«Наше життя — це безустанна молитва»: дорога служіння сестер студиток
«Моліться без перерви. За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (1 Еф. 5, 17–18)
Біля монастиря сестер студиток у Львові багато квітів. Важко повірити, що за ними доглядає одна з найстарших монахинь. Поряд чути, як у церкві звучить молитва, а зовсім близько бігають діти, бо у «Школі святої Софії» перерва. Сестра Юліта Похудай — одна з тих, хто тримає традицію безустанної молитви. Їй 81 рік, і вона пам’ятає ті часи, коли монастир доводилося відбудовувати буквально з руїн.
Ми починаємо розмову з короткої молитви, як вона просить. Після якої сестра наголошує: «Наша харизма — це молитва. Безустанна. Скільки б нас не було — дві чи три, а молитва мусить тривати. Так нас затвердив митрополит Андрей Шептицький», — говорить вона.
Монаше життя: ритм, що не змінюється десятиліттями
День у студиток складається з молитви, праці та коротких перепочинків між ними.
«Встаємо о пів на шосту: утреня, часи… Опівдні знову молитва — третій, шостий, дев’ятий час. Вечірня, повечер’я, полуночниця. Це наша щоденна схема. А між тим кожна має працю: хто на кухні, хто на подвір’ї», — пояснює с. Юліта.
Вона відповідає за храм і подвір’я. Коли ми йдемо територією, сестра усміхається: «Бачите ці квіти? То все моє. Добрі дівчата дають вазони безкоштовно. Це треба любити. Я це роблю ще з 1993 року, відтоді, як стала ігуменею».
«Сьогодні ми — спільнота молитви і праці»
— Яким є служіння студиток тепер?
— Ми живемо за уставом, молимося церковним правилом — воно в нас усе церковно-слов’янською. Маємо різні служіння: іконопис, переклади, працюємо в майстернях, допомагаємо людям, проводимо реколекції для молоді. При монастирі діє виставка писанок сестри Дарії — понад півтори тисячі! І наша школа — «Школа Святої Софії» — теж виросла поряд, у 2001 році.
— Сестро Юліто, хочеться зрозуміти глибше корені студиток: звідки почалася історія?
— Ой, то дуже давня історія. Наш монастир живе за Студійським уставом. Це ще від преподобного Теодора Студита, VIII—IX століття. Він був у Константинополі, у монастирі Студіон. Там той устав уклався — строгий, молитовний, дуже глибокий. Звідти він пішов і на Афон, і далі, аж до нас, в Україну. Преподобний Антоній Печерський привіз цю традицію сюди. Так що маємо дуже давнє коріння.
— Виходить, що студити — не просто гілка, а частина цілого східного духовного дерева?
— Саме так. І митрополит Андрей Шептицький це добре розумів. Він ще наприкінці XIX століття захотів відродити студійське чернецтво в нашій Церкві. Він бачив у цьому силу для оновлення. Тому й жіноче чернецтво студійське підтримав від початку.
«Наш монастир народився на Покрову 1924 року»
— А коли ж постав Ваш монастир?
— У 14 жовтня 1924 році — на Покрову. Отець Зеновій Каленюк у Якторові зібрав перших сестер: Анизію, Йосифу і Євгенію. Митрополит Андрей дав своє майно в Якторові на монастир і благословив. Із цього все почалося. Першою настоятелькою була сестра Анизія. А сестра Йосифа Вітер — дуже світла постать — стала ігуменею згодом.
— Яким було життя тодішніх студиток?
— Дуже ревним. До війни в монастирі було близько 70 сестер. Вони працювали з дітьми, у сиротинцях, дитсадках, були медсестрами, виховательками, просвітницями. Вони не сиділи без діла — служили людям і Господеві.
Перші студитки та їхні сиротинці
Один із найсильніших спогадів с. Юліти — історії про перших сестер, які служили в сиротинцях.
«Сестри були дуже ревні: працювали в полях, співали на два хори, опікувалися дітьми. Сиротинців було багато: у Жуличах, Галичі, на Тернопільщині, у Скалиці…».
Сестра згадує одну настоятельку з особливим почуттям гумору: «Приходить до митрополита Шептицького, каже: „Ваше Ексцеленціє, запаси кінчаються“. А він питає: „Фінанси маєте?“ — „Трохи трудніше“, — каже. А він показує на шафу: „Візьміть“. А вона: „Ваша рука більша, дайте своєю!“. Він сміявся. Він дуже любив сестер».
— Ви згадували про сиротинці й митрополита Андрея. Яким він поставав у досвіді перших сестер?
— Для перших сестер митрополит Андрей був Батьком. Натуральний, добрий, простий, але дуже сильний. Він був графом, мав землю, маєтки, але водночас був близько до сестер і бідних.
Він опікувався сиротинцями — і в Брюховичах, і в інших місцях. Сестер тоді було багато, вони приїжджали до нього. Він приймав їх дуже по-батьківськи, з любов’ю. Про нього й нині багато говорять, і все те — правда.
«На війні й у підпіллі сестри не перестали бути сестрами»
— А що було в роки війни? Бо відчую, що ваша історія непроста…
— Дуже непроста… У 1939 році матірний монастир у Якторові закрили. Сестер арештовували, переслідували, висилали. Але вони не перестали молитися і служити. У підпіллі жили — хто де міг. А ще рятували євреїв. Не одну сім’ю.
— Це та історія про матір Йосифу Вітер?
— Так. Вона рятувала єврейських людей, і за це «Яд Вашем» визнав її Праведницею народів світу. Уявляєте? А цього року у Франції відкрили школу, яка носить її ім’я. Для нас це велика честь.
Варто терпіти за Бога, за віру, за державу: ліквідація Церкви і заслання сестер
— Що сталося з монастирем і сестрами після ліквідації Української Греко-Католицької Церкви?
— У 1944 році помер митрополит Андрей. Потім прийшли «совіти». У 1946-му Церкву ліквідували, монастирі розігнали. Сестри порозліталися хто куди. Нашу ігуменю заарештували: спершу тюрма на Лонського, а потім заслання аж у Сибір.
До Сибіру вивезли кілька наших сестер — чотири чи п’ять. Дехто повернувся трохи швидше, але те, що вони пережили, важко до кінця навіть слухати.
Одна сестра розповідала, як її вже вивели під стіну, мали розстрілювати. Вона чула команду російською: «Ложись! Потом убегай…». Каже: вночі, о другій годині, босою, з розпущеним волоссям втекла, її впустили сестри. Але за два тижні прийшли знову, забрали й повезли вже далеко — в товарних вагонах, як худобу: гнила риба, тухла вода… Несказанне терпіння. Але ця ж сестра нас учила не впадати у відчай. Казала: «Варто терпіти за Бога, за віру, за державу». І це нас дуже тримало.
КДБ, перевірки й гумор як захист
— Як виглядало життя сестер у підпіллі під наглядом КДБ?
— Ми жили в Тернополі, мали хатку, бабця її на нас переписала. По дві—три сестри разом. КДБ постійно цікавився: приходили на роботу, додому, перевіряли: хто до нас заходить, чи є священник, як молимося.
Ми трималися гідно і з гумором. Казали: «Ми працюємо, план виконуємо. Що вам ще від нас треба?». Одного разу я їм відповіла, що молимося, щоб на нас китайці не напали. Вони були такі ошелешені, що не знали, що сказати.
Якось один кадебст прийшов, коли була моя мама. Каже: — Я прийшов перевірити, чи у вас є священик. Я йому: — Бачите, нікого немає. Мама сидить. Він питає: — А це хто? — Моя мама. — А це? — Моя дочка.
Потім, уже надворі, каже мені: «Ще раз застану тут священика — буде 25…». А я, знаєте, подумала про 25 карбованців, а не 25 років тюрми. Відповіла: «Та мені би здалося 25…». Він глянув, що я не боюся, і пішов. Пам’ятаю його, як сьогодні: невисокий, темне волосся, чорні очі. А мені тоді — молода, Господи…
Слово «уніятка» звучало, як вирок. Приходив на фабрику, дивився, як я працюю, і бурчав собі: «Уніятка, уніятка…». А я стою біля печі, вафлі печу, думаю: ну та й що?
«Ми пізнавалися по хустинах»
— У радянський час Ви не могли носити габіт. Як впізнавали одна одну?
— Габіту носити не могли. Ми пізнавалися по скромних ознаках — по хустинах, по простому однаковому вбранні.
Бабці з Канади присилали нам дуже гарні сірі костюми й хустки. Якщо десь бачили жінку в такому вбранні — вже здогадувалися, що то «наша», монахиня. Так ми і тримали зв’язок, хоч зовні мусили виглядати, як звичайні працівниці радянських фабрик.
Мали й одну бабцю, що прожила 102 роки. Вона нам і вишивку передавала, і чим могла помагала. Так Бог через простих людей тримав нас.
Праця на фабриці й життя «як у Бога за пазухою»
— Ви працювали офіційно, на державній роботі?
— Так. Я працювала на кондитерській фабриці, інші сестри — на хлібзаводі та в різних місцях. Треба було і заробити, і не викликати зайвих підозр.
Фізично було важко. Наприклад, ми за зміну мусили випекти вісім тон вафлів. То не легенька робота. Але ми працювали чесно, щоб ніхто не мав до чого причепитися.
У Тернополі я жила в однієї бабці — Матрони Захарівни. Потім вона виїхала до Москви до дочки, а мені залишила кімнату й кухню. Я тоді жила, «як у Бога за пазухою».
«Коли Церква вийшла з підпілля, ми теж вийшли»
— А як виглядало відродження монастиря після переслідувань?
— Десь наприкінці 80-х, коли УГКЦ вийшла з підпілля, ми теж підвели голову. І тоді нам передали приміщення колишнього монастиря бенедиктинок у Львові, на Вічевій. Оце тепер наш матірний дім. Звідси все почалося наново.
Від руїни до відродження: як сестри повернули монастир
— Розкажіть, будь ласка, детальніше. Коли студитки повернулися у приміщення після радянської доби, чи були будівлі придатними для життя?
— То була руїна. У подвір’я страшно було зайти — миші бігали, усе занедбане. Тут був гуртожиток, а частину кухні і трапезної займала прикордонна служба та насіннєва інспекція. Сестри почали з каплички. За рік ми постаралися, що владика Юліян Вороновський зміг посвятити церкву. Ще риштування стояли, але ми вже мали храм.
Відновлювали й інші приміщення. Частину колишнього комплексу бенедиктинок не вдалося повернути — люди все швидко приватизували. Та студитки заселили доступні келії й розбудували життя спільноти.
Не контемплятивні, а працьовиті та молитовні
Хоч студиток часто сприймають як закритих монахинь, с. Юліта уточнює: «Ми не контемплятивні. Ми молитовні, але не закриті. День розбитий на молитви, але сестри їздять у справи, на реколекції, інколи — додому, щоб допомогти родині».
Важлива риса студитської традиції — збереження східної духовності. Митрополит Андрей бачив їх саме так.
«Він хотів, щоб ми йшли на Схід, бо там бракувало священників. Щоб сестри могли і співати, і правити з дітьми, і тримати церковний дух», — розповідає монахиня.
Одяг, спів і традиція
Сестра кілька разів наголошує на важливості церковного правила та студитського одягу: «Ми вдягнені, як студити: чорна камелавка, ряса, мантія. На свята — повний монаший стрій. Літом дозволяється легше: сіре, бо спека».
Про спів говорить з особливою гордістю: «То вже в нас у крові. Василіяни жартують: сестри студитки як беруть канон, то вже мусить бути співано».
«Бог мене покликав замість мами»: 81-річна с. Юліта про своє покликання
Сестра говорить тепло, просто, ніби переповідає історію свого життя й життя монастиря як одне ціле. «То все Бог дав — і сили, і людей, і можливість усе відновити. Ми тут у центрі міста, до вокзалу близько, людям зручно приходити… А ми маємо одне завдання: щоб молитва не переставала».
— Коли ви вперше відчули, що Бог кличе вас до монашого життя?
— Моє покликання не було якимось надзвичайним видінням, я не хочу нічого перебільшувати. Все йшло ніби просто, але водночас дуже явно.
Я вчилася у Львові на товарознавця. Дуже хотіла стати вихователькою в садочку, любила дітей. Але так склалося, що я не вступила, а подруги — вступили. Дуже плакала. Тато мене втішав: «Дитино, то не твоє. Бог тебе не опустить».
Потім була технічна освіта, робота, Тернопіль, житло в бабці, щоденні відвідини церкви Святого Миколая. Я ходила туди щодня, молилася. Там, перед іконою святого Миколая, щось у мені «стукнуло».
Сестра Марія, що пройшла тюрму, знайомила нас зі священниками, монахинями, показувала таємний бік Церкви. Ми росли в тому середовищі непомітно, як підземні пагінці. Коли вирішила вступити, сказала мамі: «Я йду в монастир». А мама відповіла: «Видно, тебе Бог замість мене покликав. Я хотіла, але не могла — мала старих батьків».
Сон про митрополита Шептицького
— Ви згадували ще один знак покликання — сон про митрополита Андрея.
— Так. Мені приснився дивний сон. Стою, простягнувши руки до стіни, наче в темряві. І чую голос: «Дивись наверх». Я не знаю, куди дивитися. Аж відчуваю, що хтось лагідно бере мене під руки й підводить. Обертаюся — переді мною висока постать із бородою, довге волосся… Потім, уже через роки, дивлюся на образ митрополита Шептицького й розумію — то був він.
Тоді я ще нічого про нього не знала — за союзу все було закрите. Але Бог так делікатно показав: є хтось, хто тримає тебе в Церкві, хто вже дав життя за цей шлях.
Від Тернополя до Канади й назад
— Як жилося після виходу Церкви з підпілля?
— Коли Церква вийшла з підпілля, почалися великі зміни. У 1990 році мене відпровадили до Канади, до Торонто, думали, що я там залишуся в монастирі. Але там уже була давня спільнота сестерслужебниць, свої традиції, інша мова, інший світ. Я рік пробула й щодня в серці просила: «Господи, забери мене назад в Україну…».
Блаженніший Любомир Гузар тоді дуже допоміг. Повернулася. Далі був досвід у Німеччині — у бенедиктинок у Мюнхені, де ми трохи вчилися, як живуть відкриті монастирі, бо ми ж були «підпільні», «колгоспні», як я кажу.
У 1993 році сестри обрали мене ігуменею. Тоді почалася інша праця: не лише вижити в підпіллі, а відродити монастир, відреставрувати церкву, будувати спільноту вільно, на очах у людей. Господь послав добрих людей і навіть добрих жертводавців із Німеччини, які допомогли нам відновити храм.
«Тепер покликань менше, але Бог не перестає кликати»
— Скільки сьогодні є сестер-студиток і де вони живуть?
— Нас небагато. Приблизно 37 сестер. Тут, у Львові, майже 30. Є ще спільнота в Яремчі, кілька сестер у Надвірній, у Перемишлянах. Колись було значно більше, але багато відійшли до Господа.
Покликань зараз менше. Молоді часто мають перед очима інші цілі: навчання, кар’єру, подорожі, машини. Це не зле саме собою, але мало хто думає, чим життя закінчується. Один священик казав молодому: «Ну, ти хочеш вивчитися, мати добру працю, родину, дім… А далі?» — «Пенсія». — «А далі?» — і тиша.
Монаше життя нагадує: є ще «далі» — вічність.
Сучасне життя і діяльність сестер
— Сестро, чи студитки відкриті до молоді?
— Аякже! Молодь — наше майбутнє. Ми проводимо реколекції для дівчат 18–35 років. Вони можуть побачити наше життя зблизька, разом молитися, працювати, знайомитися з монашими правилами. Дехто після таких реколекцій починає серйозно задумуватися над покликанням.
Сестри мають ще одну улюблену сферу — творчість і спів. Наші сестри дуже люблять співати. А ще проводимо майстер-класи з писанкарства.
Поки ми говоримо, на подвір’ї чути дитячий гамір — учні Католицького ліцею «Школа святої Софії» біжать на перерву. Хтось махає рукою, хтось тихенько вітається.
Сестра Юліта усміхається:
— Їхній голосок почув — і вже веселіше.
Монастир і школа: «Разом до світу високих гармоній»
На території поряд із монастирем уже понад 20 років діє приватний Католицький ліцей «Школа святої Софії». Це — давня спільна ініціатива.
— Школа в нас не просто поруч. Ми живемо з нею в одній духовній атмосфері, — пояснює сестра. — Разом із дітьми і вчителями молимося, святкуємо, підтримуємо одне одного. Всі ми разом ідемо до того, що називаємо «світом високих гармоній».
Вона наголошує, що школа має дуже чітку християнську місію:
— Ми хочемо дати дітям не лише знання, а й глибше життя з Богом. Щоб вони росли в любові, у щасті. Дітям потрібна любов, а любов відкриває серця. Ми виховуємо їх у християнському дусі й у любові до України.
Діти часто приходять до сестер з піснями і привітаннями.
— «О Матусенько Рідненька, ми до Тебе прибігаєм…», — так вони співали нам на Покрови. Так щиро, що аж серце стискається, — каже сестра. — Вони наші найдорожчі сусіди.
«Наш шлях — це шлях до Христа»: 100 років молитви і відповідальності
— Минулого року ви святкували 100-річчя. Як переживаєте цей ювілей?
— Це для нас дуже велике свято. Ми готували наукову конференцію разом з істориками, священниками, сестрами з інших спільнот. Хотіли глянути на наш шлях: як усе починалося, як сестри трималися у важкі часи, що маємо сьогодні. Ігуменя, мати Марія Бандура, виступила з доповіддю про історію, місію та шлях монастиря.
То важливо: згадати, як розпочиналося, і подивитися, куди йдемо далі. Бо 100 років — це не лише минуле, це дорога, що триває.
— Якщо підсумувати ці 100 років, щоб Ви сказали про дорогу студиток?
— Сказала б одне: ми намагалися йти дорогою до Христа. У молитві та праці. І дякуємо Богові за все — і за тяжке, і за радісне. Кожен досвід був кроком до Нього. І тепер молимося, щоб Господь провадив нас далі.
До 100-річного ювілею монастиря життя тут стало ще насиченішим. На Покрову відбулася Архиєрейська Літургія, яку очолив владика Ігор, митрополит Львівський.
Для нас це велика подія. Сто років — це благодать і відповідальність.
З особливим теплом вона говорить про нові покликання:
— Цього року дві наші сестри прийняли перший монаший постриг. У навечір’я великих Богородичних свят. Ми так тішимося! Бо кожне нове «так» Богові — це продовження нашої традиції. Святі Отці казали: «Добрий початок — половина справи». Ми молимося, щоб Господь їх тримав у своїй благодаті.
Сестри також беруть участь у церковних подіях і діляться радістю співу.
— У різдвяний час сестри колядували в митрополита. Дякуємо йому за ту простоту і любов, з якою нас приймає, — каже с. Юліта.
— Усе, що ми робимо: і молитва, і школа, і свята, і наші діти, і нові сестри — це все Господній дар. Ми тільки стараємося бути вірними. І тішимося, коли молоді голоси біжать подвір’ям і кажуть нам «Слава Ісусу Христу!». Бо тоді монастир живе.
На прощання вона усміхається: «Все, що маємо, — від Бога. А ми тільки мусимо зберігати і продовжувати Його волю».
Підготувала Христина ПотерейкоДепартамент інформації УГКЦ
