«Очевидне — не остаточне»: як українська софійність перетворює пережитий досвід на силу для майбутнього
«Софійність — це про вміння зазирнути глибше за лаштунки очевидного, щоб побачити сенс у тім, що відбувається. Щоб знайти ресурс у кожній ситуації. Щоб помітити можливість посеред кожного хаосу. Наша з вами софійність формується у контексті тисячолітньої культурної історичної спадщини», — на цьому наголосив військовий капелан, громадський діяч, письменник і філософ о. Андрій Зелінський під час VI Саміту перших леді та джентльменів у Києві.
У своїй промові він пояснив софійність як особливий український спосіб бачити дійсність — не лише розумом, а й серцем, знаходити сенс і ресурс навіть у кризі та перетворювати пережитий досвід на силу для подальшого руху.
Здатність бачити більше, ніж очевидне
Розповідаючи про походження софійності, о. Андрій повернувся до досвіду наших предків, які серед степу вчилися об’єднуватися, обробляти землю, будувати спільноти й прокладати шлях у майбутнє.
«Потрібно було єднатися. Потрібна була сила. І ми її знайшли у власному серці».
Отець Андрій пов’язує софійність із давнім переконанням, що світ і людське серце мають спільне походження: вони «написані однією рукою» — рукою Божої Премудрості, Софії. Тому людина здатна через серце бачити те, що не завжди помітне очима.
«Там, де очі можуть втомитися від зневіри, розпачу, безвиході, серце здатне бачити глибше. Здатне бачити поза межі наших непевностей і страхів. Бачити до глибини».
Саме звідси о. Андрій виводить один із ключових принципів софійності — здатність не зупинятися на тому, що видно на поверхні. Він пригадав слова Григорія Сковороди: «З видимого пізнавай невидиме».
«Очевидне не остаточне», — наголосив о. Андрій.
Це особливо важливо у кризі, коли реальність ніби не залишає простору для іншого сценарію. На початку повномасштабного вторгнення, зазначив о. Андрій, факти могли підказувати лише одне — зупинитися. Але українське суспільство обрало інше.
«Факти намагалися нас зупинити, але наше серце вирішило боротися».
Три опори софійності
Упродовж історії українцям не раз доводилося починати спочатку. Отець Андрій назвав це «першим днем після».
«Учора усе було зрозумілим і очевидним. Учора було на що опертись, а сьогодні перший день після. Коли все зруйноване. Коли потрібно щось розпочинати. І тоді, мимоволі, виникало запитання, а що робити сьогодні? З чого розпочинаємо?»
Відповідь, за його словами, щоразу була практичною: вставати й робити те, що потрібно для життя.
«І ми з вами, ті, які вціліли, вставали, йшли, засівали лани, прокладали мости, запалювали над своїм небом зорі мрій, бо так нас навчило життя. Бо так ми навчилися від життя вчитися».
Так софійність стає не абстрактною філософською категорією, а способом діяти тоді, коли старі опори більше не працюють.
Отець Андрій назвав три її основні опори: воля до життя, сила до боротьби і мудрість до навчання.
Любити життя — означає його захищати
Першою з них є воля до життя. Вона проявляється не лише у прагненні вижити, а в бажанні продовжувати жити, творити, любити й бачити красу навіть після пережитого.
«Наша софійність не дозволяла нам із вами зупинятися, коли бракувало яскравих життєвих перспектив. Допомагала не стати заручниками очевидного, стратегічно обрахованого, раціонально вичерпного, але вимагала від кожного з нас вхопитися за життя. Закохатися в життя. Життя любити».
Отець Андрій розповів, як одного разу почув розмову військовослужбовця з донькою. На її запитання він відповів просто:
«Вони тут, бо ненавидять, ми тут, бо любимо. Любов — то сила. Сила, яка потребує серця», — наголосив священник.
Ця любов проявляється навіть у, здавалося б, дрібницях. Отець Андрій згадав російський удар по Тернополю та рятувальника, який серед уламків зруйнованого будинку виніс маленького папугу.
«Бо для нас із вами життя навіть дрібного птаха святе. Життя святе. І воно потребує, аби хтось за нього боровся».
Любов до життя проявляється і в любові до краси. Говорячи про Петриківський розпис, о. Андрій назвав його мистецтвом вільних людей — мистецтвом серця і вільної душі. Також він згадав Марію Примаченко, яка на запитання, навіщо малює, відповідала: «На радість людям».
«Люди потребують радості. Люди радісні є людьми сильними. Люди, які люблять життя — це нездоланні люди», — додав промовець.
Сила, яка народжується з любові
Любов до життя, за словами о. Андрія, неминуче веде до боротьби за нього. Він згадав слова ветерана Вадима Сверденка, який після чотирьох діб на морозі втратив усі кінцівки: «Паніки не було. Було одне відчуття — доки можу, живу».
Але вижити — не завжди означає повернутися до повноцінного життя. Саме тому, на переконання о. Андрія, українські ветерани після важких поранень знову біжать марафони, здіймаються горами, пірнають у море і виходять на сцену, аби танцювати. «Бо життя має бути сильнішим», — додає він.
Прикладом такої сили він назвав також Олександру Паскаль з Одещини, яка після російського обстрілу у 6 років втратила кінцівку, а згодом повернулася до танців і вирушила у світове турне: «Навіщо? Бо справжня свобода не може не танцювати. Бо справжня свобода не може завмерти в безрусі».
Саме тому свобода, за словами о. Андрія, — це не пасивний стан. Вона потребує руху, творчості та готовності захищати те, що є цінним.
Досвід, що стає силою
Третя опора софійності — мудрість до навчання.
Українці, за словами о. Андрія, століттями вчилися не лише з книжок чи лекцій, а передусім із самого життя: «У час, коли нам бракувало академій, ми вчились з досвіду. Ми вчились від життя практичної, буденної, але такої важливої для нас із вами мудрості: як давати собі раду, бути второпним і розсудливим».
Сьогодні цей принцип особливо помітний у війську. Те, що українські військові здобувають у реальному бою, швидко стає новими програмами підготовки, тренінгами, онлайн-курсами та технічними рішеннями.
«Сьогодні те, чого ми навчилися на полі бою, одразу стає новою програмою підготовки, онлайн-курсами, тренінгами», — зазначає о. Андрій.
Тоді пережитий досвід перестає бути лише травмою. Він може ставати знанням, яке допомагає рятувати життя і рухатися далі. Саме так, на думку о. Андрія, працює українська здатність до самоорганізації.
Він також пригадав реакцію людей на російський удар по дитячій лікарні «Охматдит» у Києві 8 липня 2024 року, коли люди з різних районів Києва без запрошення приходили розбирати завали й допомагати постраждалим.
«Ми навчені попереднім досвідом: коли ми разом — ми сильніші. Коли разом наші серця — ми з вами нездолані», — додав лектор.
Софійність — це зустріч
Однак софійність, наголосив о. Андрій, не обмежується особистою стійкістю. Вона виникає у взаємодії з іншими.
«Софійність — це також вимір зустрічі. Вона поєднує серце і розум, людину і спільноту, минуле і майбутнє, традиції, інновації», — пояснив священник.
Символом такої єдності він назвав Софію Київську — «найвеличніший монумент української софійності»: «Тут місце нашої сили, тут колиска нашої державності, тут серце нації, кам’яна пісня українського духу, собор Софії Київської — Премудрості Божої».
Він також звернув увагу на мозаїку Богородиці Оранти, яку давня традиція пов’язує зі стійкістю Києва.
Саме тут, наголосив о. Андрій, поняття стійкості набуває особливого значення. Адже резильєнтність (здатність вистояти перед труднощами й відновитися після них), гнучкість, опірність чи пружність можуть описувати процеси й системи, тоді як софійність потребує людини, яка здатна прочитати досвід і побачити в ньому мудрість.
«І тільки софійність, як здатність вичитувати мудрість з досвіду і силу для того, аби рухатись далі, потребує читача. Потребує людини і її серця».
Тому наприкінці своєї доповіді о. Андрій звів поняття софійності до простого визначення:
«То що ж таке софійність? Все просто: це здатність так сильно любити життя, аби його плекати, про нього турбуватися, його обороняти, за нього битися».
Вона також означає здатність учитися з кожного досвіду, ділитися з іншими та зберігати любляче серце, готове захищати те, що любиш.
«А якщо зовсім коротко, то софійність — це мудра сила, сила українського серця».
Нагадаємо, що VI Саміт перших леді та джентльменів відбувся у Києві 23–25 серпня під темою «Світ—2026: віднайти опору в часи невизначеності». Одним із результатів цьогорічного саміту стало представлення «Глобального словника стійкості», до якого також увійшла українська софійність як одна з концепцій стійкості.
Її осмисленню передувала робота міждисциплінарної групи українських інтелектуалів, дослідників і практиків, результатом якої став Маніфест «Софійність — українська філософія життя». Серед його перших підписантів — Блаженніший Святослав, Олександра Матвійчук, Мирослав Маринович, Йосиф Зісельс, Ярослав Грицак, Ахтем Сеітаблаєв та інші українські духовні, культурні й громадські діячі. Ознайомитися з Маніфестом можна на сайті sophiynist.org
Департамент інформаціїн УГКЦФото: Саміт перших леді та джентльменів
