«Моя нація звершує подвиг любові», — Ірина Драгущак
У колах християнської молоді Тернополя Ірина Драгущак відома як учасниця Комісії у справах молоді Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, а ще вона координатор спільноти «Українська молодь — Христові». Весела, комунікабельна, позитивна, з міцним патріотичним і християнським стрижнем. Сьогодні Ірина — подруга Ластівка — змінила вишиванку на військову форму і бронежилет та разом з побратимами виконує бойові завдання на фронті. З Іриною говоримо про вибір і покликання, про бажання допомагати, про Бога на війні і християнські цінності, а також гумор, побут та плани після перемоги.
— Ірино, розкажи про себе, свої життєві орієнтири, стосуноки з Богом і патріотичне виховання. Що тебе сформувало?
— Я — Ірина, або ж Ластівка (у ДУК «Правий сектор» зберігається традиція псевд) — християнка, націоналістка, подруга, посестра, улюблена Божа дитина. Про орієнтири — все просто: служити Богові, Україні, людям, які поруч. Хочу проживати кожен момент змістовно. І вчуся любити, бо це єдине вартісне в житті. Це можливо, якщо відчувати Божу любов і дарувати її іншим. Мрію бути знаряддям у Божих руках. Пріоритетом сьогодні є вільна Україна і мої друзі, більшість з яких на фронті. Україна — мій ковчег: допоки світ тоне в гедонізмі, споживацтві, розпусті, моя нація бореться за Життя, Свободу, Правду, звершує свій подвиг Любові. Щодо формації цінностей, то вона точно почалася з дитячих пісеньок «Добрий день, матусю Україно», маминих колискових, родинних історій про УПА і переслідувану УГКЦ. Далі — «Кобзар», історія України, мій парох отець Ілля та духівник УМХ отець Олег, молитва, організація «Тризуб» і «Правий сектор». Загалом, маю талант слухати, не пропускала катехизацій і різної доброї науки.
— Відомо, що з перших годин повномасштабної війни ти активно волонтерила і могла б у цій діяльності бути корисною й далі. Що спонукало тебе мобілізуватися?
— Коли на першому курсі університету долучилася до націоналістичної організації, то мотивувалася бути в ієрархічній і злагодженій спільноті, де знатиму, як і чим послужити Україні. Так було всі ці роки. Вишколи, тренування, просвітницька робота з молоддю, гарт характеру, братерство. Я розуміла, що особливо в час великих потрясінь та історичних подій тут знатимуть, що робити. Так і сталося. У Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» був чітко розроблений алгоритм дій при повномасштабному вторгненні. Я відповідала за відділ забезпечення нашої 6-ї резервної сотні ДУК ПС, бійці якої виїхали в Київ зранку 24 лютого. Організовувати роботу відділу ми почали ще з початку місяця, розуміючи, що ось-ось… Моєю величезною підтримкою стала моя родина, парафія та УМХівці. Ми всі разом працювали вдень та вночі в Домі ветерана і все вдавалося. Щотижня було кілька відправок до бійців: від продуктів до амуніції, від медицини до автомобілів. Масштаби чималенькі. Згодом ДУК, що вже налічував сім батальйонів добровольців, офіційно приєднався до Збройних сил України, утворивши окрему військову частину. Тож потреба в таких масштабах волонтерського забезпечення зникла, бо з’явилося державне. Оскільки ДУК сьогодні творить окрему військову частину, то завдань тут вдосталь. Війна — це етап нашої боротьби за благо української нації, за саме її буття. Якщо ворог наступає, тож і долаємо його зі зброєю в руках. Мені було важливо стати частинкою цієї військової братерської родини. Послужити тим, чим зможу.
— Як твоє рішення сприйняли батьки, друзі?
— Мені виглядає, що всередині себе і я, і друзі, і рідні розуміли, що то мій послідовний вибір. Багато років я запам’ятовувала кожен момент величі недільних і святкових Літургій, тепло й особливу атмосферу Святого вечора чи Великоднього сніданку в колі рідних, бо усвідомлювала, що настане час, коли мені цього дуже бракуватиме. Тож, знаючи мою життєву позицію і цінності, не думаю, що це стало для когось потрясінням. Мій тато теж доброволець. Зараз ми навіть в одному підрозділі. Брат розумів, бо ми з ним однаково мислимо. Мамі, бабусі з дідусем було важко мене відпустити, проте я знаю і відчуваю, що вони мене розуміють. Їхня любов і молитва — моя твердиня.
— Чим займаєшся тепер?
— У різні періоди завдання були різними. Зараз я в артилерійському підрозділі батальйону імені Т. Бобанича «Хаммера», відповідно нашої 67-ї ОМБр ДУК. Я — навідник гаубиці, а також допомагаю в управлінні вогнем у командному пункті.
— Розкажи про своїх побратимів, у яких умовах живете?
— Мої побратими — це мій скарб. Дуже ціную братерство, що є в ДУКу, вмотивованість, служіння один одному й Україні. До прикладу, ми звертаємося один до одного «друже» й «подруго». У нас діє заборона на «ниття». Живемо в будинках людей, які виїхали з Донбасу, і відповідно маємо добові чергування на позиціях. Із весняним сонечком стало значно простіше, бо тепліше…
— Яким тобі, як людині, яка перебуває на передовій і бачить із середини весь процес, видається налаштування людей у цій війні?
— У наших бійців достатньо мотивації, сил, щоби продовжувати воювати скільки буде потрібно. Коли читаємо соцмережі, часто стає прикро, що мотивації серед цивільного населення все менше й огидно читати про те, як на вулицях чоловікам вручають повістки і вони на це скаржаться. Нас потрібно буде замінити, як і інші батальйони, бо є така страшна фраза «люди закінчуються», а боротьба конечна. Є Україна або її нема — це наша з вами відповідальність. Усієї нації, всіх громадян, а не лише окремих групок вмотивованих, як було впродовж попередніх восьми років. Треба завершити все, що належить нашому поколінню, не шкодуючи себе. Хоч буває вкрай важко, особливо коли втрачаєш друзів.
— Чи були в тебе плани, які поламала війна?
— Ні. Зовсім не сприймаю війну, як щось випадкове чи не потрібне. Всьому свій час. Ми творимо історію, воюємо в центрі Європи за високі цінності, за найсвятіше — Україну. Які особисті плани можуть бути більшими за це?
— Що допомагає тобі триматися емоційно?
— Ми всі виснажені емоційно. Я теж. Чекаю допоки розквітнуть квіти — краса допоможе. Також допомагає спілкування з близькими по духу людьми бодай телефоном, а значно краще поруч. А ще молитва. На жаль, капеланів мало і немає можливості живої участі в Літургії. Вірю, що Церква над цим працює.
— Ця війна змінила щось у тобі особисто? Адже, з одного боку, кристалізуються цінності, з іншого — приходять важкі випробування на міць наших цінностей… Як встояти, на що орієнтуватися християнинові?
— Я зосередилася на найважливішому. Найглибші цінності беруть гору. Прошу Бога, щоб керував мною, щоби виконати все, що маю. Цього року вчуся жити моментом, цінувати зустріч. Життя — момент. І єдине, що варто встигнути в цей момент, — любити. Християнинові — міцніти у вірі. Абсолютно довіряти Богові, Його слову. Коли не залишається нічого, тоді діє тільки віра. Все матеріальне меркне, сенс втрачається, коли чаша страждань переповнена. Тільки віра в кожне слово Писання. Віра, що смерть — це не кінець. Є воскресіння. Я мрію прожити гідно, щоб обійняти друзів у Царстві Небесному. Бог запитає нас про нашу націю, а герої і святі проведуть її у вічне життя. І навчитися говорити з Богом щодня, пильнувати чисте серце, аби Бог міг в Ньому діяти: як у щоденних справах, так і у критичний момент.
— Більшість твоїх дописів у соціальних мережах мають християнське спрямування. Скажімо: «Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, кожна людина й весь народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. У тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки й серця, коли думаємо про допомогу своєму народові в його важкому, але благородному змаганні за правду й волю…». Що насправді хочеш донести цими дописами?
— Це цитата Степана Бандери. Звертатися до мудрості того покоління — дуже важливо й актуально, бо вони передавали ще важчі випробування. Війна виявляє цінності. Не поверхневі, а глибинні. Християнські цінності — це не «бути чемним» чи «мати добрі манери», а довіряти Богові, бути відважним, мужнім, бути готовим віддати життя за друзів. Бог не обіцяв легкого життя — Бог давав випробування, і всі, про кого читаємо у Святому Письмі, переносили страждання, але були щасливі, бо «радійте і веселітеся — нагорода ваша велика на Небі». Насправді, тут треба більше проповіді, бо хочеться, щоб усі знали Христа. Капеланів украй мало. Таких, щоби були завжди поруч, — зовсім одиниці. Тож свідчення життя християн, що тут живуть, ціннісно важливе й дієве.
— У звичному житті ти завжди була усміхнена, жартівлива, оптимістична. Чи щось у цьому плані змінилося?
— Ні. Без радості — ніяк. Забагато регочу, коли дивлюся репортажі, у які потрапляю. Можливо, безтурботність зникла, принциповість додалася.
— Яким бачиш майбутнє України?
— Україна має бути самостійною національною державою, жити своїми цінностями і принципами, не чиїмось глобалістичними інтересами. Ми сьогодні є сильними і стресостійкими, хоча залежні від іноземного озброєння та платимо найвищу ціну за свободу — життям найкращих людей. Тож Україна повинна бути лідером на міжнародній арені, не боятися творити нові союзи та партнерства, основані на справжніх цінностях. Війна показала, хто є нам друзями насправді. Допоки ми воюємо фізично з орками, нашу націю зухвало намагається зруйнувати інше зло — неомарксизм — гендерна ідеологія, що нам несе моральне виродження, ще більшу демографічну кризу, позбавлення свободи слова, віри, виховання дітей. У Верховній Раді вкотре зареєстрований закон про «одностатеві партнерства» та постійні вкиди про перевиховання дітей за руйнівними ідеологемами. Це не менш важливий фронт боротьби за життя нації. Ми ж воюємо за майбутнє дітей, за державу, що дбатиме про сім’ї і родини, бо вони — основа нації.
— Що будеш робити після того, як ми переможемо?
— Дбатиму про славу полеглих побратимів і їхні сім’ї, виховуватиму молодь на християнських засадах. Хочу повернутися на східні терени й організувати тут змістовні табори для дітей. А якщо ще приземленіше — хочу в кав’ярню на Валовій і довго розмовляти з подругами про любов…
— Дякую за твою позицію і цікаву розмову. Бережи себе та Україну!
Розмовляла Надія ШподарунокПресслужба Тернопільсько-Зборівської архиєпархії
