«Ми не можемо забрати біль, але можемо бути поруч» — о. Микола Квич про супровід родин загиблих

10 лютого 2026, 07:00 11

Отець Микола Квич — колишній головний військовий капелан Одесько-Кримського екзархату. Десять років служив українським військовим морякам у Севастополі. У березні 2014 року його викрали російські силовики, а після виїзду з окупованого Криму він продовжив капеланське служіння на сході України. Сьогодні о. Микола координує відділ військового капеланства Тернопільсько-Зборівської архиєпархії й опікується родинами загиблих захисників. В інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ капелан розповів про служіння в Криму, віру поруч із війною та супровід людей у найглибшому болю втрати.

Отче, як ви опинилися в Криму? Це було свідоме рішення, призначення чи відповідь на конкретну потребу Церкви?

Це все було в комплексі. З одного боку — моє свідоме рішення, з іншого — відповідь на потребу Церкви. На служіння в Крим свого часу мене запросив єпископ Одесько-Кримського екзархату владика Василь Івасюк [з 2013 року єпарх Коломийський — ред.], з яким ми були знайомі ще з часів підпілля Церкви.

Ви 10 років служили капеланом у Севастополі для українських військових моряків. Як виглядало це служіння?

Коли я приїхав на служіння в Крим, то мав домовленість, що це буде на рік, але залишився на десять (сміється). Я розпочав служіння для Військово-морських сил України. Був поруч із військовослужбовцями — безпосередньо в частинах, де вони несли службу. Коли мали виходи в море, я благословляв їх, аби щасливо повернулися. Також до моїх обов’язків входила духовна опіка над навчальними військовими закладами: Академією військово-морських сил, коледжем і ліцеєм.

У березні 2014 року вас викрали російські силовики. З яких причин це сталося і чим усе закінчилося?

Я не лише духовно опікувався нашими військовослужбовцями, а й намагався допомагати їм у практичних речах, бо мав таку можливість. Росіяни про це знали і, скажімо так, завітали з «привітом».

Де ви тоді були?

Коли по мене прийшли, я був у каплиці. Спочатку ми порозмовляли, а потім вони викликали наряд міліції, написали заяву і провели обшук у мене в помешканні. Під час обшуків знайшли допомогу, яка була призначена для військових. Напередодні я захворів і не мав змоги її передати. На підставі цього мене затримали. Таким чином вони намагалися показати, що священнослужитель займався не лише молитвою. Хоча сьогодні капеланське служіння хоч і є передусім духовним супроводом військових, на практиці капелани також намагаються всіляко підтримувати військо. Залучення допомоги для потреб війська не є їхнім безпосереднім обов’язком, але часто стають природною відповіддю на конкретні потреби.

Вас тоді відпустили. На яких умовах це відбулося?

Проти мене відкрили справу і відпустили під розписку про невиїзд. За два тижні мав відбутися суд.

Було зрозуміло: якби я залишився, то вже звідти б не повернувся.

Чи змінив цей досвід ваше розуміння Бога?

Я ще раз переконався, що Бог є дуже близько.

Що було далі, коли ви виїхали з Криму?

Я продовжив служіння як військовий капелан. Отримав пропозицію від Департаменту військового капеланства нашої Церкви і протягом чотирьох з половиною років їздив на схід України, служив на різних напрямках.

Зараз ви координуєте відділ військового капеланства в Тернопільсько-Зборівській архиєпархії. Що на практиці означає ця координація?

Ми намагаємося відслідковувати нагальні виклики й потреби, які є в нашому суспільстві, і відповідно на них реагувати. Аналізуємо обставини і робимо все можливе, щоб бути корисними для суспільства, яке сьогодні потерпає від війни.

Зараз я не виїжджаю безпосередньо в зони бойових дій, адже займаюся родинами загиблих захисників і захисниць тут, на місці. Я тільки-но завершив навчання з психології, що дозволяє займатися реабілітацією родин. Це також дало змогу відновити процес реабілітації для самих захисників.

Де проводите реабілітацію для військових?

Маємо можливість проводити реабілітацію в Зарваниці, у Марійському духовному центрі. Якщо є запити від Департаменту військового капеланства УГКЦ, то працюємо на виїзді — відповідно, локації можуть бути різними.

Розкажіть про опіку над родинами загиблих і зниклих безвісти.

За час нашої діяльності духовно-психологічний супровід пройшло багато людей. Я не відстежував точної кількості, але люди приходили, бо потребували, щоб хтось був поруч і допоміг пережити втрату.

Окрім цього, для таких родин ми відкрили три центри душпастирської опіки: «Покров», «Самарянин» і «Дім Лазаря», яким я зараз опікуюся. Саме там ми надаємо супровід. Також маємо окремі центри, які працюють з родинами зниклих безвісти, але цей напрямок є дещо ширшим і потребує іншого підходу.

Скільки капеланів допомагає вам у цьому служінні? І як це виглядає на практиці?

На сьогодні з родинами загиблих Героїв, окрім мене, працюють ще два капелани. Ми маємо щомісячні зустрічі. Збираємося також на річниці загибелі захисників, пам’ятні дати, презентації книг, які пишуть батьки чи матері про своїх синів і дочок — таких, до речі, у нас вже було декілька. Ми підтримуємо одні одних, і таким чином родини відчувають, що у своєму горі вони не є самі.

Окрім спільних зустрічей, бувають випадки, коли людина потребує індивідуальної розмови. Що ви робите тоді?

Це досить часті випадки. Люди телефонують — ми розмовляємо, я завжди на зв’язку. Якщо зустрічаємося на місці, можемо відійти і поговорити навіть просто на вулиці. Звичайно, добре було б мати окремий простір і фахівців, які працювали б постійно, щоб людина могла прийти й отримати допомогу. Над реалізацією цього задуму ще маємо попрацювати.

Як проходять ваші щомісячні зустрічі? Що на них відбувається?

На початку ми молимося Літургію та панахиду за упокій загиблих захисників. Якщо є річниці загибелі того чи іншого воїна, я готую для родин інформацію з його життя, щоб люди могли дізнатися про нього більше і разом плекати культуру пам’яті — не лише через біль утрати, а й через знання, вдячність і живу присутність імені в спільноті. Нашим родинам близький такий формат.

Після цього ми п’ємо чай або каву, спілкуємося. Обговорюємо не лише нагальні питання, а й маємо заздалегідь заплановані теми чи заходи.

Що найчастіше відбувається з вірою людини після втрати? Чи бачите ви, як люди змінюються протягом кількох зустрічей?

Як правило, у людей виникає багато запитань: «Чому: чому це сталося? Чому саме він, вона?» У цьому болі вони шукають сенс життя, намагаються зрозуміти, що мають робити далі. Передусім вони потребують опори, щоб дати раду з усім, що зараз проживають.

Наше завдання як священників — вказати, за що варто триматися, звернути їхній погляд на Христа, Який сам пройшов шлях страждання і смерті, і тому не є далеким від людського болю.

Не завжди можна знайти відповіді на всі запитання, але важливо подбати про людину, дати їй відчути підтримку і в найважчий час випробувань пройти цей шлях разом.

Я часто пригадую родинам слова з 34-го Псалма: «Господь близько до тих, у кого розбите серце; прибитих духом Він спасає». Ці рядки дуже глибоко промовляють до людини в тих обставинах, які вона переживає. Бог є поруч, але ми мусимо відкритися і довіритися Йому.

Як довго триває капеланський супровід?

Доти, доки в людини є така потреба.

Пригадайте свою першу зустріч з родинами загиблих Героїв. Яким ви поверталися додому?

Як губка, яку викручують. Коли ми вдома беремося до прибирання, то спершу щось відтираємо, змиваємо бруд, а наприкінці віджимаємо губку. Допомога людині в проходженні горювання також не минає безслідно. Це не те, що можна просто залишити позаду. Так-от, після першої зустрічі з родинами загиблих я повертався додому саме з таким відчуттям — ніби мене викрутили, як ту губку.

Інколи можна почути думку, що в такій роботі потрібно бути поверховим, уміти відсторонюватися, щоб не наражати себе на виснаження і глибоке співпереживання, тобто «не вмикати» емпатію. Але якщо цього не робити, то не знайдеш відповідей. Ти мусиш увійти в життя цієї людини, у її переживання, стан. Звісно, ти ніколи не зможеш пережити це на сто відсотків, бо це не твоє горе. Але, будучи поруч і прагнучи зрозуміти, вислухати людину, ти маєш змогу підібрати для неї правильний «інструмент» допомоги.

Сьогодні стало популярно бути психологом, з’являється багато фахівців у цій сфері. Але люди часто мають до них упередження через шаблонність, яку відчувають. Тому й махають рукою: «Ні, нам це не треба». Ми, як душпастирі, намагаємося зруйнувати цей стереотип — бути відкритими, розділити біль з тими, хто цього потребує.

Але так не лише з родинами загиблих, часом і самі військові не хочуть користуватися послугами психолога, не є до них відкритими. Однак психологія — це дуже важлива ланка, без якої неможливе повноцінне відновлення.

Люди, які приходять до вас на духовно-психологічний супровід, є практикуючими християнами?

Не завжди. Є люди, для яких присутність у храмі не є регулярною. Іноді вони кажуть, що просто потребують посидіти з нами, побути разом. Я ніколи не намагаюся змусити їх молитися чи щось нав’язувати. Завжди кажу спільноті: важливо бути чуйними і уважними до тих, хто поруч. Бо не кожна людина одразу відкрита — після пережитого вийти зі свого внутрішнього вакууму дуже складно.

Водночас ми тримаємося молитви і віри. До нас приходять різні люди: хтось був лише на кількох зустрічах, хтось прийшов уперше. Але вони діляться свідченням один з одним про те, що вже пройшли, як це відбувалося, на скільки було важко і що допомагало. І це, власне, є тим інструментом, який дозволяє підійти до людини, що зараз найбільше потребує підтримки. Я завжди кажу: жоден психолог чи психотерапевт не допоможе людині так, як це може зробити принцип «рівний — рівному».

Розмовляла Діана Мотрук
Фото з особистого архіву о. Миколи Квича
Департамент інформації УГКЦ