«Наш маленький Вифлеєм»: Як християнська родина на Київщині зберігає традиції Святвечора
24 грудня, коли на небі з’являється перша зірка, українські домівки наповнюються особливою тишею. Це не просто переддень Різдва, а час внутрішнього підготування, коли за святковим столом збираються не заради їжі, а заради сенсу.
Саме таку атмосферу вже 45 років плекає родина Колтунів із Броварів, що на Київщині. Пані Галина родом із Хмельниччини, пан Ігор — із Львівщини. Вони — парафіяни храму Трьох Святителів УГКЦ і щороку збирають за Святвечірнім столом велику родину: доньок, зятів, онуків. «Цей вечір не можна пропустити. Це — наш маленький Вифлеєм», — розповідають Галина та Ігор. На столі — 12 пісних страв, кожна з яких має своє символічне значення. Кутя, борщ, вареники, голубці, риба, узвар — це не просто частування, а знаки вдячності за прожитий рік і надії на прийдешній.
Святвечірні традиції
Вечір у родині Колтунів починається з молитви. Спочатку запалюють свічку на столі. Діти й онуки разом моляться, дякуючи за прожитий рік і просячи миру для України. Лунає також спільна молитва за тих із родини, хто помер. «Без молитви Святвечора немає. Це — головна страва нашого столу», — усміхається п. Галина.
Стіл застеляють білою скатертиною, під кути, за старою родинною традицією кладуть часник, а посередині ставлять дідух, раніше — кілька перев’язаних сухих колосків — давній знак Божої опіки. «Цього навчили мене в батьківській домівці», — каже п. Галина. На столі — додаткова тарілка для тих, хто відійшов у вічність. Посуд після вечері залишають до ранку — «щоб і небесна родина мала чим почастуватися».
Страви, що пахнуть дитинством
Увечері на столі повинно бути 12 пісних страв — правило, якого в родині у Броварах дотримуються непохитно. На початку вечері обов’язково ділять освячену просфору — на стільки частин, скільки людей за столом.
Голубці з картоплею. Це — особлива страва, яку п. Галина готує так, як її мама на Хмельниччині: лише на олії, без жодної краплі вершкового чи м’ясного жиру. Начинка — терта або товчена картопля зі смаженою цибулею, загорнута в капустяне листя. «Колись зяті дивувалися: як це голубці без м’яса? А потім просили добавки», — сміється п. Галина.
Капуста із грибами і грибна підлива. Сушені гриби господиня замочує з вечора, а вранці виварює, додає до тушкованої кислої капусти, а із грибного навару робить густу підливу, якою потім поливають вареники чи картоплю.
Вареники. Колтунівські вареники — окрема історія. Вони наліплюють їх десятками: із картоплею, грибами, капустою. А один обов’язково зі сюрпризом — горішком. «Це — наша родинна забава для дітей. Хто натрапить на такий вареник — матиме щасливий рік», — усміхаються батьки. Колись клали монетку, тепер — щоб було безпечно для дітей. «І якось так виходить, що молодша донечка Оля щороку знаходила той горішок», — додають вони.
Кутя. У родині Колтунів її готують лише із пшениці. Пані Галина варить кашу у глиняному горщику, як у дитинстві. Окремо кип’ятить воду з медом, додає багато тертого маку та волоських горіхів.
На Львівщині, звідки родом п. Ігор, кутя мала бути такою густою, щоб «ложка стояла», а на Хмельниччині — рідшою. «Тепер робимо так, як більше подобається дітям і онукам — рідку», — каже господиня.
«Смак куті завжди повертає в дитинство. Пам’ятаю, як тато тер мак у макітрі так довго, що він ставав білим, як молоко. Більше нічого не додавали — і той смак ні з чим не зрівняється», — пригадує п. Галина.
Пампухи. Прості, без розкошів: кілька з повидлом, кілька з часничком. «Жодних тортів, жодних „модних“ десертів. На Святвечір нічого зайвого не має бути», — переконана господиня.
До святвечірнього столу додають також узвар зі сухофруктів, тушковану рибу, квасолю, пісний борщ та інші традиційні страви. Утім, як зауважує п. Галина, «усе це — лише обрамлення вечора, який народжується з любові».
Тиша і молитва, що єднають покоління
У день Святвечора Колтуни дотримуються посту: колись — суворо до першої зірки, тепер — легше, але з тією ж внутрішньою дисципліною. «Це не просто традиція. Це — спосіб відчути, що ми справді чекаємо на Христа», — говорить п. Ігор.
Коли на небі з’являється перша зірка, родина збирається за столом. Ніхто не сідає раніше. Під час вечері не встають, не метушаться і не відчиняють дверей. «Це Святий вечір — народжується Ісус Христос. Тут потрібні тиша і спокій, щоб чути серцем», — додає господар.
Особливе місце в молитвах цього вечора займають українські захисники. «Стільки хлопців і дівчат зараз на фронті, стільки — зниклих безвісти. У Святвечір ми згадуємо кожного», — кажуть Галина й Ігор.
Подружжя переконане: звичаї Святвечора, рецепти 12 страв не виникають самі собою — їх потрібно свідомо передавати. Так їх учили батьки, так вони вчать своїх дітей і онуків.
У сучасному світі, зізнаються Колтуни, непросто плекати й передавати християнські цінності молодому поколінню. Та водночас вони спокійні, бо знають: їхні діти розуміють найважливішу суть цього свята і свідомо прагнуть дотримуватися тих українських святвечірніх звичаїв, які колись їм передали бабусі й дідусі.
«Святвечір — це підготування серця до зустрічі з Христом», — о. Роман Островський
Як пояснює о. Роман Островський, ректор Київської Трьохсвятительської духовної семінарії, традиція Святвечора у християнстві нерозривно пов’язана з Навечір’ям великих свят. Ідеться не лише про Різдво, а й про Пасху та інші дванадесяті празники. Це — час особливого підготування: молитви, тиші й очікування, яке завершується святковою Літургією.
«Свята вечеря перед Різдвом — це завершення Різдвяного посту. Вона є пісною не для того, щоб щось заборонити, а щоб нагадати, для чого ми постили. Піст має допомогти людині побачити, що вона не залежить від їжі, але водночас уміє радіти Божим дарам», — зазначає священник.
За словами о. Романа, сенс Святвечора полягає не в самій їжі, а в тому, щоб зібрати родину довкола події, яка змінює світ — народження Христа. Прихід Спасителя відбувається не в царських палатах, а в убогих і простих умовах, що є особливим нагадуванням про Божу близькість до людини.
У різних регіонах України традиції Святвечора можуть відрізнятися, однак їх об’єднує спільне: цей день проводять у молитві, спокої та внутрішньому зосередженні. Особливе місце за столом займають кутя і хліб, якими діляться між собою. «Кутя, незалежно від того, з пшениці чи рису приготована, нагадує про зерно, яке, впавши в землю, дає нове життя. Так і Христос, прийшовши у світ, змінив його», — пояснює о. Роман.
Він наголошує, що страви Святвечора з часом набули глибокого богословського значення, але передусім вони є знаком подяки Богові за прожитий рік, зібраний урожай і можливість ділитися плодами праці. Саме тому у святвечірніх традиціях важлива пам’ять про померлих і молитва за них, що сьогодні, в умовах війни, набуває особливої глибини.
«Свята вечеря — це спроба відновити правильні стосунки: між людиною і Богом, між людиною і людиною, між людиною і всім сотворінням. Це нагадування тієї гармонії, яка була задумана Богом від початку», — наголошує ректор семінарії.
На завершення о. Роман застерігає від формального ставлення до традицій: їх важливо не просто відтворювати, а наповнювати змістом. «Традиції формують народ. Вони живі тоді, коли допомагають людині глибше пережити віру і зрозуміти, що найважливіше у Святвечір — це не споживання їжі, а підготування серця до зустрічі із Христом у Літургії Різдва».
Підготувала Віра ВальчукДепартамент інформації УГКЦ
