Останній префект Львівської духовної семінарії і керівник її нової бібліотеки: про отця Миколу Пристая
Ця «Історія з історії УГКЦ» охоплює майже 100 років: найдраматичніші події ХХ століття в історії України і Церкви вмістило життя однієї людини. Це — о. Микола Пристай, греко-католицький священник, який був семінаристом Львівської духовної семінарії у 1930-х, працював із Йосипом Сліпим, пережив виселення «на Сибір» і 40 років прожив у Бурятії, щоб уже 80-річним повернутися в незалежну Україну і ще послужити своїй Церкві у її відродженні. Життя священника закінчилося там, звідки почалося — у рідній семінарії, де він опікувався бібліотекою до своїх останніх днів.
У 1945 році, після Львівського «псевдособору» і заборони УГКЦ, радянська влада закрила і Греко-католицьку духовну семінарію у Львові. Практично всі викладачі та керівники закладу зазнали переслідувань. В умовах катакомбної Церкви створювалися підпільні семінарійні групи, щоб не втратилося нове покоління греко-католицького духовенства. Тож із легалізацією УГКЦ гостро постало питання відновлення духовних семінарій. У Львові вже в серпні 1990 року була відроджена семінарія, яка, щоправда, ще навіть не мала свого приміщення. У 1991 році до семінарійної спільноти приєднався о. Микола Пристай, один із префектів, який працював ще в довоєнній семінарії. Йому, крім викладання, доручили займатися бібліотекою, яка тоді лише почала формуватися.
Ким був цей священник, якого пам’ятають випускники Львівської духовної семінарії нових часів, — розповідає автор цієї «Історії з історії УГКЦ» та статті про о. Миколу Пристая, викладач Інституту історії Церкви УКУ о. Тарас Бублик.
Дитинство, юність і семінарія
Микола Пристай народився 29 грудня 1910 року в с. Воля Задеревацька Стрийського повіту (тепер – Стрийський район Львівської області) у селянській родині. Відразу після його народження родина переїхала до с. Підбереж Долинського повіту (тепер – Калуський район Івано-Франківської області). Микола навчався в місцевій народній школі, потім – у Першій державній гімназії у Стрию, яку закінчив 1932 року.
Того ж року був прийнятий до Греко-католицької духовної семінарії у Львові. Під час навчання завершив курс кооперативного діловодства. Також отримав професійний досвід із палітурництва і навіть керував палітурним відділом при Читальні українських студентів-богословів імені Маркіяна Шашкевича. Семінарію закінчив 1937 року.
У 1939 році Микола Пристай одружився з Ярославою-Любою Тис, учителькою, донькою о. Прокопа Тиса, пароха в Торчиновичах Самбірського деканату (тепер – Самбірський район Львівської області). Проте подружнє життя швидко закінчилося: 14 січня 1940 року через важку хворобу дружина померла. Її батько, о. Прокіп Тис, 28 червня 1941 року загинув від рук НКВС у с. Піски Комарнянського деканату (тепер – Львівський район Львівської області), під час відступу радянських військ із Західної України.
Вже як удівець, Микола Пристай подав прохання на священничі свячення, які 12 лютого 1942 року отримав із рук єпископа Никити Будки. Нововисвячений священник о. Микола Пристай поїхав на душпастирську працю на Лемківщину: служив сотрудником у двох сільських парафіях Мушинського деканату (тепер – Малопольське воєводство, Польща).
Але менш, ніж за рік, на запрошення єпископа Йосифа Сліпого, тоді – ректора семінарії, о. Микола повернувся до Львова, на посаду префекта духовного закладу. Багато років потому згадував: «Я, по правді сказати, спочатку не дуже був радий. Що там до Львова їхати – у ті мури, у яких я вже був 5 років. І боявся я ректора – як з ним працювати? То все мене трохи відстрашувало».
Перші роки катакомб
До квітня 1945 року о. Микола Пристай працював у семінарії префектом. Після її закриття радянською владою (про це – у першій частині інтерв’ю отця) влаштувався на роботу в бібліотеку Львівського медичного інституту.
Отець Пристай відмовився переходити в російське православ’я, хоча о. Гавриїл Костельник, керівник ініціативної групи з возз’єднання ГКЦ із РПЦ, обіцяв надати йому за це якусь парафію, щоб, за його словами, отець «не пропав». Але о. Микола не погодився. Жив у Львові з рідними братами й сестрами. За необхідності здійснював підпільну душпастирську працю як священник уже забороненої радянською владою УГКЦ. Так він хрестив дітей Юліана Редька – колишнього викладача Малої семінарії у Львові, відомого українського мовознавця. Відправляв недільні богослужіння у квартирі директора бібліотеки медінституту Нестора Рудницького, недовго служив по неділях у парафіяльній церкві в Пустомитах поблизу Львова.
У той час о. Пристай заочно навчався і закінчив Московський державний бібліотечний інститут імені Молотова. У 1948 році протягом двох місяців був у Москві на курсах підвищення кваліфікації для працівників бібліотек.
Арешт і виселення «на Сибір»
Хоча колишньому префектові семінарії вдалося уникнути арешту після заборони Церкви 1945 року, він потрапив у хвилю виселення, пов’язаного із вбивством Ярослава Галана в жовтні 1949 року. Вже 19 листопада на о. Миколу Пристая була заведена облікова справа на виселення.
7 грудня о. Пристай був арештований разом із сестрами, Магдалиною і Дарією, та братами, Ярославом і Тарасом. Три тижні вони перебували на пересильному пункті у Львові. 14 грудня особливою нарадою при МДБ СРСР родину Пристаїв, як «сім’ю пособника банди ОУН», було засуджено на виселення на спецпоселення під нагляд органів МВС СРСР.
Поза сумнівом, основною причиною була належність о. Пристая до забороненої УГКЦ і відмова зректися своєї Церкви. Також священника звинувачували в участі в мітингах націоналістів у с. Підберізці біля Львова, хоча він там не бував, що згодом визнали самі ж співробітники обласного управління КДБ. Але тоталітарні жорна перемелювали все і всіх, і родина Пристаїв поїхала «на Сибір». У другій частині інтерв’ю о. Микола розповідає про ту довгу дорогу в товарних вагонах у невідомість, бо вони навіть не знали, у якому напрямку їх везуть: на Колиму, в Архангельськ чи Казахстан.
Пристаї були етаповані в селище Бада Забайкальського краю. Спочатку о. Микола працював креслярем у Бадинському ліспромгоспі. Потім викладав німецьку мову в селищі Чита-1 у школі робітничої молоді. Паралельно навчався в місцевому педагогічному інституті. 17 квітня 1956 року був звільнений зі спецпоселення.
У 1957 році повернувся до Львова, але влаштуватися на роботу як колишній спецпоселенець не зміг. Поїхав до Києва, потім – до Москви. Йому вдалося отримати призначення на посаду вчителя німецької мови, оскільки на тоді він уже мав диплом педінституту, і чиновник із Міністерства освіти підписав скерування, навіть не читаючи біографії. А скерування було в с. Окіно-Ключі в Бурятській АРСР. Пізніше о. Пристай переїхав до Улан-Уде, де продовжив учителювати. Загалом прожив у Бурятії понад 40 років.
Повернення в Україну і семінарію
Отець Микола Пристай повернувся в уже незалежну Україну у вересні 1991 року. Йому на тоді було за 80 років. Попри поважний вік, йому запропонували працю в недавно відродженій духовній семінарії у Львові. І він погодився. Щоправда, колишній префект повернувся не у старі мури на вул. Коперніка у Львові, а в тимчасово надані приміщення колишнього піонерського табору «Гренада» у селищі Рудно біля Львова.
Спочатку о. Микола викладав латинську, церковнослов’янську та німецьку мови, історію семінарії. А 22 січня 1992 року був призначений директором семінарійної бібліотеки, яку, фактично, треба було створювати від початку.
У довоєнній семінарії була хороша бібліотека: на 1938 рік налічувала 5 939 томів. Її формували три книгозбірні: семінарійна, яка збиралася ще з часів заснування семінарії у 1783 році, Богословської академії (створена 1929 року) й Українського богословського наукового товариства (засноване 1923 року). На початку Другої світової війни, під час бомбардування Львова, одна з бомб впала на семінарійну церкву Святого Духа. Тоді ж були пошкоджені бібліотечні приміщення та книжкові фонди. До закриття семінарії у квітні 1945 року бібліотека ще діяла, але після цього її книжки були роздані по різних бібліотечних установах або безслідно зникли.
Після отримання приміщень у Рудному розпочалося збирання книжок і формування нової книгозбірні. Відновлена семінарія отримала великі збірки від священників діаспори, свої збережені книжки передавали донедавна підпільні священники УГКЦ в Україні. Римський осередок УГКЦ передав для львівських семінаристів велику збірку богословської літератури.
Отець Пристай особисто контролював наповнення фонду бібліотеки. Дуже часто, незважаючи на поважний вік, сам ходив по книгарнях і книжкових базарах, популярних у Львові в 90-х, щоби придбати щось цінне для ввіреної йому бібліотеки. Від початку заснування, з 1994 року, відвідував щорічний Форум видавців у Львові. У функціонуванні бібліотеки йому допомагали восьмеро семінаристів, які займалися обслуговуванням читачів та впровадженням комп’ютерних технологій. А отець займався і комплектуванням бібліотеки, і каталогізацією та інвентаризацією книг, і навіть проєктував книжкові полиці. У книжці «Львівська Греко-Католицька Духовна Семінарія в Рудно.1990–2006» він згадував і про ті полиці: «Книги були розміщені на 12 стелажах. На 4-х окремих була англійська література, була шафа для карткового каталогу. Довжина всіх полиць з книжками сягала 600 метрів».
Окрім керівництва бібліотекою о. Микола Пристай написав кілька книжок. Зокрема, збірки історичних документів і свідчень «Львівська Греко-Католицька Духовна семінарія. 1783–1945» та «Львівська Греко-Католицька Духовна семінарія 1990–2006», у яких було чимало інформації з перших уст – від самого о. Пристая.
Пам’ять і вдячність
Помер о. Микола Пристай 17 квітня 2009 року. Був похований у рідному селі Підбережі Долинського району на Франківщині. Згодом семінарійна бібліотека була названа на його честь, а в читальному залі організована постійна виставка, присвячена хранителю бібліотеки.
Життя і діяльність о. Миколи Пристая, з одного боку, були типовими для тієї частини греко-католицького духовенства, яке після Львівського «псевдособору» 1945 року відмовилося «возз’єднатися» з РПЦ: переважно таких священників чекали арешти, переслідування та виселення. З іншого боку, о. Пристаю вдалося, переживши радянські часи, ще чимало прислужитися для відновлення УГКЦ в 1990–2000-х роках. На посадах викладача і директора бібліотеки Львівської духовної семінарії він багато зробив для налагодження навчального і наукового процесів відродженого духовного закладу. Отець Микола Пристай у пам’яті семінаристів, які навчалися в ці роки, залишився живим символом єдності й неперервності традиції між семінарією довоєнною та новою.
У слові співчуття на смерть о. Миколи Пристая владика Борис Ґудзяк, тодішній ректор Українського католицького університету, сказав: «Майже столітній отець Микола був людиною, яку любили не лише через погідну й приємну вдачу. Десь у глибині душі кожен семінарист, священик, настоятель у семінарії відчували, наскільки це потрібна постать, яка об’єднує покоління. Сьогодні у нашій Церкві, яка втішається багатьма молодими душпастирями, навіть єпископами, серед священиків є певна нестача старців – осіб із великим життєвим досвідом та відповідною життєвою мудрістю. Зрештою, в цілому нашому суспільстві, як бачимо на підставі політичного, соціального життя, бракує батьків – тих, які по-батьківськи передають давні традиції, випробувані часом, молодшим, та матерів, які своєю врівноваженістю і добрим словом зміцнюють, дають стабільність, певність і надію.
Історія зв’язку о. Миколи Пристая з Львівською духовною семінарією, який тривав понад три чверті століття, має цікаву особливість: покійний належав до перших кількох докторантів Богословської академії у Львові, яким у 40-х роках ХХ століття, у часи німецької окупації, теми докторських праць затвердив ректор, тоді вже архиєпископ Йосиф Сліпий. Отець Пристай опрацьовував діяльність грецького інтелектуала й клірика Петра Аркудія в Україні, який на початку XVII століття віддзеркалював українські зв’язки із християнським Сходом та Римом. На жаль, радянська окупація та закриття академії й семінарії у 1944 році не дали о. Миколі можливості закінчити докторат. Створення докторської програми – це був конкретний крок і передумова перетворення Богословської академії на університет, і ця близька співпраця о. Пристая з патріархом Йосифом була чимось, про що о. Микола свідчив, він про це розповідав і мені. Сьогодні, на жаль, уже майже немає таких людей, які можуть із перших вуст свідчити про епоху митрополита Шептицького та довоєнну діяльність патріарха Сліпого.
Нам дуже бракуватиме свідчення о. Миколи. Але водночас ми всі переживаємо велику вдячність Богові за той особливий дар довгого цілеспрямованого життя людини, яка зберігала спокій протягом бурхливих десятиліть насильства й брехні».
Департамент інформації УГКЦ
