«Милосердя — дар Христа. Ми покликані нести його туди, де багато болю і страждання»: дорога служіння сестер милосердя святого Вінкентія

Географія спільнот:

• Львів — три активні спільноти.

• Івано-Франківська область — Яремче (реколекційний дім), Яблунів.

• Тернопіль — опіка над важкохворими, служіння в «Карітасі».

• Полтавщина — будинок сімейного типу для дітей-сиріт.

• Київ — спільнота при Апостольській нунціатурі.

— Святого Вінкентія називають «апостолом любові до вбогих». Як його дух живе у Вашому згромадженні сьогодні?

— Святий Вінкентій служив передовсім найбільш покинутим. У Європі того часу було багато покинутих дітей; він збирав їх і організовував допомогу. Також дбав про тяжкохворих, якими ніхто не хотів опікуватися. Він започаткував лікарняні осередки, дбав про формацію священників, засновуючи семінарії. В умовах воєн та епідемій ця харизма поширилася світом — вінкентійські згромадження нині є на всіх континентах.

Вінкетійський дух турботи став не лише натхненням, а й фундаментом, на якому постала спільнота, що зростала та служила в різних епохах і країнах.

Історія та сьогодення

— Яка історія заснування згромадження у світі, зокрема в Україні?

— Спільноту «Дочки милосердя» заснував святий Вінкентій де Поль у 1633 році в Парижі. Ще раніше, 1625-го, він створив товариство місіонерів-лазаристів, які служили хворим у лазаретах і шпиталях. Наші корені в Україні пов’язані з бельгійською гілкою зі містечка Дензе (1837): там діяли великий монастир, церква, католицька школа та лікарня під опікою сестер. Донедавна ці інституції активно працювали, а нині їхня діяльність звужена через кризу покликань у Європі.

В Україну духовність святого Вінкентія принесла ініціатива митрополита Андрея Шептицького. Побачивши служіння сестер милосердя в Бельгії, він прагнув закорінити цю харизму у Східній Церкві. У 1922 році отримав благословення Папи, а 8 червня 1926 року до Станіславова (тепер — Івано-Франківськ) прибули перші бельгійські сестри. Від початку вони працювали зі сиротами, відкрили семикласну школу, розвивали опіку над хворими. Це було новаторством для УГКЦ: сестри не лише виховували, а й здобували медичну освіту, щоби служити фахово; до праці активно долучали мирян. Опіка над хворими в нас завжди нерозривна з духовним супроводом: наприкінці життя люди шукають сенс, ставлять питання про Бога, і сестри допомагають і тілесно, і духовно.

Після прибуття до Івано-Франківська у 1926-му митрополит Андрей у 1929 році запросив сестер до Львова, придбавши для них «віллу Уляна» (район сучасної вул. Сахарова) та паралельно зводив лічницю (тепер — Шпиталь імені митрополита Андрея Шептицького).

Наступного року ми відзначатимемо 100-річчя нашого служіння в Україні.

Постать матері Єлизавети Поппе

— Ким є мати Єлизавета і чому вона важлива для вашої історії?

— Це — перша настоятелька в Україні, бельгійка, одна з трьох сестер, яких митрополит Андрей запросив у 1926 році. Вона вивчила українську мову, віддала життя Україні, тут і похована. Була захисницею спільноти у важкі часи, зокрема під час радянських переслідувань.

— Як сестри пережили час підпілля нашої Церкви? Як виявлялася підтримка мати Єлизавети?

Перш ніж розповісти про цей період с. Йосафата запросила в музейну кімнату монастиря, де наочно показала, яким був шлях згромадження в Україні починаючи від заснування до сьогодення…

— Це був дуже складний період, але ми вистояли передусім завдяки матері Єлизаветі. Вона очолила спільноту, захищала сестер перед владою. Її авторитет і громадянство Бельгії допомогли уникнути найтяжчих репресій: сестер не вислали до Сибіру, не ув’язнили, ми продовжували працювати в лікарні. Мати Єлизавета неодноразово зверталася до владних структур щодо нелюдських умов мешкання; це зберегло простір для мінімального функціонування.

У кімнаті музею зберігається чимало цікавих цінних фотографій, а також експонатів, серед яких: монаший габіт, який носили сестри на початку ХХстоліття, священничі ризи цього періоду, Євангелія та різні речі літургійного вжитку цього періоду. Також сестри експонують фото з митрополитом Андреєм Шептицьким, фото сестер у Бельгії, портрет матері Єлизавети і перших сестер та духівників згромадження, а також світлини з різних періодів життя та служіння згромадження.

— Яким був зв’язок із патріархом Йосифом Сліпим?

— Після масових арештів духовенства 1946 року сестри підтримували заарештованих священників. За дорученням матері Єлизавети, сестра Євфимія (Меланія Куцина) носила передачі до тюрми на Лонцького й вела багаторічну кореспонденцію з Йосифом Сліпим.

— Розкажіть про служіння в лічниці Шептицького в радянський час.

— Як я вже зазначила, ще 1929 року митрополит Андрей запросив нас до Львова, придбавши «віллу Уляна» та розбудовуючи лічницю. Мати Єлизавета, медсестра за фахом, була її адміністраторкою. За радянської влади її націоналізували: спочатку це була лікарня для працівників компартії, згодом — міська. Сестер не звільняли, бо мали медичну освіту. Ми продовжували служити хворим, попри постійні перевірки, обшуки, стеження та заборону монашого вбрання. Богослужіння звершували дуже рано — о 4–6 ранку. Ризи, молитовники та образки ховали, щоб їх не конфіскували.

— У яких умовах жили сестри?

— Спершу радянська влада відібрала будинок і переселила сестер у приміщення колишньої інфекційної лікарні на вулиці Раппопорта: без вікон і дверей, у холоді й вогкості; багато сестер захворіло, мати Єлизавета перенесла інфаркт, чимало хворіло на туберкульоз. Після скарг дали інше приміщення — на вулиці Огієнка (тоді — Куйбишева) — колишню конюшню без фундаменту, із пліснявою і примітивними перегородками. Сестри власними силами облаштовували житло.

Регулярні «обшуки-пограбування» супроводжувалися конфіскацією релігійних речей. Попри це, спільнота збереглася: частина сестер жила по квартирах малими групами, але жодна з тих, що прийшли до монастиря в підпіллі, не покинула згромадження.

— Як змінилося життя після легалізації УГКЦ?

— Ми повернулися до повноцінного спільнотного життя. У 1999 році, за підтримки бельгійських сестер, завершили будівництво нового головного дому у Львові. Незалежність України та легалізація Церкви дала можливість відкрити двері для вільного служіння, відновити формацію, розширити харитативні й освітні проєкти. Та вже за кілька десятиліть новим викликом для нас стала війна.

Милосердя у дії (повномасштабна війна і служіння ВПО)

— Як повномасштабна війна заторкнула Ваше згромадження? Чи змінилася діяльність? Який досвід здобули?

— Війна дуже вплинула на служіння, на сестер, як на і кожного українця, але водночас відкрила нові можливості для милосердя і духовного супроводу. У головному домі у Львові ми прийняли понад 50 людей із дітьми й домашніми тваринами. Багато були транзитом за кордон — із Києва, Київщини, Ірпеня, Харкова; частина повернулася в травні—червні, коли з’ясувалося, що їхні помешкання вціліли.

Ми називаємо це «тихою євангелізацією»: спільний побут, трапези, підтримка, прості жести любові. Показово, що згодом гості самі першими віталися «Слава Ісусу Христу!» — це дуже тішило. У Яремчі й далі проживають ВПО.

На Полтавщині (село Деменки) в будинку сімейного типу, де частина приміщень для дітей, а частина — для сестер, ми також приймали ВПО. Там відбувається катехизація, богослужіння, сестри виготовляють свічки та допомагають фронту.

У Львові сестри організовують реколекції для родичів військових, регулярні духовні зустрічі; здійснюють психологічний супровід. Війна стала часом випробувань і поглибленого служіння — поруч зі страждаючими, тілесно й духовно.

Цей досвід підтримки найуразливіших перегукується з іншим важливим напрямом служіння згромадження — опікою над дітьми, які залишилися без батьківського піклування.

Служіння дітям-сиротам

— Як функціонує ваш будинок сімейного типу на Полтавщині?

— Будинок діє понад 10 років. Його ініціювала сестра Софія, яка здійснювала місійне служіння на Сході. За підтримки владики Степана Менька знайшли занедбаний дитсадок і підготували проєкти реконструкції.

Спочатку проживали шестеро дітей, скерованих соціальними службами. Діти приходили з непростими історіями: повторні повернення в інтернати чи в родини й нові влаштування, втрати, відсутність одного або обох батьків, складні медичні діагнози. Після повноліття продовжуємо підтримку тих, хто її потребує.

Так само сестри перебувають і у служінні тим, хто перебуває на іншому полюсі життєвого шляху.

Служіння у паліативі

— Як народилося служіння опіки над важкохворими?

— На початку 2000-х до нас попросилася важкохвора жінка — пані Оля з Тернополя. Вона з юності мала тяжке захворювання, була повністю лежачою. Сестра, яка тоді служила в Тернополі, знала її; коли стала настоятелькою у Львові, пацієнтка звернулася саме до нас. Так відкрився дім для важкохворих; першою пацієнткою стала пані Оля.

Сестри забезпечують сумлінний догляд, з акцентом на чистоту, увагу, можливість посмакувати улюбленим.

— Наскільки відкрита інституція паліативного догляду? Як вона функціонує і хто може звертатися?

— Нині ми доглядаємо двох пацієнтів, адже на цей час у будинку триває ремонт. На жаль, початок повномасштабної війни поставив наші плани на паузу.

Та ж логіка близькості до людини — і в хворобі, і в духовних пошуках — простежується у всьому служінні сестер. Адже кожне милосердя починається зі слухання Божого голосу.

Дорога покликання

— Як Ви особисто почули Божий поклик до богопосвяченого життя і служіння милосердя?

— Покликання — це Божа ініціатива: першим стукає Господь, а людина відповідає. Я шукала відповідь, чи маю покликання, розпитувала священників. Один сказав просто: «Покликання — це тоді, коли тобі це подобається». Ці слова стали переломними. Глибше — це внутрішній стан: чуєш голос і хочеш відповісти. Я зрозуміла, що не уявляю себе поза богопосвяченим життям.

— Чому обрали саме сестер милосердя?

— Коли вперше приїхала до сестер, вони подарували книжку про покликання зі списком жіночих згромаджень Львівської архиєпархії (1996–1997). Мій духівник порадив: «Іди до сестер милосердя». Сприйняла це як знак Божого провадження.

— Які моменти стали вирішальними?

— Внутрішній мир і радість від відповіді на Божий голос, а також супровід духівника. Пізніше я чітко побачила, як харизма згромадження дає змогу служити немічним — і це промовило до мого серця.

— Що допомагає залишатися вірною і радісною у служінні, пов’язаному з болем і стражданням?

— Насамперед молитва — вона врівноважує і вчить бачити людину очима Христа. Дуже важливі духовний супровід, сповідь, щорічні реколекції, щомісячні дні духовної віднови. Стараюся вчасно помічати перші сигнали виснаження й не доводити до кризи.

— Чим Ви займаєтеся в освітній сфері?

— Викладаю в Українському католицькому університеті на філософсько-богословському факультеті, також маю окремі курси на інших освітніх програмах університету. Моя основна спеціалізація — це біоетика та моральне богослов’я.

— Чим для Вас особисто є милосердя?

— Милосердя — це насамперед про те, щоби бути поруч із людиною в потребі.

Слово для Церкви і молоді

— Як щодня практикувати діла милосердя?

— Можливостей дуже багато. Для студентів — університетські спільноти. Якщо їх немає, можна створити власні. У медицині волонтерами є як фахівці з освітою, так і ті, у кого її не має, але вони можуть реально допомагати пацієнтам. Люди, які вже працюють, можуть долучатися в парафіях або творити ініціативи у своїх середовищах. У час війни діла милосердя — не лише можливість, а й нагальна потреба. Від початку Церква опікувалася людиною: від притулків і сиротинців святого Василія Великого (IV століття), що стали прообразом лікарень, до університетів, які виросли з катехитичних шкіл. Милосердя — у самій харизмі Церкви, воно походить від Христа, її Глави.

— Що б Ви порадили молодим, які шукають своє покликання?

— Слухайте серце й моліться — у молитві Господь промовляє. У монастирі є період розпізнання — можна придивитися зблизька й зрозуміти, чи це ваше. Моє відчуття щастя поєдналося з виконанням Божої волі. Головне — не боятися йти за Богом.

— Яке Ваше побажання для Церкви в Україні сьогодні — Церкви, що служить серед війни, болю і надії?

— Наша Церква багато робить для лікування ран війни: служить військовим і їхнім родинам, допомагає цивільним із психологічними та фізичними травмами. Моє побажання — продовжувати й розвивати це служіння. Церква покликана не лише «лікувати», але й піклуватися про людину до природної смерті — тілесно й духовно. Приємно бачити добрі приклади в парафіях. Наприклад, у моєму рідному селищі священник систематично служить у лікарні, відвідує стаціонарних хворих.

Добре, щоб такі ініціативи зростали й були підтримані. Церква може й надалі гуртувати мирян і благодійників — як учив святий Вінкентій, який залучав заможних людей до спільного чинення милосердя.

Тож моє побажання: берегти й розвивати служіння милосердя — воно в самій харизмі Церкви. Милосердя — дар Христа, Глави Церкви. Ми ж покликані нести його людям, особливо там, де багато болю і страждання.

Христина Потерейко
Департамент інформації УГКЦ