат Федорик. Ніхто з нас і не знав, що він владика.
Знайомство зі священниками тоді дало візію майбутньої діяльності. У 1968 році, у 18-річному віці, я остаточно попросився до підпільного монастиря отців василіян.
— Чи можете поділитися спогадами про підпільні богослужіння у Вашій хаті?
Знайомі родини знали й повідомляли, коли прийде священник. Тоді люди починали приходити з інтервалом у годину, щоб не привертати зайвої уваги.
Священник зазвичай був у цивільному одязі. Сповідь тривала до пізна, а потім уже служилася Божественна Літургія. Закривали вікна і хтось зовні стеріг за тим, чи хтось не наближається. Зазвичай, був великий страх, тому що завжди міг хтось десь донести. Тоді була небезпека, відбувалися обшуки й арешти.
Доводилося жити у двох світах: офіційному (безбожному) — у школі й на роботі і в релігійному — вдома
— Можете розказати про середовище, у якому народилися і виростали?
Вдома була релігійна атмосфера. Коли наших священників вивезли, церкви окуповали православні Московського патріархату. Спочатку люди до них не ходили, але потім деякі все-таки почали ходити — вони були для нас непевними. Знали, що ми греко-католики і не ходимо до церкви. Навіть називали нас сектантами. Доводилося переживати таке вороже ставлення і від деяких сусідів. Дехто навіть доносив у КДБ.
Батьки нас навчили нікому не говорити, що відбувається вдома. Тим більше у школі треба було мовчати. Так доводилося жити у двох світах: в офіційному (безбожному) — у школі чи на роботі і в релігійному — вдома.
У Львові ми мали підпільну квартиру, куди під час зустрічей ніхто більше не мав права заходити — тільки я і отець
— Що мотивувало Вас продовжувати освіту, попри всі труднощі та відрахування з університету?
Я вступив до підпільного монастиря й одночасно до Львівського державного університету імені Івана Франка. Інколи приїздив на підпільні зустрічі й навчання. На них було по п’ять осіб — більше збирати не можна було. І ця п’ятірка не знала іншої п’ятірки, щоб хтось не був засланий, щоб не могли донести. Все одно між нами був інформатор, тому що потім, коли КДБ викликало, то розказало моє монаше ім’я і хто мене відвідував.
У Львівському університеті я тільки пів року протримався і мене відрахували. Після того я вступив до Ужгородського університету. Вже на четвертому курсі мене викликав декан і сказав, що йому КГБ наказало мене відрахувати, тому що я не був радянською людиною. Незважаючи на те, що я був зразковим студентом та старостою групи, мене відрахувати з університету та забрали до радянської армії.
В університеті небезпечно було показувати свої релігійні й національні почуття, бо серед студентів були ті, які доносили.
Під час навчання в університеті я приїздив до Львова й інші місця, де ми мали реколекції та духовні науки. Влітку на декілька днів я їздив до Карпат на духовні реколекції.
Я також навчався самостійно, переписуючи конспекти з історії Церкви чи догматики. Мені сказали, що один із конспектів з історії Церкви написав наш патріарх Йосиф Сліпий. Потім його треба було повернути іншим студентам.
Було складно поєднювати підпільне навчання в семінарії та університеті.
Наш підпільний священник Севастян Войтович в Ужгородському університеті викладав латинську мову, і я ходив до нього на уроки ввечері. Вони відбувалися на приватній квартирі, я завжди перевіряв, чи нема за мною стеження.
У Львові ми мали підпільну квартиру, куди під час зустрічей не мав права більше ніхто заходити, — тільки я і отець. Тобто цю квартиру ми засекретили. В інших місцях теж були такі квартири, де ми зустрічалися один на один.
— Розкажіть щось про Ваших викладачів, виховників?
Коли вчився у школі, отець Василь Вороновський давав мені читати розумні книжки та вчив мене англійської мови. Потім, коли вивчав богословські студії, моїми наставниками були отці василіяни: Атанасій Ключик із Стрия, Дем’ян Богун — історик, доктор Єронім Тимчук, а Пахомій Борис, який гарно грав на піаніно, був дуже ерудованою людиною, його всі шанували, навіть кадебісти. Згодом був владика Софрон Дмитерко й інші отці, які зробили великий вклад у становленні мене як монаха, а в подальшому — священника.
Вони знали, що ми єдина Церква і маємо спільного ворога. Була така солідарність та дружба, яку я підтримую і досі
— Яким було підпільне життя Церкви на Закарпатті порівняно з Галичиною?
Ми, як студенти, ходили на богослужіння наших підпільних священників із Закарпаття, між ними був о. Павло Мадяр. Вони тоді дуже раділи, що ми тримаємося разом, що є Галичина, яка їх підтримує.
Наші священники з Галичини щомісяця ділилися з ними інтенціями. Вони знали, що ми єдина Церква і маємо спільного ворога. Була така солідарність та дружба, яку я підтримую і досі.
На Закарпаття я приїздив щомісяця до знайомих родин, давав там реколекції монахиням, служив Божественні Літургії.
Любив перебувати з підпільними священниками, бачив у них високоосвічених, духовних, культурних, вихованих, свідомих осіб, і мені імпонувало наслідувати їх та бути подібним до них
— Як Ви обрали монаше і священиче життя? Які виклики тоді стояли перед Вами?
Крім того, що я любив науку, я також любив перебувати з підпільними священниками, бачив у них високоосвічених, духовних, культурних, вихованих, свідомих осіб, і мені імпонувало наслідувати їх та бути подібним до них. У їхньому середовищі я почував себе краще, ніж у сімейному колі. Вважаю, що це сприяло моєму життєвому вибору.
Одного разу під час Різдв’яних свят до мене в гуртожиток приїхав отець Дем’ян Богун і сказав, що заведе мене в одну підпільну квартиру, де буде Свята вечеря. Там жила пані Варварка. Також були наші підпільні монахи Григорій Сідь і Антоній Масюк. Згодом я приходив туди на підпільні богослужіння.
Тоді мені як священникові треба було передавати свої знання новому поколінню та ділитися з ним духовним досвідом
— Розкажіть про таємне рукоположення на священника. У яких умовах і як це відбувалося?
У нашому підпільному монастирі у Брюховичах були реколекції. Нас було п’ять кандидатів, і ми мали духовні вправи, які проводив отець Софрон Дмитерко. Одного дня приїхав до нас духовний надставник о. Дамʼян Богун і пошепки сказав мені, що сьогодні вночі відбудуться мої свячення.
Ми там мали декілька кімнат, я спав в окремій. Також була невелика каплиця. Я не знав, хто буде мене висвячувати. Вночі розбудили, настоятель завів у каплицю. Дивлюся, отець Софрон Дмитерко вийняв омофор, і я зрозумів, що він підпільний єпископ і буде моїм святителем. Цієї ночі я був висвячений на диякона, а наступної — відбулися священичі свячення. Це відбулося 14 жовтня 1978 року.
Ніхто з тих чотирьох, які були зі мною, не знав, що я вже став священником і що отець Софрон Дмитерко єпископ. Перед свяченнями я присягнув на Святому Письмі нікому не розповідати про свячення, навіть матері, щоб не дуже переживала, оскільки вона знала, що я вчуся підпільно на священника. Батько ще в 1972-му році не повернувся з Добромильської лікарні — пропав безвісти, коли мене забрали до війська. Мама казала, щоб я не поспішав зі свяченями, тому що комуністи, коли дізнаються про священство, знищуть мене і їх. Тим більше, що брати і сестри, рідні і двоюрідні, вчилися в інститутах, — вони також могли постраждати.
На жаль, так сталося, що покійна мама 6 років не знала, що я був священиком, і так і померла. Настільки була така небезпечна атмосфера.
Після священничих свячень дали мені список адрес, де я міг служити богослужіння. Моє служіння відбувалося на Львівщині, на Закарпатті також було багато родин які я відвідував, у Києві й інших містах, де мене ніхто не знав особисто, звідки я приїхав і куди поїхав.
З 1980 року я жив у місті Борислав, у підпільній родині, де і служив богослужіння для вірних. Я влаштувався на роботу в місті Трускавець як інженер, не подаючи ніяких ознак, що я священник. Під час проживання в цій родині задля безпеки я не мав права зустрічатися з іншими підпільними священниками, які її відвідували. У Бориславі була організована група семінаристів, які готувалися до свячень, де ми спільно молилися та мали навчання й духовні вправи. Я відвідував також інші групи студентів, які збиралися в інших місцевостях. Як зараз пам’ятаю одну історію: мені сказали приїхати на вокзал у місті Стрий, вийти з вокзалу, йти вздовж залізничного полотна, потім мав бути міст, через нього треба було перейти на другу сторону, знову йти ліворуч, де буде пʼять однотипних будинків. Треба було знайти третій однотипний будинок. Там мало бути пʼять студентів, я мав прийти до них відслужити Літургію, перебувати з ними весь день, займатися навчанням, а ввечері зникнути. Не казати своє ім’я і не казати, звідки приїхав, не запитувати в них, хто як називається і звідки приїхав.
Тоді мені, як священникові, треба було передавати свої знання новому поколінню та ділитися з ними духовним досвідом.
Перед свяченням я мав присягнути на Святому Письмі, що ніколи ніде і нікому не скажу, що прийняв єпископські свячення, від кого і де це було
— Як Ви сприйняли призначення єпископом у підпільних умовах?
Коли я жив у місті Борислав, до мене приїхав підпільний протоігумен отець Василь Мендрунь і сказав, що є велика потреба Церкви в єпископах, просив, щоб я погодився прийняти єпископське служіння. Зазначив, що потрібно мати єпископа на випадок, якщо наша Церква вже буде знищена повністю, щоби хтось міг висвятити нових кандидатів на священників.
Після кількох місяців роздумів та молитви, я із трепетом дав згоду прийняти це служіння. Потім приїхав до мене знову наш настоятель і сказав, щоб 15 серпня 1989 року я приїхав до Львова у вказане місце на певну годину.
Ввечері, близько 20:00, я знайшов у цю хату (вул. Тракт Глинянський, 41), там був тільки брат Іван Майкович, який працював також інженером і був нашим підпільним кандидатом до свячень. Потім приїхав владика Софрон Дмитерко, два чоловіки із Закарпаття, я їх ще не знав, вони були в цивільному одязі, капелюхах. Це були владики Іоан Семедій та Іван Маргітич. Ми повечеряли і на світанку в окремій кімнаті-капличці під час Божественої Літургії троє владик уділили мені єпископську хіротонію, свідком був лише отець Іван Майкович. Перед свяченням я присягнути на Святому Письмі, що ніколи ніде і нікому не скажу, що прийняв єпископські свячення, від кого і де це було. Опісля всі розійшлися в різних сторонах.
Церква почала розквітати та розвиватися. Почало відроджуватися також і наше патріотичне життя. У кожному місті, у селах ставили пам’ятні хрести нашим героям і мученикам за Церкву, за народ, за нашу свободу
— Що для Вас стало найбільшим викликом після виходу Церкви з підпілля?
Ми не сподівалися, що це все станеться так швидко. Звичайно, була ейфорія, радість і водночас тривога, непевність, тому що інше життя Церкви в підпіллі, а інакше — після того, як вона здобула свободу та визнання, і можна було вільно збиратися на богослужіння.
Я звільнився з роботи інженера та на запрошення владики Софрона Дмитерка приїхав до Івано-Франківська, і ми почали організовувати єпархіальне управління, створювати деканати та розбудовувати церковне життя в єпархії.
На початках було дуже багато труднощів. Катедральний собор ще нам не передали, багато наших храмів були знищені та зачинені, інші — захоплені православними Московського патріархату. Також нам дуже бракувало священників.
Тому в 1990 році ми відновили Івано-Франківську духовну семінарію, де я став першим повоєнним ректором. У нас не було свого приміщення, ми винаймали аудиторії для навчання в різних частих міста — це організаційно був дуже складний період. Тоді на навчання ми прийняли майже 400 студентів.
У 1992 році ми перереєстрували нашу Духовну семінарію в Міністерстві освіти як катехично-теологічний Духовний інститут та отримали державну акредитацію.
Був створений студентський хор у нашому інституті, з яким я їздив на богослужіння по наших парафіях. Тоді було дуже важливо, щоби звучав хоровий спів для наших вірних, які були цього позбавлені в часі переслідувань. Був ентузіазм, запал енергії і нас супроводжував спів прослави Бога.
Церква почала розквітати та розвиватися. Почало відроджуватися і наше патріотичне життя. У кожному місті, у селах ставили пам’ятні хрести нашим героям і мученикам за Церкву, за народ, за нашу свободу.
Хочу згадати також про організацію чиленних місій і реколекцій, відповідальним за які був отець Августин Діткун, ЧСВВ, що приїхав із Бразилії.
Почали налагоджуватися структури нашої УГКЦ, відновилися єпархії, почали відбуватися Синоди Єпископів.
Маю особливу нагоду представляти Україну, її історію та теперішній стан у нашій державі в різноманітних численних дипломатичних зустрічах і заходах, які відбуваються при Святому Престолі
— Владико, Ви зараз служите в Італії. Як там сприймають війну в Україні, як наші переселенці там дають собі раду?
Папа Бенедикт XVI запросив мене у 2007 році як представника УГКЦ для служіння у структурі Вселенської Церкви, для духовного супроводу українських прочан, які прибувають до базиліки Санта Марія Маджоре зі всього світу, оскільки наші вірні відзначаються особливою любов’ю до Пресвятої Богородиці.
Маю особливу нагоду представляти Україну, її історію та теперішній стан у нашій державі в різноманітних численних дипломатичних зустрічах і заходах, які відбуваються при Святому Престолі, де зареєстровано понад 180 диппредставництв.
Дуже часто доводиться зустрічатися з нашими переселенцями. Мав можливість допомагати багатьом хворим і покаліченим дітям з України, звертаючися письмово до президента папської клініки Бамбіно Джезу, та папської клініки Аугустіно Джемелі, щоби прийняли таких дітей на лікування. Організовував зустрічі для наших лікарів з України із представниками папських клінік для обміну досвідом.
Ми робимо регулярно збірки для потреб наших воїнів. Одного разу ми посвятили 5 000 вервичок, які передали нашим воїнам, організували збірки на придбання медичних автомобілів для фронту.
Численний приклад наших попередників: єпископів, священників, патріотів, які вистояли і не скорилися в перслідуваннях та труднощах, приклад їхнього життя, служіння мене надихав, хотілося бути подібним до них
— Що допомагало Вам зберігати силу духу в найскладніші моменти?
Звичайно, це молитва, а особливо на вервиці.
Численний приклад наших попередників: єпископів, священників, патріотів, які вистояли і не скорилися в перслідуваннях та труднощах, приклад їхнього життя, служіння мене надихав, хотілося бути подібним до них.
Розумію, що мушу свідчити своєю присутністю та розмовляти з різними людьми та посадовцями тут, у Римі, про нашу Церкву, нашу державу Україну, особливо в теперішній драматичний час неспровокованої воєнної агресії росії проти України
— Як Ви зараз оцінюєте свою місію і внесок у розвиток Церкви?
За моєю пропозицією вдалося встановити в цій базиліці пам’ятну таблицю українською мовою про факт віслуження церковно-слов’янською мовою Божественної Літургії святими Кирилом і Методієм у 868 році. Її урочисто відкрив Блаженніший Святослав Шевчук за участю архипресвітера та численних каноніків базиліки.
На прохання архипресвітера базиліки кардинала Станіслава Рилка вдалося виготовити копію чудотворної ікони Салюс Пополі Романі, яку написала іконописиця пані Олена Буйвідт зі Львова. Тепер ця ікона бере участь у папських богослужіннях і Синодах.
Також вдалося передати близько 100 мощів різних святих в Україну, у численні храми та монастирі.
Розумію, що мушу свідчити своєю присутністю і розмовляти з різними людьми та посадовцями тут, у Римі, про нашу Церкву, нашу державу Україну, особливо в теперішній драматичний час неспровокованої воєнної агресії росії проти України.
Департамент інформації УГКЦ
