«Наше покликання — бути відповіддю Бога на потреби світу»: дорога служіння сестер служебниць Непорочної Діви Марії

«О, Єрусалиме возлюблений, моя батьківщино, будь для мене від тепер єдиною потіхою, щоб підносити до Тебе очі і ціле бажання мого серця, і про ніщо інше не хочу ні чути, ні говорити. Лише про Тебе» (Молитва бл. Йосафати Гордашевської)

Сестри служебниці сьогодні присутні там, де найбільше потрібні людям: у дошкільних закладах, у школах і парафіях, у соціальних ініціативах і програмах підтримки родин військових, у студентських гуртожитках і навіть на прифронтових територіях. Вони працюють із дітьми й молоддю, супроводжують сім’ї, організовують реколекції та відповідають на виклики, що народжуються щодня у воєнній реальності.

Про те, як виглядає це служіння зсередини, як народжується і формується покликання та що допомагає вистояти там, де важко, ми говоримо із провінційною настоятелькою с. Христофорою Буштин — педагогом, катехиткою і духовною наставницею, яка понад 30 років служить у сфері виховання й освіти.

Запрошуємо пізнати глибше дорогу служіння сестер служебниць у час, коли Церква особливо близько стоїть до зраненого війною українського народу.

— Сестро Христофоро, у чому полягає головна місія і харизма Згромадження сестер служебниць?

— Коли 1892 року засновувалося наше згромадження, в УГКЦ були тільки сестри василіанки. Під впливом розвитку соціального служіння в Католицькій Церкві наші реформовані василіани, дивлячись на приклад римо-католиків та їхніх жіночих згромаджень, побачили потребу активної богопосвяченої жіночої спільноти, яка служитиме дітям і молоді.

Василіани проводили місії і зрозуміли: потрібні ті, хто після місії залишатиметься поруч із людьми, підтримуватиме їх духовне життя не лише словом, а й щоденною поставою. Так постали сестри служебниці — перше активне апостольське жіноче згромадження в нашій Церкві.

У Конституції згромадження наша місія сформульована так: «… поширювати Боже Царство серед свого й інших народів, служачи там, де є найбільша потреба». Вона насамперед — духовна. Коли засновувалося згромадження, бракувало таких «матерів» і «сестер», які би плекали духовне життя народу, живучи серед них. Тому, яка б не була наша діяльність, у ній завжди є євангелізаційна нота. Оскільки ми були першим таким згромадженням, найперше взялися за виховання маленьких дітей через працю в захоронках.

— Згодом ви побачили потребу розширити напрями служіння?

— Так. Далі прийшло розуміння, що треба працювати і з молоддю, особливо дівчатами, жіноцтвом. Поступово це вже були не тільки захоронки, а й школи.

Сьогодні, наприклад, у Бразилії наші сестри провадять 13 шкіл і працюють ще в 11 державних як директорки й учительки. У Канаді сестри свого часу провадили вищу школу. Ми займаємося освітньою і виховною діяльністю усюди, де формується людина.

— Але на початках Ваше згромадження дбало не лише про освіту?

— Згромадження заснувалося в селі, тож сестри бачили конкретні потреби людей. Хтось хворів — виникали маленькі амбулаторії. При кожному домі були, умовно кажучи, дві «лінії»: сестра-вихователька (тодішня «захоронка») і сестра, яка лікувала травами й допомагала хворим. Далі харизма розвивалася. Коли сестри оселилися в Жужелянах (тепер — район Шептицького), де був перший дім, вони побачили ще одну потребу — творити красу Божого храму: дбати про престоли, шити ризи, підтримувати порядок у святині, дбати про церковний спів.

Блаженна Йосафата, перша сестра нашого згромадження, уміла і лікувати, і шити. Саме вона створила перший фасон священничого фелона — простий, без зайвих «хвостів», але дуже гарний, у якому відображено українське відчуття краси. Свій перший монаший одяг вона пошила разом із рідною сестрою.

Так викристалізувався ще один напрямок — служіння красі Божих храмів. Отже, ми поширюємо Боже Царство через:

● освітню й катехитичну працю;

● відповідь на соціальні виклики, турботу про хворих;

● служіння красі Літургії та храму.

А коли в Церкві з’являлася більш масова відповідь (скажімо, літургійні комісії, хорові школи), ми передавали естафету іншим.

— Тобто логіка така: ви йдете туди, де ще нікого немає?

— Саме так. В історії згромадження це чітко видно: ми йдемо туди, де найбільша потреба і де ніхто інший не бере на себе цю ділянку.

Сестри беруть під опіку певну сферу, «протоптують стежку», а згодом приходять інші люди — більш фахові, із більшими ресурсами, і тоді ми або залишаємо це служіння, або частково відступаємо й беремося за нову, ще «непокриту» ділянку. У цьому сенсі ми справді першопрохідці, які намагаються читати знаки часу й потреби Церкви та в дусі Євангелії відповідаємо на них. Бо євангелізація й катехизація — це нагода знайомити когось із Богом.

— Ви згадали, що заснування згромадження відбулося в селі. Розкажіть, будь ласка, детальніше, як відбувалося зародження від початку?

— На той час у Галичині була розгалужена сітка римо-католицьких садочків, а в нашій Церкві тривала Добромильська реформа василіан, яку папа Лев XIII доручив єзуїтам. Молодих василіан виховували як просвітителів народу: вони почали давати місії, проводити духовні обнови. Місії давали потужний імпульс: люди каялися, йшли до сповіді, пробували змінювати спосіб життя. Але коли місіонери їхали далі, то не було певності, що це духовне життя збережеться. Отці радилися з єзуїтами, і ті сказали їм дуже просто: вам потрібне жіноче згромадження.

Паралельно про це думали й інші священники. Один із них — отець Кирило Селецький, парох села Жужеляни біля Кристинополя (тепер — Шептицького). Він був побожним, дуже активним душпастирем, народним просвітителем — запровадив братство тверезості, різні нові ініціативи. Був одруженим священником, овдовів, виховував доньку, йому допомагала сестра.

На своїх реколекціях він також прийшов до думки, що Церкві потрібне жіноче згромадження, і радився про це з єзуїтами. За свою активність його мали перевести на більшу парафію — в Раву-Руську. І перед від’їздом він захотів «подякувати» парафії місією: запросив молодих василіан, серед яких був отець Єремія Ломницький. Під час тієї місії семеро дівчат прийшли до отця Селецького і сказали, що хочуть посвятити життя Богові. Він направив їх до головного місіонера — отця Єремії, щоби він їх далі попровадив.

— Хто такий отець Єремія Ломницький і чому він так важливий для сестер служебниць?

— На той час він провадив багато молодіжного служіння, зокрема спільноту при церкві Святого Онуфрія у Львові. Серед тих, кого він особисто супроводжував, була Михайлина Гордашевська — майбутня блаженна Йосафата.

Вона кілька років розпізнавала покликання, навіть склала в його присутності Богові тимчасову обітницю чистоти. Теоретично могла вступити до сестер василіанок, бо мала певні матеріальні можливості, а тоді це було умовою: потрібен або посаг, або фах.

Коли з’явилися ті семеро селянських дівчат, не всі заможні, отець Єремія чесно сказав, що до тодішніх монастирів їх не приймуть без грошей чи освіти. І тоді одна з дівчат поставила йому головне запитання: «А якщо бідна дівчина хоче служити Богові — хіба в неї немає шансу?».

Це питання багато разів звучатиме при заснуванні інших згромаджень. Дуже часто нові спільноти народжувалися саме з такого болю — дати дорогу тим, хто не має статусу, але має покликання.

— Як саме визрівала ідея згромадження сестер служебниць?

— Отець Єремія й отець Селецький почали думати разом, радилися, їздили до єзуїтів. Місії відбулися у травні, а до кінця року вже був конкретний план.

Отець Ломницький запропонував Михайлині Гордашевській стати першою сестрою ще неіснуючого згромадження. Вона понад рік провела в новіціаті сестер феліціанок римо-католицького обряду в Жовкві, поблизу Львова, щоби здобути досвід монашого життя та служіння. Для правил життя взяли з дозволу настоятельки за основу конституції польських сестер служебниць Непорочної Діви Марії й адаптували до нашого обряду.

Приблизно за рік після тієї місії відкрився перший дім у Жужелянах. Отець Селецький залишився в цій «маленькій» парафії, фактично відмовившись від великої, бо розумів: саме тут він зможе допомогти сестрам стати на ноги.

— Ви говорите про жертовність засновників. Як вона виявилася в отця Єремії?

— Все його життя позначене ревним служінням різним за віком і станами людям під час численних місій, які він провів. Ревний монах, жертовний проповідник, духівник, реколектант, педагог, викладач, засновник, настоятель і духівник згромадження… перелік його трудів важко завершити. Під час Першої світової, коли він був першим ректором у Станіславові, йому казали: «Прийдуть царські російські війська, ти в списках — виїжджай». А він відповів: «Як прийдуть ті солдати, то що вони зроблять із сестрами?». Він залишився, бо відчував особливу відповідальність за своїх духовних доньок. Його справді, арештували, він попрощався із сестрами, благословив їх, дав останні напоумлення, щоб любили одна одну. За рік у сибірському засланні він помер — і від хвороби, і від нелюдських умов. Для нас це мучеництво з любові й за віру.

Сьогодні триває його беатифікаційний процес, він має титул слуги Божого. Для нас він святий, який із неба й надалі турбується про нас! Тому відчуваємо обов’язок розповідати про нього людям, бо він дав нам сам дух монашого життя.

— Якщо коротко: яку роль мали отець Єремія, отець Селецький і блаженна Йосафата у формуванні Вашої спільноти?

● Отець Єремія Ломницький — духовний засновник, наставник перших сестер, провідник блаженної Йосафати й багатьох сестер, носій духа богопосвяченого життя, дбав про потреби сестер через збірки на місіях.

● Отець Кирило Селецький — парох, який став «батьком на місці»: учив сестер катехизму, географії, розвивав їх інтелектуально й душпастирськи, знайшов і «виборов» перший дім, допоміг з облаштуванням новіціату.

● Блаженна Йосафата Гордашевська — перша служебниця, «втілена харизма» згромадження: вона просто й радикально відповіла на Божий заклик служити там, де найбільша потреба народу, — виховувати його серце.

Якщо хочемо зрозуміти, хто такі служебниці, — читаймо про блаженну Йосафату. Її дух живе в кожній сестрі.

Ми вважаємо, що цілий Василіанський чин є нашими співзасновниками в особі отця Єремії Ломницького й інших. Бо отці їздили, давали місії, розказували про сестер, робили збірки для них, щоб утримати, писали в різних газетах, різних тодішніх вісниках публікації про сестер: що є таке згромадження, що треба підтримати, що є можливість запросити сестер на служіння.

— Як сестри виживали практично? На що жили, якщо «стартового капіталу» не було?

— Усе починалося без грошей. Отці василіани розповідали про нове згромадження на місіях, робили збірки, писали в тодішніх газетах, залучали меценатів, наприклад, як княжну Сапігу. Сестри ж працювали своїми руками.

Перший дім так і поставав: отець Селецький купив половину хати старенької вдови за пожертви, зібрані на місіях, другу половину сестри «відробляли» — доглядали її до смерті. Потім добудували й відкрили першу захоронку.

Першою «великою» місією після новіціату стали Самолуски на Тернопільщині: там сестри вели захоронку, лікували людей під час епідемії тифу. Вони були зовсім молоді, але не боялися йти до хворих, коли рідні іноді боялися зайти до кімнати.

Люди дуже швидко відчували близькість сестер й говорили: «Наші сестри. Свої сестри». Ця близькість до людей і їхніх реальних потреб — одна з найсильніших рис нашої історії.

Сьогодення…

— Якщо перейти до сьогодення: скільки зараз маєте домів і провінцій?

— Сьогодні ми маємо сім провінцій, що діють у Європі, Центральній Азії та обох Америках.

Українська провінція має 25 спільнот сестер: 20 — у різних регіонах України і 4 — у Європі, сестри, які здійснюють служіння у Головному домі в Римі, 1 спільнота — у Казахстані. Тобто шість таких місійних присутностей поза Україною.

Донедавна ми мали ще один осередок у Канаді — це була місійна спроба на пів року. Оскільки в Канаді є своє провінційне управління, йшлося радше про духовну опіку над тими людьми, які виїхали через війну й опинилися в нових умовах.

— Ви згадали про місію в Канаді: для кого вона була насамперед?

— Передовсім для україномовних людей, наших українців. Дуже часто вони ще не знають мови країни. Тож дві наші сестри поїхали до Едмонтона й пів року там служили. Для нас це показовий приклад: сьогодні не все відбувається так, як 100 років тому. Тоді, коли наше згромадження тільки створювалося і починало розвиватися, запити на сестер надходили звідусіль. Вони їхали й там оселялися, а нині можна провадити періодично короткі місії і підтримувати віддалений контакт.

— Вас просили їхати в різні країни від початку існування згромадження?

— Так. Ви згадували Словаччину — тоді владика Гойдич запросив сестер, а відтак збудував величезний сиротинець. Перша світова війна залишила багато сиріт, і сестри опікувалися цими дітьми.

Сестри також пішли на Балкани, де тепер діє Сербська провінція. Кілька років після заснування, у 1902 році була Канада, у 1911-му — Бразилія. Тобто ще не було до кінця вибудуваної структури, а потреби були настільки великі, що за 10 років уже було близько 100 сестер. Розвиток був дуже швидкий.

Пізніше після нас почали виникати й інші згромадження. Я вірю, що це дія Святого Духа. Звичайно, є людські пояснення, але є й Божі.

— Чи знаєте зараз приблизну кількість сестер у згромадженні?

— Точної цифри не скажу, але це десь приблизно 500 у світі. В українській провінції є понад 106 сестер, до 100 з них — із вічними обітами. Також маємо дві кандидатки, трьох новичок і три сестри, які готуються до вічних обітів.

— А як виглядає мережа домів саме в Україні?

— Маємо кілька спільнот у різних регіонах: Захід, Центр, Південь України. Найновіша присутність — це місія в Запоріжжі, яка розпочалася у вересні 2025 року. Це, радше, не окремий дім у класичному розумінні, а місійне служіння.

Особиста дорога покликання

— Перейдемо до Вашої особистої історії. Як Ви відчули, що Ваше покликання — богопосвячене життя?

— Я виросла в селі, де до війни сестри василіанки мали садочок, а за радянського часу певний період провадили школу. Попри пропаганду, вони вчили дітей молитися.

Мої батьки були їхніми учнями й залишилися глибоко віруючими. Я з дитинства прокидалася від татової молитви вголос. Це давало відчуття: є тато — опора, і є ще Хтось більший, Хто тримає весь світ. У труднощах я бачила їхнє свідчення віри. Ми просто жили християнством.

У підлітковому віці почався пошук сенсу й ідеалів. Я свідомо «перевибрала» Українську Греко-Католицьку Церкву — не тільки тому, що так було в родині, а й тому, що відкрила її роль у національному відродженні. Пам’ятаю тоненьку брошуру «Українська Церква і її роль в національному відродженні. Василя Іванишина» — вона стала для мене відкриттям власних коренів у 90-х.

— А що стало духовним «переломним моментом»?

— Другим кроком було глибше життя Таїнствами — сповідь, Причастя, молитва, які я вже переживала по-дорослому. На цьому тлі дуже сильно ввійшла в моє життя Біблія. Вирішальним став уривок із Послання до филип’ян, 3-тя глава, особливо вірші 7–8. Там ідеться про вибір Христа як найбільшої цінності: «Я вважаю за втрату все задля найвищого спізнання Христа Ісуса, Господа мого, заради якого я все втратив і вважаю все за сміття, аби Христа придбати».

Для мене це стало дуже особистим: пізнати Христа, служити Йому, поставити Його в центр.

І з цього народилося бажання ділитися Христом з іншими. Спочатку я думала про молодь — хотілося сказати своїм одноліткам: є сенс, є Христос. Згодом це вилилося в катехизацію дітей, дорослих, батьків, різних спільнот. Але початкова іскра була саме така — комусь розказати про цей сенс.

— Рішення про монастир усе ж означає відмову від сім’ї. Як це проживалося Вам?

— Цікаво, але тоді я мало думала про шлюб чи дітей. Це був ранній молодий вік, ще до моменту, коли людина реально розглядає подружжя. Я боялася іншого. По-перше, книжок. У мене вже була маленька бібліотека, і я думала: у монастирі, напевно, не можна буде читати, доведеться все залишити. Я реально роздала свої книжки як знак того, що готова від чогось відмовитися. По-друге, друзів — що не зможу вільно спілкуватися. По-третє, дуже боялася посту — уявляла собі, що в монастирі постять постійно й дуже строго. У той момент майже не було з ким глибоко пророзмовляти, тому я просто сіла й поставила собі чесне запитання: ти цього хочеш? Ти готова на ці конкретні жертви? Помолилася й сказала собі: так, я готова віддати книжки, звичне коло друзів, навчитися постити. Страхи нікуди не зникли, але прийшов внутрішній мир.

— Ви наголошуєте на розпізнанні. Чому це так важливо?

— Бо не всі покликані до монастиря, і це нормально. Хтось чесно бачить: без дитини я буду нещасливий чи нещаслива — і це теж важливий сигнал. Розпізнати покликання означає запитати себе: «Що це для мене? До чого я маю внутрішню схильність? До чого мене кличе Бог?». Бог може кликати й до материнства чи батьківства — це велике покликання. Головне — не плисти за інерцією, а робити свідомий вибір у стосунку з Ним. Водночас, у богопосвяченому житті є багато тих, кого провадиш до Господа, — це духовне материнство чи батьківство, але потрібно розпізнати свій шлях.

— А як серед усіх можливостей Ви знайшли саме служебниць?

— У ранні 90-ті я не знала ні «карти» згромаджень, ні їхньої специфіки. Знала тільки, що колись у нашому селі були василіанки, — це з розповідей батьків.

Радянська влада ще трохи дозволяла їм працювати у школі, поки не підготувала «своїх» учителів. Потім почалися переслідування: сестер вигнали, принижували, тиснули. Батьки розповідали драматичну історію, як один чоловік захотів одружитися зі сестрою; коли вона відмовила, він так її бив, що вона померла від травм. Фактично — мучениця. Його слова: «Як ти не хочеш за мене заміж, то ти нікому не будеш належати» — дуже промовисті. Він не розумів, що покликання — це не «втеча», а вільний вибір людини у відповідь на Божий голос. Усе це теж формувало моє ставлення: покликання — це серйозно, і відповідати на нього треба свідомо й відповідально.

Господь любить кожне покоління. Тільки в кожному поколінні Він посилає своїх людей. І, наприклад, чому так важливо відповідати на покликання? Бо ти можеш бути відповіддю Бога на потреби людей.

Поглиблюючи духовні пошуки, мене не покидала думка, що зможу реалізувати своє життя з Господом у богопосвяченому житті. І якось на свій день народження після занять я зайшла до церкви, яка була по дорозі, там я зустріла сестер служебниць. Це стало своєрідним знаком для мене, що Господь допомагає мені у прагненні присвяти своє життя Йому. Тож так почалося знайомство, а згодом і вступ до згромадження. Мушу сказати, що я мала свої уявлення та страхи, але від початків спілкування із сестрами було безпосереднім, а самопочуття в домі сестер притягало атмосферою доброти та відкритості. Знайомлячись із харизмою, відчула, що саме сюди мені й потрібно було потрапити. Сьогодні вдячна Господу за його постійний Промисел у моєму житті.

— На дорозі покликання бувають і сумніви, і кризи. Що особисто Вам допомагає залишатися вірною цьому шляху?

— Ми також люди, розвиваємося як особистості, і це нормально, що приходять різні періоди. Є один анекдот, який люблю розповідати подружжям.

Малий хлопчик стоїть під час вінчання, слухає обітниці і питає:

— Мамо, що вони там обіцяють?

— Любити один одного, терпіти, підтримувати, підбадьорювати, дбати… — пояснює мама.

Він дивиться на неї й каже:

— То ти не завжди одружена, мамо.

Так і з нами: ми не завжди «ідеально богопосвячені». Життя покликанням — це динамічна реальність. Воно вимагає постійного перегляду своїх цінностей: чи я й надалі хочу бути вірною своєму вибору?

Що допомагає? Передусім віра. Духовні практики. Щоденні роздуми над Святим Письмом. Зустріч із Божим словом, у світлі якого я бачу свої виклики, запитую Господа. Він присутній. У молитві я зустрічаюся з Ним, конфронтую з Його словом себе, свою слабкість, свої страхи. Допомагають і добрі люди, духовні наставники. Якщо є питання, його треба підняти, проговорити, шукати відповіді. І водночас треба прийняти, що інколи відповідь не приходить одразу. Бог не хоче, щоб ми були невільниками. Він хоче, щоб ми шукали, щоб ми вільно любили.

Духовне життя — це, на мою думку, найкращий спосіб виявити свободу. Так само як любов — найкращий спосіб виявити свободу. Любов — це не просто почуття, а дія, вибір.

— Ви згадували, що Ваше служіння пов’язане і з освітою, і з родинами. Як Ви до цього прийшли?

— Дуже багато мого служіння пов’язано з подружжями. Я вже майже 25 років причетна до руху «Подружні зустрічі», супроводжувала багато історій родин. Чому так сталося? Виховання дітей привело мене до служіння подружжям. Я побачила, наскільки діти потребують батьків, що приходять до церкви разом. Коли батьки розходяться через труднощі, найбільше страждають діти — вони найуразливіші. Тож можна сказати, що моє виховно-освітнє покликання — це те, чим я найбільше можу служити у згромадженні. Я починала з катехизації: підготовка до Таїнств, заняття з дітьми. Це моє перше й досі дуже живе покликання. Якщо мені бракує катехизації, я вже собі думаю, кого б «покатехизувати» (усміхається).

Пам’ятаю 1996 рік. Після новіціату мене скерували до Києва. Перший рік я катехизувала… одну дитину. Цілий рік. Більше дітей не було. Але ця одна дитина була дуже важливою — і для мене, і для її родини.

— Пам’ятаєте якусь конкретну історію, яка спрямувала Вас від катехизації дітей до праці з подружжями?

— Пам’ятаю хлопчика в Києві. Його тато був військовим, невіруючим, до церкви не ходив. Дитина пройшла катехизацію, настав час першої сповіді й Причастя, а батько зовсім не розумів, чому він має йти на цю подію, що в ній важливого. Мама була віруючою, із Заходу України. І мені було дуже боляче за цю дитину: рідний батько, такий важливий крок у житті, а він не розуміє його значення. Тоді я почала шукати щось, що допомогло б об’єднувати сім’ю, інтегрувати батьків у духовне життя дітей. Так я вийшла на рух «Подружні зустрічі». Це рух не прямо євангелізаційний — його головна мета не катехизація, а стосунки в парі, діалог між чоловіком і дружиною. Але через це дуже виграють діти.

— Після Києва Вас скерували на навчання до Рима. Як це сталося й що Ви там студіювали?

— Коли я вже певний час попрацювала в Києві саме в катехитичному служінні, а потім очолювала екзархальну катехитичну комісію, моя провінційна сказала: «Їдь до Рима, навчайся». І дала мені свободу вибору.

Маючи вже практичний досвід, я почала думати: чого мені бракує? Трошки психології, трохи філософії, трохи соціології, трохи педагогіки… Усе потроху. Так сформувався напрям «педагогіка школи і професійної освіти». По суті, я склала собі курикулум із того, що було потрібне для служіння. Я там навчалася, а коли повернулася, кілька років викладала в УКУ на спеціальності «соціальна педагогіка», зосереджуючись на педагогічних дисциплінах. Потім упродовж кількох каденцій очолювала Комісію освіти, займалася розвитком католицького шкільництва, предмета християнської етики, ініціювала написання посібників та підручників. Зараз моїм наступником є отець Петро Майба, СДБ.

— А як сьогодні служать інші сестри служебниці? У яких напрямах вони реалізуються?

— Наші служіння можна звести до кількох великих блоків.

Передусім це освітньо-виховне та соціальне служіння:

● катехизація;

● праця з дітьми й молоддю, родинами при парафіях;

● заняття у школах і катехитичних школах;

● викладацька діяльність у вишах.

Маємо два дитячі простори розвитку — фактично садочки — у Стрию та Шептицькому.

Маємо дитячий будинок сімейного типу в Золочеві. Сестри також ведуть різні гуртки християнського спрямування при школах і парафіях.

Те, що нас особливо вирізняє: будь-яку працю ми робимо з євангелізаційним виміром. Ми в тих дітях, людях бачимо присутнього Господа — у їхньому розвитку, у їхній особі. І ставимося до них по-сестринськи, а коли потрібно — по-материнськи, особливо до тих, які більше потребують уваги й підтримки.

Сестри організовують:

● виховні й молитовні зустрічі;

● зустрічі молоді;

● дівочі зустрічі;

● молодіжні табори при парафіях;

● формаційні зустрічі, реколекції;

● підготовку до різних таїнств;

● супровід батьків у виховному процесі.

У кожної сестри — своя комбінація дарів: хтось має тільки катехитичну підготовку, хтось — і соціальну, і катехитичну, бо в нас справді багато соціальних ініціатив.

— Ви згадали програму «Міст надії». Що це за проєкт?

— «Міст надії» — це наш довголітній соціальний проєкт. Наступного року ми святкуватимемо його 25-річчя.

За підтримки Едмонтонської єпархії, КНЕВу й інших добродіїв та завдяки участі наших сестер ми сьогодні маємо 13 осередків «Мосту надії». У них супроводжуємо приблизно 100–130 дітей із сімей зі складними життєвими обставинами.

Це можуть бути:

● сироти;

● напівсироти;

● діти, яких виховує, наприклад, бабуся чи інші родичі;

● діти з родин зі складними життєвими обставинами.

Сестри:

● дбають про матеріальну підтримку (завдяки нашим добродіям);

● супроводжують дітей особистісно: іноді йдуть із ними щось купити;

● організовують розвивальні заняття;

● проводять спеціальні виїзди та табори.

Це великий, глибоко соціальний, але водночас духовно-педагогічний проєкт.

— Окрема гілка вашого служіння — студентські гуртожитки. Яка їхня місія?

— Маємо два студентські гуртожитки для дівчат. Один — у Львові, вже понад 10 років. Там живе 22 дівчини. Другий — у Чернівцях, щойно відкритий, — зараз там 2 дівчини, але буде 9–10.

Це простір для адаптації — перехід від школи у світ професійної чи вищої освіти. Ми підтримуємо дівчат у цей переломний момент: супроводжуємо духовно, по-людськи, допомагаємо в побуті, слухаємо, стоїмо поруч.

Особливо у Львові часто маємо дівчат із непростим соціальним бекґраундом — сиріт, напівсиріт, внутрішньопереміщених. Були випадки, коли сестри навіть організовували весілля, бо це сироти, їм просто нікому було б це зробити. Тож наша роль — не лише дах, а й соціальна та духовна формація.

Особливий наш напрям — хоспіс «Слід життя», який провадить сестра Юстина Голубець. Вона опікується жінками, які переживають втрату дитини під час вагітності чи відразу після народження. Сестра супроводжує їх та сім’ю у вагітності і під час втрати.

— Про служіння «Слід життя» мало говорять, але це дуже унікальна праця…

— Так, це справді унікальна праця не лише для України, а й для багатьох Церков загалом.

Про такі теми часто не прийнято говорити, але саме тому важливо це робити. Я завжди прошу сестру Юстину, щоби вона більше ділилася в соціальних мережах, щоб люди знали, що є така підтримка. Вона їздить із презентаціями, наші сестри допомагають організовувати ці зустрічі.

Сьогодні, з усіма екологічними й медичними викликами, дуже багато людей переживають складні ситуації у сфері життя й народження. Як їх залишити самих? Ми не маємо на це права.

— Які загалом напрями служіння є у сестер?

— Маємо співпрацю з різними структурами. Зокрема,

● як я щойно згадала, хоспіс «Слід життя», який провадить наша сестра Юстина Голубець;

● сестра Вінкентія Назарчевич працює у ЕМАУСі при УКУ;

● співпрацюємо з багатьма іншими організаціями;

● активно долучені до духовного супроводу реколекційного рух «Подружні зустрічі».

Близько 10 сестер провадять різні реколекції.

За ігнатіанським методом у Моршині працює сестра Марта Воловець: це реколекційний дім сестер Пресвятої родини, але саме ігнатіанські реколекції там веде наша сестра — гарний приклад співпраці між різними згромадженнями.

До війни й особливо тепер постійно 2–3 сестри ведуть реколекції в нашому домі в Надвірній — і для мирян, і для духовенства.

Крім того, є звичайне парафіяльне служіння:

● підготовка до таїнств;

● опіка над дітьми й молоддю;

● дбання про красу Божих храмів.

Є також медичне та психологічне служіння.

Сестри працюють у церковних захристіях, де є нагода євангелізувати всіх, хто приходить, через спілкування. І ще один цікавий штрих: маємо три сестри, які шиють ризи — священничі й єпископські. Це продовження нашої давньої традиції «краси Божих храмів».

Дві наші сестри — Герарда та Онуфрія в Запоріжжі — зголосилися на місію на запрошення владики Максима Рябуха. Сестра Герада Браголя є вчителькою першого класу в католицькій школі «Дон Боско». Сестра Онуфрія Бачинська здійснює служіння при парафії, у духовному супроводі дорослих в освітніх закладах і реабілітації. А ви самі розумієте, що це фактично прифронтове місто, там чути фронт, часто «прилітає» швидше, ніж встигає ввімкнутися сирена. Але там є наші люди, наші діти. Владика збудував підземну школу Дон Боско. Можливо, Ви бачили кадри з відкриття.

— Географія вашого служіння сьогодні дуже широка. Де ще є спільноти сестерслужебниць?

— Маємо спільноти в Одесі, дві — в Києві (у місті та в Княжичах). У Казахстані — нещодавно відзначали 25 років нашої присутності там, де сестри дбать про катехизацію, відвідини людей, красу Божого храму, випікання просфори й інші служіння. У Франції ми перейняли місії в Парижі й Люрді від інших провінцій, які передали нам ці служіння. Частково це пов’язано і з новою хвилею мігрантів, які приїхали в Європу. У Німеччині, в Апостольському екзархаті, дві наші сестри здійснюють адміністративне служіння; душпастирську частину — сестри Сербської провінції.

Загальний принцип такий: відповідно до покликання кожної сестри, служіння може змінюватися залежно від потреб Церкви та конкретної ситуації.

Наше завдання як спільноти — розпізнати й підтримати особисту харизму, узгодити її зі спільнотним життям. Це непросто, але вірю, що дари Духа Святого завжди є відповіддю на реальні потреби людей.

— Як повномасштабна війна торкнулася спільнот сестер служебниць?

— Коли почалася війна, я ще не була провінційною настоятелькою, тому важко точно відповісти. Але знаю, що сестри від початку відкривали доми для людей, які втратили дім або мусили виїхати. У наших спільнотах у різних місцях прожило майже 210 осіб. Дехто залишався майже рік — частину з них я ще особисто застала. Сестри також допомагали з евакуацією, із перевезенням людей у безпечніші місця.

Зараз маємо новий проєкт підтримки дітей-сиріт із родин військових — у співпраці з нашою польською провінцією. Сестри з Польщі залучають добродіїв, а ми стараємося відвідати конкретну родину, допомогти конкретній дитині, бути з ними в контакті.

Наша головна ціль — не так матеріальна допомога, як близькість і єдність. Ми щось приносимо, добродії щось дають дітям. Головне — бути з ними: приїхати, привітати, вислухати, інколи кудись повезти, дати відчути, що вони не самі.

Сьогодні сестри супроводжують понад 100 дітей у різних куточках України. Це — дуже індивідуальна, делікатна допомога, тому ми не дуже афішуємо це публічно — але це є, це живе.

Часто людям не так потрібна матеріальна підтримка, як присутність і соціальна взаємодія. Коли ми збираємо, наприклад, жінок-вдів, виникає щось дуже цінне: вони починають підтримувати одна одну. Сестри стають радше промоторками, каталізатором процесів, які потім продовжують самі люди.

— Світ стає дедалі більш секуляризованим. Для багатьох монастир чи габіт виглядають чимось дивним. Як би Ви пояснили людині, хто така монахиня й що таке богопосвячене життя?

— Для мене богопосвячені люди — це ті, які присвятили своє життя шуканню Бога. Не одному курсу лекцій, не одній книжці, а цілому своєму життю у стосунку з Ним.

Пригадую епізод із Києва. Я багато років там служила. Якось до нас підійшов один нетверезий чоловік, подивився на хрестик і каже: «Я теж хочу такий хрестик. Дайте мені».

Я кажу йому: «Але щоб мати такий хрестик, треба віддати життя». Не в грошовому вимірі його цінність, а в тому, що він означає.

Монаше життя — це спроба жити так, як жив Христос:

● Він жив без шлюбу, без багатства;

● шукав і слухав волю Небесного Отця, а не «що хочу, те й роблю».

Сучасна людина часто думає, що свобода — це «робити, що хочу». А насправді свобода — це здатність вибрати добро і присвятити себе йому, шукати Божу волю і здійснювати її.

Ми маємо той самий виклик, що й кожна людина, просто проживаємо його радикальніше. Христос теж мав спокуси. Пригадаймо перші три спокуси в пустелі, а потім — ще й момент, коли Він каже:«Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (Мт. 16, 24).

А Петро відповідає: «Пожалій себе, Господи! Це хай не станеться з тобою!»(Мт. 16, 22). Ось голос сучасного світу: Хай це з тобою не станеться. Як? Ти така молода!

Коли наші кандидатки приходять у 20 років, люди справді дивуються: «Така молода…»

Але Бог створив нашу молодість і красу для себе, для своєї слави.

— Є стереотип, що в монастир ідуть ті, у кого «не склалося в житті»…

— Я не могла «розчаруватися в житті» — мені було 17 років, коли вступила. У мене просто не було часу так розчаруватися (усміхається).

Люди, коли це чують, замислюються: виявляється, це не втеча від життя, а один зі шляхів пошуку Бога.

Скільки людей — стільки шляхів до Нього. І те, що нас єднає зі сучасною людиною, — це не відмова від світу, а усвідомлення: людина — це більше, ніж їсти, пити, розважатися й час від часу ходити до психолога.

Психолог може допомогти з ранами, з комплексами. Але він не дасть людині остаточного сенсу, цілі, системи цінностей — це просто не його завдання. Як хірург: він може зробити операцію, але не дасть змісту життя.

Сенс, ціль, покликання людина мусить шукати в іншому вимірі. І саме там, у пошуку Бога, народжується й богопосвячене життя.

— Ви порівняли психолога з хірургом: той може допомогти з ранами, але не дає сенсу життя. У чому, на Вашу думку, люди найчастіше плутають сенси?

— Психолог справді дуже потрібний. Він, як і хірург, може «зробити порядок», підлікувати рани, допомогти з комплексами. Але зміст життя не дасть. Сенс людина має шукати в іншому вимірі.

Частина сучасних людей щиро переконана, що зміст — у матеріальних добрах: мати більше, краще, дорожче. Через це життя ніби «розгублюється», розсипається на дрібні цілі і стає важко побачити щось більше, цілісне.

Монаше життя, навпаки, постійно нагадує про вічність, про те, що є Бог. Ісус так жив, і ми, наскільки можемо, стараємося жити, як Він. Це не завжди легко сприймається. Люди бачать зовнішні речі: одяг, символ, хрест, але не завжди вповні сприймають значення та сеснси.

Пам’ятаю, коли я була тільки новичкою, вже мала габіт. Новіціат тоді був більш закритого типу, але ми виходили на катехизацію, на студії. Якось іду, бачу сестру, і — автоматично — так дивлюся з повагою, захопленням… і раптом ловлю себе на думці: «Стривай, ти ж сама тепер така!» (усміхається). Це показує, як навіть ми самі інколи не до кінця усвідомлюємо, у що ввійшли: у спосіб життя, який постійно свідчить про інший вимір — Божий.

— Що б Ви сказали юнакові чи дівчині, які думають про покликання або просто шукають свій шлях?

— Я би дуже хотіла заохотити молодь не розмінюватися на дрібниці.

Бути відважними:

● шукати своє покликання;

● занурюватися у свою особистість;

● придивлятися до своїх справжніх бажань, не тільки до того, що «модно» чи «усі так роблять»;

● ризикувати з відповідальністю.

Бог кожному дає унікальний шлях: комусь — до подружжя і батьківства, комусь — до богопосвяченого життя, комусь — до священства чи особливої місії у самітному житті. Але в будь-якому випадку не варто жити навмання.

Шукайте, ставте собі чесні запитання, не бійтеся глибини. Бо покликання — це не втрата свободи, а навпаки: найглибший спосіб реалізувати свою свободу й себе самих у Божому задумі.

— Часто молодь шукає сенсу життя в речах, які швидко минають. Що Ви б їм порадили?

—  Вони шукають уваги, але не отримують сенсу. А сенс треба шукати глибше. Життя вартує того, щоб його прожити якісно, повно. Ми не раз живемо — ми раз вмираємо. А живемо щодня. І тому треба проживати життя так, щоб воно мало значимість і для вічного життя.

— Ви казали, що колись боялися, ніби в монастирі не матимете книжок чи друзів…

—  Так, я цього боялася. А тепер маю стільки книжок і стільки досвіду, що ніколи б цього не здобула, якби не зробила вибір і не пішла до згромадження. Бог повернув усе сторицею. Як каже владика Максим [Рябуха — ред.]: якщо Бог щось забирає, то тільки для того, щоб дати краще. Я зустріла людей із різних країн, і цих стосунків мені більш ніж достатньо.

— Часто молодь боїться: а що, якщо виберу не те покликання?

—  Замість занурюватися у страх — треба робити вибір. Відповідально, шукаючи допомоги й поради. Але передусім — шукати Бога. Джерело нашого життя і покликання — це стосунок із Господом. Немає «лайфхаків», які це замінять. Форма без суті не працює. Тільки благодать Святого Духа просвічує і дає силу. Святі Тайни в цьому дуже допомагають.

— І наприкінець: що Ви б побажали нашій Церкві, яка служить серед війни, болю і страждань?

—  Поглиблювати духовне життя. Кожному: і мирянам, і духовенству, і нам, богопосвяченим, щоб стосунок із Господом був стрижнем, який підтримує все інше. Не боятися йти до людей, навіть якщо нас не зрозуміють. Самі люди, особливо молодь, стануть новими євангелізаторами.

Покликання можуть бути іншими, ніж були колись, але Христос присутній у цьому світі так само. Бог кличе кожного: пізнати Його, полюбити, прославляти і служити. Це найбільше покликання людини — жити в контакті з Господом.

Є такі, що хочуть слухати мільйонерів, щоби стати багатими. А ми покликані до вічності — нам треба слухати Господа, щоб наше життя мало сенс і було багатим по-справжньому.

І, звичайно, бути поруч із людьми та сім’ями. Сьогодні сімʼя дуже зранена. Ще перед війною кожна третя — неповна. Це — трагедія для дітей. Як навчити дитину молитви «Отче наш», якщо вона не знає, хто такий батько? Це великий виклик. Але саме тут Церква має бути поруч.

Інші історії

«Речі з підпілля промовляють до нас і нині: Господь з нами», — отець Микола Григорук
25 листопада

Отець Роман Ільницький: Коли бачиш українську Літургію в ОАЕ — розумієш глобальність нашої Церкви
21 листопада

«Ми залишаємося в Чернігові, бо тут залишаються люди», — сестра Наталя Заліська
18 листопада

«Наше життя — це безустанна молитва»: дорога служіння сестер студиток
15 листопада

Дивитися ще